§ 4. Конституційний інститут політичного режиму

Розглянуті у попередніх параграфах розділу форми держави дають уявлення про зовнішнє обличчя державності. Між тим науковий аналіз держави як конституційного інституту неможливий без урахування тих методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Мова йде про внутрішню змістовну характеристику державної влади, яка в науці позначається нерідко поняттям "політичний режим".

Термін політичний режим відомий у зарубіжному конституційному праві вже давно. Понад півстоліття тому проф.Г.Алексіану, який до 1941 р. викладав цю дисципліну на юридичному факультеті Чернівецького університету, під політичним режимом розумів сукупність юридичних норм, які встановлюють спосіб організації держави, фіксуючи органи влади, їх обов’язки та спосіб їх функціонування³⁸. У після­воєнний час цей термін широко застосовується у французькому конституційному праві та політичній науці. При цьому у Франції йому надавалося більш широке тлумачення. Зокрема, М.Дюверже визначав термін "політичний режим" як складну сукупність взаємопов’язаних і поділених інститутів, які представляють одночасно основу влади, вибори органів державної влади, їх структуру та їх обмеження². У зарубіжній літературі поняття політичного режиму розкривали за допомогою таких характеристик, як наявність або відсутність урядової опозиції (Ж.Бюрдо); чисельність партій (К.Ле­венштейн); взаємовідносини центральних органів (Є.Хамауі)³. Перелічені ознаки уточнюють властивості політичного режиму, але не розкривають його змісту.

Мабуть, найбільші можливості у вивченні політичного режиму надає теоретична позиція тих учених, які пов’язують це поняття з системою влади у суспільстві. Проф. К.Іонеску (Румунія), наприклад, дає таке визначення цього терміна: політичний режим – це "єдина сукупність структурно пов’язаних юридичних норм і конституційних, політичних, соціально-економічних, ідеологічних механізмів, за допомогою яких здійснюється влада, інакше кажучи, реалізується політична влада"³⁹. Із цього можна припустити, що, по-перше, політичний режим характеризує не тільки діяльність держави, а охоплює усі прояви політичного владування, включаючи здійснення влади суб’єктами, які не входять до структури держави (партії, релігійні інститути та ін.); по-друге, режим не можна звести тільки до проявів диктатури і панування, оскільки влада не завжди зосереджена в єдиному центрі. До того ж застосування влади не обмежене тільки цілями панування, оскільки вона спрямована і на досягнення загального суспільного блага.

З навчальною метою можна користуватися і більш вузьким трактуванням цього терміна. У французькій та російській юридичній науці, приміром, політичний режим визначають як сукупність методів і способів здійснення політичної влади, в тому числі державної, партійної, громадської (суспільної)⁴⁰.

Сприйняття такого визначення політичного режиму дозволяє визначити, хто є справжнім володарем у країні, скільки їх, співробітничають вони чи суперечать, який набір засобів і методів, за допомогою яких вони володарюють над людьми, яка частина життєдіяльності суспільства підвладна політичній владі.

Для науки конституційного права особливе значення має теоретичне визначення змістовної характеристики політичного режиму. Окреслити характерні риси політичного режиму означає встановити на основі яких специфічних критеріїв, теоретичних абстрактних концепцій можна встановити та охарактеризувати певний політичний режим. У зарубіжній літературі такими критеріями є, наприклад: спосіб організації органів державної влади і взаємовідносини між ними; методи їх діяльності; місце і функції політичних партій та інших громадських організацій; характер законодавства; ступінь гарантованості та дотримання прав і свобод громадян; відносини між державою та індивідом; політична доктрина, на якій спирається відповідний політичний режим; ідеологію, яку захищає; соціальна база та ін.⁴¹.

За допомогою цих визначальних елементів, які стають критеріями кваліфікації, можна визначити найбільш важливі відмінності між політичними режимами. Також на їх основі можна проаналізувати еволюцію певного політичного режиму в конкретній державі.

