5.10. Мала казкова проза:

небилиця, баєчка,

докучлива казка, анекдот

Внутрішні зв'язки та співвідношення, що складаються між жанрами малої казкової прози – небилицею, баєчкою, докучливою казкою, анекдотом – дуже подібні до тих, що утворюються між відповідними жанрами "власне казки" – казками чарівними, про тварин, кумулятивними і новелістичними (див табл. 4). Але "мала казкова проза" набагато гірше вивчена. Навіть анекдот, такий популярний у народі, колись був дотепно (і досі справедливо!) названий М. П. Андреєвим "пасербом фольклористики". Усі ж інші жанри "малої казкової прози" вивчалися лише принагідно, а про окремі українські дослідження годі й згадувати.

Першою було названо небилицю. Побіжну, але глибоку характеристику цього жанру знаходимо в О. І. Никифорова, який розташував його "на межі пародійної та натуральної казки <...>. Дуже часто в небилицях осміюється сама любов до казки й тим підкреслюється скепсис казки стосовно себе самої"⁸⁹. Якщо б ці риси справді були притаманні небилиці вже при її створенні, довелося б визнати, що в європейському ареалі розповсюдження казкової прози цей "скепсис казки стосовно себе самої" виник дуже рано – практично водночас із першими сигналами про побутування у східних слов'ян казки чарівної та новелістичної, сюжетика яких (AT 300; AT 921, 875) відбилася в давніх російських повісті про Басаргу та Житії Петра й Февронії (середина XVI ст.). Адже ще 1525 р. італійський гуманіст Паоло Іовій Новокомський помістив у своїй латиномовній книжці про посольство до Італії московського великого князя Василя Івановича таке повідомлення: "Посол московський Дмитро, маючи характер веселий і дотепний, розповідав під голосний регіт усіх присутніх, як нещодавно один селянин, його сусіда, стрибнув згори, шукаючи меду, до величезного дуплявого дерева, і глибока медова пучина затягла його по груди; два дні він живився одним тільки медом, тому що в цих відлюдних місцях волання його про допомогу не могли досягти вух подорожніх. А наостанку, коли він втратив надію на порятунок, через дивний випадок був видобутий звідти й вибрався завдяки величезному ведмедеві, бо ця тварина, подібно до людини, спустилася туди поїсти меду. А саме селянин схопився руками за яйця ведмедя, той перелякався від такої несподіванки, а він примусив його вистрибнути – як тим, що потягнув його, так і тим, що голосно заволав"⁹⁰.

Це типова небилиця, а обсценні деталі (селянин хапається "за яйця" ведмедя, "потягнув" за них) свідчать про призначення її для дорослих. Оповідач побрехеньки, посол Дмитро Герасимов учився в Лівонії, тому дехто з фольклористів вважає, що там він цю небилицю й почув – тим паче, що близького відповідника у слов'янському фольклорі зафіксовано не було, а естонський варіант є. Справа ще далі заплутується (або, навпаки, роз'яснюється) використанням дуже подібної оповіді польським письменником Себастіаном Фабіаном Кльоновичем у латинській поемі "Roxolania" (1584): сюжет цієї оповіді Ю. Крижановський вважає запозиченим у Паоло Іовія, а письменник-есеїст В. О. Шевчук зараховує до використаних автором поеми "українських народних легенд і переказів (?)"⁹¹. Мабуть, сюжет небилиці Кльонович таки позичив у Паоло Іовія, але самий факт його використання поруч із безперечно українськими етнографічними матеріалами (про дівчину Федору, що причарувала коханця, про вужа-молоколюба, про виготовлення сопілки тощо) свідчить, що подібні твори розповідалися і в Україні.

