Прихід до влади "малої коаліції". Зміни у внутрішній та зовнішній політиці

Перелом настав 1969 р. До влади прийшла "мала коаліція" (СДПН/ВДП) на чолі з В. Брандтом, соціал-демократом, антифашистом, який у роки Другої світової війни брав участь у норвезькому русі Опору. Внутрішні реформи "малої коаліції" звелися до розширення співучасті трудових колективів у керівництві підприємствами, модернізації системи освіти, поліпшення пенсійного забезпечення. Проте головні зрушення торкнулися зовнішньої політики. Уряд Брандта в контексті загального зменшення напруженості у світі зробив вагомий внесок у нормалізацію європейської обстановки в цілому, особливо у східному регіоні. Ядром такої політики, на думку Брандта, мали стати довір'я та співробітництво. Уже в 1970 р. відбулися перші офіційні зустрічі в Касселі та Ерфурті керівників обох німецьких держав — В. Брандта та В. Ульбріхта, що започаткувало процес взаємовизнання німецьких держав. 12 серпня 1970 р. було підписано західнонімецько-радянський договір, а 7 грудня ФРН уклала такий самий договір із Польщею. Важливість цих договорів полягала в тому, що сторони відмовлялися від застосування сили з метою зміни існуючих після Другої світової війни кордонів. У руслі загального оздоровлення ситуації в Європі 3 вересня 1971 р. між СРСР, СІІІА, Францією та Англією підписано чотирьох-сторонню угоду по Західному Берлінові. Угода підтверджувала статус Західного Берліна як території, яка не є складовою частиною ані ФРН, ані НДР. Тим самим відміталися будь-які спроби посягань на Західний Берлін. Важливою віхою становлення нової східної політики ФРН була також відмова у 1973 р. від Мюнхенської угоди 1938 р. Таким був процес становлення нової східної політики. У 1072 р. було підписано уго­ду про Основи взаємовідносин між НДР і ФРН. У 1973 р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Канцлерство Г. Шмідта

Після того як виявилося, що високопоставлений чиновник з адміністрації В. Брандта є агентом східнонімецької секретної служби — "штазі", 4 травня 1974 р. західнонімецький лідер змушений був піти у відставку. Канцлером став Гельмут ІІІмідт, який у цілому продовжував внутрішню та зовнішню політику свого попередника.

Початок нового витка гонки озброєнь і конфронтації у другій половині 70-х років та економічна криза 1974—1975 рр. похитнули становище "малої коаліції". Після виходу з уряду чотирьох міністрів, які представляли ВДП, "мала коаліція" розпалася. У жовтні 1982 р. до влади прийшла коаліція ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Гельмутом Колем. А 6 березня 1983 р. вона виграла вибори в бундестаг.

Економічний розвиток ФРН 70 — 80-х років

Економічна криза 1974 р. викинула на вулицю 1 млн 115 тис. робітників. Валовий національний продукт скоротився на 4 %, а промислове виробництво — на 7,5 %. У 1976 р. депресія змінилася поступовим виходом із кризи й піднесенням, яке тривало до 1979 р. Цьому сприяло, зокрема, збільшення німецького експорту. Проте уже в 1980 р. нова економічна криза, що тривала до 1982 р., завдала чималих втрат автомобільній, сталеплавильній та хімічній промисловості.

З 1983 р. почалося нове економічне піднесення, що тривало майже до кінця XX ст. Основними важелями виходу із кризи стали значні капіталовкладення, застосування робототехніки в пріоритетних галузях, збільшення особистого споживання, експорт товарів високої якості. За темпами зростання виробництва продукції ФРН вийшла на друге місце у світі. У самій економіці відбулися серйозні структурні зрушення. Пріоритетними стали такі наукомісткі галузі, як мікроелектроніка та робототехніка. Середньорічні темпи промислового зростання були на рівні 4—5 %. Зовнішньоторговельний оборот збільшився на 14 %, а позитивне сальдо торгового балансу становило 135 млрд марок (1989). Державний бюджет 1989 р. становив 763,1 млрд марок, а військові витрати — лише 55 млрд марок.

