50

АНОТАЦІЯ

Авдеюк І.В. Соціальні витоки радянського тоталітаризму. – Рукопис. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2012.

Курсова робота є комплексним дослідженням суспільних витоків радянського тоталітаризму. В дослідженні визначено соціальні причини встановлення сталінського тоталітарного режиму. Досліджено становище російського соціуму на межі ХІХ-ХХ століть, розкрито тенденції в ньому, що призвели до появи і встановлення тоталітарної парадигми розвитку. На основі аналізу різних типів джерел, залучення даних із широкого кола літератури, вдалося точно показати процеси, що дозволили встановитися одноосібній владі Сталіна, утвердження диктату комуністичної партії над радянським суспільством. Проаналізовано роль царського режиму, Першої світової війни, революцій 1917 року і Громадянської війни в Росії в утвердженні лінії побудови тоталітарної держави.

Avdeyuk I.V. Social Origins of Soviet totalitarianism. - Manuscript. – Kyiv Taras Shevchenko National University. – Kyiv, 2012.

Course paper is a complex study of social origins of Soviet totalitarianism. The study defined social reasons established Stalin's totalitarian regime. Investigated the situation in Russian society on the brink of the nineteenth and twentieth centuries, are analyzed trends which resulted in the development and establishment of a totalitarian paradigm of development. Based on the analysis of different types of sources, involving information from a wide range of literature, succeeded accurately show the processes which led to establishing of the sole power of Stalin, establishing dictatorship of the Communist Party over the Soviet society. The role of the tsarist regime, World War I, the revolutions of 1917 and the Civil War in Russia in establishing of a line of building a totalitarian state also were analyzed.

ЗМІСТ

Вступ 4

Розділ 1. Витоки тоталітаризму 11

1.1 Зародження тоталітарних тенденцій в дореволюційній Росії 11

1.2 Суспільна свідомість в передреволюційній Росії 12

Розділ 2. Соціалізм і російський соціум 14

2.1 Селянство як нова складова соціалістичного руху 14

2.2 Робітники на межі ХІХ-ХХ століть: між добробутом і соціалізмом 17

2.3 Інтелігенція і соціалізм 19

2.4 Держава і соціалісти: етатизація і бунт 26

Розділ 3. Російське суспільство в роки потрясінь: світанок тоталітаризму 33

Розділ 4. Сутність більшовизму 39

Висновки 43

Список використаних джерел та літератури 46

ВСТУП

У ХХ ст. світ вперше зіткнувся з таким явищем, як «тоталітаризм», яке донині викликає широкі дискусії серед науковців різних шкіл і напрямів. Незважаючи на довге і ретельне вивчення, донині не вдалося виявити ні суті, ні причин виникнення цього феномену. Велика кількість робіт і просто думок з цього приводу не може приховати того факту, що людство все ще не зрозуміло до кінця ні цієї загрози, ні тоталітаризму як певного історичного явища.

Отже, предметом дослідження є комплекс витоків і причин появи і встановлення радянського тоталітаризму, об‘єктом же виступають власне суспільні витоки сталінізму на території ще Російської імперії напередодні і значною мірою в роки потрясінь початку ХХ ст.

Зазвичай, говорячи про витоки тоталітаризму, говорять про діяльність Сталіна після смерті Леніна, тобто про діяльність лише однієї особи на доволі умовному проміжку часу від 1924 (або 1917-1918) до 1929 року за безумовне лідерство в правлячій еліті певної території під назвою «СРСР». З точки зору автора, подібний підхід, грішить рядом логічних похибок. Перш за все, появу, по-суті, нового історичного явища пояснюють волею лише однією людини. Ясна річ, вождізм грав велику роль в тоталітарних режимах, однак далеко не визначальну. Не пояснюється, чому подібна система виникає саме в цей момент, а не раніше, оскільки навряд чи до цього не існувало людей, що настільки бажали влади і боялися ворогів. Не зрозуміло, як із країни, що з величезними труднощами, але йде до демократії, Росія стає державою, де люди без сумнівів знищують «ворогів народу», «шпигунів», вірять у «світле майбутнє» тощо. Ну не вірить автор цих слів у те, що можливо здійснити подібне лише одній особі, просто через її «велике бажання», тож пропонує розглянути дану проблему з точки зору суспільства, яке її породило, але не в момент початку його проявлення, тобто з 1924 (або 1917-1918) року, а задовго до того, ще в ті роки, поки існувала Російська імперія, держава, в якій народяться ті проблеми, вирішенням яких, на думку людей, що її населяли, і стане феномен тоталітаризму. Саме там ми спробуємо знайти те, що змусить суспільство повірити одній особі. Почнімо, однак, із історії дослідження теми тоталітаризму в цілому.

