2. Економічне та політичне становище Німеччини після поразки у Другій світовій війні

Принципи міжнародного правового статусу переможеної Німеччини були закладені на Кримській (4— 11 лютого 1945 р.) та Потсдамській (26 липня — 3 серпня 1945 р.) конференціях керівників урядів СРСР, США та Англії. Були закладені основи політики чотирьох "Д": демократизації, демілітаризації, декартелізації, денацифікації — викорінення фашизму в німецькому суспільстві, здійснення глибоких демократичних перетворень. Водночас союзники домовилися про кордони майбутньої Німеччини — демократичної та миролюбної, з якою після реалізації наміченої програми передбачалося підписати мирний договір.

До складу західних зон увійшли найбільш розвинуті райони з населенням 43,4 млн чол. До війни тут зосереджувалося 62 % всіх потужностей німецької промисловості, 82 % видобутку кам'яного вугілля, 90 % виробництва металургійної продукції. На Сході Німеччини — в радянській зоні окупації — переважало електротехнічне машинобудування, оптична та хімічна промисловість, поліграфія тощо.

Німеччина втратила майже чверть території, якою володіла до 1938 р. Найбільші культурні та промислові центри лежали в руїнах. Транспорт, зв'язок не працювали. Із 57 мостів над Рейном, Везером та Майном уцілів лише один. Все завмерло без електроенергії та сировини. Скрізь панував хаос. Люди залишали свої домівки в пошуках засобів проживання. Багато хто з них узагалі залишився без даху над головою. Психологічний шок — апатія, озлобленість, відраза до політики, внутрішня спустошеність — характерні ознаки німецького суспільства того часу. Були й такі, хто продовжував сповідувати націонал-соціалізм. До кінця 1946 р. у країні вироблялася лише 1/3 довоєнної продукції. Проте сама ситуація та напрями розвитку Німеччини багато в чому залежали від політики союзників.

На другу половину 1946 р. визначилися два підходи до німецького питання — західний і східний: демократичний і тоталітарний. Програма Заходу, де лідером виступали США, мала на меті повернути німцям духовні цінності, поховані під ідеологічним щебенем поваленого райху, викорінити мілітаристські та націоналістичні вияви в громадському житті. Захід готовий був надати допомогу, але залишав можливість німцям самим працювати і перебудовувати своє життя. У післявоєнній Німеччині до влади прийшли нові політики — К. Аденауер, Т. Хейс, К. Шумахер, Л. Ерхард, В. Брандт — нічим не пов'язані з попереднім режимом. Вони багато зробили, щоб спрямувати Західну Німеччину по демократичному шляху, ввести її в західноєвропейське суспільне русло. А тому немає нічого дивного в тому, що в економіку поверта­лися відомі німецькі підприємці та фінансисти: Абс, Стінес-молодший, Дінкельбах, Цанген, Ханіель, Пенсген та ін. Однак декартелізація все ж здійснювалася і досить масштабно, так, відома Фарбеніндустрі була поділена на п'ять самостійних компаній.

У фінансовій галузі вижили і набували сили "Дойче банк", "Дрезднер банк", "Коммерц-банк" та ін.

Тим часом у радянській (східній) зоні відбувалася повно-масштабна підготовка до насадження тоталітаризму лівого толку (націоналізація промисловості, поступове вихолощення політичного плюралізму, аграрна реформа з прицілом на загальну колективізацію тощо).

Формування партійно-політичної структури

Те, що для всієї Німеччини об'єктивною тенденцією був демократичний розвиток, як єдино рятівний для німецької нації, свідчила післявоєнна активізація партійно-політичного життя.

Основною центристською партією Західної Німеччини (а на Сході — в перші післявоєнні роки) став Християнсько-демократичний союз (ХДС), що утворився в 1946 р. Він представляв інтереси великих підприємців, середнього класу (чиновники, заможні селяни, ремісники). Серед членів партії було чимало віруючих робітників — католиків і протестантів. ХДС — партія економічної та політичної демократії. її головною програмною установкою був курс на соціальну ринкову економіку. В програмі ХДС 1947 р. навіть критикувався капіталізм, що скоріше було даниною післявоєнному часові. Першим лідером ХДС був Конрад Аденауер. Незмінним союзником ХДС став Християнсько-соціальний союз (ХСС, Баварія).

У 1948 р. конституювала себе Вільна демократична партія (ВДП, лідер Теодор Хейс). У її складі — підприємці, інженери, колишні офіцери вермахту. Кредо партії — приватна власність та вільна конкуренція.

У 1946 р. відновила свою діяльність Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН, лідер Курт Шумахер). Соціал-демократи оголосили компартію ворогом №1. Згідно з концепцією післявоєнних соціал-демократів, капіталізм у Німеччині зазнав краху разом із фашизмом, і на порядку денному стоїть питання про перехід до соціалізму без класової боротьби та без комуністів через виборчу систему, через синтез робітничого класу з надкласовою державою. Пропонувалося одержавлення ряду галузей, обмеження землеволодіння. Фактично партія обстоювала демократичну парламентську республіку. Водночас вона не визнавала потсдамських рішень і колективної вини за війну та злочини фашизму.