Небилиці XIX ст. В. М. Гнатюк у своєму збірнику "Галицько-руські народні анекдоти" помістив до підрозділу: "Мінхгавзіяди, небилиці, гра слів". В AT їхні сюжети теж зафіксовані в розділі "Дотепи і анекдоти" (№ 1900, 1931, 1960 та ін.). Як і у фольклорі народів-сусідів, українські небилиці розповідаються як окремо, так і в складі новелістичної казки на сюжет "Брехач і побрехач" (AT 1920). Їх можна поділити на дуже стислі, майже формульні, і такі, що мають більш розроблений сюжет. Ось приклад небилиці першого типу: "Пішов я раз одудів брать, зліз до дупла, попробував – не влазить рука, так я сам вліз, забрав крашанки, кинувся відтіль – не вилізу, так я збігав додому, взяв сокиру, розрубав, виліз і пішов собі... Ще як не було ні неба, ні землі, люди дерева зрубували, кілки били, тини плели і по них ходили" ("Прислів'я... Взаємини...", № 28, с. 381). Другий тип репрезентує нещодавно записана І. І. Гуриним "казка", що має навіть подібний до казкового "хронологічний" зачин: "Коли я був малим, а батька мого ще й на світі не було, поїхав я з своїм дідом у ліс по дрова". Після типових для небилиці карколомних пригод оповідач, падаючи з місяця, "по саму шиї вгруз у землю". Звідти він визволився, ухопившись за хвіст зайця: "Воно б то нічого було, та хвоста я зайцеві надірвав, і з того часу зайці стали куцехвості, а раніше були у них хвости дуже довгі"⁹².

Чи можна вважати випадковим, що зміст обох навздогад узятих небилиць віднесений до часів творіння, коли ще не "було ні неба, ні землі", а зайці були довгохвостими? Мабуть, ні. Адже й запис Паола Іовія має прикмети того, що в усній розповіді Дмитра Герасимова теж ішлося про епоху творіння: саме з нею пов'язували багатющі врожаї, узагалі щедрість природи (див. ще в небилицях на сюжет AT 1930 про молочні річки й масляні береги). Цілком можливо, що колись небилиці були "сміховим відлунням" серйозних етіологічних міфів і лише в пізнішому побутуванні відірвалися від невідомого нам ритуалу їхнього розповідання.

О. І. Никифоров слушно зауважує, що фантастика чарівної казки "повідомляє незвичайне, але те, що можна собі уявити. Небилиця повідомляє абсурд: цебто те, чого не можна собі уявити навіть як можливе незвичайне"⁹³. Якщо порівняти щойно цитовані небилиці із записаною Паоло Іовієм, побачимо, що та побудована простіше: на відміну від неї, в новіших записах неймовірність виникає й на "переходах" від одного оповідного ланцюга до іншого: "Я приклав вухо до дуба, чую – смажені поросята пищать у дубі. Я почав дірку в дубі рубати <...> Рубав, рубав і ніяк не прорубав. Тоді вліз у дуб..." і т. д.

Обидві наведені небилиці є квазімеморатами, і це один з нечисленних випадків, коли казкова проза відступає від канонічної для неї форми фабулята. Навіщо це робиться? Небилиця – жанр веселий, і в ній утілено ту важливу особливість народного сміху, яку відкрив М. М. Бахтін: він "спрямований і на самого того, хто сміється"⁹⁴. Проте чи справді казкар собою веселить тут слухачів? Ні, сміх спрямовано не на самого казкаря, а на той умовний образ оповідача небилиць, а заразом їхнього персонажа, гротескний "автопортрет" якого він інколи створює: "От минають роки, а я все у землі сиджу. Кругом мене трава поросла, а на моїй голові дика качка гніздо намостила. І так я жив собі".

Докучливі казки практично не вивчалися, що й повторюють казкознавці, якщо взагалі про них згадують. З українських фольклористів першим звернув на них увагу М. Номис (М. Т. Симонов), який, передруковуючи із словника К. Шейковського (1861) "приказку", подав і пояснення до неї: "Був собі бай, зніс копу яй: всім по яйцеві, а тобі зносок (як не хоче казки казать)" (Номис, № 13128). Починає текст ініціальна формула, проте цього разу "був собі" сам казкар, "бай"⁹⁵, що бере на себе гротескну функцію несучої курки. Яйця-казки отримують усі слухачі, лише настійливому прохачеві – "зносок", цебто яйце зовсім маленьке, невдале.

