Гундорова т. І. Iнтелiгенцiя I народ в повiстях Iвана Франка 80-х рокiв.– Київ, 1985.*

Франкознавство невпинно зростає не лише кiлькiсно, а й якiсно. Раз у раз виходять монографiчнi дослiдження життя i творчостi великого Каменяра, а також збiрники, у тому числi щорiчник «Iван Франко. Статтi i матерiали». Нещодавно виданий бiблiографiчний покажчик праць франкознавцiв Львiвського унiверситету свiдчить про те, що вуз iменi Франка за роки радянської влади у данiй галузi має неабиякi здобутки. I все ж не можна не вiдчувати певного вiдставання франко­знавства вiд сучасних пошукiв науки про лiтературу. Потребує, на нашу думку, пильних дослiдiв проблема методу Франка, бо ж i досi не з’ясовано, наприклад, якою мiрою його «науковий реалiзм» засвоїв елементи романтизму, натуралiзму, який вiдгомiн у його художнiй творчостi знайшла доктрина позитивiзму тощо. Незважаючи на певнi успiхи, неосяжною проблемою залишається питання «Франко i методологiя лiтературознавчої науки». Нарештi, важливим аспектом є актуальна й невичерпна царина — новаторство Франкової поетики в художнiй творчостi, критицi, публiцистицi. Дослiдженню однiєї з граней цiєї проблеми присвячена праця Т.Гундорової. Авторка торкається змiсту аналiзованих творiв, — її цiкавить, як нова проблематика зумовила спосiб художнього втiлення (новий тип конфлiкту i характеру), тобто новаторство письменника у сферi поетики. Проблематику повiстей розглянуто в свiтлi освоєння характеру нового героя.

Задум дослiдження базується на тезi, що Iван Франко у своїй творчостi вже у 80-тi роки виступив як представник пошукiв нової генерацiї митцiв. Т.Гундорова розглядає творчість Франка в процесi еволюцiї. На жаль, дослiдниця не застосовує повнiстю цього методологiчного принципу до передфранкiвського перiоду iсторiї української лiтератури, наголошуючи, що Франко вiдкрив i новий тип конфлiкту, i деякi прийоми поетики розкриття характеру. Очевидно, прояви цього можна знайти i ранiше в деяких творах. Iнша справа, що для Франка вони стали типовими й визначальними, як i показано в рецензованiй книжцi, оскiльки авторка мислить творчiсть письменника як художню систему й успiшно здiйснює системний аналiз не лише прози, а й епiчної поезiї. Зокрема, вперше всебiчно розглянуто характерний для Франка художнiй прийом двiйництва. Широко користується Т.Гундорова методом типологiчних аналогiй з явищами тогочасного українського й росiйського пись­менства. Дослiдниця «вписує» Франка (за характером художнього вирiшення проб­леми iнтелiгенцiї i народу) в росiйський та український лiтературний процес, визна­чає йому вiдповiдне мiсце: «де закiнчив розвиток своїх героїв Тургенєв, прокладає новий шлях Франко» [C. 8]. Ця схема правильна за суттю, але вимагає певних корективiв: Франко жив у своєрiдних умовах Галичини, брав активну участь i в польському та нiмецькому лiтературних процесах. Цiлий етап розвитку iсторiї польської лiтератури iменується позитивiзмом, польський позитивiзм як художнє явище з його концепцiєю iнтелiгенцiї i народу, постулатом «pracy organicznej» не мiг не позначитися на романах Франка «Лель i Полель», «Перехреснi стежки». Немає сумнiву, що й у цих творах Франко був оригiнальним письменником, можливо, полемiзуючи з доктриною позитивiзму як такою. Мабуть, необхiдно тому розглянути повiстi 80-х рокiв конкретнiше, у процесi. Так само обережно слiд ставити Франка впритул до народництва, якого в Галичинi не було i яке вiн критикував, хоч деякi iдеї росiйських народникiв за законом спадкоємностi переймав. Однак немає пiдстав «Не спитавши броду» називати «народницькою повiстю». Твiр незакiнчений, а те, що збереглося, вiдповiдає швидше жанровим ознакам роману виховання (Вildungs­roman).

Твори І.Франка гостроконфлiктнi, прикметнi iнтенсифiкацiєю художнього часу i простору, динамiчнiстю, пружнiстю сюжету, який вiд однолiнiйного розвитку пере­ходить до перехресного. Далекий вiд однозначностi погляд на героя, «вiдкритiсть» проблеми, її фiлософiчнiсть, — цi питання Франкової поетики все ще мало дослiдженi. Саме конфлiкт i характер у творах про інтелiгенцiю на високому сучасному теоретичному рiвнi i розглядається в монографiї.

