Види суб'єктів міжнародного права
Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) -держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків.
Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах;
похідні (вторинні) – міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше – це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час -Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).
Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів – держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.
Держави – основні суб'єкти міжнародного права
Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.
Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.
До елементів суверенітету держави належать:
а) територіальна цілісність, котра означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;
б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави;
в) нероздільність державної влади, що включає ви знання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження;
т) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.
Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.
Правосуб'єктність міжнародних організацій
Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. До таких відносять тільки міждержавні міжурядові організації (ММУО), створювані первинними суб'єктами міжнародного права. ММУО – стабільна форма міжнародних відносин між її членами – суверенними державами, що має узгоджені учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої органи, а також специфічні інституції (статут, процедуру, членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних організацій цієї категорії визначається насамперед офіційною участю в них держав і урядів, а також важливістю задач, що покликані вирішувати ММУО.
Міждержавні неурядові організації (МНУО), загальне число яких перевищило 4 тисячі (у їхнє число входять, наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і об'єднаних міст, Міжнародний союз місцевих влад, Amnesty International та ін.), засновуються, як правило, юридичними і фізичними особами (групами осіб) і є організаціями міжнародної громадськості, суспільними об'єднаннями «з іноземним елементом». Статути таких організацій не є міжнародними договорами. Але вони мають спеціальну правосуб'єктність у силу того, що їм дається консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, Міжпарламентський союз має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР).
Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «Заходи щодо консультацій із неурядовим організаціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в статті 71 Статуту ООН, відповідно до котрого «ЕКОСОР уповноважений проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять у його компетенцію. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби - із національними організаціями після консультації з зацікавленими членами організації».
Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі створювати норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всі елементи міжнародної правосуб'єктності, що ніколи не буде виявлятися в повному обсязі і ніколи не буде рівною з правосуб'єктністю не тільки держав, але й інших загальновизнаних суб'єктів міжнародного права.
Розрізняють міжнародні організації універсального характеру (наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європейський Союз) і субрегіональні (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва).
З основних напрямків діяльності можна виділити політичні, економічні, соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші міжнародні організації.
Міжнародні міжурядові організації належать до категорії вторинних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки їхніми фундаторами, але згодом стають членами цих організацій.
Особливостями ММУО є те, що вони завжди створюються на основі міжурядової угоди. У той час як МНУО створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО на відміну від держав не мають суверенітету і своєї території. Міжнародна правосуб'єктність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що даються їм державами-фундаторами і фіксуються в установчих документах. Таким чином, правосуб'єктність ММУО носить функціональний характер, тобто вона обмежена їхніми статутними цілями і задачами. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть виступати стороною в суперечці, аналізованій Міжнародним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава).
У відношенні установчих документів ММУО діє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її створення, передбачає наявність певної організаційної структури (системи органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб організації, організаційно-правові форми її діяльності. Наявність постійних органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється у виступі ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що ММУО володіє своєю власною волею, відмінною від волі держав-учасниць.
Міжнародну організацію, крім зазначених ознак, відрізняє: постійний або регулярний характер її діяльності; використання в якості основного методу діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прийняття рішень по спеціальній процедурі шляхом голосування або консенсусом, а також вид цих рішень, що дуже часто носять рекомендаційний характер.
Україна приймає активну участь у діяльності міжнародних організацій, перебуваючи учасником понад 130 ММУО.
Основними правами ММУО є наступні:
- право брати участь у створенні міжнародно-правових норм;
- право органів організації користуватися певними владними повноваженнями, у тому числі право на прийняття рішень, обов'язкових для виконання;
- право користуватися привілеями й імунітетами, наданими як організації, так і її співробітникам;
- право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами, що не беруть участь у даній організації.
Поняття і класифікація міжнародних організацій, їх юридична природа.