Другий тип докучливої казки втілює прийом, близький до того, що його застосовує оперний співак наприкінці концерту, коли, реагуючи на настійливе "біс!", таки повторює твір, виконання якого особливо сподобалося слухачам – проте не весь, а фрагмент, інколи з початку. Щось подібне робить і казкар, коли використовує докучливу казку другого типу: розповідає нібито казку, але таку, де ініціальна формула з підкресленою, катастрофічною швидкістю переходить у кінцівку, як наприклад: "Повім вам байку: курив пес файку, курив, курив та й очі зажмурив" ("Прислів'я... Взаємини...", № 22, с. 381). Іноді сюжет ніби починає розвиватися, але сподівання слухача знов-таки не здійснюються: "Як був собі чоловік Сажка, на йому сіра сермяжка, на голові шапочка, на паністарі латочка – чи хороша моя казочка?" (Номис, № 13131).

Докучливі казки, що належать до третього типу, мають натякнути слухачам, що без кінця оповідати казки неможливо, – натякнути, запропонувавши "нескінченну" за принципом побудови казочку. Іноді відповідна можливість просто декларується: "Наша казка гарна, нова, починаймо її знову" ("Прислів'я... Взаємини...", № 17, с. 381). Може такий текст мати і справжній нібито сюжет, і персонажів, але ідея нескінченного повторювання виникає із зовнішньої щодо них "оповіді про оповідь": "Був собі бусьок і бусьчиха, увили собі гнізденце з сінця – ци зачинати ще з кінця?" ("Прислів'я... Взаємини...", № 2, с. 379). Є й такі тексти, де логічне "коло" оповіді замкнено в самому сюжеті: "Ішов дядько з ярмарку по колоді через воду, тільки став він на колоду – бовть у воду; викис, вимок, виліз, висох, став на колоду та знов – бовть у воду" ("Прислів'я... Взаємини...", № 5, с. 392). Як бачимо, докучлива казка пародіює всі жанри "власне казки", а обов'язкова рима має, мабуть, відтворити виробленість форми, особливий її естетизм у справжніх казок.

Наступний жанр "малої казкової прози", баєчку, Г. Л. Перм'яков, нагадаємо, визначив як "надфразову єдність", яку можна переповісти одним реченням. Своєю чергою, білоруський фольклорист А. С. Федо­сик запропонував розрізняти такі "жанри малої форми" гуморис­тичної усної прози, як анекдот, жарт і гумореска. Остання "характе­ризується незлобивістю й доброзичливістю насмішки над приватними явищами в житті людей", вона може не мати "неочікуваної комічної розв'язки". Оскільки якісна оцінка таких ознак, як "незлобивість і доброзичливість насмішки" та "очікуваність" комічної розв'язки – справа надто суб'єктивна, ми й не будемо квапитися вирізняти гуморески з-поміж анекдотів. Що ж до "жарту", то в його характеристиці, поданій А. С. Федосиком, є й ознака структурна: "жарт, на відміну від анекдоту, не торкається "соціально-політичних явищ", а "найпопулярніша форма жарту – діалог"⁹⁶.

Таке визначення "жарту" наближає цей жанр до нашого розуміння жанрової специфіки баєчки, проте персонажами її можуть виступати не тільки люди. Саме баєчки про тварин і навіть про неживі речі й складають першу групу з чотирьох, на які цей жанр поділяється. Це щось подібне до "мінібайок", хоч прямих запозичень сюжетів із цього піджанру казок про тварин (або "стягнення" їх) ми не знайшли. Такі баєчки за структурою можуть бути діалогами та велеризмами⁹⁷ з реплікою-коментарем оповідача або зі словами "від автора": "Казала цибуля до меду: «Медику, медику, яка я добра з тобою!» – «Та я й без тебе добрий!» – одказав мед цибулі". Якщо в цьому діалозі текст між репліками має швидше службовий характер, у велеризмах він, як правило, втілює суттєвіший компонент змісту: "Ходив рак сім років по воду та й прийшов додому, та став через поріг перелазити, розлив та й каже: «Отак чорт скору роботу бере!»" ("Прислів'я... Взаємини...", № 142, с. 378). Саме для цієї групи баєчок обов'язкове "метафоричне значення", яке Г. Л. Перм'яков вважав за необхідне для всього жанру баєчок ("побасенок")⁹⁸.