Що ж до КПН, то порівняно з періодом до 1933 р. її роль та вплив зменшилися. Німецькі солдати-комуністи, що воювали на Східному фронті, на власні очі побачили плоди діяльності комуністів у СРСР і добре усвідомили, до чого веде комуністичний режим. Попервах політичні партії бурхливо виникали і на сході Німеччини: ХДС, Ліберально-демократична партія (ЛДП), СДПН, Селянська демократична партія та Національно-демократична партія. Проте уже в 1946 р. компартія східної Німеччини, котра після "об'єднання" з СДПН проголосила себе Соціалістичною єдиною партією Німеччини (СЄПН), підім'яла під себе всі інші партії, що входили до так званого антифашистсько-демокраіичного блоку, перетворивши їх на інтер'єр "соціалістичної демократії". Визнавши керівну роль всемогутньої державно-номенклатурної партії, — СЄПН — ХДС, ЛДП, Селянська демократична партія та інші стали зручним камуфляжем тоталітаризму.

Розкол Німеччини

Якщо на Заході Німеччини США, Англія та Франція надали німцям реальну підтримку в розбудові демократії, то на Сході, де порядкувала Радянська військова адміністрація в Німеччині (СВАГ), відбувалися соціалістичні перетворення. Тим самим було започатковано розкол Німеччини. Одні не хотіли бачити її соціалістичною, інші — демократичною. За такої ситуації ідея єдиної Німеччини, проголошена в Ялті та Потсдамі лідерами антигітлерівської коаліції, була надовго похована.

Розкол став наслідком наростання протиборства між світовою демократією і світовим тоталітаризмом. Конкретні дії — створення Бізонії (1946), Тризонії (1948), "план Маршалла", грошова та господарська реформа (1948) — не вплинули істотно на те, бути чи не бути розколу.

Реформи 1948 р.

Перебування при владі націонал-соціалізму призвело до глибокого занепаду німецької економіки. У 1947 р. обсяг виробництва продукції становив лише 36 % рівня 1936 р. Мав місце примітивний натуральний обмін. Точилася боротьба між прихильниками планової і ринкової економіки. Господарська реформа 1948 р., проведена в західних зонах, фактично мала дві складові: грошову та цінову. Перша почалася в ніч на 21 червня відміною старих райхсмарок і введенням дойчмарок. Кожен житель Німеччини отримував на руки 40 дойчмарок (пізніше було добавлено ще 20). Пенсії, зарплата і квартплата й надалі підлягали виплаті 1:1. Готівка і половина приватних збережень обмінювались у співвідношенні 1:10.

Реформа цін, що розпочалася через три дні, відміняла принципи "примусового господарювання", скасовувала адміністративний розподіл ресурсів та контроль за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи був відомий німецький економіст Людвіг Ерхард. Його книга "Добробут для всіх" популярна в усьому світі.

Ерхард розумів: щоб подолати кризу, треба вдосконалювати не розподіл, а піднімати виробництво, забезпечити вільну конкуренцію. Підприємства звільнялися від безпосереднього впливу бюрократії. Особливу увагу урядові установи приділили підвищенню продуктивності праці шляхом вільної конкуренції та однозначного забезпечення стабільності валюти. Такого ж значення надавалося боротьбі з інфляцією.

Негайним результатом грошової реформи 1948 р. в Німеччині була поява товарів власного виробництва в усіх магазинах, внаслідок чого моментально стабілізувалися ціни, причому на дуже низькому рівні, оскільки грошових знаків в обігу було зовсім мало. Через півроку після реформи магазини наповнилися товарами, зникли чорний ринок, спекуляція. Водночас здійснювався дуже суворий урядовий контроль через банківську систему щодо імпорту. Кредити надавалися лише власникам підприємств, зруйнованих під час війни, котрі були добре відомі банкові. Ці підприємства стали швидко ввозити машини та техніку зі США. Зважена економічна політика виявлялася і в тому, щоб не імпортувати товари масового попиту або предмети розкоші. Так продовжувалося до тих пір, поки власна промисловість не стала спроможною сама заробляти валюту на експорті. Лише тоді, а цей період тривав 10 років, валютний контроль був ослаблений, а потім узагалі скасований.

Уже через півроку збільшення виробництва становило 60 %. Індекс всієї промислової продукції у другому півріччі 1950 р. становив 121,7 % рівня 1936 р., а в другому півріччі 1952 р. — більше як 145,2 %. За темпами економічного зростання ФРН обійшла США, Англію, Францію. Водночас знижувалося безробіття, зростала зарплата. Він наголошував, що збільшення зарплати, про­дуктивності праці й одночасне зниження цін є нормальним для ринкової економіки.

Таким чином, реформи 1948 р. стали для Західної Німеччини основою для старту у світ ринкової економіки, старту, наслідки якого й досі далеко не вичерпані.

Процес державотворення у Німеччині

Рік 1948-й для обох частин Німеччини — Західної і Східної — період державотворення, що був наслідком об'єктивної необхідності, зумовленої розколом. З 1 вересня 1948 р. у прирейнському місті Бонні засідала Парламентська Рада, яка творила конституцію майбутньої ФРН. Схід Німеччини був охоплений не менш бурхливою діяльністю. Німецькі ліві, не без тиску з боку радянського керівництва, рік у рік скликали загальнонімецькі конгреси (1947, 1948, 1949), мета яких — підготувати політичні та правові основи створення НДР — об'єднаної соціалістичної Німеччини.

8 травня 1949 р. Парламентська Рада ухвалила конституцію ФРН: ФРН — федерація десяти земель, які мають дуже широкі повноваження; глава держави — президент, в активі прерогатив якого лише представницькі функції; в разі необхідності — розпуск бундестагу та призначення нових виборів. Вища законодавча влада здійснюється бундестагом та бундесратом. Перший обирається на основі багатопартійної системи всіма громадянами, що мають право голосу, терміном на чотири роки. Бундесрат (верхня палата) формується як представницький орган земель; члени бундесрату обираються ландтагами. Глава уряду — бундесканцлер. Обирається бундестагом на основі результатів виборів. Бундесканцлер — глава виконавчої влади. ФРН — парламентська республіка. Конституція 1949 р. забезпечувала широкі права і свободи громадян. Конституція узаконювала мирний характер ФРН: німецькі війська не можуть використовуватися за межами країни. Однак територія Німеччини визначалася в кордонах 1937 р. Німці, що проживали в межах цієї території, автоматично ставали громадянами ФРН. Ця стаття конституції стала постійним джерелом напруженості у стосунках ФРН з сусідніми державами — Польщею, Чехословаччиною, СРСР. У цілому ж конституція закріпила демократичний характер розвитку ФРН, сприяла становленню німецького високорозвинутого суспільства, визначила соціальний характер ринкової економіки. Важливу роль у соціально-ринковій економіці відігравала також система "Мітбестіммунг" (співучасть у прийнятті рішень). Згідно з законом службовці мали половину місць у наглядових радах великих компаній, які наймали й звільняли менеджерів.

На виборах 14 серпня 1949 р., в яких брали участь 36 партій, перемогли центристи. 20 вересня Конрад Аденауер сформував новий уряд, до складу якого увійшли представники ХДС/ХСС, ВДП та Німецької партії. Він залишався на посту бундесканцлера до 1963 р.

ФРН закріпила тенденції, що намітилися ще в західних зонах: а) прозахідна демократична орієнтація; б) невизнання до певної міри реалій, що склалися в Європі після Другої світової війни: розколу, насадження комунізму в Східній Німеччині, нових кордонів, чому сприяла відсутність їх юридично-правового оформлення. Аденауер розумів, що без примирення із Заходом Німеччина не вийде зі стану, що привів її до тотальної поразки у двох світових війнах, що тільки відмова від імперських амбіцій, від дій, зумовлених колишніми геополітичними категоріями, створить передумови для входження Німеччини до системи атлантичної солідарності, до світу демократії. Німці, подолавши ціною неймовірних жертв стереотипи імперського мислення, дедалі більше усвідомлювали себе частиною європейської спільноти, без претензій на якесь особливе призначення.

Усередині країни керівництво ФРН ставило своїм завданням зміцнення приватної власності та розвиток ринкової економіки, її соціальної сфери, усталення політичної та соціальної демократії як основи досягнення суспільного консенсусу та високого рівня життя на основі економічної демократії, втіленням якої була система соціального ринкового господарства.

На сході країни німецькі комуністи та Радянський Союз спільно творили НДР — тоталітарну державу. Німецька народна рада 7 жовтня 1949 р. проголосила Німецьку Демократичну Республіку, до складу якої увійшли п'ять земель: Саксонія, Саксонія-Ангальт, Тюрінгія, Мекленбург і Бранденбург. Сама Рада була перетворена на Тимчасову народну палату — парламент НДР. НДР не уникла тих негативних процесів, що мали місце в усіх країнах народної демократії в період насадження соціалізму. Наприкінці 1949 р. у Східній Німеччині відбувалися численні політичні процеси. Зокрема, в 1950 р. були засуджені 78 тис. чол. Виносилися й смертні вироки.

Німецьке "економічне диво"

Період 50-х років характеризувався суцільними успіхами в економіці, що відомі під назвою "німецьке економічне диво". Причини цього явища були: а) виробництво відроджувалося на новій технічній основі; б) розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія й ін.; в) раціонально використовувалися допомога за "планом Маршалла" (2,7 млрд дол., з них 0,5 млрд як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств; г) відсутність військових витрат, 10 млн переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу; д) місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів. Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки.

Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, аніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість. Німецькі політики, оцінюючи ситуацію у ФРН, були недалекі від істини: за умов приватної власності була до­сягнута гармонія класів. З 1947 р. по 1967 р. — жодного страй­ку. Більше того, німецькі "брудні" підприємства, будівництво, комунальне господарство всмоктували робочу силу з Югославії, Туреччини, Італії та інших країн — так званих "гастар-байтерів", що склали 85 % усіх зайнятих на "чорних роботах".