Пiдстави

Мiсячник «Громадський друг», виданий другим номером, знову ж так, як i в першому номерi, веде в якнайширшій програмi соцiалiстичну пропаганду, зручно прикриваючи її пiд поезiями, трактатами про суспiльно-економiчнi питання, чи також повiстями i романами.

Поминаючи особу автора, ц. к. Державна прокуратура вiдзначає, що «Громадський друг», проголошуючи соцiалiстичнi засади, поступає в цьому напрямi з нахабною пристрастю i лицемiрством.

Замiсть наукових трактатiв i лiтературних статей, автор подає громадськостi аморальнi погляди i особистi думки про подружжя, яке засуджує в цiлому, збещещує й висмiює, пiдносячи до апофеозу соцiалiстичне «вольнолюбство», тобто справжню звiрячу любов, любов дику; кидає зневажливі зауваження i вислови на всi юридичнi поняття про релiгiю, власнiсть, стани i класи людського суспiльства, проголошуючи потребу їх знищення, як i повалення всього порядку в державi, а також держави як такої, з усiма її iнституцiями й апаратом, велить i дозволяє пiддаватися кожнiй пристрасті i кожному людському налоговi, а також грубiй хтивостi, незважаючи на жоднi принципи моральностi, соромливостi, або поняття i почуття права, взагалi проповiдує працю, спрямовану на загальний переворот i винищення всього, що для держави i людей є святим, гiдним пошани i що носить прикмету права.

Вищезгаданi згубнi, а через уставодавство всiх цивiлiзованих держав засудженi тенденцiї можна вичитати в кожнiй статтi, на кожнiй картцi «Громадського друга».

Отже, у поемi «Невольники» мiститься провiдна думка автора, щоб на суспiльний лад i поняття про подружжя, а також на подружнє життя i сiм’ю кинути зневагу й клеймо аморальностi.

Зображений там же соцiалiст, який бажає нiби щиро побачити в нинiшнiм суспiльнiм ладi порядок i свободу людей, не знаходить їх, тому що, за його поглядами, надиханими соцiалiзмом, у свiтi панує тiльки неволя. Голодний заробiтчанин є невiльником, терпить голод, бо немає засобiв до життя внаслiдок нерiвномiрного розподiлу маєтку, робiтничий клас є також невiльником, а подружжя путом, що в’яже їх руки, нарештi люди, якi вiрять в Бога, є невiльниками його i духовенства (попiв).

«Чи то така хвалена свобода, — вигукує автор, — де тисячi i тисячi так живуть i вмирають, а про свободу навiть не мрiють». Все, що iснує згiдно уставу i суспiльних та подружнiх засад, не повинно iснувати, — анi релiгiя, анi класи людей, анi подружжя, бо на цьому всьому держиться людська неволя, і це все є злом, тобто предметом iнкримiнованої поеми, яка без сумнiву мiстить в собi всi ознаки проступку, передбаченого § 302 i 305 к. к., а, паплюжачи вiру «в грiзного бога», мiстить в собi також ознаки злочину, передбаченого § 122 к. к.

II. У статтi пiд заголовком «Ребенщукова Тетяна» автор зображує один випадок поганого спiвжиття подружжя селянського класу.

У цьому прикладi автор намагається усi вади й недолю подружжя, незадоволеного собою, звалити на рахунок iнституцiї подружжя. З цiєю метою в дiалогах, помiщених там же, зображує подружжя як щось згубне i таке, що зберiгається тiльки внаслiдок впливу попiв i то для їх власної користi. Найбiльш пронизливi слова, найнеморальнiшi реплiки — все це вжив автор, щоб зобразити подружжя в ганебних барвах, а з другого боку, щоб викликати в партiї незадоволених соцiалiстiв потяг до «вiльнолюбства». Цю думку мiстять абзаци на стор. 111 «Та ще не жаль би було», 113-iй «вже раз кажу, що дурнi люде: мучити...», 114-iй «все через твiй дурний розум...» до кiнця.

У помiщенiм там епiзодi описується все подружнє життя, щоб висмiяти релiгiю та вiру в Бога, яку визнає тамошнiй український народ, та зганьбити її блюзнiрством, а також з метою забавити читача коштом публiчної моральностi та соромливостi та iронiчними реплiками.

