Розділ другий хвороба нашого часу, нігілізм і криза основ

В кінці п’ятдесятих років починається ера розчарування: ідеології терплять кризу; втрачають своє значення метаоповіді та унітарні синтетичні системи, відбуваються всілякі «деконструкції» знання, процес приватизації, де модель індивіда посідає панівне становище...

Але це всього-на-всього симптоми хвороби, яка вразила нашу новітню сучасність, — нігілізму — ознаки головної кризи, кризи основ, на яких стояли західні знання та вірування. Тепер ми знаємо, що абсолютних основ для знання не існує. Після аналізу симптомів перейдімо до етіології хвороби.

1. Діагноз Ніцше: прихід нігілізму

Ніцше, цей візіонер Історії, остеріг нас, що нігілізм — це найтяжча хвороба і найтяжче випробування нашого часу, виснаження і загибель Смислу.

Нігілізм: хоча цей термін і походить від латинського «ніщо», етимологія мало допоможе нам осягнути семантичне багатство цього слова, яке протягом XIX сторіччя набуває найрозмаїтіших значень. Так, у традиції російської думки воно означає критику традиційних цінностей і певний проект перебудови соціального світу. Але його можна також зустріти у французькій літературі й насамперед у «Нарисах сучасної психології» (1885 р.) Поля Бурже (в цього письменника нігілізм являє собою психологічний тип, позначений песимізмом). Ніцше десь у 1887 — 1888 pp. користується цим терміном, інтеґрувавши в нього кілька значень, поширених у XIX сторіччі. В цього клініциста нігілізм перестає означати доктрину, він тепер розуміється як захворювання західної культури і західної цивілізації, смертельна криза, що вразила наш сучасний космос і розвиватиметься протягом двох наступних століть. /228/Але що ж він усе-таки виражає, нігілізм? Він виражає занепад і виродження волі до влади, яка перестає стверджувати життя і цінності творіння. Таким чином, нігілізм, у своїх явних і прихованих формах, виникає в самому осередді тієї метафізичної думки, яка створила легенди про Буття, про Сутність і про всі «потойбічні світи» (ідеї Сократа, Платона, Канта), але також і в лоні юдео-християнського світогляду, це такий собі момент злопам’яті, нечистої совісті, провинної душі й того аскетичного ідеалу, який, зневажаючи діяльне життя, проповідує життя спотворене. Давньогрецька філософія, юдейська та християнська релігії вже позначили печаттю Небуття наш світ, що уявляється простою видимістю. Піддаючись нечистим спокусам Абсолюту і Буття, обмовляючи зміст і змістовне, обіцяючи одужання найслабшим і найхворобливішим формам життя, людина вже стала жертвою нігілістичної хвороби: воля до влади перетворилася на волю до небуття.

Цей нігілізм залишається прихованим: коли наукова новітність протягом XIX сторіччя розчиняє у своїх поняттях надчуттєві ідеали, тоді західна людність, визволившись від божественної трансцендентальності, в яку вона спрямовувала всі свої сили, відкриває, поза мертвими цінностями, Небуття того, що було раніше Буттям, необґрунтованість колишньої повноти. Таким чином, цінності позитивізму, науки і проґресу (вбогі ідеали!) заступають богів, Буття і потойбічні світи. Вбивши Бога й самозванно захопивши його Престол, людина західної цивілізації бачить, що Небуття відкривається як реальна основа всього сущого. У світі порожньому й марному, заповненому такими пересічними суроґатами, як Наука й Проґрес, хіба в такому світі людина не приречена на нонсенс і Ніщо? В цьому випадку нігілізм означає усвідомлення того Небуття, яке настає після смерті Бога, відчуття тієї порожнечі, що приходить за оманливою повнотою. Якщо він є нігілізмом, тоді цей нігілізм залишається прихованим, замаскованим і неявним. Справжній нігілізм — це нігілізм новітньої сучасності, нігілізм смерті Бога і потойбічних світів. «Нігілізм означав донедавна нехтування, заперечення життя в ім’я найвищих цінностей. А сьогодні він означає заперечення цих найвищих цінностей, заміну їх цінностями людськими — аж надто людськими (мораль замінює релігію; проґрес, сама історія замінюють божественні цінності» 1.1 G. DELEUZE. «Nietzsche», coll. Sup-PUF, p. 30. /229/

Це свідчить за те, що різновиди нігілізму численні. Ніцше змальовує нам його стадії, етапи, показує його в образах. З його допомогою ми відкриваємо форми нашої знудженості, нашої втоми від життя, від існування, приреченого на Ніщо. Від песимізму до активного й екстатичного нігілізму, з переходом через соціалізм, цей убогий замінник давніх Абсолютів, — ось такі розмаїті форми хворої душі постають перед нами.

Спочатку песимізм — це той відомий настрій, коли ми сприймаємо речі більше з поганого боку, віддаючи перевагу «болісним переживанням» — смутку, нудьзі, гіркому відчуттю власної неповноцінності. Песимізм, ця найперша форма нігілізму, становить складову частину багатьох маленьких сучасних прикростей і домінує в осередді багатьох метаморфоз та тенденцій XIX сторіччя: «Головні симптоми песимізму: [...] російський песимізм (Толстой, Достоєвський); естетичний песимізм, мистецтво для мистецтва [...]; анархістський песимізм; «релігія жалості», вступ до буддизму; песимізм людей цивілізованих (екзотизм, космополітизм); моральний песимізм: я особисто» 1.

