Профессиональная дипломатия

Дипломатия политика в роскошном костюме.-

Наполеон I.

Те, кто занимается дипломатией ради титула и денег, не имеют никакого представления о дипломатическом ремесле. Они наносят огромный ущерб делу, которое им доверили.

Ф. Кальер, французский дипломат

Ни водной профессии жена не может играть более важной и полезной роли, чем да дип­ломатической службе.

Дж. Трю, американский дипломат.

Дипломатия - самое лучшее, что изобрела цивилизация для предупреждения приме­нения силы в отношениях между государ­ствами.

А. Брогли,

французский писатель,

дипломат и политик

Дипломаты, в противоположность солдатам, не прославляются историками, которые едва упоминают их имена.

Ж. Камбон, французский дипломат

Дипломат должен знать историю великих го­сударств и их взаимоотношения друг с дру­гом... Будущее не знает другого гида, кроме истории (дипломатии); из нее мы черпаем формулы современных действий.

Д. Холл, американский дипломат

Для широкой публики дипломатия - это искусство обмана, цар­ство условностей и протокола, роскошной жизни и безделья. Она часто судит о дипломатии лишь по показной стороне. Это в зна­чительной степени результат закрытости этой профессии, скажем, как специальности разведчика, но о последних существует огром­ная детективная литература, масса кинофильмов (чего стоит один «Агент 007»). Книги о дипломатах можно перечислить по пальцам, в фильмах их по преимуществу показывают на роскошных приемах, в литературе и в фильмах дипломатов рисуют в самых непригляд­ных тонах (исключение может, пожалуй, составить только фильм об А. Коллонтай). Один датский дипломат говорил по этому поводу:

«Я чувствую, что нас осуждают, но не за то, что мы на самом деле собой представляем, а на основании того, что люди привыкли ду­мать о нас. По их представлению, дипломаты ответственны за всю глупую внешнюю политику наших правительств».

Слово «дипломат» происходит от древнегреческого слова «дип­лома» и означает официальные документы (в том числе, употребляя современную терминологию, такие понятия, как: удостоверение, ин­струкция, сегодняшние «верительные грамоты»). Буквально оно озна­чало «удваиваю», от способа, которым они складывались. В Древней Греции послы,- направлявшиеся на переговоры, получали инструк­ции, грамоты, удостоверяющие их полномочия. Последние предъяв­лялись должностному лицу города, ведавшему дипломатическими делами. Они представляли собой дощечки, сложенные вместе. Их называли «диплома». Отсюда происходит и сам термин «диплома­тия» (История дипломатии. - 2-е изд.- Т. 1. - М., 1959. - С. 36.).

Впрочем, само это слово стали употреблять позднее, в начале XVII в. В Англии, например, первый случай употребления понятия «дипломатия» относится к 1645 г. В 1693 г. известный немецкий философ, математик и языковед Г.В. Лейбниц (кстати, разрабо­тавший по просьбе Петра I проекты образования и управления в России) опубликовал «Свод дипломатического права». В нем он употребил слово «дипломатический» (по латыни - diplomaticus). С тех пор оно стало означать «касающийся международных отно­шений».

Но, пожалуй, первым в том значении, которое мы придаем этому слову, понятие «дипломатия» стало употребляться Франсуа Кальером, французским дипломатом, послом Людовика XIV -в нескольких, европейский странах, участником важных и успешных переговоров, в 1716 г. он опубликовал книгу «Способы ведения переговоров с государями». Слово «дипломат» он еще не употреблял, предпочи­тая говорить о «переговорщиках». Но слово «дипломатия» у нас уже встречалось, и именно в том смысле, в котором мы его сейчас по­нимаем. Книга Кальера не утратила своего значения до настоящего времени. Она изучается сейчас в качестве обязательного учебника во всех западных и восточных школах по подготовке дипломатов. С появлением ее дипломатия стала рассматриваться как наука и искусство, основанные на теоретическом подходе и высоких моральных принципах. Дело в том, что в греческий и римский периоды дипломатия была профессией, для которой хитрость лжи и обман считались нормой, а во времена Византии и Средневековья методы и обмана были доведены до уровня искусства. Ф. Кальер впервые решительно отверг ложь как средство переговоров. «Обман – это в действительности показатель ограниченности ума того, кто ведет переговоры. Не секрет, что для достижения успеха всегда практиковалась ложь. Она постоянно оставляла после себя капли отравы, и даже наиболее блестящие успехи дипломатии, достигнутые обманом, покоятся на шаткой почве. Успешно проведенные честные и основанные на высоком интеллекте переговоры создадут дипломату огромные преимущества в последующем диалоге, который он будет вести», - писал Кальер.

