Вступ

     Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.         Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить наука. Як писав колись І. Огієнко, "українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови…"         Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього національного відродження. На запити середньої і вищої освіти упродовж 1990-х років з'явилася низка термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять. Звичайно, не усі лексикографічні праці відповідали духові і завданням часу, але кожна з них по краплиночці додавала снаги нашій науковій мові, пробуджувала її від десятилітньої сонливості, заставила запрацювати на рівні найпрестижніших європейських мов, а може, й краща.         За останні десять років з'явилося близько сотні різноманітних термінографічних праць різного статусу і ґатунку, які виходили у різних містах України. Крім словників, написано чимало роздумів з приводу термінологічної справи, які друкувалися як на сторінках періодики, так і на сторінках спеціальних журналів. Вийшло кілька підручників, посібників, монографій.         Уся ця продукція є наслідком живого діалогу між фахівцями-ученими, спеціалістами різних сфер і філологами, що відбувається постійно на внутрішньовузівських і міжвузівських семінарах, термінологічних нарадах і конференціях як регіонального, державного, так і міжнародного рівня.

1. Підходи до розв'язання проблем упорядкування української науково-технічної термінології

На сучасному етапі можна простежити 5 підходів до розв'язання проблем упорядкування української науково-технічної термінології.

1-й підхід -- формальний. Головним для нього є кількісний показник -- якнайскоріше видання словника. Поквапливість у термінологічній справі не приносить користі -- це в кращому випадку. У гіршому - розхитує терміносистему, подає неправильні орієнтири для користувачів. "Термінологія - це не поле для добуття слави, для козакування. Це... натомість муравлина, забарна праця, найчастіше зовсім недооцінювана" (А.Вовк).  2-й підхід -- етнографічний. Він ґрунтується на ідеї відродження національної термінології НТШ та Інституту Української Наукової Мови. Творці словників прагнуть повернути до сучасної української термінології майже всі терміни початку століття.  3-й підхід -- консервативний. Його прихильники виступають за збереження української науково-технічної термінологї такому вигляді, якого вона набула за радянського часу. Це так званий принцип "реальної мови".  4-й підхід -- інтернаціональний. Для нього характерне введення до української науково-технічної термінології великої кількості запозичень із західноєвропейських мов, особливо з англійської.  5-й підхід -- поміркований. Він передбачає упорядкування української науково-технічної термінології з урахуванням історичних, національних, політичних чинників і вироблення її оптимального варіанту.

Сучасні українські термінологи глибше, ніж їх попередники початку століття, розробляють теорію терміна як мовного знака, теорію термінології як підсистеми загальнолітературної мови.

Так, В.Перхач вважає, що термінологія, як і загальнолітературна мова, повинна характеризуватися такими чинниками: досконалість, економічність, консонансність. Під досконалістю термінології дослідник розуміє її чітку граматичну структуру, логічність та вмотивованість термінів; під економічністю - її інформативність, легкість у вивченні, короткість терміноодиниць; під консонансністю - милозвучність, артикуляційну та правописну зручність термінів.

А. Зелізний формулює такі вимоги до терміна: 1) змістовність - точна відповідність слова поняттю, прозора внутрішня форма терміна; 2) пластичність, або гнучкість, - здатність до творення похідних термінів; 3) мовна досконалість - короткість, милозвучність, легкість для запам'ятовування; 4) відповідність міжнародним нормам.

 За подібними критеріями радять оцінювати термінологічні одиниці Л.Петрух, Б. Рицар та інші дослідники.

Під час визначення основних принципів термінотворення українські термінологи спираються на досвід європейської науки в цій справі - над виробленням образу ідеального терміна працювали такі відомі термінологи, як Е.Вюстер, Д.С.Лотте, О.О.Реформатський, Ш.Баллі та ін.

З огляду на сказане, а також з урахуванням особливостей функціонування української термінології в останні десятиріччя можемо окреслити коло сьогоднішніх проблем, від розв'язання яких залежатиме напрям дальшого розвитку української наукової мови.

2. Проблеми спадщини.

Особливістю сьогоднішнього розвитку української науково-технічної термінології є посилений інтерес до термінологічних надбань НТШ та ІУНМ. Після репресивних "Термінологічних бюлетенів" 1933- 1935 рр. автентична (справжня) українська наукова термінологія стала недоступною для користувачів. З офіційних словників та підручників цю термінологію було вилучено, а заборонені словники потрапили до спецсховищ бібліотек, і їх видавали лише за спеціальним дозволом. До сьогоднішнього дня словники 1920-1930 рр. дійшли в поодиноких  примірниках, а то й не дійшли зовсім - їх загублено або знищено. Навіть про саме існування багатьох термінологічних словників тепер відомо лише вузькому колу фахівців.

