2. Територіальний поділ праці та його вплив на структуру господарства.

Територіальний поділ праці (ТПП) – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.

Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який менші, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Виділяють шість різновидів ТПП:

1. Генеральний – між країнами й великими економічними районами.

2. Внутрішньорайонний – між промисловими вузлами й містами.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату).

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіальне роз’єднані

5. Фазовий – одна й та сама продукція надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний  райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

Територіальний поділ праці може бути абсолютним (виробництво певного продукту на території неможливо) чи відносним (виробництво певного продукту економічно недоцільне)

Територіальний поділ праці – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежать природні умови та ресурси, відмінності між народами.

Виділяються наступні різновиди ТПП:

а) генеральний – між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Одержання дешевого продукту в район з більш сприятливими природними і економічними районами сприяє їх спеціалізації. (Для визначення спеціалізації використовують ряд коефіцієнтів. Такі як, коефіцієнт локалізації – це відношення питомої ваги галузі району у виробництві району до питомої ваги відповідної галузі району в країні; коефіцієнт виробництва продукції району на душу населення, то що)

Науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів називається регіональною економікою. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального та соціального. Господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки. Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування: комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку; єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища; територіальна спільність виробництва.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал. Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики.

Одним з найважливіших завдань розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій.

Вивчення особливостей територіальної організації продуктивних сил передбачає глибокий аналіз спеціалізації і комплексного розвитку господарства економічних районів на основі всебічного знання природних і економічних умов, населення. Сьогодні наука повинна вдосконалювати методи аналізу рівня розвитку продуктивних сил, більш конкретно вивчати природні умови І ресурси районів як вихідну базу для прогнозування соціально-економічного розвитку території. Необхідно продовжувати вивчення регіональних особливостей залягання природних ресурсів на території країни. Вивчення природних ресурсів, виявлення економічної ефективності їх територіального зосередження і раціонального використання в національній економіці є однією з головних проблем територіальної організації продуктивних сил. Оцінка природних умов І ресурсів може бути зроблена за допомогою категорії природно-ресурсного потенціалу, який виражає сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання у сукупній споживчій вартості. В структурному вигляді природно-ресурсний . потенціал поділяється на такі групи ресурсів: мінеральні, водні, земельні, лісові, фауністичні, природно-рекреаційні. Групування областей України за рівнем забезпеченості природними ресурсами показує, що найвищий потенціал в: Луганській, Дніпропетровській, АР Крим, Чернігівській, Кіровоградській, Херсонській, Донецькій, Миколаївській. До другої групи відносяться: Полтавська, Закарпатська, Черкаська. До третьої групи - Запорізька, Сумська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська. До четвертої - Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська. П'ята група - Київська, Харківська, Львівська, Одеська, Рівненська, Чернівецька.

Територіальна організація господарства України перебуває в тісному зв'язку з НТП, який має вирішальний вплив на раціоналізацію РПС і формування комплексів економічних регіонів. НТП впливає на розміщення промисловості і викликає відчутні зміни в територіальній структурі. У процесі розвитку продуктивних сил України виникає ряд складних регіональних проблем, які

потребують мотивованого вирішення. Необхідно прискорити соціально-економічний розвиток Карпатського регіону при збереженні екологічної рівноваги. Технічне оснащення металургійного комплексу Придніпров'я потребує покращання. Подальшого рекреаційного розвитку потребують Карпати і Крим. Потребують підвищення екологічної безпеки провідні виробництва хімічної, целюлозно-паперової промисловості та інші.

Основою визначення спеціалізації е ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Найбільш спеціалізованим районом України є Донецький. Він характеризується найвищою територіальною концентрацією індустріального виробництва. Важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Луганської областей. Сьогодні вона потребує вкладення інвестицій. Єдиний шлях виведення спеціалізації промисловості Донбасу з глибокої кризи - структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисловому виробництві.

Характерною особливістю розвитку промисловості Придніпров'я є те, Ідо у чорній металургії та машинобудуванні зосереджено ³А основних фондів і 70% людських ресурсів. Потребує також вирішення проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування.

Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. У промисловому комплексі району доцільно розвивати ! поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей Сиваша і соляних озер.

Отже, у кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньо регіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Регіональна політика в умовах розвитку ринкових відносин в Україні має стати вираженням соціально-економічної природи взаємин між центром і регіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного функціонування їх господарських комплексів і створення належних соціально-економічних умов. На сьогодні економічний потенціал зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській та Київській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні основних фондів. Головна увага в регіональній політиці України зараз має бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах. Некерований перехід економіки України до ринкових відносин створив процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Особливо помітна поляризація між західними та східними областями.

Реалізація регіональної економічної політики має ґрунтуватися на чіткому законодавчому розподілі повноважень між державними, територіальними і місцевими органами управління. Регулювання повинно забезпечити найбільш повне використання природно-ресурсного та економічного потенціалів, необхідно розробити законодавчі акти, які визначають права і обов'язки регіонів у бюджетній та податковій політиці. Необхідна розробка державних регіональних програм Карпат, Полісся, Придніпров'я.

Реалізація регіональної економічної політики і стимулювання господарської діяльності в регіонах передбачає організацію різних типів спеціальних (вільних) економічних зон.

Завдання регіональної економічної політики полягає у:

• стабілізації роботи підприємств, сфери матеріального виробництва;

• ефективній зайнятості населення, розвантаженні на природно- територіальні системи;

• розв'язку проблеми надмірного антропогенного та технологічного навантаження на природно-територіальні комплекси Донбасу, Придніпров'я;

• підвищенні відповідальності органів управління за рівень виконання державних регіональних програм із забезпеченням централізованого фінансування із державного і недержавного секторів економіки.

З 1989 по 2001 рр., в різних регіонах України було розроблено понад 36 проектів заснування локальних і точкових спеціальних зон різних типів.