3. Виборювання козацької автономії, захист православної віри дипломатичними методами.

В історії боротьби православних за свої права окреме місце належить сеймові 1623 року. Православне духовенство напередодні його проведення видрукувало меморандум, у якому виправдовувало висвячення низки єпископів патріархом Теофаном під час перебування його на Січі. З цим меморандумом виступили кращі представники української шляхти, які писали про те, що через унію Запоріжжя навіть не в змозі вмістити втікачів з України. Депутація із Січі привезла на сейм – петицію, в якій недвозначно заявлялося про необхідність повернення православній церкві її правового ста­тусу в державі. До петиції було додано детальний опис усіх кривд, завданих православним за останні роки по всій Речі Посполитій. Проте більшість сейму вперто наполягала на своєму.

Така двозначна ситуація призвела до того, що деякі представники духовенства почали говорити про необхідність підданства московському цареві, на якого покладалися сподівання, що він зможе задовольнити потреби православної церкви. Це москвофільство особливо поширилося на Задніпрянщині, зокрема в монастирях Лубенщини,

Повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила* завершилось укладенням між польським урядом і козаками Переяславської угоди. Тарас Федорович залишив гетьманство, але його брало на поруки козацтво. Куруківська угода зберігала свою чинність. Козаки пообіцяли видати ватажків самовільних морських походів і вкотре запевнили поляків, що спалять власні чайки. Реєстр було збільшено із шести до восьми тисяч. На всіх учасників повстання поширювалася амністія.

Про зростаючий вплив козацтва на міжнародні справи свідчить чергова спроба європейських монархів втягти козаків у розв’язання своїх політичних проблем. Деякі факти вказують на те, що трансильванський воєвода Ґабор за посередництвом Константинопольського патріарха вів якісь переговори з козаками.

Уже 1633 року розгорнулася московська кампанія. Козаки взяли в ній активну участь, оперуючи на Сіверщині під орудою Яреми Вишневецького та Адама Киселя. А наступного року під Смоленськом діяв цілий козацький корпус (20 тисяч чоловік* під проводом нового гетьмана Орендаренка. Козаки в цій кампанії відіграли велику роль. За Поляновським мирним договором (1634 р.* Владислав закріпив за Польщею Смоленську й Сіверську області, хоча московської корони й не здобув.

Коли невдовзі спалахнула війна зі шведами, козаки воювали аж на Балтійському морі, їхні майстри на річці Німан збудували чайки, на яких козаки з моря блокували Кенігсберг. Під час цієї операції вони захопили шведський воєнний корабель.

Повстання під проводом Павла Бута (Павлюка* завершилося страшною поразкою козацького війська. Угода, підписана з польським урядом, була принизливою (а підписував її від імені козаків військовий писар Богдан Хмельницький – уже тоді він набував дипломатичного досвіду, який дуже пригодився йому пізніше*. Козаки виявили повну покору, прийняли призначену їм старшину і склали присягу на вірність королеві. Остаточні підсумки повстання підбив сейм 1638 року. Він зменшив реєстр з восьми знов до шести тисяч, позбавив козаків самоуправління – старшина, як і раніше, мала призначатися – і ухвалив відбудувати зруйновану напередодні фортецю Кодак.

Цю фортецю було зруйновано запорожцями під керівництвом гетьмана нереєстрових козаків Івана Сулими. Того самого козацького ватажка, що 1633 року під час морського походу взяв у полон трипалубну турецьку галеру, триста турків і подарував їх разом з судном самому папі Римському Павлові V. Понтифік нагородив Сулиму золотим орденом з власною мініатюрою. Проте навіть така висока нагорода не врятувала гетьмана від четвертування у Варшаві 1635 року за спробу підняти селян і міщан на повстання (а орден кинули в домовину на пошматовані останки*.