До 1989 р. спроби класифікації та типологізації сучасних політичних режимів відбивали фундаментальну суперечність між ідеологією західних демократичних держав і марксистською ідеологією. Відповідно до цього, конституціоналісти розрізняли демократичні політичні режими та марксистські політичні режими.

Велика різноманітність держав і сучасних політичних режимів, технократизація управлінської діяльності на центральному і місцевому рівнях, усезростаючий вплив посередницьких структур – політичних партій, профспілок, груп тиску – на правлячі кола, усвідомлення з боку широких мас населення ролі, яку вони покликані відігравати у правовій державі, і, як наслідок відстоювання вимоги з їхнього боку нових форм участі в управлінні державними справами, як слушно констатує К.Іонеску, викликали необхідність вироблення нових додаткових критеріїв розмежування одних політичних режимів від інших. В якості головного критерію висувається ступінь гарантованості та різноманітність форм участь громадян в управління державними справами⁴².

Отже, наголос усе більше робиться на природу відносин між правлячими і керованими, політичну роль правлячих інститутів, на реальний характер опозиції. Крізь призму цих "критеріїв-фільтрів" французький учений-державознавець Р.Арон ще понад 30 років тому виділяв політичний плюралістичний режим, або "конституційно-плюралістичний", який характеризувався вільною загальністю та легальністю багатьох партій, а також однопартійний або монопольний режим, що характеризував тоталітарні держави.

На основі сукупності окреслених вище критеріїв, західна конституційна доктрина класифікує політичні режими на три категорії: політичний плюралістичний режим; політичний тоталітарний режим; змішані політичні режими⁴³. Така класифікація є звичайно формальною і грунтується на характер способів норм і принципів владування, які визнаються в залежності від обставин як демократичні або, навпаки, тоталітарні.

Подібний кардинальний поділ режимів на демократичні та тоталітарні у цілому сприймається і конституційною доктриною пострадянських держав із деякими застереженнями. І це цілком правильно. Багато народів у сучасному світі знаходяться у перехідному, несталому політичному стані, які містять тоталітарні та демократичні риси владування одночасно. Існують поняття "обмеженої", "контрольованої", "консіліаторної" (примиренської) демократії. Вони характеризують політичні режими, де використання влади передбачувано спрямовано на утвердження демократизму, але здійснюється із застосуванням тоталітарних методів, із обмеженням свобод у країнах, внутрішньо не готових до безболісного сприйняття демократів. Проф. С.Ю.Кашкін (Росія) називав режими такого, проміжного, типу авторитарними, передліберальними, ліберальними⁴⁴.

Звичайно, політичні режими розрізняються. Політична влада в одних державах у певній мірі підконтрольна населенню, обмежена і співіснує із широкими громадянськими правами і свободами. В інших – особи слабо впливають на владу і погано захищені від неї правом: "влада, знаходячись нібито поза суспільного організму, впливає на неї та примушує її йти по тому чи іншому шляху розвитку"⁴⁵. В одних країнах влада зосереджена, монополізована, в інших – розсіяна між різними соціальними групами, політичними партіями та рухами. Тому, при всій його умовності, поділ політичних режимів на демократичні та тоталітарні відображає дійсність, реальні тенденції та етапи конституційно-правового регулювання. При цьому небхідно обов’язково враховувати, що демократичні режими менш різноманітні, тоді як тоталітарні – мають різні варіації.

Демократичний різновид політичних режимів у найбільш узагальненому вигляді характеризується такими рисами:1) визнання політичних прав і свобод у повному обсязі; 2) політичний плюралізм; 3) визнання і застосування принципу розподілу влад; 4) обов’язкова і реальна участь у здійсненні державної влади органу народного представництва – парламенту; 5) свобода пропаганди будь-якої політичної ідеології, крім тих, що зазіхають на конституційний лад та права інших громадян.