Вернемся, однако, к определению понятия «дипломатия», Среди наиболее интересных для нас ее дефиниций следует отметить такие как: «дипломатия - наука о внешних сношениях, в основе которой лежат изучение дипломов или письменных актов, исходящих монархов»; «дипломатия - наука о внешних сношениях или и иностранных делах государства или искусство взаимно согласовывать интересы народов, а в более точном смысле - наука или искусство переговоров» (это последнее определение принадлежит известному российскому юристу-международнику Ф. Мартенсу); «дипломатия - это совокупность знаний и принципов, необходимых для правильного ведения публичных дел между государствами». Дипломатический словарь, изданный в России под эгидой Министерства иностранных дел (главный редактор А.А. Громыко), дает такое определение: «Дипломатия - принципиальная деятельность глав государств, правительств и специальных органов внешних сношений по осуществлению целей и задач внешней политики государства, а также по защите прав и интересов государства за границей».

Это определение в основном может быть принято, но с некоторыми уточнениями. В нем опущено упоминание, что она осуществляется мирными средствами, ведь внешняя политика может осуществляться и военными, агрессивными методами.

Рубежом в развитии дипломатии считают Первую мировую войну и события, произошедшие в ходе и после нее: провозглаше­ние президентом США В. Вильсоном его «14 пунктов» так назы­ваемой «открытой дипломатии» и «экономического равенства» го­сударств; отмена Советской Россией кабальных договоров и «тайной дипломатии». Именно после Первой мировой, а затем Второй ми­ровой войн появились условия для создания первых всеобъемлю­щих международных организаций, имеющих целью, по крайней мере на словах, предотвращение войн (Лиги наций и ООН), для боль­шей открытости дипломатии, для более активного вовлечения го­сударств в международные отношения и конференционную дип­ломатию.

Мир во многом изменился, что значительно повлияло на стиль мировой дипломатии. Он разделился на государства не просто с раз­личными социальными системами (капитализм - феодализм), но с противоположными социальными системами (капитализм - социа­лизм), и возникла необходимость сочетать эти две системы и разные дипломатии в ходе их сотрудничества.

Значительно увеличилось число государств: меньше стало мо­нархических (война привела к краху ряда монархий), больше - республиканских. «Старая дипломатия» была в значительной степени дворцовой, иногда даже деспотичной, когда все дипломатические проблемы решались монархом или его двором («короля делает его окружение», и дипломаты входят в это число). Значительно стала меняться роль общественности в политике, и «новая дипломатия» учитывала это или по крайней мере показывала, что она принимает ее во внимание. Наконец, широкое внедрение получили средства связи и средства массовой информации. Это заставило дипломатов действовать более оперативно и активно и фактически позволило расширить источники информации «новой дипломатии», в то же время она получила в лице журналистов конкурентов, и дипломаты должны были считаться с ними.

Эволюция дипломатических методов. «Новая дипломатия» в большей степени, чем «старая», отводила место аналитической информации, носившей научный характер. Одно из первых мест в ней занял анализ международных отношений, мировой политики и экономики, соревнования между дипломатами «старой» и «новой» школы, между которыми существовали значи­тельные различия. Но неправильным было бы считать, что между ними был непреодолимый "барьер, что методы этих дипломатий совершенно различны и даже противоречат друг другу. Некоторые дипломаты, например Жюлъ Камбон, утверждали, что между «ста­рой» и «новой» дипломатией никакой разницы нет: «Новая дипло­матия, старая дипломатия - это слова, а сущность дипломатии не меняется, потому что «человеческая природа» не меняется». С этим, однако, согласиться нельзя. Дипломатия зависит не только от «че­ловеческой природы» (которая, кстати, в известной степени изме­няется), но и от обстановки, в которой он (дипломат) действует, а она со временем значительно изменилась.

«Новую дипломатию» иногда называли «открытой дипломати­ей». Но, как это ни парадоксально, в пользу «открытости» высказы­вались многие государства, в том числе антиподы международных отношений - Советская Россия (СССР) и США.