Баєчки про людей – те ж, як правило, діалоги, без супровідного тексту або з ним. Перший спосіб побудови зустрічається тут набагато частіше, ніж у баєчках про тварин і неживі речі, оскільки вправне інтонування та користування підтекстом роблять вельми виразними й "чисті" діалоги, наприклад: "«Обірвалися ми, синку, на тій косовиці!» – «Та ми, тату, такі з дому йшли!»" ("Прислів'я... Взаємини...", № 142, с. 376). Якщо тут персонажі й соціально, і за родинними стосунками чітко визначені, то з наступної баєчки інформацію про персонажа (напевно, забіяки-парубка) слухач повинен добувати й навіть домислювати вже сам: "«Я чув, що тебе цілу ніч били!» – «І яка там ніч у Петрівку!»" ("Прислів'я... Взаємини...", № 198, с. 379).

Серед "чистих" діалогів є й такі, де перша репліка не має семантичного зв'язку з наступною, це її звукова форма стає об'єктом для глузування: "«Здоров!» – «Не таких як ти боров, а тебе й нічого!»" ("Прислів'я... Взаємини...", № 66, с. 372). З'являються в таких баєчках і пояснення до діалогу: "«Ачхи!» – парубок до дівки. А дівка до парубка: «Головою в реп'яхи!»" ("Прислів'я... Взаємини...", № 16, с. 369). За основним принципом утворення вони нагадують "абстрактні" анекдоти XX ст. та загадки зі звуковою "підказкою" (див.: 5.11), але в баєчках маємо прийом більш "оголений".

Можна здогадуватися, що абсолютна більшість баєчок про людей є за походженням скороченими анекдотами. Якщо такі баєчки достатньо виразні й самі по собі (як, наприклад, отой про "ніч у Петрівку"), то побутують самостійно, коли анекдот уже забувся, – і однією з причин цього зникнення могла бути й та, що відповідна баєчка в певному соціумі цілком його замінила. Зустрічається й паралельне побутування баєчки та її джерела-анекдоту (до такого випадку звернемося трохи згодом), але виникають і ситуації, коли в певному соціумі (малому folk – селі, повіті тощо) повний текст анекдоту стає формою екзотеричною, а стягнений у баєчку – езотеричною, для внутрішнього вжитку. Тоді до повного тексту анекдоту звертаються лише в тому разі, якщо треба пояснити зміст баєчки. Таку баєчку, абсолютно не зрозумілу без звертання до анекдоту-джерела, наводить М. Номис: "«Ай дуб!» – «Та й зелений!» – «А щоб ти на йому повісивсь!»" (№ 12809). Баєчку записано було на Звенигородщині, де фольклористові й пояснили, що "це узялися до гарячого борщу батько з двома синам. Покуштував один син – гарячий. «Ай дуб», – каже..." і т. д. (порівн. з повною формою анекдоту у В. М. Гнатюка (№ 47)). Такі баєчки з часом стають немов знаками сміхової ситуації, а спосіб їхнього побутування нагадує змальований у анекдоті вже 60-х рр. XX ст.: в якійсь компанії занумерували улюблені анекдоти в тепер регочуть, тільки почувши: "Номер п'ять!"

Четвертий тип баєчок складають короткі комічні монологи, де оповідач може й дистанціюватися від суб'єкта мовлення ("Е, коли ви в синій димці та з широким коміром коло кожуха, то ви не з нашого села" – Гнатюк, № 15, с. 6), а може й видавати себе за нього: "Сусіди-сусідоньки, не бачили моєї жінки? Моя жінка знакомита, підтикана ззаду свита, на ніжку налягає, ще й на плечах горбик має!" ("Прислів'я... Взаємини...", № 13, с. 392).