Історично склалися дві форми демократичного політичного режиму: режим ліберальної демократії і режим соціальної демократії. Відмінності між ними виявляються в характері взаємовідносин держави з суспільством. Для ліберально-демократичного режиму (встановленого, наприклад, у Індії, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших країнах світу) характерне обмеження ролі держави адміністративно-територіальними функціями, невтручання в економічне і соціальне життя суспільства, формальне проголошення демократичних прав і свобод тощо. Політичний режим соціальної демократії означає, що держава у своїй діяльності керується інтересами всього суспільства, намагається вплинути на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості. Такий режим властивий Австрії, Бельгії, Австралії, Великобританії, Данії, Італії, Канади, Нідерландів, Франції, ФРН, США, Норвегії, Швеції, Швейцарії, Японії та деяких інших країн.

Тоталітарний різновид політичних режимів має такі характеристики:1) на чолі тоталітарних режимів знаходиться політичний лідер, який нав’язує "ручне управління" і не поділяє владу ні з ким: їх деспотичне правління застосовано на принципі "закон сили" замість загальноприйнятого "сила закону";2) політична програма тоталітарного правління має ідеологічним фундаментом одну офіційну і пануючу доктрину, інші – заборонені; 3) прийняття політичних рішень концентрується у руках верхівки піраміди партійних структур, які набувають риси "партії – держави"; 4) повна заборона опозиційних партій та організацій;5) загальна негарантованість формально проголошених прав і свобод;6) широке застосування політичного терору проти інакомислячих;7) принизливе становище суду в державному механізмі.

Тоталітарний різновид має чимало форм політичних режимів, зокрема такі, як: а) комуністичні політичні режими (КНР, Куба, КНДР); авторитарні політичні режими (Лівія); військово-диктаторські режими (Гана, Нігерія, М’янма, Того), теократичні політичні режими (Судан, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія, Іран).

Важливо звернути увагу на те, що в умовах будь-якого політичного режиму, хоча і в неоднаковій мірі, при здійсненні державної влади використовуються методи стимулювання (підтримки), нейтралізму, лібералізму та насильства. Якщо в умовах демократичного політичного режиму стимулюється політична активність громадян, існує порівняно нейтральне ставлення до партій, які представляють інтереси різних соціальних верств, допускається опозиція, а заходи насильства застосовуються тільки до тих угрупувань і осіб, які порушують конституцію, то в умовах різного роду антидемократичних режимів навпаки: стимулюється пропаганда реакційної політичної ідеології (наприклад, расизм та ін.); методи нейтралізації майже не використовуються; лібералізм також застосовується тільки вибірково (стосовно до організацій правлячої еліти; домінує насильство щодо будь-яких політичних опонентів).

Аналіз основних законів і державно-правової практики зарубіжних країн свідчить про те, що інститут політичного режиму як цілісне явище рідко регламентується на конституційному рівні. Можна навести тільки декілька прикладів. Конституція Португалії у ст. 2 містить такі положення: "Португальська Республіка – демократична правова держава, яка заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на поважанні та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і яка має метою втілення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті і поглиблення демократії участі". А в ст.ст. 48, 49, 50, 51, 52 доповнює зміст поняття політичного режиму такими його складовими елементами, якими є: участь громадян у громадському житті, правом на участь у виборах, право на зайняття державних посад, правом вільного утворення політичних партій, а також правом на подання петицій та народні акції.

Досить докладно регулює змістовну характеристику політичного режиму Форма правління Швеції 1974 р.: "§ 1… Правління шведського народу базується на формуванні думок і на загальному і рівному виборчому праві. Правління здійснюється за допомогою державного ладу, побудованого на представницькій та парламентській системі, і шляхом комунального самоврядування. Державна влада здійснюється відповідно до закону. § 2… Суспільство повинно потурбуватися про те, щоб демократичні ідеї залишалися спрямовуючими в усіх суспільних сферах…".