Но одно дело теория - другое практика. Эти две страны сходились лишь в одном - в отмене тайных договоров, от которых все преимущества извлекла Англия, а не США и Россия. Советская Рос­сия хотела отмены всех тайных договоров, как невыгодных ей («кабальных», как говорил Ленин

ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН. Дипломатична діяльність як один із видів державної служби здійснюється конк­ретними посадовими особами та державними органами, по­кликаними керуватися нормами міжнародного права. Зви­чайно, поняття «дипломатія» є вужчим порівняно з поняттям «зовнішні зносини». Тому, розглядаючи питання, пов'язані з функціонуванням відповідних державних органів, автор вважає доречним врахувати думку відомого фахівця з цих проблем В. О. Зоріна, який класифікував державні органи зовнішніх зносин, насамперед із точки зору їхнього розташуван­ня, як дві окремі групи:

центральні органи зовнішніх зносин держави;

закордонні органи зовнішніх зносин держави.

Такий поділ видається нам універсальним і, попри все розмаїття сучасних політичних та економічних систем, може бути застосованим до будь-якої країни світу.

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функції та правового обгрунтування їх здійснення ще на дві групи:

1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається, як правило, конституціями держав. Вони по­кликані виконувати, загальні зовнішньополітичні функції;

2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це —так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Так, фахівці, які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в загальноприйнятому значенні. Це звичайні державні службовці, фахівці в даній галузі, проте їхня діяльність, особливо під час пере­говорів і підготовки документів для підписання відповідних міжнародних договорів із галузевих питань, набуває, певною мірою, дипломатичного характеру, тим більше, що вона здій­снюється за координуючої ролі міністерства закордонних справ держави. Варто зауважити, що хоча управління (відділи) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств створюються в основному для виконання договірних зобов'язань держави, їхня практична діяльність жодним спо­собом не регламентується нормами міжнародного права. Дер­жава сама визначає, в якому порядку і за допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої зобов'язання.

Звичайно, головний інтерес у рамках зазначеної теми для нас являють, насамперед, центральні органи зовнішніх зносин держави.

До державних конституційних органів та посадових осіб зовнішніх зносин належать:

вищі законодавчі органи влади, що обираються громадянами даної країни;

глава держави — одноосібний або колегіальний;

уряд і, насамперед, його глава (прем'єр-міністр);

міністр закордонних справ.

В усіх державах із республіканською формою правління найважливішим державним органом як у галузі внутрішньої, так і в галузі зовнішньої політики та зовнішніх зносин є вищі законодавчі органи влади. Здійснення певних функцій у галузі зовнішніх зносин законодавчими органами влади своїм корінням сягає сивої давнини. Так, вирішення питання про війну або мир, ведення переговорів з іноземними державами та остаточне прийняття рішень за результатами цих пере­говорів, призначення дипломатичних місій та послів до іно­земних держав тощо в Давньому Римі входило до функцій римського сенату. В період середньовіччя в тих небагатьох державах, де існувала республіканська форма правління, основні питання зовнішніх зносин входили до функцій пред­ставницьких органів зовнішніх зносин. Відомо, що в добу середньовіччя державами з республіканською формою прав­ління були деякі міста, наприклад, в Італії — Генуя, Венеція та ін. Знамениті байюли Венеціанської морської республіки та консули Генуезької ще в XII—XIV ст. освоїли величезні простори Північноафриканського узбережжя та Причорно­мор'я. Їх можна було зустріта в багатьох європейських столицях, у містах Київської Русі і навіть у Піднебесній імперії.

У наш час, як і раніше, головними функціями парламентів галузі зовнішніх зносин є вирішення питань війни і миру, територіальних змін, ратифікація міжнародних угод, визна­чення витрат на здійснення зовнішньополітичної діяльності, її переважній більшості країн світу з республіканською фор­мою правління передбачається підзвітність уряду парламентові з питань політики. В парламентах відбуваються дебати із зовнішньополітичних проблем, практикуються запити депутатів уряду або окремим його членам, зокрема міністру за­кордонних справ. Сучасні парламенти широко застосовують такі форми діяльності, як безпосередня участь парла­ментських органів у міжнародному спілкуванні. Парламентські делегації відвідують інші країни, беруть участь сесіях Міжпарламентського союзу. Практикуються закордонні по­їздки і зустрічі окремих парламентарів. Парламенти виступа­ють із зверненнями до парламентів інших держав, ухвалюють резолюції та виступають із заявами з питань зовнішньої політики, створюють комітети (комісії) з іноземних справ.

Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повнова­жень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення під­розділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України» (п. 32). Безпо­середньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах і зв'язках із СНД.

Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави — одноосібний або колегіальний.

Главою дер­жави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійснення зовнішніх зносин, по­всякденного представництва держави в міжнародних відно­синах та повсякденного керівництва всіма зовнішніми зно­синами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин. Адже здійснення зовнішніх зносин — це вже прерогатива виконавчих органів державної влади, оскільки повсякденне представництво держави в міжнародних відносинах і керів­ництво міжнародними відносинами та зовнішньою політи­кою даної держави не можуть здійснюватися парла­ментськими органами з огляду на сесійний характер діяль­ності цих органів. Зовнішні ж зносини держаки відбуваються цілодобово і не можуть перериватися ані на мить. Крім того, є ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави при­значає і звільняє з посади послів та посланників даної дер­жави, приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосе­редньо зустрічатися, вести листування та переговори з гла­вами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипло­матичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загаль­новизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ех оffiсіо (за посадою).

За Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом держав­ного суверенітету, територіальної цілісності України, додер­жання Конституції України, прав і свобод людини і грома­дянина». Статус Президента України, визначений у цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням держави і державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем 11 резидента України у політичному житті держави. Як її глава, 11 резидент України є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як випливає із тексту згаданої статті, Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності Внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних Повноважень Президента України в галузі здійснення дипло­матичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до народу та із і порічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2);

«представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3);

«приймає рішення про визнання іноземних держав» (п. 4);

«призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних пред­ставників іноземних держав» (п. 5);

«вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та прий­має рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19);

«присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

Глава уряду також представляє державу в зовнішніх зно­синах і в рамках своїх повноважень здійснює повсякденну опе­ративну діяльність у цій сфері.

Глава уряду може без будь-яких додаткових повноважень брати участь у засіданнях Генераль­ної Асамблеї ООН, її спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій. Звичайно, прем'єр-міністр і уряд у цілому не тільки намічають основні напрями зовнішньої політики і вносять відповідні пропозиції на розгляд і затвер­дження парламенту і глави держави, а й організовують вико­нання прийнятих зовнішньополітичних рішень, контролю­ють цей процес.

Так, згідно з п. 1. ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і еко­номічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і за­конів України, актів Президента України». Безпосередньо керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закор­донних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і слідкує за їхнім виконанням.

Повсякденну оперативну діяльність, пов 'язану із зовнішніми зносинами держави, в першу чергу, звичайно, здійснює відомство закордонних справ. Воно є найважливішою ланкою загально­державного механізму для організації на практиці зовніш­ньополітичної діяльності. Загальна назва цього державного органу — Міністерство закордонних справ, хоча в різних країнах воно називається по-різному. У Великій Британії, наприклад, Форін оффіс, у Франції, Бельгії, Аргентині — Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії — Народне бюро зовнішніх зв'язків, у Сполучених Штатах Америки — Державний департамент, у Швейцарії —Федеральний департа­мент закордонних справ тощо. Незважаючи на розбіжності в національних назвах, міністерство закордонних справ кожної країни поділяється, як правило, на дві групи власних органів:

1) центральний апарат;

2) закордонні органи, які, у свою чергу, поділяються на два види — постійні і тимчасові.

Відомство закордонних справ систематично готує інфор­мацію для уряду з питань зовнішньої політики, вносить пропозиції та реалізує рішення, прийняті в цій галузі. В переважній більшості країн зовнішньополітичне відомство здійснює систематичне спостереження за діяльністю всіх відомств, які у своїй практичній роботі стикаються з питан­нями зовнішньої політики та зовнішніх зносин з іншими країнами, надає цим відомствам всіляку допомогу у вико­нанні завдань, покладених на них урядом. Зовнішньопо­літичне відомство здійснює повсякденне керівництво дипло­матичними представництвами за кордоном, як постійними, так і тимчасовими, веде підготовку зовнішньополітичних кадрів, підтримує постійний зв'язок із засобами масової інформації (як національними, так і міжнародними), забез­печує розробку та видання архівних матеріалів і документів із питань зовнішньої політики.