В абзацi на стор. 114, говорячи про «вiльнолюбство», у наведеному дiалозi автор твердить: «То лиш попи повинаходили такi грiхи» i т. д.; що попи обманюють народ релiгiєю, сповiддю та вiрою в бога, а самi ж цiєї вiри не мають, а пiдтримують її тiльки для наживи i власної користi; висмiює при цьому причастя, кажучи, що то тiльки пiп для власного смаку п’є вино; висмiює також релiгiйнi обряди, практикованi в народi, як «служби божi й акафисти», бажаючи тим самим викликати переконання, що цi засоби до нiчого, благi, i їх народ додержується тiльки внаслiдок своєї глупоти i затуманення з боку попiв.

У тих же абзацах автор говорить, що український народ ще не прийшов до переконання, що вiльнолюбство повинно зайняти мiсце подружжя, як це має мiсце у тварин («як стануть люде так паруватися, як птахи»), про яких думають, що вони не мають розуму. Цими реплiками автор збуджує уми читаючої громадськостi проти моральностi, соромливостi, зневажує подружжя, блюзнить вiру в Бога i виставляє на посмiховище релiгiю.

У статтi цiй мiстяться, отже, всi ознаки злочину, передбаченого § 122 к. к. і проступку, передбаченого §§ 302, 305 i 516 к. к.

В абзацi на стор. 118 вiд слiв «Го, го, шибенику Янчику мiй любий» до «як iз гробу» автор послуговується стилем, який своїм змiстом уймає честi, приналежної маєстатовi. Говорячи про жаль матерi за сином, який пiдлягає вiйськовiй службі, автор цитує її слова: «Янчик ріс, порятівля моя. — а цiсар взяв... Господи! я аж задихалася, мене душило, так я молила та падала перед усiма на колiнки, а пожалували бiдну вдовицю? Я ревiла, як в дзвiн... Говори, кажуть, дурна, нiщо вже не поможе: та же цiсаревi тепер треба, бо талiяне збунтовалися, розумiєш? А бог би вас всiх побив!..»

III. У третiй iнкримiнованiй статтi веде мову автор про робiтничий клас i про здобуття для нього вiдповiдного становища, про зрiвняння його з iншими класами людського суспiльства. З цього питання виклав автор, правда, багато поглядiв, взятих з рацiональної економiї, та погляди вчених економiстiв, але в усiй своїй основi i змiстi статтi зображує, що клас продуцентiв не повинен iснувати, бо вiн нестерпний з причини працi, його iснування автор приписує нерiвномiрному розподiлу маєткiв і капiталiв, злiй волi пануючих капiталiстiв, нарештi лицемiрним засадам, якi пiдтримуються державним законодавством та анормальними засадами наук, якi служать iнтересам капiталiстiв i взагалi панiвних верств. Вiдповiднi думки можна взяти з багатьох уривкiв, наприклад, на стор. 123 внизу: «Страшна се, дiйсно, правда, щ о к а ж у т ь т и р а н и, що народ треба раз у раз так давити, щоб нiколи не мiг опам’ятатися», на стор. 127 вiд слiв «коли ж завдамо собi те питання...» 135 внизу вiд слiв: «те, що всi поправки теперiшнього систему...» Стаття ця, отже, зображає поняття права власностi як незаконний подiл людського суспiльства, як нелегальний i несправедливий i збуджує класи i стани суспiльства до ненавистi, особливо клас продуцентiв проти багатих. Автор розмiрковує далi в II частинi, що всяка рiзниця в людському суспiльствi повинна стертися, суспiльство не повинно складатися зi станiв, тому що цей подiл є перешкодою поступу людства. Викладає це автор на стор. 139 в уривку «Для цiлого суспiльного ладу...», далi на 140-iй «Розумiється, же до перших вимог лiпшого ладу буде належати знесення всiх рiзних граней мiж поодинокими станами суспiльства...» Стор. 143 «Велика проте заслуга Карла Маркса», стор. 145 «Проте не зважаймо на тих маленьких — великих людей». На стор. 141 вихваляє, нарештi, автор «вiльнолюбство», яке має намiр ввести в життя на руїнах iнституцiї подружжя. Стаття ця, мiстячи в собi згубнi засади рiвностi станiв, пiдкопуючи порядок в суспiльствi, мiстить у собi без сумнiву всi ознаки проступку, передбаченого § 302 i 305 к. к.

IV. В останнiй, нарештi, статтi, представляє автор в особi священика абата Мюре духовний стан, проти якого робить злобні випадки i намагається викликати до цього стану ненависть громадськостi. Описуючи одночасно моральну боротьбу вищезгаданої особи проти правила безшлюбностi, не щадить при цьому i понять релiгiї, якi, як i в iнших статтях, в очах громадськостi збещещує i блюзнить, а також вiру в Бога i Христа.