Міжнародні організації – явище в громадському житті не нове. Вони займають певне місце в розвитку людського суспільства впродовж тисячоліть. Проте тільки в останні століття, й особливо з утворенням ООН, міжнародні організації стали відігравати все більш і більш помітну роль у розвитку міжнародних відносин. Різноманітна й активна міжнародна діяльність міжнародних організацій, їх чисельний ріст і обумовлена цими чинниками необхідність розвитку міжнародно-правового регулювання їхньої діяльності сприяли утворенню в системі сучасного міжнародного права нової його галузі - права міжнародних організацій.
Як поняття, право міжнародних організацій можна визначити як сукупність норм, що регулюють процес створення, діяльності і припинення існування міжнародних організацій, а також норм, що визначають їхній правовий статус і обсяг правочинностей. Беручи до уваги те, що міжнародні організації за своєю юридичною природою є суб'єктами сучасного міжнародного права похідного характеру (тобто вторинними), підкреслимо, що вони являють собою об'єднання держав, створені ними у повній відповідності до вимог міжнародного права, а значить, тільки на основі міжнародного договору, для вирішення якихось конкретних завдань.
Розкриваючи це поняття, відзначимо, що правомірно створені організації повинні відповідати таким ознакам:
- у створенні організації беруть участь, як правило, тільки суверенні держави;
- організація створюється у повній відповідності до міжнародного права;
- організація створюється, як правило, на основі міжнародного договору (відомі факти створення міжнародних організацій на основі резолюцій інших організацій, зокрема ООН);
- організація створюється з метою вирішення конкретних завдань;
- організація має систему постійно діючих органів;
- організація володіє визначеним її засновниками обсягом міжнародної правосуб'єктності;
- організація має статус міжнародної організації (цей принцип, на думку І. І.Лукашука, має вирішальне значення)1.
У питанні про класифікацію міжнародних організацій у літературних джерелах однозначності немає. Найкращим видається формулювання ознак класифікації, що наводиться у книзі «Міжнародне право» за редакцією Г.І.Тункіна. Як вважають її автори, «найбільш вдалою є класифікація за такими ознаками:
- юридична природа організацій;
- масштаб діяльності організацій;
- предмет діяльності організацій».
Беручи це до уваги, автори класифікують міжнародні організації як міжнародні універсальні організації: ООН, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна морська організація (ММО), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС) та ін., міжнародні організації регіонального характеру: Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організація американських держав (ОАД) та ін., міжнародні неурядові організації (хоча вони і не є суб'єктами міжнародного права, але їх дуже багато і вони дуже впливають на розвиток міжнародних відносин).
Питання про юридичну природу міжнародних організацій, поставлене у зв'язку з розглядом питання про їхню класифікацію, видається зручним для розгляду, оскільки ця класифікація сама по собі чітко виявляє важливі компоненти юридичної природи міжнародних відносин.
Визнається, що за юридичною природою всі міжнародні організації поділяються на міждержавні (міжурядові) організації, міждержавні організації, що володіють елементами наднаціональною, і міжнародні неурядові організації.
Розгляд специфіки діяльності цих організацій показує, що юридична чинність рішень, які приймаються, не однакова.
У міждержавних організаціях, заснованих на базі багатостороннього міжнародного договору, прийняті рішення є обов'язковими для вирішення питань, що носять внутрішньо-організаційний характер і є рекомендаційними з питань міжнародної діяльності. Рішення приймаються на основі суверенної рівності держав за формулою: «одна держава - один голос». У міждержавних організаціях фінансово-економічного характеру при прийнятті рішень здійснюється зважене голосування, при котрому кожна держава має таку кількість голосів, яка залежить від розмірів її внеску в бюджет організації. Як бачимо, юридична природа цих організацій різна і визначається юридичним характером прийнятих рішень і процедурою прийняття рішень.