Вперше цей термін було вжито щодо режиму Муссоліні у 1923 році Джованні Аманделою і П. Гобетті, які вжили його для критики маршу фашистів на Рим¹, згодом його підхоплюють як прихильники цієї системи, так і її противники. З самого початку термін вживається у двох значеннях – оціночно-нормативному з емоційним, по суті, контекстом (який залежав від позитивного чи негативного значення, в якому його вживали), і аналітично-дескриптивному, тобто як наукове поняття, необхідне для розуміння нового явища в житті Європи. Для нас важливим є лише друге значення, оскільки спроби чисто ідеологічно дискредитувати поняття (чи навпаки, як Муссоліні чи Гітлер, показати його «переваги»), в строгому сенсі нічого не означають з точки зору методологічної коректності і результативності використання у власне наукових цілях.

У 1925 році слова «тоталітарна держава» вживає Муссоліні, спочатку як полемічний прийом, направлений проти логічних побудов критиків його політики (1931 року він вперше надасть феномену позитивної термінологічного значення). У 1926 році термін почав використовуватися філософом Джованні Джентіле. 1929 року «Таймс» вперше вжила його щодо політичного режиму Радянського Союзу². Після приходу до влади Гітлера термін поширився і на нацистську Німеччину. З кінця 20-х років ХХ ст. західні дослідники почали знаходити відверто схожі риси між фашистським, нацистським і комуністичним режимами. В цей час тоталітаризм ще не розуміється в комплексі, лише констатуються такі його риси як направленість проти демократичних режимів і їх культур, вказується, що він виконує такі задачі, як швидка модернізація суспільства і консервація певних сил, що декларували соціально-органічну єдність, легітимізація тоталітарних рухів і структур після приходу до влади виключно на основі мобілізації масової підтримки (саме тому цей режим позиціонує себе як «всенародний», «національний» тощо). Таким був перший етап осмислення нового соціального феномену і осмислення його причин.

Наступний відкривається творами «ренегатів», біженців, колишніх партійних активістів і функціонерів, які виявилися нездатними прийняти реалії нового життя. Окрім них в цей період великою була роль західних спостерігачів, враженими поведінкою фашистів чи комуністів в Іспанії, московськими процесами чи єврейськими погромами в Німеччині, підписанням пакту Ріббентропа-Молотова або ж спільною окупацією Польщі. З західного боку аналітикою займалися попервах соціалісти і ліберальні католики, згодом – колишня «ліва» інтелігенція. Цей подвійний досвід дозволив, з одного боку, залучити «закриту» інформацію, з другого – по новому поглянути на саме питання. Дослідників цікавлять вже не самі системи інститутів тоталітаризму, а те, що за уявленнями авторів, їх творить – особлива ідеологія, і дисциплінована, організована партія, що її впроваджує в життя. В 1939 році на симпозіумі, організованому Американським філософським товариством, вперше була зроблена спроба дати наукову трактовку тоталітаризму, в одній із доповідей він був названий «повстанням проти усієї історичної цивілізації Заходу»³.

Важливим аспектом, що розроблявся в цей період, було вивчення нових партій і вождізму. Дослідники (Боркенау, Міхельс) прослідкували розвиток ієрархічних, жорстко централізованих тоталітарних партій, показали закономірності їх розвитку, що призводять до всеохоплюючої влади вождя і його найближчого оточення. Було підкреслено мілітаристський характер нових режимів, тоталітарне суспільство було усвідомлене як таке, що «постійно знаходиться в стані війни» (Стурцо). В поле зору дослідників потрапляють нові явища у внутрішньополітичному житті тоталітарних диктатур – мобілізаційну солідарність суспільства з режимом, що досягалося як масовими ритуалами партійно-державної солідарності, так і постійно діючими новими, пронизуючими усе суспільство, організаціями – дитячими, юнацькими, молодіжними, жіночими тощо. Дослідники також звернули увагу на роль ЗМІ у формуванні і функціонуванні тоталітарної системи. Психоаналітично орієнтовані дослідники, серед яких найзначніше місце займають Еріх Фромм і В. Райх, вперше спробували з психологічної точки зору зрозуміти тоталітарне суспільство, «тоталітарний синдром», психологію тоталітарної особистості (Фромм).