Жанр анекдоту (від грецького an-ekdota, "те, що не видане") тепер можемо визначити як коротку сміхову оповідь про всі сфери людського життя, що має структурні відмінності як від новелістичної казки, що її відрізняє від нього більш розвинений сюжет, так і від баєчки, навпаки, простішої за побудовою. Водночас від цих найближчих до нього жанрів анекдот відокремлюють і змістові його особливості. Традиційний селянський анекдот (на відміну від сучасного міського, що перейняв на себе функції казок про тварин, зокрема байок, і "поглинув" баєчки) не знає сюжетів про тварин і неживі речі, як баєчка, і є обов'язково сміховим, що відділяє його від новелістичної казки.

Специфіка анекдоту стає зрозумілішою, якщо порівняти анекдот із баєчкою, що є його скороченням. Ось баєчка: "«Змовте, дідуню, отченаш за утопленика!» – «А най би го дідько не ніс на глибоке!»" ("Прислів'я... Взаємини...", № 69, с, 372). А ось анекдот, теж кінця XIX ст. і теж західноукраїнський: "Прийшов єден дід до хати за альмужнов. Кажи газдинє: «Нати вам, дідуню, підпалка, змовти пацєр за мого Михалка!» – «А він вмер, ні втопив ся?» – діт питає. «Ой нє, – кажи, – втопив сє». А дід йшов с хати і так моливсє, кажи: «Най го мара на глєбоки не пхає, най го мара на глєбоки не пхає...»" (Гнатюк, № 228, с. 82). Як бачимо, в анекдоті оповідь двоепізодна, дію, хоч і не виразно ("Прийшов єден дід..." нагадує казкове "Був собі...") закріплено в часі, у просторі ("до хати", "с хати"), милостиню конкретизовано (ці підгоріла хлібина), персонажів чітко визначено у статевому та соціальному планах. Що ж до форми, то прохання ґаздині заримовано, а "молитва" жебрака синтаксично повторює справжню заупокійну, тобто якщо в баєчці маємо "сіль" оповіді, то в анекдоті – страву цілком.

Своєрідність кількаепізодного анекдоту, його відмінність від короткої сміхової новелістичної казки можна показати на прикладі типового "шванку" (за термінологією Г. Л. Перм'якова) про сина багатого ґазди, що "хтів сє жінити з двома жінками", і не покинув цієї "гадки", коли одружився. Старші родичі домовилися годувати його не "шчо раз", "десь колись і тото, ги псові", а тим часом змусили працювати на оранці. "І такий син був змучений, шчо ні міг добра ноги підносити. А ш чужої сторони їхав мужик до ліса волами, і єден був дужи обнурений в болото і такий худий, щчо не міг йти в ярмі". Батько пояснює синові, що віл такий, бо "має дві жінки". Потім йому показують "пацюка" (кабана), побитого сусідами за те, що виривав у них моркву, – пояснення те ж саме. Нарешті вже й сам жінколюб, побачивши мале теля, що "по воборі дужи бігало", пояснює: якби б його, це теля, "оженили, то воно би не бігало". І після цього він уже "і ані гатки не мав про другу жінку" (Гнатюк, № 124, с. 38–39). Епізоди про вола та про "пацюка" поєднані між собою, якщо скористатися аналогією із синтаксису, зв'язком "сурядності": якщо можна було б узагалі випустити епізод із "пацюком", то з такою ж легкістю можна й додати такі самі про змученого собаку, коня тощо. У казці ж, навіть коротенькій, епізоди поєднані між собою за принципом "підрядності".

У цій книзі вже багаторазово згадувався й цитувався перший – і поки що останній – науковий збірник українських традиційних анекдотів, виданий В. М. Гнатюком (1899). Із сучасного погляду відбір текстів не є суворим: окрім власне анекдотів і баєчок (до цих останніх відносимо № 5, 16, 23, 28, 35, 42 та ін.), збірник містить також новелістичні казки (№ 128, 207, 264), народні оповідання (№ 15, 231), міфологічну легенду-фабулат (№ 226), навіть записи обрядів (№ 10, 71) тощо. Натомість класифікацію для анекдотів перший український професійний фольклорист виробив вельми раціональну. Наводимо її, зберігаючи й посилання на кількість номерів у кожному підрозділі, бо у В. М. Гнатюка вона лише трохи більша за кількість сюжетів, отже дає можливість орієнтуватися і в останніх:

