- •Пояснювальна записка
- •Державотворча роль мови
- •1989 Рік Закон України «Про мови в Українській рср»:
- •Функції мови
- •Стилі, типи і форми мовлення
- •Книжні: розмовні:
- •Найважливіші риси, які визначають офіційно-діловий стиль
- •Літературна мова
- •Мовна норма
- •Ознаки культури мовлення
- •Культура мови медичного працівника
- •Мова і думка
- •Як правильно читати й осмислювати прочитане?
- •Основні правила складання плану
- •Основні вимоги до плану
- •Як складати тези
- •Як складати план, тези, конспект
- •Професійна етика медичного працівника
- •Форми ділового спілкування
- •Функції, види та рівні спілкування
- •Правила ділового спілкування
- •Основні види ділового спілкування
- •Лексика за сферою вживання
- •Терміни і термінологія
- •Правила вживання термінів
- •Особливості медичної термінології
- •Використання слів іншомовного походження
- •Поняття фразеології
- •Класифікація фразеологізмів
- •Джерела фразеології
- •Фразеологічні звороти в мовленні медичних працівників
- •Складноскорочені слова і абревіатури
- •Лексичні та графічні скорочення
- •Принципи українського правопису
- •Орфоепічні норми
- •Відмінювання прізвищ, імен та по батькові
- •Утворення імен по батькові
- •Кличний відмінок іменника
- •Правопис складних прикметників
- •Використання іменників, прикметників, займенників
- •Особливості використання займенників у ділових паперах
- •Вживання займенників
- •Правопис закінчень родового відмінка однини іменників II відміни
- •Рід, число невідмінюваних іменників
- •Дієслівні форми на -но, -то
- •Числівники у діловому мовленні
- •Узгодження іменників з числівниками
- •Узгодження прикметників з іменниками при числівниках
- •Збірні числівники
- •Кількісні й порядкові числівники часу
- •Прийменник по в діловому стилі
- •Документ - основний вид ділового мовлення
- •Вимоги до документів:
- •Класифікація документів:
- •Правила оформлення сторінки вимоги до тексту документа
- •Основні реквізити справочинства
- •Автобіографія
- •Автобіографія
- •Характеристика
- •Характеристика
- •Укладання листів
- •Оголошення
- •Культура писемного ділового мовлення медиків
- •Основна медична документація стаціонару
- •Медична документація терапевтичного відділення
- •Медична документація поліклініки
- •Основна медична документація диспансеру
- •Російсько-український словник складних випадків перекладу
- •I. Устойчивые выражения Стійкі вирази
- •II. Лікарські рослини Лекарственные растения
- •III. Фразеологизмы
- •IV. Синоніми в діловому мовленні
- •V. Пароніми в діловому мовленні
- •VI. Вибір слова
- •VII. Терміни іншомовного походження і їх
Як складати план, тези, конспект
Прочитати текст, визначити його тему та основну думку.
Поділити текст на логіко-смислові частини.
Дібравши заголовок до кожної частини, матимемо план тексту.
Поставити до кожної логіко-смислової частини запитання: «Про що говориться в цій частині?»
Знайти в тексті відповідь. Записавши її стисло власними словами або словами автора матимемо тези.
Доповнивши тези конкретним матеріалом, фактами, взятими з тексту цитатами, матимемо конспект.
Складаючи план, тези чи конспект, записати прізвище автора, повну назву роботи, рік, видавництво, назву журналу чи газети, в якому вона надрукована.
Виділяти в конспекті розділи, параграфи, пункти, відокремлюючи їх один від одного.
Після кожної закінченої частини робити інтервал (сюди можна вписати нові замітки).
Виділяти основні тези, ідеї різними кольорами, підкресленням, значками та ін.
Тема: Поняття етики ділового спілкування, її предмет і завдання.
План.
Поняття спілкування.
Етика ділового спілкування.
Етичне й естетичне у мові.
Професійна етика.
«Ніщо не коштує нам так дешево і
не цінується нами так дорого, як ввічливість»
Сервантес
Спілкування – один із видів соціальної взаємодії людей. Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформацією (комунікація, від лат. comunico – «спілкуюся з кимось»), як взаємодію (інтеракція, від англ. іnteraction – «взаємодія»), як сприймання людини людиною (перцепція, від лат. рerception – «сприймання, пізнавання»). Отже спілкування охоплює різні сторони процесу контактування між людьми.
Спілкуючись, людина висловлює свої думки, почуття, волевиявлення і сприймає їх від іншої людини (людей).
Спілкування має два види, які здебільшого реалізуються одночасно: вербальне (лат. verbum – «слово»), тобто словесне мовне, і невербальне (несловесне) – поглядами, мімікою, жестами,штучними умовними знаками, предметами). Але основним засобом спілкування є природна мова.