Міжнародні організації, що володіють елементами наднаціональності, у своїх установчих документах (статутах, положеннях) мають спеціально застережені положення, які передбачають обов'язкову чинність прийнятих рішень для всіх держав-учасниць. Ці рішення носять характер норм jus cogens і надають юридичній природі таких міжнародних організацій особливу юридичну якість. Як приклад подібних міжнародних організацій, що володіють елементами наднаціональності, можна навести Європейський Союз.
Міжнародні неурядові організації за своєю юридичною природою істотно відрізняються від вищезазначених. Вони не є суб'єктами міжнародного права і не володіють міжнародною правосуб'єктністю. їхні рішення не носять обов'язкового характеру і, загалом, виконують рекомендаційні, консультативні, дорадчі функції.
В цілому, юридична природа міжнародних організацій, за винятком міжнародних неурядових організацій, виявляється в тому, що:
- вони утворюються на основі міжнародних договорів;
- прийняті ними рішення носять характер обов'язкових норм:
- процедура прийняття їхніх рішень припускає узгодження воль на добровільній основі і голосування;
- вони є суб'єктами міжнародного права і внаслідок цього мають певну міжнародну правосуб'єктність;
- обсяг міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій визначається в такому загальновизнаному міжнародно-правовому акті, яким є Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями (1986 p.).
Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій, система їх постійних органів і членство.
Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій є їхньою невід'ємною властивістю, закріпленою у Віденській конвенції про право договорів за участю міжнародних організацій (1986 p.). У загально-юридичному плані ця правосуб'єктність є сукупністю таких компонентів, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність і правотворча здатність. Як бачимо, ці компоненти властиві і правосуб'єктності інших суб'єктів міжнародного права, і насамперед державам. Проте на відміну від них, міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій має одну важливу відмінність - це спеціальна (особлива!) правосуб'єктність. її особливість полягає в тому, що вона визначається тими специфічними функціями, для виконання яких створюється та або інша міжнародна організація. Ці функції визначаються творцями міжнародної організації і зафіксовані в установчому акті (статуті, положенні). Ці функції визначають обсяг правочинностей організації, межі її міжнародної правосуб'єктності, за які організація виходити не має права.
Разом із тим з метою виконання своїх функцій і діючи в межах обсягу своєї правосуб'єктності. міжнародна організація може:
- укладати міжнародні договори з державами та іншими міжнародними організаціями з питань своєї компетенції;
- брати участь, хоча й своєрідно, у визнанні нових держав і урядів: шляхом прийому їх до організації (визнання, з погляду сучасного міжнародного права, - це прерогатива держав);
- мати певний імунітеті привілеї, які визначаються спеціальними угодами і національним законодавством держав, що вступили в угоду з міжнародною організацією:
- володіти правом назабезпечення дотримання норм міжнародного права, використовуючи при цьому такі засоби, як контроль, притягнення до відповідальності і застосування санкцій;
- нести міжнародно-правову відповідальність.
З метою ефективного здійснення своїх функцій міжнародні організації створюють організаційно-правовий механізм, що передбачає систему постійно діючих органів. У цю систему зазвичай входять вищі органи, виконавчі органи, адміністративні органи, різні комітети і комісії. У структурі найбільш значних організацій створюються ще юридичні органи.
Як вищі органи виступають конгреси, асамблеї, конференції. Іноді їм надається значення генеральних. До складу вищих органів входять усі члени міжнародної організації, і вони працюють посесійно (у пленарному варіанті). На пленарних засіданнях (сесіях) вищі органи вирішують найважливіші питання діяльності міжнародної організації, визначають її стратегію, а також питання прийому нових членів, виборів виконавчих органів, затвердження бюджету та ін.
Під виконавчими органами, зазвичай, маються на увазі ради, комітети, виконкоми, бюро та інші органи, до завдань яких входить проведення в життя рішень, ухвалених вищими органами, прийняття оперативних рішень із питань, що не припускають зволікання, а також з інших поточних питань. Вибори членів виконавчих органів, як правило, здійснюються на основі принципу справедливого географічного представництва.