"I відділ. Різні верстви суспільні. I. Селяни ("Мужики"). А. Мужчини ("Хлопи"). Ч. 1–128. Б. Женщини ("Баби"). Ч. 129–208. II. Слуги. Ч. 209–220. III. Жебраки. Ч. 221–231. IV. Каліки. Ч. 232–238. V. Злодії. Ч. 239–244. VI. Ремісники. Ч. 245–259. VII. Школярі. Ч. 260–266. VIII. Попи. Ч. 267–304. IX. Пани. Ч. 305–355.

II відділ. Різні народи. I. Загальні характеристики. Ч. 356–361. II. Русини. А. Бойки. Ч. 362–368. Б. Гуцулі. Ч. 369–378. III. Поляки. Ч. 379–413. IV. Москалі. Ч. 414–443. М. Чехи. Ч. 444. VI. Німці. Ч. 445–455. VII. Євреї. Ч. 456–529. VIII. Цигани. Ч. 530–586.

III відділ. Історичні анекдоти. Мінхгавзіяди і небилиці. Дурні. I. Історичні анекдоти. А. Історичні спомини. Ч. 587–598. Б. Анекдоти про Каньовського. Ч. 599–640. II. Мінхгавзіяди, небилиці, гра слів. Ч. 641–655. III. Дурні. Ч. 666–700".

Ця класифікація могла б стати основою для одного з варіантів покажчика сюжетів українського традиційного анекдоту, який необхідно скласти вже тому, що в AT у відповідному розділі більшість сюжетів – казкові. Про те, що В. М. Гнатюку вдалося створити справді зручну класифікацію, свідчить фактичне використання його схеми у класифікації сюжетів східнослов'янського анекдоту, укладеній М. П. Андреєвим, який мав уже досвід русифікації відповідної частини видання А. Аарне. До схеми В. М. Гнатюка російський фольклорист додав лише анекдоти "політичного характеру", а також "про родинні взаємовідносини (чоловік і жінка, батьки і діти і т. п.")⁹⁹. У новому покажчику, можливо, корисним було б утворення окремих рубрик для обсценних і спеціально еротичних анекдотів.

Для вивчення художніх, естетичних особливостей анекдоту як жанру усної прози поки що найбільше зробив, як не дивно, З. Фрейд у вже згаданій (4.2) монографії "Дотепність та її стосунок до несвідомого" (1905). Важливість її не в тому навіть, що тут закладено міцні наукові підвалини під пізніші дослідження фольклору сороміцького, зокрема "масних" анекдотів, які серед творів цього жанру займають місце помітне, але не першорядне. На шляху до своєї реконструкції механізмів дотепу, гумору та комізму великий дослідник вивчив "технічні прийоми" дотепності (між іншим, і на матеріалі австрійських анекдотів про галицьких євреїв) і дав мало не вичерпний їх огляд. Наведемо тут лише подане на одному з етапів дослідження "зведення цих технічних прийомів:

I. Згущення:

a) зі змішаним словоутворенням,

2. з модифікацією.

II. Використання того ж матеріалу:

2. цілого й частки,

d) переставляння,

5. невелика модифікація,

6. ті ж слова, використані в первісному значенні та вони ж, що загубили первісне значення.

III. Двозначність:

5. позначення власного імені та речі,

6. метафоричне і речовинне значення,

7. власне двозначність (гра слів),

8. двояке тлумачення,

l) двозначність із натяком"¹⁰⁰.