Нормативним документом, що регулює діяльність Міні­стерства закордонних справ України є «Положення про МЗС України та кількісний склад його колегії», яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів від 18 лютого 1993 р. Згідно із п. 1 цього положення «МЗС України є центральним органом державної виконавчої влади, керівник якого відповідно до Кон­ституції України входить до складу Кабінету Міністрів України. Міністерство забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків Украї­ни». Слід наголосити, що відповідно до ст. 107 Конституції України міністр закордонних справ нашої держави є членом Ради національної безпеки та оборони й, отже, безпосередньо під­порядковується Президенту, а саме Міністерство закордонних справ, поряд із Міністерством оборони, Міністерством вну­трішніх справ, Службою безпеки України входить у систему так званих силових міністерств держави.

У зазначеній постанові також чітко сформульовані головні завдання, що стоять перед МЗС України. Це, передусім:

участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави;

забезпечення, в межах своїх повноважень, єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гума­нітарних, наукових та інших зв'язків із зарубіжними країнами;

розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави, — захист прав та інтересів України, її фізичних та юридичних осіб за кордо­ном;

аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розроб­ка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на під­вищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків Украї­ни, насамперед, надання організаційно-методичної та інфор­маційної допомоги органам зовнішньополітичних зносин;

організація, координація та фінансування роботи пред­ставництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України.

Що стосується структурних «кордонів» МЗС, то, згідно із п. 8 постанови, «до системи МЗС входять дипломатичні пред­ставництва, консульські установи, постійні представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи й організації, пов'язані з під­готовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кад­рів». Постановою також передбачається, що з метою погод­женого вирішення питань, що належать до повноважень МЗС, обговорення найважливіших напрямів його діяльності «в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голови колегії), заступників міністра за посадою, а також інших керівних працівників Міністерства. Члени колегії Міністер­ства затверджуються Кабінетом Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя, як правило, наказами Міністра» (п. 10).

Станом на 1 січня 1997 р. у системі МЗС України працю­вало близько 1500 осіб, у тому числі 545 у центральному апараті (342 дипломати) і 955 осіб у закордонних установах (554 дипломати). Структура МЗС, крім керівництва Міні­стерства та групи послів з особливих доручень та головних радників, складалась із 23 підрозділів, які утворювали три види управлінь:

а) регіональні; б) функціональні; в) адмі­ністративно-технічні.

Групу регіональних управлінь скла­дали: Управління країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, Близького і Середнього Сходу та Африки; Управління СНД; Управління країн Європи та Америки.

СТРУКТУРА МЗС УКРАЇНИ

И это при том, что количество сотрудников МИД УССР за время перестройки увеличилось в полтора раза (в 1985 году в министерстве работало восемьдесят семь человек). И все же сотни дипломатов и нескольких десятков технических работ­ников было крайне мало для того, чтобы обеспечивать между­народную активность государства, призванного играть важную роль в новой Европе.

В конце восьмидесятых Министерство иностранных дел УССР состояло из восьми отделов. В каждом из них работали от двух до пяти дипломатов. Если посмотреть на организаци­онную схему министерства советских времен, то «почетное» верхнее место на иерархической лестнице занимал так называ­емый Генеральный секретариат во главе с генеральным совет­ником — подразделение, в функции которого входили контроль над исполнением документов, их регистрация и пересылка. Кроме того, в структуре министерства фигурировали: секрета­риат министра, отдел международных организаций и между­народных экономических отношений, отдел двусторонних связей и регионального сотрудничества, договорно-правовой отдел, отдел информации и пресс-центр, отдел культурных связей и гуманитарных проблем, консульское управление, отдел кадров, протокольный отдел и финансово-хозяйственное управление.

Таким образом, за двусторонние отношения со всеми стра­нами мира отвечали в министерстве лишь девять (!) дипломатов, включая начальника Отдела двусторонних связей и региональ­ного сотрудничества Бориса Ивановича Корнеенко, будущего первого посла Украины в Греции.