Адміністративні органи, зазвичай, представлені секретаріатами. На чолі секретаріату стоїть Генеральний секретар (або директор) міжнародної організації. Завданням секретаріату є організація адміністративно-технічної роботи - від складання найважливіших документів, спрямованих на виконання прийнятих організацією рішень, до їхнього розсилання, реєстрації документів, що надходять, обліку і контролю за повсякденною діяльністю організації та інші питання. У зв'язку з цим персонал секретаріату поділяється на вищі адміністративні посадові особи, клас фахівців і обслуговуючий персонал.
Персона секретаріату виконує свої функції за винагороду він відповідальний тільки перед організацією і незалежний від окремих її членів.
Комітети і комісії утворюються для вирішення якихось спеціальних питань. Вони поділяються на статутні (створені на основі статуту, положення), ті, що з'явилися одночасно із заснуванням міжнародної організації, і створені за необхідністю в процесі її діяльності. Останні можуть бути постійними і тимчасовими.
Юридичні органи представлені звичайно судовими інстанціями. Вони покликані розглядати суперечки між членами міжнародної організації або іншими суб'єктами міжнародного права, а також юридичними і фізичними особами. Подібними судовими інстанціями можна назвати Міжнародний суд ООН, Європейський суд, Суд Європейських Співтовариств, Адміністративний трибунал ООН і МОП, а також адміністративний трибунал такої значної регіональної організації, як Організація американських держав.
Питання про членство у міжнародних організаціях на перших стадіях розвитку було дещо заплутаним, оскільки в ряді літературних джерел наводилися різні позиції щодо складу і класифікації членів міжнародних організацій. Були спроби класифікувати їх на повноправні (тобто держави) і неповноправні (тобто самокеровані території і навіть держави, які щойно звільнилися від колоніальної залежності). Навряд чи може бути прийнятним і поділ членів міжнародних організацій, за аналогією з договорами, на первинних і тих. що приєдналися, оскільки і це не відповідає принципу суверенної рівності членів міжнародної організації. Проте згодом були знайдені більш прийнятні форми визначення членства і це виявилося в тому, що, з одного боку, загальновизнано - всі члени міжнародної організації рівні і повноправні, а з іншого - держави, що беруть участь у заснуванні міжнародної організації, варто називати «члени-фундатори», а держави, що приєдналися до неї згодом, варто іменувати «члени організації». З таким поглядом, викладеним у книзі «Міжнародне право» за редакцією К.А.Бекяшева. можна погодитися.
Поряд із такою класифікацією членів міжнародних організацій у міжнародній практиці існує кілька типів (видів) держав, які не є членами міжнародних організацій, але беруть участь у їхній роботі. Серед них варто назвати такі: асоційовані члени, спостерігачі і неурядові організації, яким надається так званий консультативний статус.
Статус асоційованого члена дозволяє державі брати участь у роботі міжнародної організації, але не дає права голосування й обрання у виконавчі органи.
Статус спостерігача надає право державі, не члену організації, а також державі, що є членом організації, але з якоїсь причини не ввійшла до складу керівного органу, брати участь у його роботі, але без права голосу й обрання.
Консультативний статус може бути наданий неурядовій організації. Він дає право брати участь у роботі міжнародної організації з правом дорадчого голосу.
Процедура прийому до міжнародної організації регламентується правилами прийому, які кожна організація встановлює за своїм розсудом і, звичайно, на основі голосування більшості. Найбільш складні умови прийому встановлені в ООН, для чого, крім інших процедур, необхідна рекомендація Ради Безпеки ООН.
У питанні про припинення членства в організації розрізняються два види припинення - вихід за власним бажанням члена організації і його виключення.
Для виходу за власним бажанням необхідні письмові заяви з мотивацією виходу і документ про відсутність фінансової заборгованості.
Виключення з організації можливе у випадках систематичних порушень її статутних положень.