Із конституції пострадянських держав укажемо на Основний закон Узбекистану, де цьому питанню відведено розділ ІІ "Народовладдя". Зафіксувавши у ст. 9, що найважливіші питання громадського і державного життя виносяться на обговорення народу (референдум) і що від імені народу можуть виступати тільки обрані ним Олій Мажліс і Президент (ст. 10), Конституція далі проголошує у ст. 11, що система державної влади базується на принципі поділу влад, у ст. 12 промовляє, що у республіці громадське життя розвивається на основі різноманітності політичних інститутів, ідеологій і думок; що демократія в Республіці базується на загальнолюдських принципах і що демократичні права і свободи захищаються Основним законом (ст. 13) і, нарешті, що держава будує свою діяльність на принципах соціальної справедливості та законності в інтересах благополуччя людини і суспільства (ст. 14).

Переважна більшість конституцій зарубіжних країн, звичайно, обмежуються констатацією факту, що держава є демократичною, не розкриваючи при цьому змісту політичного режиму (наприклад, ст. 1 Конституції Австрії, ст. 5 Конституції Ірландії,, п. 1 ст. 1 Конституції Іспанії, п.1 ст. 1 Конституції Замбії, п. 3 ст. 1 Конституції Румунії, п. 1 і 2 ст. 1 Конституції Намібії та ін.).

Але найчастіше предметом конституційного регулювання є окремі елементи політичного режиму.

Визначальним елементом конституційного інституту політичного режиму, безумовно, є принципи та норми, що встановлюють джерела влади у тій чи іншій державі.

Аналіз конституційних установлень дозволяє говорити про те, що ідея народовладдя знайшла конкретне втілення у відповідних положеннях Основних законів різних країн. Наприклад, ст. 3 Конституції Франції містить положення про те, що "національний суверенітет належить народові, який здійснює його через своїх представників і за допомогою референдуму. Ніяка частина народу, ніяка окрема особа не можуть привласнити собі його здійснення". Конституція Словацької Республіки (п. 1 ст. 2) містить припис: "державна влада належить громадянам, які здійснюють її безпосередньо або через своїх обраних представників". Аналогічні положення існують і в конституціях Бельгії (ст. 33), Люксембургу (ст. 32), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Мексики (ст. 39), Естонії (ст. 1), Латвії (ст. 2) та інших держав.

Водночас у конституціях соціалістичних держав (В’єтнаму 1992 р., КНДР 1992 р. та ін.) є норми, які закріплюють панування певних соціальних груп. "Державна влада, – промовляється у ст. 2 Конституції В’єтнаму, – належить народові, основу якого складає союз робітничого класу, селянства та інтелігенції". Ст. 7 Конституції КНДР містить припис: "Влада в Корейській Народно-Демократичній Республіці належить робітникам, селянам, солдатам і трудовій інтелігенції".

Складовим елементом політичного режиму є спосіб організації державної влади і взаємовідносини між її органами. Переважна більшість зарубіжних конституцій закріплюють у першу чергу принципи побудови органів державної влади. Зокрема, в Основних законах демократичних держав і тих країн, які обрали демократичний шлях свого розвитку закріплюють принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову як базовий принцип організації та діяльності органів державної влади (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації фіксує таке положення: "Державна влада у Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади самостійні"). І зовсім на іншій основі побудована державна влада у соціалістичних країнах: в Основних законах тут формулюється принцип єдності державної влади. Так, у ст. 2 Конституції КНР сказано, що "народ здійснює державну владу через Всекитайські Збори Народних Представників і Місцеві Збори народних представників різних ступенів". Аналогічні положення містяться в Конституції В’єтнаму (ст. 6, і в Конституції КНДР (ст. 7).