Важливою підмогою для дослідників української термінології минулого і для усіх зацікавлених є бібліографічні довідники, що їх видав 1993 р. Інститут теоретичної фізики ім. М.М.Боголюбова в Києві:  1) О.Д.Кочерга, В.М.Кулик. Українські термінологічні словники довоєнного періоду в бібліотеках Києва та Львова;  2) М.Й.Ганіткевич, А.М.Зелізний, О.Л.Літковець. Джерельна бібліографія до опрацьовування термінології і словників хемії та хемічної технології.

Перший довідник цінний ще й тим, що зводить до мінімуму труднощі, пов'язані з пошуком потрібної праці - у ньому наведено бібліотечні шифри кожного словника.

Сьогодні стало очевидним, що основний масив української науково-технічної термінології 1920-1930-х рр., її "золотий фонд", повинен повернутися до активного наукового вжитку.  Насамперед українські терміни повинні замінити:  - велику групу лексичних росіянізмів, що побутують у сучасній українській термінології (баддя, вищолочувати, миш'як, пучність, нахолоду, вихлоп, убуток тощо);  - запозичені з російської мови словотвірні моделі (зйомка, вібруючий);  - правописні термінологічні алогізми (логарифм - алгоритм, целюлоза - целулоїд та ін.).

Крім того, з термінологічного доробку 1920-1930-х рр. доцільно використати вдалі синоніми до інтернаціональних термінів (фотографія -- світлина, буфер -- відпружник тощо), а також відновити самі інтернаціоналізми, що їх потім було вилучено з української термінології (арсен, стибій, помпа та ін.).

Проте абсолютизувати термінологічні досягнення минулого також не варто. Це було б фальшуванням як практичного доробку визначної плеяди українських науковців, так і самої термінологічної концепції 1920-1930-х рр. - усі словники ІУНМ мали підзаголовок "Проєкт". Саме так їх і треба сприймати.

І якщо терміни, уведені до української термінології впродовж останніх десятиріч, не порушують законів української мови і правильно відображають суть поняття, то їх доцільно залишити у складі наукової термінології. А. Вовк у таких випадках радить зважати на принцип стабілізації наукової мови, вироблений в Українському Термінологічному Центрі Америки, і не замінювати вдалий термін на давніший, хоч би й досконаліший.

Подібні думки висловлював ще 1935 р. І.Огієнко: краще мати хоч не зовсім досконалу термінологію, але одну, ніж гарних, але багато.

Як бачимо, провідні українські термінологи не втручалися у розвиток мови з ідеологічних міркувань. Інша річ, що всупереч їхній волі в українській історії мовне питання неминуче переставало бути тільки лінгвістичним, а ставало також (і часто насамперед!) питанням політичним (Ю.Шевельов).

Ілюстрацією практичного застосування принципу стабілізації наукової мови може бути такий приклад. Сьогодні укладачі словників геодезичної та географічної термінології вагаються: чи міняти термін карта на термін мала? Аргументи "за": 1) термін "мапа" вживали в українській термінології у 1920-1930-х рр.; 2) цей термін функціонує у польській (mара), німецькій (dіе Марре), англійській (mар) та інших мовах. Аргументи "проти": 1) з вилученням терміна "карта" в українській термінології зрушиться ціле термінологічне гніздо: картографія перетвориться на мапографію, картознавство - на мапознавство, виникнуть нові й незвичні словосполучення кафедра мапографії, мапова сітка і т.д.; 2) слово "карта" зафіксоване у словнику Б.Грінченка з такими значеннями: "1) Чотирикутник, чотирикутна площа, клітинка. Уживається, коли йде мова про польову землю, про малюнок матерії в клітку; 2) Листок наперу; 3) Гральна карта; 5) Лист".

Отже, зважаючи на те, що слово "карта" побудоване за законами української мови і його фіксує з наближеним значенням загальномовний словник, а також виходячи з принципу стабілізації наукової мови, термін "карта" на сучасному етапі розвитку української термінології доцільно залишити в активному вжитку. Термін "мапа" можна вживати як синонім.