За обсягом валового національного продукту ФРН посіла третє місце у світі, високим був рівень життя. Хоча в ФРН ніколи не було націоналізації, державна власність досить значна (чверть усіх засобів виробництва). Це залізниці, вищі навчальні заклади, електростанції, що виробляли 40 % усієї електроенергії, тощо. Державний сектор давав значну частину сировини, зокрема 76 % алюмінію. У цьому секторі було зайнято понад 5 млн працівників. Більш як 700 тис. працівників задіяно у військовій галузі, де виготовляли продукцію такі відомі компанії, як "Мессершміт-Бйольков-Блом" та "Краус-Маффей", котра продукувала взяті на озброєння в НАТО танки "Леопард". У 1989 р. валовий національний продукт ФРН становив 1 трильйон 320 млрд дол. З них 700 млрд (53% ВНП) йшло на оплату праці.

Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Г. Вільсона (1964-1970 рр.)

У 1964 р. до влади повернулися лейбористи. Однією з причин такого успіху була відмо­ва партії від подальшої націоналізації. Про це заявлялося, зокрема, у прийнятому лейбористами ще в 1961 р. документі "Віхи — 60-х". Проблема одержавлення економіки уже дав­но викликала занепокоєння не тільки власників-підпри-ємців, а й тих, хто усвідомлював згубність надмірного захоп­лення націоналізацією. Однак лідер лейбористів Г. Вільсон, очоливши уряд, не поспішав виконувати продекларовані у "Віхах" обіцянки, а відставання Англії від основних конку­рентів спонукало до заходів, які не завжди виявлялися ефек­тивними. У 1967 р. з метою модернізації була націоналізована чорна металургія. Уряд Вільсона всіляко сприяв інвестиціям приватних капіталів, у тому числі й іноземних. У 1967 р. американський капітал в Англії сягнув 5,6 млрд дол. Таким чином, лейбористи шукали важелі прискорення еко­номічного розвитку. Цьому мала посприяти також ціла низ­ка непопулярних заходів. Уряд, зокрема, обмежив зростання зарплати (3,5 % на рік), увів систему завчасного поперед­ження про страйки, міг узагалі заборонити страйк. Того ж року була здійснена друга після війни девальвація — фунт стерлінгів полегшав ще на 14,3 %. Однак зупинити інфляцію і поправити державний бюджет не вдалося, і з весни 1968 р. уряд вдався до збільшення податків. Водночас щоб запобігти зростанню соціальної напруженості було введено часткову оплату медичних послуг.

У другій половині 60-х років у Великій Британії загостри­лася ольстерська проблема. У жовтні 1968 р. в Белфасті — головному центрі Північної Ірландії (Ольстер) — почались міжобщинні сутички католиків і протестантів. Католики-ірландці виступали за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, а протестанти-англійці, які почали селитися там ще з часів Олівера Кромвеля, вважали Північну Ірландію невід'ємною частиною Англії. В ольстерській проблемі наочно проявилися не тільки національні та релігійні, а й соціальні суперечності. Ірландці-католики (1/3 всіх жителів) були найбільш знедоленою частиною населення Ольстеру як у політичному, так і в соціальному плані. Отож у цій міжоб-щинній боротьбі переплелися і загострилися найрізно­манітніші складові суспільного життя. Обидві сторони вда­лися до терору. З 1969 р. в ході сутичок загинуло кілька тисяч чоловік. Ситуація в Ольстері настільки загострилася, що в 1969 р. уряд Англії змушений був увести туди 30-тисяч-ну армію. У 1972 р. в Ольстері було запроваджено пряме управління із Лондона. Розв'язання проблеми вимагало неабияких зусиль, насамперед налагодження діалогу між обома общинами.