Невід’ємною складовою частиною політичного режиму є діяльність політичних партій та інших громадських організацій, наявність політичної опозиції. При регулюванні політичних відносин, взаємовідносин органів держави із політичними партіями і громадськими організаціями, хоча і не досить часто, але існують відповідні конституційні норми. Про це вже йшла мова вище, у відповідному розділі. Тут звертаємо увагу тільки на ті норми, які регулюють діяльність політичної опозиції. Адже, як слушно зауважується в літературі, вважається, що, беручи участь у критиці діяльності уряду, пропонуючи свої варіанти, опозиція сприяє вдосконаленню законодавства, форм і методів управління країни⁴⁶.

У новітніх конституціях можна знайти норми про статус опозиції, у деяких країнах прийняті закони про опозицію. Так, у Конституції Колумбії 1991 р. спеціальний розділ "Статус опозиції", в якій йде мова про те, що партії та політичні рухи, які не входять до уряду, мають право критикувати його і пропонувати альтернативи політичного розвитку. Вони володіють правами на доступ до інформації і до офіційних документів, до державних ЗМІ, правом участі у виборчих комісіях тощо (ст. 112). Положення про права політичної опозиції у зв’язку з діяльністю органів держави є в Конституції Португалії 1976 р. А в Бразилії, за Конституцією 1988 р., лідер опозиції обов’язково включається до складу Ради республіки при президенті.

Про плідну роль політичної опозиції засвідчує і державно-правова практика багатьох країн. Як відомо, на зламі 80-90-х рр. у ряді країн Східної Європи опозиція виконувала навіть функції, схожі до державних, будучи домінуючою частиною "круглих столів", які прийняли найважливіші рішення про підготовку нових конституцій, про склад нового уряду та ін. (наприклад, у Польщі).

Конституційне право зарубіжних країн передбачає різні форми і методи здійснення державної влади (зокрема, методи змагальності, пошуку компромісу та консенсусу тощо). Найбільш наочно вони виявляються у конституційних нормах про політичний плюралізм, різноманітність ідеології, про обмеження політичної діяльності окремих партій і громадських організацій, які оголошуються неконституційними тощо). Так, принцип політичного плюралізму зафіксований у конституціях Болгарії (ст. 11, п. 1), Македонії (ст. 8), Молдови (п. 1 ст. 5) та ін. Конституція Російської Федерації у п. 1 ст. 13 проголошує принцип ідеологічної різноманітності.

Досить цікаво і докладно регламентує ці питання Конституція Чехії. Наприклад, у ст. 5 зазначається, що політична система грунтується на вільних і добровільних засадах та вільному конкуруванні політичних партій. А в ст. 6 сказано, що політичні рішення повинні спиратися на виявлення більшості, і при їх прийнятті більшість повинна захищати інтереси меншості.

І, навпаки, в конституціях соціалістичних держав (КНР, КНДР, Куба) йде мова про панування однієї ідеології, про керівну роль єдиної комуністичної партії.

Ступінь гарантованості дотримання прав і свобод громадян є важливим чинником демократичності політичного режиму.При розгляді конституційного статусу людини та громадянина вже йшла мова про те, що гарантії прав людини утворюють декілька категорій: соціальні, економічні, політичні та правові. Тут же хотілося би особливо підкреслити роль політичних і правових чинників. Насамперед, зауважимо, що політичним середовищем, який сприяє реалізації прав людини, участі громадян в управлінні державними і суспільними справами, захистові особистих і групових інтересів, є багатопартійність, демонополізація влади і розвиток самоврядування. Не менш важливим фактором і аргументом на користь або проти інтересів людини та громадянина є відповідна політика держави у галузі прав людини. Так, серцевиною американського Білля про права, який набрав чинність ще у 1791 р., безспірно, є перша поправка до Конституції США. Вказана конституційна норма передбачає, що конгрес не буде видавати закони, які обмежують фундаментальні свободи громадян. У новітніх же конституціях права і свободи людини оголошуються найвищими цінностями і гарантуються (ст. 8 Конституції Македонії, п. 3 ст. 1 Конституції Молдови, ст. 5, 15 Конституції Словенії, п. 2 ст. 4 Конституції Болгарії), а Основний закон Естонії у ст. 14 навіть встановлює, що "забезпечення прав і свобод є обов’язком законодавчої, виконавчої і судової влади, а також місцевих самоврядувань".