Таким чином, на даній фазі вивчення тоталітаризму робляться ґрунтовні спроби концептуально і системно осягнути його, відбувся перехід від простої описовості, збору емпіричного матеріалу до його осмислення. За певною паузою у цьому, спричинену Другою світовою війною і спільними діями Радянського Союзу із західними державами, настає новий етап у вивченні тоталітаризму. З одного боку, у Старому світі єдиною тоталітарною системою залишився сталінський СРСР (викриття факту Голокосту і Нюрнберзький трибунал поставили крапку в історії нацизму), з іншого, через «холодну війну» питання сильно політизувалося. Незважаючи на те, що сам Сталін не вважав радянську державу тоталітарною⁴, вже президент Ейзенхауер «офіційно» ставить знак рівності між фашистським, нацистським і комуністичним режимом.

Саме в цей час, окрім науковців, до висвітлення суті і причин появи тоталітаризму активно підключаються публіцисти і літератори, що відмічалося такими дослідниками, як К.Баллерстрем, В.Краусхаар, Ж.Рупник. Ціла плеяда майстрів слова – Дж. Оруел, А.Кестлер, Айн Ренд, Канторович, Горкін та багато інших (надзвичайно важливу роль серед них зіграли вихідці з тоталітарних держав) дивовижно цілісно і повно описали тоталітаризм як явище. Дискутуючи як з лівою західною інтелігенцією чи утопістами ХІХ століття, так і з радянською пропагандою, вони зуміли зробити дійсно важливий внесок у осмислення теми. Художня література від Замятіна до Зінов’єва, працюючи у жанрі антиутопії, дала найбільш важливі і послідовно продумані конструкції тоталітарних соціумів. Взагалі, як відмічають науковці, саме в літературному жанрі було показано, що лише подвійний досвід внутрішнього існування в тоталітарному, а потім демократичному суспільстві Заходу дозволяв виразити проблему тоталітаризму, оскільки всередині самих тоталітарних спільнот не могла сформуватися навіть мова її опису, західна ж людини взагалі погано собі уявляла, чим же є життя «в системі».

Ясна річ, такі роботи не могли стати основою систематичної роботи по розумінню тоталітаризму, тому надзвичайно важливою була роль філософської публіцистика, де проявили себе Ф. фон Хайєк, К.Поппер. Їх робота мала значний вплив на сучасників.

Третій період вивчення питання відзначився появою робіт, що намагалися звести результати ранніх робіт в єдині концептуальні моделі. Це передусім «Витоки тоталітаризму» Ханни Арендт (1951), і «Тоталітарні диктатури і автократія» К.Й.Фрідріха і Збігнєва Бжезінського (1956), що стали класичними працями з цього питання, і в подальшому не перевершеними. Останні виділили такі сторони «тоталітарного синдрому»: ідеологія, однопартійна система, терор, монополія у ЗМІ, монополія на зброю, централізовано керована економіка. Щоправда, хоча ці роботи і вважаються класичними, вони, за визнанням їх авторів знову ж таки, скоріше описують, аніж пояснюють об’єкт дослідження. В той же час вони критикували концепцію Ханни Арендт за її «метафізичність» та «психологізм», що, однак, як буде показано нижче, не було помилкою, однак в умовах відсутності методологічних засобів розкриття проблеми, концепція Арендт не зуміла, як буде показано нижче, розкрити проблему до кінця.

У послідуючий період відбувалася критика концепцій тоталітаризму, розкривався процес його занепаду. Нарешті, до обговорення проблеми підключається радянська, а згодом – і пострадянська наука, щоправда, не без похибок на перших порах. Відношення до об‘єкту дослідження часто надто емоційне, і незважаючи на можливість доступу до відкритих архівів, ряд робіт спирався на чисто голослівні твердження. Все ж з часом пострадянська історіографія зробила свій значний внесок у вивчення питання, опублікувавши ряд як загальних робіт, так і по окремих питаннях. Однак знову ж таки, до кінця проблему розкрити не вдавалося.

Щодо останніх досліджень, то можна побачити пробудження активного інтересу як до сталінізму в цілому, так і до його витоків. Особливо плідно працюють зарубіжні дослідники, що як підсумовують попередні дослідження з цього питання (Джон Кіп, Альтер Литвин, «Епоха Йосифа Сталіна в Росії. Сучасна історіографія»), так і застосовують нові підходи для розв‘язання ключових проблем даної теми (Штудер Б., Уінфрід Б. «Сталінські партійні кадри. Практика ідентифікації та дискурси в Радянському Союзі 1930-х рр.»)