Останнє перед Визвольною війною повстання під проводом Якова Острянина (Остряниці* закінчилося навдивовижу мирно. Козаки здали зброю, гармати, клейноди. Реєстрові козаки й запорожці уклали навіть угоду між собою про те, що не будуть мститися один одному. У депутацію до короля знову потрапив сотник Богдан Хмельницький. За підсумками переговорів козаки повністю капітулювали. Старшиною урядовці призначили майже самих поляків. Над козаками встановлювався суворий нагляд. Кодак, знову відбудований, не давав їм змоги вільно виходити в море. На цілих 10 років у Польщі запанував спокій. Але це було затишшя перед бурею.

1. Організація структура дипломатичної служби Української держави.

2. Дипломатичні відносини держави Війська Запорозького з європейськими державами, Кримом та Османською імперією.

3. Відносини держави Війська Запорозького з Московським царством

1. Організація структура дипломатичної служби Української держави.

Найбільш активними дипломатичні відносини новоствореної Української держави були під час гетьманування Б.Хмельницького, з 1648 по 1657 р. У цей час гетьман визначав, зважаючи на зовнішньополітичну ситуацію, до якої країни мають відправлятися дипломатичні посольства, їх склад, розмір матеріального забезпечення, давав як усні, так і письмові настанови дипломатам (так звані “інструкції”*, вирішував, з якими подарунками до іноземних володарів мають їхати його представники тощо. Перед своїм від'їздом українські посланці обов'язково були на розмові ("одпусті"* в гетьмана. На ній вони отримували остаточні вказівки та листи з інструкціями, прощалися з гетьманом.

Починаючи від Б.Хмельницького, всі гетьмани України (окрім хіба що останніх Д.Апостола та К.Розумовського* вели активну дипломатичну переписку з во­лодарями багатьох держав.

Генеральний писар, окрім того, що керував поточними справами канцелярії, мав право особисто брати участь у дипломатичних переговорах, що велися першими особами. Інколи він навіть особисто розмовляв з іноземними послами. Зважаючи на це, представники інших держав називали його не інакше, як канцлер.

Ціла плеяда визначних дипломатів з’вилася під час гетьманування Б.Хмельницького. Це – Силуян Мужиловський, Самійло Богданович-Зарудний, Іван Виговський, Іван Ковалевський, Павло Тетеря, Семен Савич, Антін Жданович та інші. Серед послів Б.Хмельницького були представники не лише козацького стану, але й купці та священики. Інколи дипломатичні інтереси України відстоювали іноземці, серед яких виділялися Теодозій Грек та Данило Олівеберг.

Залежно від мети дипломатичної місії українські посли поділялися на послів (“великих послів”, “legatus”*, посланників (“легких послів”* і гінців. Останні не мали права вести переговори, а лише доставляли іноземному правителю чи урядовцю лист або послання від гетьманського уряду. Одним з головних обо­в’язків посла було дотримання наданого йому усного наказу від гетьмана та оголошення вимог чи прохань, вміщених у письмовій інструкції. Вона була офіційним документом, що скріплювалася печаткою і підписом володаря України. Під час переговорів посли були зобов’язані вести мову лише про проблеми, вказані в інструкції, а письмовий наказ оголошувати усно.

Посли мали зуміти вкластися у певний термін для виконання завдання. Інколи це було виконати дуже важко з огляду на труднощі, які чекали при переїзді через інші, часто ворожі, країни. Також керівник посольства мав досконало знати національні звичаї, етичні норми і дипломатичний ритуал тієї держави, куди прибувало очолюване ним посольство. Адже від цього у багатьох випадках могла залежати доля їхнього завдання. Досить часто посли виконували таємні доручення, зокрема, передавали лише їм відомі пропозиції від гетьмана при особистій зустрічі з іноземним правителем. Поширеною практикою було виконання українськими дипломатами розвідувальної роботи. Після завершення посольства його керівник повинен був скласти усний звіт гетьману чи генеральному писареві щодо результатів дипломатичної місії.