В умовах антидемократичного режиму проблема співвідношення індивіда і держави, зокрема, в контексті права на свободу слова, думок, переконань, вирішується однозначно – на користь держави. І, навпаки, у демократичних політичних режимах конституційними гарантіями свободи висловлювання думок є гласність як політичний принцип. Покажемо це на прикладі Росії.

Конституція РФ 1993 р. проголошує право на свободу думки і слова (ч. 1 ст. 29). До числа положень, які гарантують це право, відносяться, зокрема, заборона будь-яких видів примусу індивіда щодо висловлювання своєї думки (ч. 3 ст. 29); право громадянина на вільний пошук, отримання, виробництво і розповсюдження інформації будь-яким законним способом (ч. 4 ст. 29); свобода діяльності засобів масової інформації та заборона цензури (ч. 5 ст. 29); заборона пропаганди чи агітації, що збуджують расову, національну чи релігійну ненависть і ворожнечу (ч. 2 ст. 29).

У  Росії правовий механізм реалізації конституційних гарантій права на свободу слова знаходиться тільки на стадії формування. Як свідчить, наприклад, законодавча практика країн розвиненої демократії, прихильність держави свободі думки і слова передбачає, зокрема, прийняття низки спеціальних правових актів, у числі яких небхідно вказати такі нормативні акти, як "Закон про свободу інформації", Закон "Про телебачення і радіомовлення", Закон "Про свободу комунікацій", Закон "Про обмеження концентрації та забезпечення фінансової гласності та плюралізму засобів масової інформації"⁴⁷.

Права і свободи людини – це явище юридичне, тому вони не можуть бути забезпечені в ізоляції від усієї системи правового регулювання. Особливо варто підкреслити роль інституційних гарантій, тобто системи правозахисних, юрисдикційних установ. Поряд із створенням системи спеціалізованих судів помітну роль у захисті прав людини мають відігравати такі інституції, як інститут омбудсмана – парламентського уповноваженого з прав людини, установи, які здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув’язнених.

Завершуючи розгляд цього інституту, звернемо увагу на те, що конституційні норми дають уявлення тільки про найбільш суттєві риси політичного режиму. Конституція будь-якої держави не фіксує, та і не в змозі назвати усі конкретні методи здійснення політичної влади у суспільстві, вона тільки окреслює найбільш важливі, домінантні форми і методи її реалізації.

1 Див.: Современное буржуазное государственное право. – Т. 2. – М., 1987. – С. 51.

2 Див.: Сравнительное конституционное право. – М., 1996. – С. 441.

3 Зокрема, проф.А.О.Мішин вважав політичний режим самостійним явищем, не формальною, а змістовною характеристикою держави і усієї політичної системи.

4 Див.: Burdeau G. Droit constitutionnel et institutions politiques. – Paris, 1959. –499 p.; Duverger M. Institutions politiques et droit constitutionnel. – Paris, 1960. – 695 p.; Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. Vol. 1. – Bucureşti, 1997. – 488 p.

5 Див.: Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник – М., 1999. – С. 66-67.

6 Див.: Сравнительное конституционное право. – М., 1996. – С. 448.

7 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 1997. – С. 80; Чудаков М.Ф. Конституционное государственное право зарубежных стран. – Мн., 1998. – С. 283; Muraru I. Drept constituţionall şi instituţii politice. – Bucuresti, 1998. – P. 123.

8 Конституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под общ. ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина. – М., 1998. – с. 116-117.

9 Див.: Александров И.А. Монархии Персидского залива. Этап модернизации. – М., 2000. – С. 144-145.

