4. Занепад і смерть марксизму-ленінізму та інших синтетичних доктрин

Хіба не маємо ми всі підстави вважати, що ера марксизму завершилася? Коли втратили свою вагу метаоповіді, на марксистську теорію перестали посилатися, і таким чином вона покинула умоглядний простір і поле філософської праці. Якщо крах цього ортодоксального вчення став справді масштабним явищем лише в кінці 80-х, система стала повільно розпадатися, починаючи ще з шістдесятих років. Сьогодні Касторіадіс має всі підстави писати: «В той самий час, коли зникли більшовики, для яких «не існувало таких фортець, що їх би вони не могли взяти» (Сталін), розвіялося й туманне вчення «марксизму-ленінізму», яке понад півсторіччя відігравало майже повсюди роль панівної ідеології, що одних чарувала, а інших примушувала так чи так висловлювати своє ставлення до неї...» 1.

1 Cornelius CASTORIADIS. «Le Monde», 24 — 04 — 1990.

Як пояснити цей занепад, цю агонію глобальної системи — «марксизму-ленінізму», який протягом десятиріч, здавалося, правив за арматуру для думки, за теоретичну рамку наукових досліджень, постачаючи їм стільки концепцій, що уявлялися неперевершеними? У своїй праці «Уявна організація суспільства» (1975 р.) Касторіадіс намагається з’ясувати таке питання: чи не подвійна спорідненість і злиття двох радикально протилежних /203/ елементів спричинили розпад марксизму, що став ортодоксальною доктриною, але водночас і ідеологією бюрократії?

Справді, у молодого Маркса домінує революційний елемент, який ми потім знаходимо у Леніна, Троцького, Лукача. «Провістя нового світу», відмова від завершеної діалектики вимагають для себе щонайширшого обрію втілення в діяльну практику. Але це зерня так і не проросте, поринувши в небуття. Не забуваймо, що Маркс — людина XIX сторіччя, вся думка якого вкарбована в сцієнтизм тієї епохи. Перебуваючи в атмосфері сцієнтистського ідоловірства, в часи, коли бурхливий розвиток природничих наук сприяв виникненню проекту, який ми назвемо «позитивістським» або «сцієнтистським», Маркс став жертвою хибних поглядів, нерозривно пов’язаних із тими історичними обставинами. Які, власне, цілі ставили перед собою вчені тієї доби? Критично переоцінити все у світлі науки, і саме цю обітницю дали і Ернест Ренан (1823 — 1892 pp.), і Марселен Бертло (1827 — 1907 pp.), і Огюст Конт (1798 — 1857 pp.). Коли Маркс схиляється до економічного детермінізму, а Енґельс — до законів діалектики, то зрозуміти їх можна лише, взявши до уваги, що вся тодішня наукова атмосфера була просякнута духом позитивізму. Тогочасна наука крізь усі свої пори виділяє міфологію (проґрес, детермінізм тощо), що просочилася в марксистську доктрину і заразила її невиліковною хворобою.

Тож чи не внаслідок своєї первісної нечистоти і загинув у кінцевому підсумку марксизм? Ставши, за своєю суттю, «сцієнтистським об’єктивізмом», доповненим раціоналістичною філософією, він замикається в собі і перетворюється на закриту систему. Звідси політичні дії перероджуються в дії суто технічні: техніки раціоналізму, члени партії, повинні були взяти на себе управління історичним розвитком. Сцієнтизм виливається в техніцизм — віру, згідно з якою техніка може розв’язати всі людські проблеми — і, наприкінець, у культ політичної влади бюрократичних установ. Диктатура пролетаріату перетворюється на диктатуру партії, потім на диктатуру партійних кадрів та бюрократичних інституцій.

Таким чином, марксизм, під дією складних факторів, стає ідеологією бюрократії. Він помер гарною смертю, що невід’ємна від самої його суті, ще від 60-х років почавши потроху втрачати свою гегемонію. Це можна вважати головною подією у світі сучасної думки: сьогодні Маркс утратив своє звання наукового /204/ метра. Але за всіх обставин він залишається дуже великим мислителем, попри певні теоретичні хиби (див. с. 526).

У цих сучасних метаморфозах чи знайшов Маркс заміну в особі Фройда? Аж ніяк. Якщо теорія референції й була протягом десятиріч поруч із марксизмом, то психоаналіз втратив у наші дні функцію тотального вчення, якою він був колись наділений. Одне слово, великі доктрини, які постачали нам загальний зміст на всі випадки, відійшли в небуття. Виробництво (Маркс), Підсвідомість і Жадання (Фройд) можуть, звичайно, відіграти певну обмежену роль на нашому концептуальному обрії, проте вони вже не організують мислення.

Не стало більше метрів думки, не стало ані синтетичних теорій, ані доктрин, ані філософських поводатарів, ані маяків, що освітлювали життя та його цінності. Таким чином наш час відбуває свої жалобні обов’язки, обов’язки тяжкі, болючі.

Підемо навіть далі: навіть Заклики Просвітництва ставляться сьогодні під сумнів. З критичних праць учених Франкфуртської школи (див. вище, с. 156) ми знаємо, що під знаменом раціонального розуму в науку проникли процеси, які зганьбили раціональність. Крах марксизму, як і крах усіх великих об’єднувальних докрин XIX сторіччя, відсилає нас до практики Просвітництва, яке вірило в могутність переможного раціонального розуму, але в кінцевому підсумку вилилося в нонсенс нашого часу. «Аушвіц» можна взяти як парадигматичну назву для трагічної «незавершеності» новітньої доби» 1.