На початку в гумористичному забарвленнi подається поява священиковi пiд час молитви Бога — Христа, який заявляє, що, незважаючи на знеславлення Альбiни, має його в своїй опiцi i т. д.

На стор. 156 автор описує неволю священика в Бога i релiгiї i вкладає йому в уста слова iронiї: «Бог не прогнiвався, адже ж вiн дозволяє любити. Нема нiчого, нiчого! Нема бога!» і т. д.

Вся ця стаття носить в собi, без сумнiву, всi ознаки злочину, передбаченого § 302 к. к.

З вищезгаданих причин я дав розпорядження на конфiскацiiю, про затвердження якої прошу.

Львiв, 14 травня 1878. ц. к. Державний прокурор

Ц. К. вишчiй Краєвий Суде

у Львовi!

Як тiлько сконфiсковано 1 № «Громадського Друга», зараз говорив комiсар полiцiї перед виїжджаючим тодi д. Котурнiцким: «My się z tymi Bebelami i Libknechtami lwowskimi uporamy: skonfіskowaliśmy 1 №, skonfiskujemy 2, 3, 4 i t d.», а вже недавно говорено менi в полiцiї, що позаяк в Галичинi бiднiсть така, гей в темнiй печерi порох з бочками, а ми хочемо запалювати сiрником, то по «манованiю свыше» не пустить Львiвська полiцiя анi одного н-ру «Громадського Друга». Цеї, видко, засади держалося при конфiскованю 2 № «Гр. Др.», бо звiсно, що позаяк прокуратор не дуже то розуміє руську мову, то рішає конфiскату «Гр. Друга» комiсар полiцiї, значить приятель тих, що так передом говорили про «Гр. Друга». Тимчасом ц. к. Краєвий карний суд потвердив конфiскату 2 № «Гр. Др.», і то запевне по недорозумiню, як це буде показано далi. Я вношу протiв цему жалобу неважности тiлько в тiй надії, що ц. к. вишчий Краєвий суд, як ессенцiя галицкої сумлiнности i справедливости, не пiде за Львiвською поліцiєю i не спуститься на єї доноси, а сам прочитає i розбере iнкримiнованi уступи, позаяк того не зробив Краєвий карний суд.

Вирок ц. к. суду карного, мотивуючи конфiскату 2 н-ру «Гр. Друга», говорить ось яке: «Inkryminowany poemat «Newolnyky» peredstawlajuczy bidu i newolu w pojedynokich stanach suspilnosty a korystanie bohatych ludej z praci i sloz bidnych, każe, szczo na hadku tuju aż krow stukaje sylno w mozok i wywołuje czorniji mysly; — autor staraje sia protoje pobudyty czytateliw do nepryjazni protiw pojedynokim klasom suspilnosty ludzkoj».