10 Див.: Александров И.А. Вказана праця. – С. 147-148.

11 Современное буржуазное государственное право. Т. 2. – М., 1987. – С. 99.

12 Див.: Крылова Н.С. Содружество наций: политико-правовые проблемы. – М., 1991. – С. 260-262.

13 Див.: Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт. – М., 1998. – С. 272.

14 Современное буржуазное государственное право. – Т. 2. – М., 1987. – С. 73.

15 Цит. за: Никеров Г.И. Административное право США. – М., 1977. – С. 46.

16 Див.: Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М., 1999. – С. 296-297.

17 Див.: Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт. – М., 1998. – С. 277.

18 Современное буржуазное государственное право. Т. 2. – М., 1987. – С. 52.

19 Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник. – М., 1999. – С. 75.

20 Див.: Современное буржуазное государственное право. – Т. 2. – М., 1987. – С. 53-54.

21 Див.: Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1995. – № 4 (18). – С. 87.

22 Див., зокрема: Государственное право Германии. – Т. 1. – М., 1994. – С. 120.

23 Див.: Государственное право Германии. – Т. 1. – М., 1994. – С. 238.

24 Див.: Современное буржуазное государственное право. – Т. 2. – С. 60-72.

25 Див.: Стародубский Б.А. Уникальная система правления в Израиле // Государство и право. – 2000. – № 2. – С. 86-91.

26 Див.: Duverger M. Institutions politiqes et droit constitionnel. – Paris, 1990. – P. 174.

27 Див.: Ардан Ф. Франция: государственная система. – М., 1994. – С. 164-165.

28 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Підручник. – К., 1997. – С. 88-89.

29 Див.: Маклаков В.В. Основы государственного (конституционного права Швейцарии // Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Особенная часть. Страны Европы. – Т 3. – М., 1997. – С. 421.

30 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – С. 87.

31 Див.: Арановский К.В. Вказана праця. – С. 156.

32 Див.: Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – Т. 2. – С. 352.

33 Див.: Араповский К.В. Государственное право зарубежных стран. – С. 191.

34 Див.: Златопольский Д.Л. Государственное право зарубежных стран Восточной Европы и Азии. Учебник для вузов. – М., 1999. – С. 211-212.

35 Див.: Государственное право Германии. – Т. 1. – М., 1994. – С. 24-75; Российская юридическая энциклопедия. – М., 1999. – С. 1030.

36 Див.: Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. – М., 1981. – С. 114.

* Автор поділяє позицію тих учених, які вважають, що без закріплення цього принципу важко пояснити необхідність існування сучасної федеративної форми організації держави / Див.: Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. – М., 1981. – С. 115.

37 Див.: Государственное право Германии. – Т. – М., 1994. – 1994. – С. 75-76.

38 Negulescu P., Alexianu G. Tratat de drept public. Vol 1. – Bucureşti, 1942. – P. 103.

2 Duverger Maurice. Institutions politicues et droit constitutionnel–Paris, 1960.– P. 235

3 Див.: Арановский К.В. Вказана праця. – С. 235.

39 Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. Vol. 1. – Bucureşti, 1998. – P. 338.

40 Див.: Le petit Larausse illustré. Dictionnaire encyclopedique. – Paris, 1995. – P. 870; Мишин А.А. Указана праця. – С. 105.

41 Див.: Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. – Vol. 1. – Bucureşti, 1998. – P. 339.

42 Див.: Ionescu C. Указана праця. – С. 344.

43 Див.: Ionesku C. Указана праця.­С.344.

44 Див.: Кашкин С.Ю. Конституционное развитие Индийской республики: Автореф. докт. дис. – М., 1992. – С. 63.

45 Таквиль А. Демократия в Америке. – М., 1992. – С. 63.

46 Див.: Сравнительное конституционное право. – М., 1996. – С. 503.

47 Див: Права человека и политическое реформирование (юридические, этические, социально-психологические аспекты). – М., 1997. – С. 134-135.