Важливо також проаналізувати джерела, доступні з окресленої теми. Тут нам пощастило, збереглося як багато цікавих, хоч і відверто тенденційних мемуарів як представників еліти Російської імперії, як, приміром, спогади великого князя Олександра Михайловича, що дозволяв собі у еміграції після революції досить тверезо оцінювати причини падіння царизму. Опис власне революційних подій добре, але не без тенденційності подано у спогадах колишнього керівника охоронного відділення Петербургу Глобачова. Надзвичайно цікавими є збірка «Вєхи», що вражаюче достовірно і правдиво описує дореволюційну російську інтелігенцію, її світогляд, ставлення її до ключових питань тодішнього життя. Іншу точку зору з числа використаних джерел представляють спогади учасників лівого руху – Морозова, Тихомірова, Суханова. Не всі вони до кінця його притримувалися, але тим важливішими є їх мемуари – вони зазвичай критичні і відверті, хоча їм і властиве перебільшення. Аби прослідкувати на конкретних прикладах ставлення тоталітаризму до культури, використано документи нової влади,⁵ які без зайвих слів ілюструють її ставлення до цієї сфери суспільного життя.

Аби спробувати більш повно розкрити проблему, автор даної роботи вирішив залучити методологію і дані з інших наук і дослідити питання в рамках міждисциплінарного підходу. Серед вчених, чий доробок дозволяє розкрити проблему, слід починати з соціальних психологів – сучасників зародження тоталітаризму – Густава Лєбона, Бурдо, що першими описали світогляд як будівельників цього феномену, так і психологічні причини його появи. Що цікаво, тоталітаризм як явище в загальних рисах був окреслений ними ще до його появи, тож, на думку автора, їх підхід не може не бути визнаним плідним. Наступними вченими, що розкривали сутність тоталітарної психології на рівні суспільства, були американські дослідники – Мілгрем, Ліфтон та Лірі, серед яких перший та другий описали її як явище в тоталітарних державах, третій – підвів висновки і узагальнення в цьому вивченні.

Актуальність вивчення проблеми не викликає сумніву. У своєму житті ми щодня стикаємося з рештками тоталітарного суспільства, як матеріальними, так і психологічними. Спостерігаючи за різного роду «крайніми», «радикальними» організаціями, ми не можемо не помітити в їх рядах молоді обличчя. Цей тривожний симптом говорить нам, що ми до кінця не зрозуміли свого минулого, і що для подолання його наслідків треба розширити свій погляд, повернутися при спробах зрозуміти сталінську епоху до тієї першопричини, з якої і має починатись пізнання – до людини і тієї спільноти в якій вона живе.

Розділ 1 витоки тоталітаризму

1.1 Зародження тоталітарних тенденцій в дореволюційній Росії

Зазвичай, говорячи про витоки тоталітаризму, аналіз починають із ситуації 20-х рр. ХХ ст., коли Сталін розпочав активну боротьбу за владу після відходу від неї Леніна. Однак така точка відліку, що вже стала традиційною, в сукупності з іншими моментами процесу дослідження тоталітаризму як явища, не дають відповідей на ряд принципових питань: чому Сталін з усією своєю жагою влади і підозріливістю (що, однак, не були і не є якимись екстраординарними на фоні інших тиранів) не створив звичайного і добре всім відомого авторитарного суспільства? Чому він пішов на злам цілих суспільних верств – хоча, при цьому безпосередньо йому загрожувати могли хіба декілька тисяч чоловік із керівництва більшовицької партії, СРСР і РККА. По-суті, обмежившись репресіями на цьому рівні, він міг би вже досягти всіх своїх цілей по укріпленню своєї влади. Як слушно зауважувала Ханна Арендт, диктаторський терор, (що відрізняється від тоталітарного тим, що нищить реальних ворогів, а не беззахисних громадян), був досить жорстоким, аби придушити всіляке політичне життя ще до смерті Леніна.⁶

Вочевидь, дана точка відліку не дозволяє виділити процеси, що призвели до появи і розвитку тоталітаризму. З точки зору автора, необхідно окреслити перш за все ті головних діючі сили і моменти, що оформлять і дадуть поштовх цьому явищу. Це – криза свідомості на початку ХХ ст. на території Східної Європи, що стала фоном для зародженні тоталітарних тенденцій у різних суспільних верства – інтелігенції, селянстві тощо. Тобто більш методологічно вірним вбачається знайти корені тоталітаризму ще до Першої світової війни, революції, Громадянської війни і НЕПу, а вже потім прослідкувати їх ріст і розвиток.

Дореволюційна Росія, будучи включеною в світову економічну, політичну і культурну систему, переживала поряд із іншими європейськими імперіями з одного боку – період розквіту, з іншого – системну кризу. Як зазначав Густав Лєбон, засновник соціальної психології, і дослідник, що першим описав основні прояви тоталітаризму ще задовго до його появи, ХІХ і початок ХХ століття відзначилися, з одного боку, ростом свобод і добробуту населення, небаченого до тих пір, з іншого боку – розповсюдженням опозиційних щодо тодішнього політичного, економічного і культурного порядків течій і рухів. Серед них практично монопольно домінували різного роду соціалістичні об’єднання – безпосередні попередники тоталітарних організацій ХХ ст.