Мне кажется, эти цифры достаточно красноречиво характе­ризуют те сугубо формальные функции, которые возлагались на МИД УССР. Во времена Советского Союза украинская дип­ломатия была подобна детской железной дороге, которая, го­ворят, еще и поныне функционирует на одной из окраин Киева. На первый взгляд, все настоящее — и поезд, и шпалы, и рельсы, а на самом деле — только игра, подготовка к реальной жизни. Реальная жизнь началась для МИД Украины с провозглашени­ем независимости. А до того министерство однозначно было обречено существовать на периферии не только мировой, но и советской внешней политики. В сущности, его задачи нередко сводились к тому, чтобы быть одним из почтовых ящиков со­ветской дипломатии и дополнительным голосом при голосо­вании в международных организациях. Все выходящее за пределы этой схемы и связанное с украинской национальной проблематикой происходило как бы на инициативном уровне, за счет собственного энтузиазма, которого, следует отметить, у нас было достаточно.

С другой стороны, не хотел бы, чтобы создалось впечатление, будто украинская дипломатия находилась в оппозиции к «цен­тру» в Москве. Это было совсем не так. Мы просто старались делать особый акцент на украинской тематике в международных отношениях. При этом МИД УССР не карался со стороны Мос­квы — слишком высокой была внутренняя культура большин­ства из тех, кто руководил советской дипломатией. Хотя, конеч­но, они были далеки от того, чтобы поддерживать реноме украинской дипломатии как отдельного явления в мире меж­дународных отношений.

Период украинизации отечественной дипломатии начался в 1990 году и знаменовался, прежде всего, более широким при­менением украинского языка. До того его использование было, так сказать, вопросом личных предпочтений каждого сотруд­ника и его непосредственного руководителя. Вместе с тем, в системе МИД УССР всегда были национально сознательные люди, которые последовательно пользовались только украинским языком.

Основною темою пошук шляхів розв'язання проблем становлення міністерств закордонних справ нових незалежних держав, цього початкового етапу в діяльності дипломатичних служб було визначено такі:

1. проблема фінансування;

2. проблема обмеженої кількості підготовленої о персоналу;

3. проблема взаємодії між закордонними уставами та міністерством;

4. проблема контролю;

5. проблема структури;

6. проблема психологічної готовності членів дипломатичної служби до виконання нових шііднііі

7. проблема матеріального добробуту членів дипломатичних служб.

Понад 30 років, які минули з того часу, мало що змінили, а формули, вироблені тоді, не втратили сили для нових незалежних держав і наприкінці XX — на початку XXI ст.

Україна мала змогу переконатися в цьому, коли почала розбудовувати свою дипломатію на нових заса­дах. Щоправда, ситуація в українській дипломатії, як і МЗС інших нових європейських країн, вигідно відріз­нялася від тієї, в якій опинилися колишні британські колонії, що здобули незалежність у 60—70-ті роки. Ставши незалежною в 1991 р., Україна вже мала міні­стерство закордонних справ з підготовленим персона­лом (136 осіб) і досить міцними традиціями. До 1996 р., коли в Україні була створена Дипломатична академія, у нас уже склалася власна школа підготовки фахівців-міжнародників. Факультет міжнародних відносин у Київському університеті постав ще 1944 р. У 1954 р. його тимчасово закрили, а в 1971 р. він відновив свою роботу.

Сьогодні Україну як незалежну суверенну державу вже визнали 167 країн світу, 164 з них встановили з нашою країною дипломатичні відносини.

Станом на 1 січня 2000 р. в Україні функціонувало 62 посольства іноземних держав, 4 відділення по­сольств, 14 представництв міжнародних організацій, 15 генеральних консульств. 19 країн представлені почесними консулами. Посли 51 країни світу викону­ють свої функції в Україні за сумісництвом.

На сьогодні Україна має свої дипломатичні представництва й консульські установи в 65 країнах світу, функціонують 87 закордонних установ: 60 посольств та відділення посольств, 4 дипломатичні місії, 13 генеральних консульств, 8 постійних представництв і місій при міжнародних організаціях. У системі МЗС України працює 1800 осіб, у тому числі 690 —у центральному апараті та 1200 —в закордонних установах.

Після прийняття Акта про незалежність 24 серпня 1991 р. перед МЗС України постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, створення відповідної законодавчої бази. Виходами з тези, що одним із клю­чових питань у діяльності міністерства є формування оптимальної структури, його керівництво випробувало кілька моделей, поки не знайшло нинішню, яка була затверджена в 1998 р. Щоправда, нині ця модель пере­глядається: досить суттєві зміни мають набрати чинності у 2001 р.

Як і більшість інших міністерств закордонних справ світу, МЗС України поділяється на територіальні, функ­ціональні та адміністративні підрозділи. Вони згруповані в три великі блоки: