Кревська унія 1385

Кревська унія  1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).

Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії Андегавенов) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену,яка вилилася у війну 1409-1411 року.Тевтонський орден на чолі з Ульріхом фон Юнінгеном після Грюнвальдської битви помітно занепав. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

Городельська унія 1413

– угода, укладена між польс. королем Владиславом II Ягайлом і вел. кн. литов. Вітовтом у замку Городля (на р. Зх. Буг) 2 жовт. на спільному польс.-литов. сеймі. Вона підтвердила чинність інкорпораційних умов Кревської унії 1385, задекларувала повторне об’єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського (ВКЛ) в одну д-ву «на вічні часи» перед лицем воєн. загрози з боку нім. хрестоносців (див. Лівонський орден, Тевтонський орден) та «інших будь-яких неприятелів». За ВКЛ визнавалося право на автономію: зберігалась інституція велико-князівської влади у Литві й за Вітовтом закріплювався (щоправда, не спадково, а лише пожиттєво й під сюзеренітетом польс. короля) титул вел. кн. литов. Унія передбачала уніфікацію адм.-тер. устрою ВКЛ на взірець устрою Польс. королівства, першими кроками до чого мали стати запровадження у Литві сейму та столичних і земських вищих урядів (воєводств, каштелянств та ін.), що мали бути подібними до польс. Було визначено також принцип обрання монархів у Польс. королівстві та ВКЛ за спільною згодою й ухвалою прелатів (вищі духовні особи в католицькій церкві), магнатів і шляхти обох країн. Продовжуючи та розвиваючи традицію, започатковану Кревською унією, Г.у. підтверджувала права на всі земельні наділи, «вольності» та привілеї, надані катол. церкві в литов. землях, зокрема у Вільно (нині Вільнюс), а також права та привілеї катол. панів, бояр і шляхти, проголошувала поширення пільг, якими користувалися власники вотчинних володінь, на пожалувані їм землі. У такий спосіб литов. боярство зрівнювалося у станово-правовому відношенні з польс. магнатами та шляхтою, зовн. проявом чого стало прийняття найвпливовішими його представниками польс. шляхетських гербів і заміна старого терміна «бояри» новим – «барони і нобілі». У спец. статтях Г.у. наголошувалося, зокрема, на тому, що «згідно із звичаєм Польського королівства, котрий здавна утримується», займати вищі урядові посади та бути допущеним до великокнязівської ради й користуватися усіма наданими правами і привілеями можуть лише пани і бояри – католики за віросповіданням і ті, хто отримав герби польс. шляхти, а не «відщепенці чи невірні», тобто представники правосл. та мусульманського населення.

Комплекс документів Г.у. складають: 1) акт про прийняття родами польс. шляхти литов. бояр під свої герби; 2) акт, яким литов. бояри присягали на вірність польс. шляхті, Короні Польській, королю Владиславу II Ягайлу і вел. кн. Вітовту, обіцяючи в разі смерті Вітовта прийняти вел. князем литов. того, кого їм дасть король Владислав або його наступники і польс. шляхта; 3) акт, яким Владислав II Ягайло (король польс., верховний князь литов.) та Вітовт (вел. кн. литов.) визначали характер зв’язку ВКЛ із Короною Польською й надали низку привілеїв литов. боярам, застерігаючи, що ними можуть скористатися лише ті, хто буде уживати герби, дані польс. шляхтою. Г.у. заклала політико-правові основи для започаткованого ще умовами Кревської унії процесу трансформації сусп.-політ. структури ВКЛ, її зближення й поступового зрощення з такою ж структурою Польс. королівства.

В істор. літ. Г.у. справедливо вважають перемогою польс. дипломатії. Унія була укладена після зміцнення міжнародного становища Литви, яке стало результатом «Великої війни» 1409–1411 з рицарями-хрестоносцями, однак вона нав’язала Литві другорядну роль у новому держ. об’єднанні. Політ. наслідки унії також були неоднозначні. Закріплюючи за литов. катол. знаттю панівне становище у ВКЛ, унія водночас послаблювала позиції цієї знаті у князівстві, загрожуючи йому розбратом на реліг. ґрунті й повним розривом співробітництва катол. знаті з правосл. частиною нас., у середовищі якого дедалі більше посилювалися тенденції до політ. сепаратизму. Разом з тим Г.у. створила певні умови для сприйняття нас. ВКЛ культ. здобутків зх.-європ. цивілізації.