Від припинення членства в організації варто відрізняти призупинення членства, що може мати місце як з ініціативи організації, так і з ініціативи держави-члена.
Історія утворення Європейського Союзу, його основні органи.
Європейський Союз, і тим більше, право в міжнародному співтоваристві, й особливо в міжнародному праві, як феномен є порівняно новим явищем. Однак його джерела мають дуже солідний, з погляду історії, вік. Із розпадом Римської імперії, в 476 p., незважаючи на остаточну роздробленість, необтяженість народів, що населяють Європу, центр міжнародної активності, хоча й дуже повільно, але неухильно почав переміщатися в Європу. Цей процес у міжнародно-правовому аспекті розтягся на більш ніж тисячу років і в кінцевому рахунку дуже виразно проявився при укладенні Вестфальского трактату 1648 р. У ньому було вперше в міжнародному житті в масштабі величезного континенту визнане право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому та релігійному відношеннях, визначені колективні заходи, спрямовані проти можливих агресій, і затверджені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Трактату і мирного вирішення можливих суперечок у середовищі європейських держав.
У такий спосіб Вестфальский трактат заклав міжнародно-правові основи європейської солідарності держав, яка надалі поступово, хоча і з деякими відступами, розвивалася. Як визначені етапи цього розвитку можна назвати результати Віденського конгресу 1815 p.. Паризького конгресу 1856 p., Берлінського конгресу 1878 p., Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 р. та інших подій. Дві світові війни XX сторіччя, що потрясли Європу, так чи інакше спричинили два різні за своїм характером фактори:
1. Зростання політичної, економічної та військової могутності США і їхньої конкуруючої ролі.
2. Появу і розвиток могутнього табору соціалістичних держав на чолі з СРСР, і також їхньої конкуруючої ролі.
Така ситуація підштовхнула ряд європейських держав до рішучих дій у сфері організації та консолідації спільних зусиль. Вже в 1949р. у Лондоні з метою досягнення великого об'єднання, була створена європейська організація, що одержала назву «Рада Європи».
Однак найбільш значний і, можна сказати, вирішальний, крок у цьому напрямку був зроблений у 1951p., коли після розбіжностей, що проявилися в ході першої міжнародної конференції, яка обговорювала питання європейської інтеграції, 6 держав, позиції яких виявилися подібними (ФРН, Італія, Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди), уклали угоду (договір) про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Ця угода (договір) започаткувала собою створення спільного ринку вугілля і сталі держав, що її підписали. З перших же кроків розвитку цього спільного ринку виникла потреба у виробленні спільних для учасників ринку правил. Так був покладений початок розвитку права Європейського Союзу.
Одночасно з розвитком ЄОВС у Європі зріли ідеї федералізму, й особливо у сфері західноєвропейської інтеграції. В 1957 р. у Римі були підписані два договори: перший визначав створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що на практиці означало утворення спільного ринку в більш широкому, ніж у рамках ЄОВС, плані економічних відносин. Другий знаменував створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Створення цих співтовариств у сукупності з ЄОВС сприяло розвитку спільного ринку товарів, капіталів, робочої сили, послуг. До складу цих співтовариств, крім учасників ЄОВС, увійшли й інші європейські держави, і зокрема Великобританія, Данія, Австрія, Італія, Швеція, Франція та ін.
У 1965 р. був підписаний договір про злиття всіх цих співтовариств у єдине ціле і створення єдиних органів керування і виконання. До таких органів були віднесені:
- Рада, що складається з офіційних представників держав-членів на рівні міністрів;
- Комісія, що складається з представників міжнародного чиновницького корпусу, призначених за умови одноголосного рішення;
- Парламентська асамблея;
- Суд європейських співтовариств.
При цьому слід зазначити, що такі органи, як Комісія і Суд, мали ознаки органів наднаціонального характеру.
Одночасно розроблялися й удосконалювалися правові положення, що регламентують розвиток інтеграційних процесів у країнах-учасницях.