Принявши навiть, що поданий в тiм осудi змiст поезiї «Невольники» правдивий i понятий добре, — то все таки внесок, який виводить з него ц. к. суд, — дивний, далекий вiд логiки скок. Бо коли авторови на якийсь вид кров стукає о мозок i викликає «чорнi думки», то ще воно дуже а дуже велике питанє, чи дiйсно тим хоче i може автор побудити когось до ненависти протiв чому-небудь. Я думаю, що стуканє крови о мозок — процес чисто фiзiологiчний, а викликуванє «чорних думок» — простий наслiдок того самого процесу. Затим треба було ц. к. судови карному поглянути, чим умотивоване в поемi то стуканє i повставанє «чорних думок», а тодi вiн був би зовсiм не то вивiв с поезiї. Щоб виказати докладно причину того стуканя крови о мозок, я мушу вияснити змiст iнкримiнованого артикулу. Автор представляє сам себе сидячого в тюрмi. Нiч темна, дождлива, — спати не хочеся, а думки шибають по головi — думки про волю, причiм автора огортає смуток i роспука, єму бачиться, що вiн вже нiколи не вийде на волю, що воля — то сон, що й на свiтi єї нiхто не бачить, i ось в фантазiї єго показуєся: зарiбник, котрого мучить голод, — служниця, котру мучить лиха панi, — стару девотку, що бiжить до церкви, — супругiв, що на вид показують любов, а мiж собою незгiднi i тим самим роблять собi житє тюрмою — i в конець богато людей, що вганяються за марницями, незважаючи на те, що грошi, котрi вони викидають на пустi рiчи — се кров бiдних. I вiдтак тi думки збурили єго ще дужче, аж кров застукала о мозок. Не потребую додавати, що стих цей зовсiм незрозумiлий, коли вiдкинеся першi строфи, де автор каже, в якiм настрою вiн: через те уся поезiя тратить характер пiдбурюючий, агiтацiйний, а набирає характеру чисто фiзiологiчної студiї, убраної в поетичну форму. Воно навiть с погляду самого ц. к. суду смiшно казати, що автор стараєся збудити в читателях (т. є. в галицько-руськiй iнтелiгенцiї, для котрої видаєся «Гр. Друг») — ненависть до поодиноких станiв, а тут iменно на самiм початку маємо зарiбника, служницю, значить ладний би був соцiалiст, котрий побуджував би iнтелiгенцiю протiв зарiбникiв та служниць! Вiн був би їх вiддiлив вiд прочих станiв, був би поставив їх в певнiм родi антiтезi. Але нi, — в поезiї вони трактованi порiвно з другими, i це iменно показує, що автор не мiг мати такої цiли, значить зовсiм що iншого, нiж думає ц. к. суд. Так само не дасться вивести проступку з фрази «чорнi думки». Якi це думки, автор не виказав, хоть ц. к. суд своєю абстрактною методою, як видно, доходить до того, що вони що найменше «революцiя» або «рiзня». Розумiєся, що вчитавшися добре в саму поезiю, кождий конечно прийде до зовсiм противного погляду, а iменно, що авторови могла [скорiше] прийти чорна думка про самоубiйство, нiж про революцiю, котру-дi годi зробити в тюрмi?! Таким способом тут зовсiм не прикладаєся § 302 у. к.

Як несумлiнно поступив собi суд, це показуєся з голословного розбору 2 iнкр. артикулу «Ребенщукова Тетяна», в котрiм-дi «powstaje autor protiw suprużestwa a wychwalaje żytie na wiru, wyśmiwaje i wydżaje (?) nauki i obrjady religii w Panstwi naszom uznanoj, a nakonec zaohoczuje do takich nierjadnych (?) czyniw, kotryi obyczajnist i wstydliwist naruszujut w sposib rozbudżajuczyj pubłycznoje zhirszenie».

Як видить ц. к. вищий суд, що це могла сказати про «Ребенщукову Тетяну» тiлько полiцiя, котра дiстала «Гр. Друга» о годинi 9, а в 10 вже єго сконфiскувала — а не суд, котрий н. пр. дуже основно розiбрав пiсню, помiщену в тутешнiй гумористичнiй газетi «Szczutek» на случай анексiї Герцеговини.