У зовнішній політиці уряд Вільсона дотримувався попе­реднього курсу: надавав підтримку США у В'єтнамі, Ізраїлю на Близькому Сході, домагався прийняття Англії до "Спільного ринку". Відносини з Радянським Союзом зали­шалися досить прохолодними.

Економічна та політична нестабільність 70-х років

У 1970 р. до влади повернулися консервато­ри. Діяльність кабінету Е. Хіта припала на період економічної кризи, що охопила західні країни в першій половині 70-х років. За таких умов, щоб не допустити зрос­тання інфляції, уряд Хіта вдався до жорстких заходів, що без­посередньо зачіпали інтереси значних верств трудящих. Зок­рема, у 1971 р. був прийнятий "Закон про відносини в промис­ловості", який забороняв несанкціоновані страйки. Поруш­никам закону загрожував штраф розміром у 100 тис. ф. с. Однак зупинити "касовий рух" владі не вдалося. У 1973 р. в економічних страйках брало участь понад 1 млн працюючих. У 1974 р. англійські виборці віддали перевагу лейборис­там, які перебували при владі до 1979 р. Спочатку прем'єр-міністром став Г. Вільсон, а в 1976 р. його змінив Дж. Кал-лаген. Лейбористи відмінили закон 1971 р. про відносини в промисловості та штрафи за незаконні страйки, у внутрішній політиці намагалися заручитися підтримкою тред-юніонів. У 1974 р. на черговому з'їзді Британського конгресу тред-юніонів уряд і БКТ підписали соціальний контракт. Профспілки обіцяли підтримати урядову політику цін, а уряд, зі свого боку, — посилити контроль за бізнесом, лікві­дувати безробіття, здійснювати націоналізацію. Проте ситу­ація в економіці залишалася несприятливою. Лейбористи прийшли до влади в розпал економічної кризи 1973—

1975 рр., коли капіталовкладення скорочувалися, а ціни на сировину постійно зростали, обганяючи навіть зростання цін на готову продукцію.

В обстановці загальних економічних труднощів у 1975 р. в Англії розгорнулася підготовка до референдуму про дальше перебування країни у "Спільному ринку", до якого вона вступила в 1973 р. Дискусії щодо питання бути чи не бути Англії у "Спільному ринку" були викликані прагненням збе­регти особливі стосунки зі своїми колишніми колоніями у системі Співдружності (до 1947 р. — Британська співдруж­ність націй). Багато хто в Англії побоювався, що існуючі все­редині Співдружності преференції (пільгові мита для імпор-ту-експорту товарів тощо) можуть бути обмежені, а потік західноєвропейських товарів, особливо сільськогосподарсь­кої продукції, призведе до розорення окремих галузей бри­танської економіки. Оскільки досягти консенсусу з цього питання не вдалося, уряд вирішив удатися до референдуму (6 червня 1975 р.), в ході якого 67,2 % учасників висловили­ся за перебування Великої Британії у "Спільному ринку".

У другій половині 70-х років почалося пожвавлення в еко­номіці, поліпшився платіжний баланс. Виправленню ситуації в економіці сприяв видобуток нафти в Північному морі. По­зитивну роль зіграли також кредити, отримані урядом Калла-гена від Міжнародного валютного фонду (2,3 млрд ф. с,) та Банку міжнародних розрахунків (3 млрд дол.), скорочення державних витрат, у тому числі на соціальні потреби, що викликало протести з боку тред-юніонів. До того ж урядові не вдалося зупинити інфляцію — ціни продовжували випереджати зарплату. Це спричинило посилення страйкової боротьби. У 1977 р. відбулося 2627 страйків, у яких взяли участь 1,43 млн чоловік. Того ж року БКТ висловився за повернення до вільного укладання договорів. У європейському плані після референдуму 1975 р. Англія взяла курс на зміцнення своїх позицій в ЄЕС, поглиблення зв'язків з неєвропейськими постачальниками продовольства в рамках Співдружності.