Мова є складовою понять «етичне» й «естетичне». За «Словником української мови», етика – це не тільки «наука про мораль», а й «норми поведінки, сукупність моральних правил», а естетика – це «наука про мистецтво, про форми прекрасного в художній творчості» і взагалі – «краса, художність чого-небудь». Основне поняття етики – добро (добре), естетики – краса (художність). Ці поняття вважаємо визначальними і щодо якості мовлення: граматика вчить говорити правильно, а стилістика вчить говорити добре і так, щоб «не можна було не слухати». Етичну цінність, безперечно, має об’єкт, «зміст якого відповідає «ідеалові» людської поведінки, що склався в даному соціальному колективі», а естетичну цінність має об’єкт, «форма якого розкривається безпосередньому переживанню соціально представленої особистості як реальне втілення її життєвого ідеалу». Отже, самі норми літературного мовлення і всі їхні конкретні функціонально-стильові й емоційно-експресивні можливості становлять етичну цінність для сучасного покоління мовців, а реалізація цих норм у конкретній ситуації мовлення з метою досягнення пізнавального, виховного, естетичного і навіть гедонічного (насолоджувального) ефекту становить естетичну цінність мови (чи мовлення). У цьому виявляється традиційна гармонія етичного й естетичного, сформульована як закон ще в античні часи, органічний зв’язок між змістом і формою – внутрішнім і зовнішнім виявом реальності.
Отже, етичне в мові – це конкретно-історична система мовних засобів (ресурсів) відповідно до форми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра (чи покарання зла). Естетичне в мові – це форма мовленнєвої діяльності людини, спрямована на створення прекрасного (наприклад, твору як предмета художньої літератури) або на оцінювання (емоційно-експресивне чи й нейтральне) наслідків творчої діяльності людини в усіх сферах її соціальної практики. Тому єдність етичного й естетичного виявляється на рівнях загальнонародного та індивідуального, ситуаційного мовлення. Єдність і боротьба протилежностей зумовили наявність у реальному світі об’єктів естетичних і неестетичних. Звідси й потреба в мовних засобах реалізації їх оцінки; естетичне і неестетичне має мовні засоби вираження, у мовленні можливе етичне і неетичне. Недостатність знань мовної системи, погане володіння законами логічного мислення, не контрольованість акту «мислення – мовлення» може призвести до суперечності навіть між моральністю й естетикою (це, наприклад, ситуації, які намагаються виправити фразами: «Я не те хотів сказати», «Ти не так мене зрозумів», «Не треба прискіпуватися до слова» та ін.).
Сучасні літературні мови відзначаються єдністю етичного й естетичного у складі та функціях. Тому порушення цієї єдності в індивідуальному мовленні – явище конкретно-суб’єктивне, адже вибір слова, вислову, формулювання поняття – складний психолінгвістичний мовний акт, до якого людина повинна бути підготовлена.
Сьогодні не можна нехтувати старогрецького вимогою до оратора: промова повинна пояснити, збудити думку (зумовити діяльність), дати задоволення. Етично й естетично розвинена та людина, яка знає мову, володіє засобами, що творять етику й естетику нашого спілкування.
Етичні норми поведінки людини в колективі – категорії історичні, хоч і не зазнають частих змін (більшість норм нові покоління засвоюють від попередніх у формі етикетних знаків і у формі мовній). Ввічливість, чемність, шанобливість, доброзичливість, стриманість виховуються на зразках оточення і настановами. І зразки, і настанова передаються переважно за допомогою мови.
Численні етикетні ситуації вимагають від мовця вміння привітатися і попрощатися, звернутися за допомогою і подякувати за неї, розмовляти з ровесником або звернутися до старшого, просити чи наказувати, розмовляти по телефону і спілкуватися безпосередньо. На жаль, у нас немає науки спілкування – практично лише наші спостереження за старшими залишаються єдиною школою етики (й естетики) спілкування. Приходимо до лікаря і замість: «Слухаю Вас, Ольго Іванівно!» чуємо: «На що скаржитесь, хвора?» (і при тому очі дивляться не на вас, а в папери ). А може, я ще не хвора – порадитись прийшла? Адже давньоруське врачь походить від врати, що означало говорити. А чи всі сьогоднішні лікарі вміють говорити так, що слово їхнє полегшувало страждання, знімало біль, виліковувало? Завжди треба пам’ятати: наше слово обов’язково відгукнеться в свідомості чи навіть вчинкові співбесідника (оточення).
Етика спілкування висуває вимоги до вживання займенників ти і ви. «Пошанна» множина і «множина ввічливості» (вживання щодо однієї особи займенника ви) функціонують автоматично, є фактом мовленнєвим і психологічним. Поширені звертання на ви до осіб, віком старших від мовця, або малознайомих (адже ти – ближче, інтимніше, ви – ввічливе, шанобливе). Історично звернення до особи на ти – східнослов’янське, на ви – західноєвропейське, диференціація цих звертань почалася у XVII ст. і мала не лише етичний, а й соціальний зміст.
Отже, основна етична категорія «добро» ( і добре мовлення) має в мові численні засоби вираження, які підпорядковані визначальним ознакам культури мовлення – правильності, точності, доречності. А це, в свою чергу, зумовлює мовну реалізацію етичної категорії «краса», тобто «досконалість», адже за відповідних умов можна реалізувати й естетичну функцію мови.