Неповний нігілізм іде далі, аніж боязкий песимізм. Розклад Абсолюту там проступає виразніше з ерзацами, сурогатами та розмаїтими продуктами заміни, що живили не тільки кінець XIX сторіччя, а й наше власне. Віра в людину, теологія проґресу, апології колективного щастя, досягнутого через соціалістичні ідеали, — скільки різних і таких знайомих нам стежок! Чому ми говоримо, в даному випадку, про «нігілізм неповний»? Бо насправді він не очищає від позолоти й не знищує ідолів, які прийшли на зміну Богові, вбитому людьми. Була чимала доза наївної мрії, але також і багато слабкості в цих ідеалах заміни, як про те, наприклад, свідчить убога ідея «колективного щастя». «Щастя широких мас» — це ідеал, від якого нудить кожного, хто надто себе шанує, щоб бездумно прилучатися до загалу» 2.

1 NITZSCHE. «La Volonté de puissance», t. 2, NRF-Gallimard, p. 39.

2 Там само, р. 214.

Активний нігілізм втручається в усі справи, прагне все зруйнувати і все перекинути, демонструє силу та енергію — усього /230/ цього бракує нігілізму пасивному, що являє собою такий собі стан втоми і знак слабкості, спричинені розчаруванням і покликом Небуття, такий собі настрій «похмурої втіхи». І, нарешті, «екстатичний нігілізм» готує вирішальну зміну: перехід до стверджувальної волі до влади.

Він підриває Ніщо і спрямовує нас до Діоніса, до пантеїстичної участі. Екстатичний нігілізм, зауважує Ніцше, в певних випадках може бути незамінним для філософа; він розбиває, мов ударами молота, прогнилі елементи і прокладає дорогу до нового способу життя. Одне слово, екстатичний нігілізм — це той нігілізм, який здійснює перетворення всіх цінностей.

Але ми дуже й дуже далекі від цього етапу! Коли вмирають Бог та надчуттєві ідеали, коли Небуття розгортається як основа світу, «Остання Людина» і відбите в ній пересічне людство надовго опановують земну поверхню: вони обирають Небуття та пасивні втіхи, які крикливо рекламують. Заражена гедонізмом, що чужий усякому творінню і всякому правдивому жаданню, «Остання Людина» стрибає по нашій планеті в пошуках запрограмованих розваг та дрібних радощів новітньої цивілізації. Цей герой нашого часу, віднині позбавлений ідеалів могутності і влади, знаходить цілковиту втіху в цьому світі, де немає ані величі, ані реальних активних чеснот.

Рядки наступного тексту — це уривок із трактату «Так говорив Заратустра». В пролозі до цього твору Заратустра говорить нам про «Останню Людину», що шукає свого дріб’язкового щастя, про цього нікчемного індивіда, приреченого на узагальнений конформізм. Цей текст Ніцше проголошує занепад Заходу, про який пишуть сучасні теоретики (див. вище, с. 225), виродження суспільства, що заплуталося в сітях індивідуальної безпеки та індивідуального щастя.

1 Це Заратустра говорить від своєї першої особи (прим. Ж. Рюс).

ОСТАННЯ ЛЮДИНА

«Я 1 розповім їм про те, що гідне найвищої зневаги, — про останню людину».

І Зарастустра так заговорив до людей: /231/ Пора, щоб людина визначила свою мету. Пора, щоб людина посіяла зерня своєї найпотаємнішої надії.

Її ґрунт ще достатньо родючий для цього. Але одного дня цей ґрунт стане вбогим і безплідним, і жодне велике дерево не зможе там вирости.

Горе, горе! Надходить час, коли людина не зможе більше пускати над людьми стрілу свого бажання, коли тятива її лука перестане натягуватись і бриніти!

Кажу вам: треба ще носити в собі хаос, щоб ти міг випустити у світ зірку, яка танцюватиме в небі: ви ще носите в собі хаос.

Горе, горе! Надходить час, коли людина більше не випускатиме у світ зірку, яка танцюватиме в небі. Горе, горе! Надходить час найнікчемнішої людини, яка не зможе більше зневажати саму себе.

Ось вона! Я вам показую останню людину.

«Любов? Творіння? Бажання? Зірка? А що це таке?» — запитує остання людина і мружить очі.

Земля стане тоді меншою, і на ній стрибатиме остання людина, яка здрібнюватиме все. Її порода незнищенна, як порода рослинної воші; остання людина живе найдовше.

«Ми винайшли щастя», — кажуть останні люди і мружать очі. Вони покинули краї, де було важко жити; бо їм треба тепла. Кожен з них іще любить свого ближнього і треться об нього — бо потребує тепла.

Хворіти і бути підозріливим вони вважають за гріх: вони просуваються вперед дуже обачливо. Божевільний той, хто досі спотикається на камінні та людях!

Трохи отрути спочатку: це навіює сни. І багато отрути згодом — щоб померти з приємністю.

Вони ще працюють, бо знаходять у праці розвагу. Але стежать за тим, щоб розвага надто не розслаблювала.

Ніхто більше не стає бідним і не стає багатим: і те, й те приносить одну прикрість. Хто ще бажає правити? Хто ще бажає підкорятися? І те, й те приносить одну прикрість.

Жодного чабана й одна ціла отара! Всяк хоче того самого, всі рівні між собою: хто має інші почуття, той самохіть іде в божевільню.

«Колись усі були божевільні», — кажуть ті, хто має найвитонченіший розум, і мружать очі.

Вони обачливі й знають усе, що сталося; тому можуть висміювати все без кінця. Вони ще сперечаються, але дуже скоро миряться — бо їм не хочеться надвередити собі шлунок. /232/

Вони мають свої маленькі втіхи вдень і свої маленькі втіхи вночі — але вони шанують своє здоров’я.

«Ми винайшли щастя», — кажуть останні люди і мружать очі».

НІЦШЕ. «Так говорив Заратустра» (NIETZSCHE. «Ainsi parlait Zarathoustra», trad. H. Albert, Mercure de France, 1883 — 1897, pp. 13 sq.).