Слід зазначити, що в другій половині XX ст. пролунали досить суворі оцінки цієї праці З. Фрейда. Так, французький структураліст Цв. Тодоров вважає, що наведена щойно рубрикація є викривленою стосовно реальних сміхових форм – тому, між іншим, що З. Фрейд начебто виходив із логіки німецької мови, а не з універсальної логіки¹⁰¹. Проте виходить, що "логіка німецької мови" збігається з логікою мови української, бо використання буквально всіх перерахованих З. Фрейдом (у тексті його розвідки – детально розглянутих) "технічних прийомів" можна було б продемонструвати в українських народних анекдотах. Інша справа, що дослідник не міг вичерпати всіх способів досягнення сміхового ефекту, і слід визнати, що не все тут і піддається науковій рубрикації. Наведемо приклад: "Поніс чоловік сьвітити яйці, паску, мнєсо. Як посьвітив і сходив з гори, посовг сє на ожиледі та й впав. Як впав, а тото сьвічени повилітало з простирадла та й зачило котити сє в долину до потока. Чоловік за тим і собі. Прилетів на поток, позбирав всьо та й кажи до паски: «Та вже тому малому драньтю (себто яйцям) ні дивуюсє, али й тобі, стара корова, хочисє брикати!»" (Гнатюк, № 109. с. 31).

Смішно? Напевне. Але чому? Адже жодного з досліджених З. Фрей­дом "технічних прийомів" не використано. Можна було б погодитися з тим, що на цей випадок поширюється визначення Е. Обуе: "Комічне – це інтелектуальна гра, сенс якої в неочікуваному примиренні несумісних об'єктів або у примиренні несумісних суджень або повідомлень стосовно самих об'єктів"¹⁰². Об'єкти сміху тут – свячені яйця та паска. Ці, як сказав би матеріаліст, кулінарні вироби вже посвячено в церкві, отже вони вже набули сакрального характеру. Це перше судження про об'єкти, воно не висловлене прямо, бо є зрозумілим і без того оповідачеві та його слухачам. Друге, несумісне з першим, судження про об'єкти – називання їх "малим дрантям" і "старою коровою". Але цього мало: чоловік звертається до яєць та паски, як до живих і таких, що можуть мати бажання і здійснювати їх! Це судження знов протистоїть невисловленому (бо тривіальне) судженню, за яким і яйця, і паска є речами неживими. Але виникає ще один рівень несумісних суджень: яйця й паска протиставляються за віком, як "мале" і "стара", і це вже зовсім безглуздо – коли не знайти пояснення, яке й принесе жадане примирення всім несумісностям. Яйця чоловік асоціює зі своїми дітьми, а паску – з жінкою. Цю асоціацію викликало несвідоме ототожнення "поведінки" паски та яєць із реальним свавіллям дітей і жінки, з яким чоловік стикається у своєму, мабуть, не такому вже й щасливому, родинному житті. Тож він і реагує на цю ілюзорну "поведінку" тою ж лайкою, з якою звернувся б у подібній ситуації до своїх рідних. Проте справжнє примирення у сміху настає, коли чоловік видобуває з підсвідомості й свої ревнощі: "али й тобі, стара корова, хочисє брикати!" Водночас цей натяк робить ще більш абсурдною лайку, звернену до сакральних речей.

Актуальну проблему вивчення традиційного українського анекдоту становить генезис його антипопівського спрямованості. І справа навіть не в кількості таких текстів (наприклад, у збірці В. М. Гнатюка про дурнів – 34 анекдоти, а про попів – 37, не враховуючи тих, що потрапили до інших рубрик), вражає могутність потягу народних оповідачів до висміювання священиків (православних, уніатських, католицьких), а селян – до вислухування таких гріховних оповідей про своїх духовних отців. Соціально-психологічний підклад подібної тенденції новелістичних казок (див.: 5.9) діє, зрозуміло, і тут. У збірці В. М. Гнатюка знаходимо навіть несмішний уже, а жахливий анекдот про те, як "пан граб'я" (польський граф), коли до нього прийшов зі скаргою на попа "старець", викликав до себе попів з околиці й нагодував їх "файними присмачками" з тіла померлої жінки "старця", за поховання якої піп вимагав останню корову. "А коли вже всьо вичистили докрихти, в останку казав пан принести голову тої жінки, та й положив на стіл. А коли тоту попи побачили, то запитали, що за диво? – Сказав пан: «Не хтілисьте поховати в землю, то поховалисьте у черева»" (№ 279, с. 104). Граф, зрозуміло, католик, і цим пояснюється жорстокість зловісного "жарту" над православними попами.