На все це я перш усего вiдповiм, що повiсть «Ребенщукова Тетяна» — вiрна копiя з житя i що, коли в зеркалi показалося скривлене лице, то не зеркало цему винно, а лице, котре на дiлi скривлене, — значить, в тiм дiло: чи вiрно змальовано тут житє, чи нi, а не в тiм, що за мораль витягне собi з того ц. к. суд. Ця лiтературна школа, т. назв. р е а л i с т и ч н а, розрослась тепер в передових краях Європи i сталась в суспiльнiм житю тим, чим в натуральнiй iсторiї анатомiя й фiзiологiя, i нiгде ще не чiпавсь до неї суд i не закидав їй все те, що вона показує, хоть вона обробляє темати далеко «неморальнiшi», як «Р. Тетяна». Я вкажу тiлько на Альф. Доде «Жака», котрого мати жиє на вiру, i то не з одним; на Еміля Золя VI том Ругон-Макарів, де описаний мiнiстр в самім «неморальнiшiм» настрою й положiню, на єго ж «l’Assomoír», котре то дiло задля своєї «неморальности» наробило крику на цiлу Європу, було друковане в г а з е т i р о с i й с ь к и й «Новое Время», а однако нiгде не сконфiсковане; на Едмунда де-Гонкура «la fille Elisа», де вiн анатомiчно розбирає житє, думки i тiло проститутки, i це було друковане в росiйськiм журналi «Отечественныя записки»; цензурi р о с i й с ь к i й не прийшла в голову конфiската; на обох братiв Жюля i Едмонда де-Гонкурiв «Жермiнi Ласерте» (надруковану в «Вестнику Европы» — також в Росiї) i т. д. i т. д. Протiв того всего «Реб. Тетяна» зовсiм собi смирна, бо протiв неї нiхто не крикнув н. пр. в Р о с i ї, де вона вже давно читаєся, не кричить i тут — а тiлько одна Львiвська полiцiя й прокураторiя чепилася єї з поспiхом, щоб тiльки не пустити н-ру, допустивши навiть, що в нiй находиться все те, що в їй закинено — то вона писана так обєктивно i чесно, що дивуватися треба тiльки поспiхови полiцiї. Усякий, хто уважно прочитає «Р. Тетяну», побачить, що тут положено натиск зовсiм на що iнше, нiж це повидiлося ц. к. судови. Нема тут «морального» полiцейського тайного товариства за-для прикриваня й замазуваня ран люцкої суспiльности, а показана неволя, в якiй находиться думка i житє жоноче, а разом с тим і ф а к т и ч н и й протест, за якiсть котрого теж не авторови вiдповiдати. Не вихвалюєся тут житя «на вiру», а кажеся ф а к т, що воно лiпше за-для люцкости; не висмiваєся обряди й науки, а наводиться ф а к т, що попи зовсiм не з «набожности» займаються своїм ремiслом; впрочiм про решту говорить сам н а р о д, а не автор; не виступаєся тут протiв «супружества» т. є. протiв житю двох людей з собою, а протiв слюбови — т. є. пустiй формi, котру ачей же суд не возьме за «супружество»! А найменче заохочуєся тут до «nerjadnych» (?) czyniw. Не автор i не єго повiсть заохочують до неморальних чинiв, а поганий стрiй люцкого житя, що, як признано наукою, за-для бiдности i неохоти йти в чоловiчу неволю веде бiднiшi дiвчата до проституцiї я в н о ї (правом признаної!!) i т а й н о ї, до котрої веде погляд напердний i назадний на «супружество» так з боку мужчин, як i женщин, а протiв котрих то проституцiй н а й б i л ь ш е виступають соцiалiсти, а мiж ними i автор «Ребенщукової Тетяни». Сподiваюся, що ц. к. вищий Краєвий суд не буде руководитися при розборi такою вузькоглядною моралю i сумлiнностю.

Львiв, дня 27 мая 1878. Михайло Павлик

Свiтлий ц. к. Краєвий Суде

у Львовi!

На призначену ц. к. судом мою росправу, котра вiдбудеся 28 вересня 1878 р. перед судом присяжних, назначено до трибуналу мiж iншим д. д. радцiв Будзиновського i Дрдацького — я прошу проте, щоб ц. к. суд вiдкинув з трибуналу тих д. д. радцiв, а заступив їх iншими, а то з цих поводiв:

1) Оба сказанi д. Радцi були вже в трибуналi в другiй росправi соцiалiстичнiй дня 14 стичня 1878 р., де протiв мене була така сама справа, а iменно завина на моє противенство протiв малженства, до того був там прочитаний мiй п р и в а т н и й лист в дiлi стосункiв полових, а тому що тепер прокураторiя винує мене головно за мою повiстку «Ребенщукова Тетяна», де говориться тiлько про неволю жоночу, i за-для того, що прокураторiя закидає мiнi тепер то само, т.є. противенство малженству — то сказаний склад трибуналу вплинув би некористно на теперiшну мою справу через то, що в нiм є люди, котрi вже раз були в тiй самiй справi протiв мене, i значить, знають бiльше про мої думки нiж сягає теперiшнiй акт завини.

2) Особливо то тичиться д.р. Будзиновського, котрий тепер буде вiв мою росправу, а протiв котрого я маю ще той важний закид, що спинив мене в моїй обороні дня 15 стичня 1878 аргументом, котрий чула вся присутна публика i котрий є надрукований в газетi «Dziennik Polski» з 15 стичня 1878: «Et, nie jesteś pan żonaty, skąd pan może wiedzieć, jak to jest!». Це нiби мало значити, що я не можу знати жiночої неволi. Для того, що стосунок не змiнився i тепер, бо я доси не оженений, i росправу буде вести д. Радця с тим самим переконанєм, i для того далi, що повiстка говорить тiлько про неволю замужної жiнки, i що при оборонi я головно опираюся на правдивiсть фактiв, показаних в моїй повiстцi, то може д.р. Будзиновський признати тi факти моїми видумками (т.є. видумками нежонатого чоловiка), i одвiтно до того повести росправу, а далi це може вплинути на вимiр кари, що разом с першою точкою впало б в некористь мою.

Я думаю проте, що свiтлий ц. к. суд прихилиться до моєї просьби i вiдкине с трибуналу обох сказаних д. Радцiв.

Львiв, дня 21 вересня 1878 р. Михайло Павлик

III