Семестр 1. Практичне заняття 14. Типи лікувально-профілактичних закладів. Лікувально-охоронний режим лпз. Безпечне лікарняне середовище
ПЛАН
ТИПИ І РІВНІ ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАКЛАДІВ 1
Первинна медико-санітарна допомога 1
Вторинна медична допомога 9
Третинна медична допомога 12
ВИДИ РЕЖИМІВ РУХОВОЇ АКТИВНОСТІ 13
МЕТА ЛІКУВАЛЬНО-ОХОРОННОГО РЕЖИМУ. ФУНКЦІЇ МЕДСЕСТРИ ЩОДО ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 13
ПОНЯТТЯ ПРО БІОМЕХАНІКУ ТІЛА. ПРАВИЛЬНА БІОМЕХАНІКА ПРІ РІЗНИХ ПОЛОЖЕННЯХ ТІЛА 14
ПРАВИЛА ПЕРЕМІЩЕННЯ І РІЗНІ ВИДИ ПОЛОЖЕННЯ ПАЦІЄНТА У ЛІЖКУ (на спині, животі, в положенні Фаулера і Сімса) 15
ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТРАВМ ТА СПЕЦИФІКА РИЗИКУ ТРАВМ У ПАЦІЄНТІВ РІЗНОГО ВІКУ 24
МОЖЛИВІ ПРОБЛЕМИ ПАЦІЄНТІВ 26
ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ, ЯКІ ТРЕБА ЗАПАМ’ЯТАТИ 26
Типи і рівні лікувально-профілактичних закладів
Амбулаторний тип (консультація, поліклініка, медпункт, здоровпункт, амбулаторія) – надання першої медичної допомоги при нещасних випадках, травмах, раптових захворюваннях, а також проведення профілактичної роботи. У разі потреби організовують направлення потерпілого в стаціонар.
Змішаний тип (санаторій, диспансер (фізкультурно-лікувальний, онкологічний, неврологічний, протизобний, трихоматозний, шкірно-венерологічний), профілакторій) - медична допомога більш витончена і складна ніж допомога, яку надає лікар загальної практики; вона включає допомогу, яка надається спеціалізованими службами за направленням первинних ланок медичної служби.
Вторинну медичну допомогу забезпечують у містах головним чином багатопрофільні міські об'єднані лікарні та медико-санітарні частини, у селах — центральні районні та районні лікарні. До 75 % відвідувачів цього підрозділу проходять тут повністю діагностику, лікування та реабілітацію; четверта частина відвідувачів направляється для дообстеження та лікування в стаціонар
С
Медико-санітарна допомога сьогодні надається на трох рівнях: первинному, вторинному (спеціалізована) і третинному (висококваліфікована).
Первинна медико-санітарна допомога
є основною найважливішою ланкою в організації охорони здоров'я людини. Вона надається переважно за територіальним принципом, тобто медичний працівник обслуговує певну кількість людей, що проживають на території, яка за ним закріплена.
В "Основах законодавства України про охорону здоров'я", прийнятих Верховною Радою у 1992 p., первинна медико-санітарна допомога трактується як основна частина медико-санітарної допомоги громадянам, яка передбачає: консультацію лікаря, просту діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь; профілактичні заходи; направлення пацієнта для надання спеціалізованої і висококваліфікованої допомоги.
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) дає таке визначення первинної медико-санітарної допомоги, в яке входить основна лікувальна допомога - проста діагностика та лікування, направлення у складних випадках на консультацію на більш високий рівень, профілактична допомога та основні санітарно-освітні заходи.
У розвинутих країнах світу основними працівниками первинної медико-санітарної допомоги є сімейний лікар і медична сестра.
Своїми коренями сімейна медицина сягає громадської (земської) медицини. Вперше земські лікарі запропонували проводити на своїх дільницях породинну реєстрацію хвороб для виявлення причин їх розповсюдженості.
Оскільки сімейний лікар обслуговував певну територію (дільницю), він отримав назву дільничного. Пізніше цей термін став основним.
У роки нестримної спеціалізації медичної допомоги, яка була проголошена основним засобом її поліпшення, радянська медицина докорінно змінила суть родинного лікаря, розподілила його функції серед дільничних терапевта, педіатра, акушер-гінеколога, цехового та підліткового лікаря, які й зараз поки що здійснюють первинне медико-санітарне обслуговування.
Спеціалізація медичної допомоги призвела до збільшення кількості вузьких фахівців і чим більше їх ставало, тим важче хворому було отримати необхідну допомогу. За здоров'я пацієнта формально почали відповідати багато лікарів, а фактично не відповідав ніхто.
Відчуваючи, що спеціалізація веде охорону здоров'я у безвихід, соціальна медицина та організація охорони здоров'я знову повернулась до ідеї сімейної медицини.
Тривалий історичний досвід та практична реалізація ідеї сімейної медицини в багатьох країнах світу показала її переваги.
По-перше, сімейний лікар уособив всю відповідальність за здоров'я кожної родини. Він зосередив у своїх руках до 90 % всієї необхідної медичної допомоги, яку здійснює разом із медичною сестрою високої кваліфікації.
По-друге, інститут сімейного лікаря виявився найбільш вдалою організаційною формою, яка забезпечила економічну ефективність усієї системи охорони здоров'я. Відпала потреба подальшого нарощування кількості лікарів, значно скоротились допоміжні служби. Значну частину обов'язків у цій роботі взяли на себе медичні сестри (бакалаври). У системі медичної допомоги різних країн частка сімейних лікарів коливається від 15 % у США до 50 % у Канаді.
Сімейний лікар вільно обирається своїми пацієнтами. Він разом з медичною сестрою надає допомогу цілодобово. Амбулаторія родинного лікаря, як правило, складається з 3-х кабінетів: приймального, оглядового та кабінету для проведення допоміжних обстежень.
Основні розділи роботи медичної сестри сімейного лікаря:
Профілактична робота. Спостерігаючи за усіма членами родини, медична сестра під керівництвом лікаря визначає фактори ризику хронічних захворювань, проводить профілактичні обстеження на предмет раннього виявлення артеріальної гіпертензії, цукрового діабету, глаукоми, ішемічної хвороби серця,виразкової хвороби, новоутворів. Кожному пацієнту вона дає індивідуальні поради стосовно режиму та характеру харчування,заняття фізичною культурою та іншими видами відпочинку.
Лікувально-діагностична робота. Готує хворих до проведення найрізноманітніших діагностичних обстежень, виконує лабораторні та клінічні дослідження, допомагає сімейному лікареві в проведенні діагностичних обстежень.
Санітарно-освітня робота. Проводить бесіди стосовно дотримання своїми підлеглим здорового способу життя, шкідливого впливу на організм: куріння, зловживання алкогольними напоями, про охорону довкілля, турботу кожного пацієнта про власне здоров'я.
У більшості країн родинна медицина має автономний статус, тобто виведена із загальної структури медичних закладів і підпорядкована безпосередньо місцевим органам влади. Нерозлогий управлінський апарат контролює дії сімейного лікаря, а передусім пацієнт, який його вільно обирає, або місцевий орган влади, який його фінансує. Проте у всіх випадках (прямо або через страхову компанію) кошти виділяє держава.
В Україні в містах первинна медична допомога дорослим надається у поліклініках. Територія, яку обслуговує поліклініка, розділена на терапевтичні дільниці Середня кількість мешканців на такій дільниці — 1700 осіб. За кожною дільницею закріплені дільничні лікар-терапевт і медична сестра.