Важливим чинником популярності антипопівських анекдотів була можливість сміхового обігравання в них зіткнення двох культур – своєї, традиційної селянської, і попівської, церковної, а також відповідних культурних кодів. У своєму граничному вигляді це протиставлення виступає у відомому сюжеті про "попа у воловій шкурі" ("а то сє діяло в Росії"), де сміхове "примирення" відбувається таким чином, що "волова шкіра" і роги не хочуть "вітстати" від жадібного попа (Гнатюк, № 282, с. 110–111). У чужому "коді" все смішне, навіть зачіска (Гнатюк, № 120, с. 37). Своє, "природне", і "чуже", церковне, може конфліктувати в натурі самого попа – і звідти нові комічні ситуації. Але найулюбленіший прийом анекдотів про попів – це пародіювання та різноманітне сміхове обігравання богослужебних текстів, і саме як "чужої" мови, смішної, головним чином, тому, що не своя.

Друга цікава проблема – пояснення значної питомої ваги сюжетів про людей інших народів. Можна в цьому побачити й певну сміхову компенсацію справді приниженого становища української нації в XIX ст. Побутування таких анекдотів, безсумнівно, відбиває консервативну, темну сферу психології етносу, проте коріння цього явища – у глибинах людської психіки. Тут варто повернутися до вже згаданої у зв'язку з образом трикстера (4.3) думки К. Г. Юнга: "Оскільки індивідуальна тінь ніколи не буває відсутньої серед компонентів особистості, колективна постать може бути створена на основі її постійно. Зрозуміло, не завжди як міфологічна постать, але <...> як відповідна проекція на інші соціальні групи та нації"¹⁰³. Проте в українських анекдотах про людей інших народів увага слухача фіксується не на негативному тільки, та й часто зовсім і не на ньому: залюбки висміюються "чужі" звичаї, "чужа" мова (головним чином польська й німецька) (Гнатюк, № 55, 59, 275, 277 та ін.).

З іншого ж боку, здоровий глузд народу в міжнаціональних питаннях перевіряється його здатністю до самоосміювання. І справа тут вирішується не тільки тими анекдотами про "бойків" і "про гуцулів", зібрані В. М. Гнатюком, скільки здоровою іронією стосовно власної особи, яка пронизує не лише анекдоти "про хлопів", що їх "хлопи" "хлопам" і розповідають, а й усі сміхові жанри українського фольклору.

Поетика анекдоту близька до поетики новелістичної казки, проте на відміну від творів цього жанру, традиційні анекдоти містять велику кількість вставних пісеньок, римованих і віршованих фрагментів, пародійних молитов і церковних співів. Уподобання оповідачами діалогів помітно драматизує текст анекдоту, тому не дивує випадок, коли серед анекдоту раптом звучить вставна "п'єска", як наприклад: "І настромив палицю в землю, а на палицю поставив капелюх: «Ти, капелюх і палиця, будеш паном, а я Іваном!» І відійшов від палиці одалики і виртає назад до палиці і говорить Іван сам до себе:

– Дзін добрий, панє!

– А що там, Іванє?" (Гнатюк, № 219, с. 78).

Українська фольклористика заборгувала традиційному народному анекдоту й має вже той борг віддавати.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. До якого жанру, як на вашу думку, належить цей текст?

"– Набив він сі мене, але бо й я єго сі накляв!

– А він чув?

– Е, та де чув!" (Гнатюк, № 101, с. 29).

Відмінникові. Знайдіть у тексті відповідник одному з "технічних прийомів" дотепності, описаних З. Фрейдом. Що це за прийом?

"Той, що коні продає, клине сі: «Видите, газдо, як маю семеро дітей, то абим їх усі на лаві застав, як оцес кінь не варт пєтьдесєть банок!»

А він добре знає, що їх таки й застане на лаві, бо як приїде додому, то всі повилазєт до вікна, ци тато гостинці попривозив" (Гнатюк, № 103, с. 29).

Примітка. "На лаві" клали мерців.