Так поступово створювалася унікальна європейська, і отже, міжнародна, організація зі своїми специфічними органами керування і системою права.
Однак завдання інтеграції західноєвропейських держав у сферу спільного ринку в рамках єдиних митних і торговельних кордонів ще не були вирішені. Необхідно було рішуче знищити всі перешкоди і бар'єри на шляху вільного руху товарів, капіталів, робочої сили і послуг. Тому в 1986р. положення Римського договору 1957р. та інших угод були, з метою вдосконалення, скоректовані, й на міжурядовій конференції був вироблений інший документ – Єдиний європейський акт (ЄЄА), який був прийнятий у 1986р. Цим актом визначалася чітка програма створення єдиного внутрішнього ринку з єдиними митними, тарифними і торговельними правилами й обмеженого тільки зовнішніми державними кордонами країн-учасниць.
Прийняття ЄЄА стало важливою віхою в розвитку права Європейського союзу. Однак більш рішучий та ефективний крок у цьому напрямку був зроблений у 1992р. на конференції країн-членів співтовариства в Маастрихті (Нідерланди), де був розроблений і підписаний Договір про Європейський Союз (ЄЄ), який, за місцем його прийняття, одержав назву «Маастрихтський договір».
Цей Договір офіційно об'єднав усі раніше згадані європейські співтовариства. Договір виділяв серед інших дві найважливіші сфери співробітництва – у сфері вироблення і проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки та у сфері юстиції і внутрішніх справ.
В 1996р., в Амстердамі сфера юстиції і внутрішніх справ була уточнена і виражалася як співробітництво поліції і судів у кримінально-правовій сфері. Відповідно до Амстердамської редакції у сфері прав і свобод громадян, Європейський Союз розглядався як простір для волі, безпеки і справедливості, в рамках якого приймаються заходи для підвищеного захисту прав, свобод та інтересів громадян. У такий спосіб, згідно з вищезазначеними актами, в Європі утворилось унікальне велике об'єднання інтеграційного характеру у вигляді Європейського Союзу. До нього входили на момент підписання Маастрихтського договору 15 західноєвропейських держав зі зростаючою тенденцією вступу нових членів. Це об'єднання поступово набувало рис наднаціонального характеру й утворило свою систему особливо уповноважених органів. Структура цих органів включає:
1) Європейську раду, яка засідає не менше двох разів на рік і є вищим органом Європейського Союзу, оскільки включає глав держав та урядів. Вирішує найважливіші питання і визначає принципи діяльності. До складу Європейської ради входить також голова Європейської комісії;
2) Раду Міністрів – основний постійно діючий орган. На її засіданнях, які проводяться щомісяця, кожен член Союзу представлений одним представником, залежно від того, які питання мають вирішуватись.
3) Комісію Європейського Союзу – постійно діючий орган із функціями головного виконавчого органу. До її складу входять представники майже всіх держав-членів, але в різних кількостях. Кожен член комісії – комісар – очолює Генеральний директорат, відповідальний за якусь окрему ділянку діяльності. Основний обов'язок Комісії – контролювати виконання державами-членами рішень Ради міністрів. У зв'язку з цим Комісія розглядається як наднаціональний орган.
4) Європейський парламент є консультативним органом з рекомендаційними функціями. До його складу входять 626 депутатів, які обираються на основі прямого виборчого права на 5 років. Вибори організовуються у спеціально утворених виборчих округах у всіх державах - членах Європейського Союзу. Місцезнаходження – м.Страсбург (Франція). Роль Європарламенту поступово зростає. Він має право контролювати Європейську раду і Комісію Європейського Союзу, а також брати участь у законодавчому та бюджетному процесах;
5) Європейський Суд Правосуддя – верховна судова влада Союзу, має чітко виражені риси наднаціонального органу. Суд компетентний тлумачити положення основних правових актів Європейського Союзу і контролювати їх дотримання всіма його членами.