Жан Бодріяр у «Ілюзії кінця» (1992 р.) пише навіть про «розпродаж сторіччя»: атож, наш час — це час розпродажу в усіх сферах: розпродажу різних ідеологій, комунізму, соціалізму і всякої всячини. Ми спродуємось, ми ліквідуємо свої статки. Ми, зауважує соціолог, заповзялися позбутись усього XX сторіччя, ми самі ж таки розлучаємося з ним і самі справляємо по ньому жалобу. Це загальний розпродаж, який не щадить навіть інтелектуалів, бо й вони розчиняються в небутті. «Західні інтелектуали, які уособлювали [...] внутрішню лінію поділу між суспільствами та свідомостями, теж приречені зникнути, як актори німого кінематографа» 2.

1 J.-F. LYOTARD. «Le Postmoderne expliqué aux enfants», Galilée, p. 66.

2 J.BAUDRILLARD. «L’Illusion de la fin», Galilée, p. 66.

Одне слово, відбувається генеральне прибирання і /205/ все йде на спродаж! Таким ми бачимо кінець нашого XX сторіччя. «Постало питання, навіщо може згодитися кінець цього сторіччя. І відповідь знайдено: для спродажу всього сторіччя. Спродують історію і кінець історії. Спродують комунізм і кінець комунізму. Комунізму не судилося знайти свій історичний кінець, він буде спроданий, ліквідований як непотрібний мотлох. [...] Усі західні ідеологи також спродуються, їх можна придбати за суто символічну ціну на всіх земних широтах» 1.

1 Op. cit., p. 165.

Наводимо текст, у якому йдеться про ці зміни. Його взято з «Уявної організації суспільства» К. Касторіадіса. Цей автор вивчає там комунізм у його міфічному сприйнятті і підкреслює, що ніколи жодне суспільство не утворює прозорої сукупності людей. Отже, археологічні розкопки комунізму дають змогу виявити під зовнішньою оболонкою тем чимало міфічних утворень.

«КОМУНІЗМ» У ЙОГО МІФІЧНОМУ СПРИЙНЯТТІ

«Подолання відчуження [...] було, як відомо, центральною ідеєю марксизму. Пролетарська революція мала привести, після певного перехідного періоду, до «вищої фази комунізму», і цей перехід означатиме «кінець передісторії людства і початок його справжньої історії», «стрибок від царства необхідності в царство свободи». Ці ідеї залишилися непрояснені, й ми не намагатимемося тут ані викласти їх систематично, ані обговорювати їх буквально. Нам буде досить нагадати, що вони означали, більш або менш експліцитно, не тільки скасування суспільних класів, а й відмову від поділу праці («не буде малярів, а будуть люди, які малюватимуть»), трансформацію суспільних інституцій, майже повністю тотожну ідеї цілковитого знищення всіх інституцій («відмирання Держави», усунення всякого економічного гніту) і, у плані філософії, появу «людини в найвищому розумінні» і людства, яке віднині «запанує над своєю історією». [...]

Якщо під комунізмом («вищою фазою») розуміється суспільство, де не буде ані опору, ані тупості, ані невігластва; суспільство, яке бачитиме само себе наскрізь; суспільство, де бажання всіх задовольнятимуться повністю і негайно або потребуватимуть для свого вдоволення лише короткого й легкого діалогу, якого ніколи не сковуватиме клей символізму; /206/ суспільство, котре визначатиме, формулюватиме й реалізуватиме колективну волю без допомоги інституцій, або таке, в якому інституції ніколи не спричинятимуть проблем, — якщо йдеться саме про це, то слід сказати ясно й недвозначно, що ми маємо справу з незв’язною фантазією, з нереальною і нездійсненною мрією, яку слід негайно облишити. Це чисто міфічне уявлення, еквівалентне й аналогічне уявленню про абсолютне знання або про індивіда, чия «свідомість» увібрала в себе все буття.

Ніколи суспільство не бачитиме само себе наскрізь, по-перше, тому, що ніколи не бачитимуть самі себе наскрізь індивіди, котрі його складають, бо не може бути й мови про те, щоб усунути підсвідоме. По-друге, тому, що соціальне — це не тільки проста сума індивідуальних підсвідомостей і навіть не просте поєднання їхніх інтерсуб’єктивних взаємних властивостей, відношень між окремими особами, свідомих і несвідомих, що ніколи не можуть бути сукупно подані як належні всім, бо для цього знадобився б подвійний міф про абсолютне знання, яким однаково володіють усі до одного; соціальне передбачає і щось таке, чого не можна уявити собі конкретно. Суспільно-історичний вимір, як і вимір колективу та вимір аноніма, встановлює для кожного і для всіх одночасне відношення внутрішності й зовнішності, участі й виключення, яке в жодному випадку не можна ані скасувати, ані навіть «підкорити» в так неясно визначеному розумінні цього останнього терміна».

Корнелій КАСТОРІАДІС. «Уявна організація суспільства» (Cornelius CASTORIADIS. «L’institution imaginaire de la société», Seuil, 1975, pp. 151 — 153).