2. Суспільна свідомість в передреволюційній Росії

Чим конкретно була викликана поява і розповсюдження соціалізму? «Що ж являє … собою соціалізм, чи, по крайній мірі, його найбільш розповсюджена форма – колективізм? Просто – реакцію колективу проти захоплень зі сторони окремих індивідів»⁷.

Розвиток капіталістичного виробництва призвів до розпаду звичних соціальних зв’язків, деформації традиційної моралі і світогляду, нежиттєздатного в нових умовах. З одного боку, нові економічні, науково-технологічні явища підвищили захисну здатність соціальних систем від впливів навколишнього середовища, але водночас зробили її більш чутливою до коливань масової та індивідуальної свідомості. Нові явища порушили хиткий культурний баланс, який встановлювався століттями, що автоматично призвело до наростання політичної і геополітичної агресії, що супроводжувалося специфічними масовими настроями. Назрів так званий синдром передкризової особистості, який характеризувався масовою ейфорією, відчуттям вседозволеності і безкарності, комплексом катастрофофілії, ірраціональною потребою нових ворогів і нових перемог.⁸

Користуючись зокрема, і такими настроями, імперські уряди Європи почнуть Першу світову війну, а революціонери різних напрямків – збройну боротьбу проти своїх ворогів. Але деструкція старого світу в головах почалася ще раніше і це зробило кожну особистість особливо вразливою перед агітацією відверто антисуспільних сил. Серж Московічі так описує даний процес: «розрив соціальних зв’язків, швидкість передачі інформації, безперервна міграція населення, прискорений темп міського життя створюють і руйнують людські спільноти. Будучи розрізненими, вони відтворюються у формі непостійних і схильних до зростання мас (натовпу). Це явище отримує небачений до цього розмах, з чого слідує його принципова історична новизна… Тому в цивілізаціях, де натовп грає ключову роль, людина втрачає сенс існування, як і своє «Я». Він відчуває себе чужою у скупченні інших людей, з якими вступає лише в механічні і безособові відносини. Звідси – невпевненість і тривога у кожної людини, що відчуває себе іграшкою ворожих і невідомих сил. Звідси ж і її пошук ідеалу чи віри, її потреба в якомусь зразку, що дозволив би відновити їй ту цілісність, якої вона так прагне. Ця, за висловом Фрейда, «психологічна бідність мас» досягає всесвітніх масштабів. Вона і складає фон, на якому авторитетні, чи харизматичні вожді… заново творять потужні суспільні зв’язки. Вони пропонують зразок та ідеал, відповідь на питання: хто робить так, аби життя було вартим того, щоб жити? Питання у великій мірі політичне в той час, коли вже відійшло в небуття унітарне бачення природи, час, коли жодна модель ні в суспільстві, ні в релігіях, що зникають, не може забезпечити прийнятного сенсу для просто факту існування».⁹

Тобто злам попередніх форм свідомості призвів до стресу в суспільстві, на цьому починають спекулювати різні деструктивні сили. Сучасна соціальна психологія має щодо цього має цілком чітку позицію: «люди особливі вразливі до соціальних впливів, коли змушені думати і відчувати інакше, ніж зазвичай, чи коли хтось чи щось порушує їх емоційну рівновагу. Такі зміни в суб’єктивному сприйнятті (чи зміни в свідомості) руйнують психологічну матрицю, до якої прив’язані наші уявлення (без звичних внутрішніх орієнтирів ми втрачаємо будь-яке уявлення про реальність). Стрес, що виникає, коли ми, зіткнувшись з невідомістю, не в змозі пояснити те, що відбувається, змушує нас повірити в найбільш абсурдні пояснення наших відчуттів і прийняти нові установки, вкладені в ці пояснення. Змінена свідомість… грає роль інструмента для трансформації особистості і залучення людей до так званих харизматичних груп – партій, сект, корпоративних об'єднань тощо. Змінена свідомість дозволяє формувати переконання членів харизматичної групи».¹⁰

Як бачимо, в епоху докорінних змін «людині з натовпу» доводиться несолодко, і вона в пошуках стабільності згодна пристати до тих сил, що дають їй її ілюзію, не розуміючи, що лише нова соціальна культура може реально її надати. Особливо «плідно» в даний період в Росії і в Європі в цілому над наданням ілюзій працювали соціалістичні партії.