Оскiльки наприкiнцi XIX ст. письменники найпильнiшу увагу звернули на внутрiшнiй, суб’єктивний свiт героя, на вияв його самосвiдомостi, самоаналiз i глибинне осмислення ним свiту, усвiдомлення необхiдностi активної суспiльної дiяльностi i активної участі у нiй особистостi, Т.Гундорова прагне виразити це нововведеним поняттям: герой як суб’єкт у структурi зображення. «Найважливiшим у становленнi героя як суб’єкта в структурi зображення є те, що завдяки цьому процесу створюються передумови художнього втiлення нового, соцiальнo активного характеру, — суб’єкта соцiально-iсторичної дiяльностi» — сказано у висновках роботи. «Соцiальна активнiсть уже не просто епiчно вiдновлюється автором через систему життєвих взаємозв’язкiв героя, а стає способом його самохарактеристики, атрибутом суб’єктно визначеного характеру. Подiбне зображення героя важливе для формування демократичного свiтогляду, залучення читача до спiвтворчостi, спiв­участi в процесi самоусвiдомлення героя, у виборi ним форм i методiв дiяльностi. Це мало особливе значення для освоєння конкретно-iсторичного змiсту проблеми iнтелiгенцiї i народу, оскiльки давало можливiсть художньо розкрити характер «нового» героя як iдеолога та визначити форми його соцiального впливу, а отже, проаналiзувати конкретнi, рекомендованi радикальною iнтелiгенцiєю шляхи суспiльного поступу в зiставленнi з реальними iсторичними потребами народних мас» [C. 141].

Дослiджено витоки аналiтичного освоєння проблеми iнтелiгенцiї i народу в українськiй лiтературi та у Франка, зокрема, показано, у чому полягає i проявляється момент iдеологiчного аналiзу характеру в художнiй структурi твору. Герой як суб’єкт у структурi зображення в особливому конфлiктi — «через зiставлення суперечливого характеру героя з цiлiснiстю i повнотою його суспiльно необхiдного життєвого iдеалу», а також «з потребами розвитку народної самосвiдомостi» [C. 141]. Новий тип конфлiкту дослiдниця вбачає у новелi Франка «На днi», де виводиться ще такий тип героя як «iдеальна данiсть», але в романi «Лель і Полель» автор «вiдходить вiд iдеалiзацiї морально-етичного вiдродження, вдосконалення людини», що «виража­ється через конкретно-iсторичне вiдтворення реальних i ймовiрних форм життє­дiяльностi «нового» героя» [C. 142]. Докладно — вперше у франкознавствi в таких параметрах — аналiзується роман «Лель i Полель».

Пошуки нових методiв аналiзу, безумовно, слiд пiдтримати, проте у монографiї молодої дослiдницi не обiйшлось без видаткiв на експерименти. Вже назву моно­графiї слiд було б сформулювати чiткiше, вiдповiдно до концепцiї дослiдницi. Заголовок орiєнтує читача на те, що розмова повинна iти про повiстi Франка, тим часом його прозовi твори послiдовно iменуються романами, крiм «На днi» (повiсть), за якою тим часом усталилася жанрова дефiнiцiя «новела». Книга адресована не тiльки науковцям, а й викладачам та студентам вузiв, учителям середнiх шкiл. Але в педагогiчнiй практицi термiнологiчнi нововведення слiд вводити обережнiше, до того ж вони пояснюються в монографiї або недостатньо, або досить туманно. Що можна зрозумiти хоч би з такої, наприклад, дефiнiцiї: «...отже, суттєво не просто те, що внутрiшнiй свiт героя розкривається через його самосвiдомiсть (це було властиве лiтературi й ранiше), а те, що герой стає вiдносно самостiйний, дiстає естетичну санкцiю буття як суб’єкт. Тому можна говорити про становлення героя як суб’єкта в структурi зображення, оскiльки його характер створюється не тiльки розвитком художньої дiї, а й естетичним узагальненням образу, способом його зображення» [C. 22]. Але ж у кожному творi герой не мислиться без естетичного узагальнення образу, створюється «способом його зображення». I що означає «вiдносна самостiйнiсть героя»? Що мається на увазi пiд «певною мiстифiкацiєю духовного начала» [C. 14] у повiстi «Петрiї i Довбущуки»? Або ж ось як трактуються жанровi пошуки Франка: «Тепер вiн декларує нову функцiю оповiдi — належнiсть її до «студiй» [...]— не з точки зору поетичної iдеї, а з огляду на важливий пiзнавальний змiст художнього зображення» [C. 14]. Досi ми знали, що у творi немає нiчого, не зв’язаного з його iдеєю. А виявляється, що ідея в «студiї» сама по собi, а «пiзнавальний змiст зображуваного» сам по собi. Надуживаються термiни «епiчний», «типологiчний», якi iнколи перетворюються в орнаментальнi епiтети. Навiть слово «значення» має цей епiтет — «типологiчне значення».

Однак дослiдниця поступово доходить до чiткiшої форми викладу, i в останньому — основному в монографiї — роздiлi понятiйно-стилiстична туманнiсть розвiюється. В цiлому монографiя Т.Гундорової — оригiнальний внесок у франкознавтво і, незважаючи на певну полемiчнiсть окремих положень, збагачує його свiжими думками i методами дослiдження.