Поряд із цими, основними, органами, в структуру Європейського Союзу входять і інші, і зокрема Комітет постійних представників (для підтримки постійних міжурядових контактів), Суд першої інстанції (для втілення роботи Європейського Суду Правосуддя), Економічний та соціальний комітет як консультативний орган Європейського Союзу, Суд аудиторів, у функції якого входить фінансовий контроль діяльності Європейського Союзу.
В цілому Європейський Союз на міжнародній арені виступає як самостійний суб'єкт міжнародного права і має дуже розгалужену мережу представництв більш ніж у 100 державах. У доктрині сучасного міжнародного права Європейський Союз іноді розглядається як міждержавне утворення особливого типу, як розмита конфедерація з тенденцією до переходу в унітарну державу нової формації.
Основні напрямки розвитку Європейського Союзу.
До основних напрямків розвитку права Європейського Союзу слід віднести:
- правове регулювання руху товарів;
- правове регулювання пересування робочої сили;
- правове регулювання підприємницької діяльності;
- правове регулювання руху капіталів;
- правове забезпечення дотримання прав і свобод громадян;
- інші питання, висунуті реальним життям.
Джерела права Європейського Союзу.
Враховуючи певну специфіку утворення Європейського Союзу і беручи до уваги витоки цього утворення, як утворення міжнародної організації, у значенні загальних міжнародно-правових джерел цієї організації варто розглядати:
- Статут ООН і міжнародно-правові акти, які розкривають і закріплюють основні принципи сучасного міжнародного права;
- Віденські конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986 рр.;
- міжнародно-правові акти універсального характеру, які регламентують питання захисту прав і свобод людини;
- міжнародні порядки, що склалися у відносинах між державами;
- загальні принципи права;
Як допоміжні джерела, можна назвати рішення міжнародного суду з окремих питань, міжнародні прецеденти і положення доктрини.
З-поміж джерел регіонального (європейського) характеру слід зазначити:
- Статут Ради Європи 1949 p.;
- Договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) 1951 p.;
- Римські договори 1957 р. про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом);
- Договір 1965 р. про об'єднання трьох організацій (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом) у рамках європейського економічного співтовариства (ЄЕС);
- Єдиний європейський акт (ЄЄА) 1986 p.;
- Договір про Європейський Союз (Маастрихт, 1992 p.);
- Внутрішньодержавне право держав - членів Європейського Союзу.
До джерел права Європейського союзу варто віднести також поточні рішення ЄЕС і навіть рішення Європейського Суду Правосуддя. Як допоміжні джерела, можуть служити рішення центральних органів ЄС. Зберігають своє значення в цьому плані також прецеденти європейського характеру.
В літературі про право Європейського Союзу в питанні про його джерела можна зустріти положення, згідно з яким до них належать договори, постанови, директиви, рішення.
Під договорами розуміються договори, укладені державами-членами Союзу, під постановами – акти, які видаються Радою міністрів і Європейською комісією, під директивами – інші, ніж постанови, правові акти, прийняті Радою міністрів і Європейською комісією, під рішеннями – окремі акти, прийняті Європейською комісією і пов'язані з конкретними діями держав, а також фізичних чи юридичних осіб.
Відповідно до Римського Договору 1957 p., джерелами права ЄЕС називаються основні принципи права. Під цим розуміються не основні принципи сучасного міжнародного права, сформульовані в Статуті ООН та інших документах, а нібито загальні принципи справедливості, зокрема пропорційність зобов'язань необхідності, рівність у плані недопустимості дискримінації, захист законних очікувань, захист основних прав людини, забезпечення процедурних прав та ін. Природно, що подібні принципи права містяться (повинні міститися) у всіх національних системах на сучасному етапі, і ніхто не може їх ігнорувати, тим більше Європейський Союз, заснований на високих загальнолюдських ідеалах.