Український гетьманат, як і інші тогочасні держави Європи та Азії, дотримувався дипломатичного закону щодо недоторканності послів. Для цього для особливо важливих посольств надавався супровід при в’їзді чи виїзді. Під час перебування при дворі гетьмана біля іноземних дипломатів постійно знаходився спеціальний урядовець – “пристав”, що, з одного боку, виконував побутові запити прибулих та передавав через них інформацію гетьману чи старшині, а з іншого – був їхнім охоронцем. Окрім того, керівникам посольств інших держав видавалися охоронні “проїзні листи”, що скріплювалися гетьманськими підписом і печаткою. У них наказувалося безперешкодно пропускати дипломатів та надавати їм всіляку допомогу.

Аудієнція не призначалася у день приїзду й відбувалася після попереднього порозуміння. Після прибуття до гетьманського двору гетьман, залежно від рівня посольства, зустрічав дипломатів на дворі, на ґанку, в сінях чи світлиці. На початку розмови у світлиці гетьман вітав посла й обов'язково запитував про здоров’я правителя, який його прислав. Якщо приймалася грамота чи універсал від сусідніх монархів, то гетьмани цілували печатку. Потім вони передавалися генеральному писареві для зачитування. Інколи гетьман сам читав ці послання. Бували випадки, що наданий документ відразу не оприлюднювався. Під час прийняття іноземного посла були присутні члени генеральної та полкової старшини, представники гетьманської родини.

Після закінчення церемоніальних формальностей, складовим елементом яких був і обмін подарунками, розпочиналася ділова розмова. Досить часто вона продовжувалася під час обіду, де існував свій етикет виголошення тостів та промов. На честь більш поважних посольств влаштовувалися банкети, підчас яких влаштовувалися салюти з гармат. Відмова послів від участі в урочистостях сприймалася гетьманом не лише як особиста образа, але й неповага до країни. В окремих випадках банкети могли тривати кілька днів. І тільки після цього розпочиналися дипломатичні переговори, які, залежно від ситуації, могли тривати від двох-трьох днів до декількох місяців.

Прикметною рисою української дипломатії кінця 50-х-70-х рр. стало формування для розроблення змісту важливих міжнародних договорів, що торкалися статусу держави чи їх ухвалення (ратифікації*, представницьких (добиралися старшини й козаки від кожного полку* посольств.

Велика увага приділялася оформленню дипломатичної документації, без наявності якої жодне посольство не було повноважним, її невідривною складовою виступали листи, адресовані монархам, керівникам і членам урядів, впливовим вельможам. Вони готувалися у Військовій канцелярії писарями, однак не виключено, що часом не без безпосередньої участі гетьманів (насамперед Б.Хмельницького, І.Виговського та П.Дорошенка*. Всі листи підписувалися гетьманами й скріплювалися печатками. У періоди найбільших успіхів визвольної боротьби Б.Хмельницький вдавався до використання титулатури “Божою милістю”. Прикметне: якщо листи писалися кирилицею, то Б.Хмельницький і підписувався нею, якщо польською чи латинською мовами — латинським шрифтом. Сформований (на основі дипломатичної практики* за гетьманування Б.Хмельницького формуляр листів не зазнав істотних змін і в подальшому. Розпочиналися вони (початковий протокол* інтитуляцією (означення особи, котра надсилає листа*, інскрипцією (означення адресата* й салютацією (ві тання*. Остання інколи передувала інскрипції; інвокація (богослів'я* не використовувалася. Важливого значення надавалося відповідним зверненням і титулуванням особи, до якої надсилався лист, бо ж відомо, що применшення титулу призводило до міжнародних ускладнень. Не випадково російський уряд на початку 1649 р. надіслав в Україну зразок дипломатичного листа, якого мав дотримуватися гетьман під час листування з царем.

В основній частині листів переважно стисло подавалася нарація (виклад суті справи*. Диспозиція (розпорядження* мала умовний характер, бо зміст листів містив не накази, а прохання, пропозиції та пояснення гетьманів. Постійною була короборація (відомості про засвідчувальні знаки документа*; рідше вживалися аренґа (преамбула*, промульгація (публічне оголошення* та санкції (заборона порушувати документ*. Заключний протокол мав дату (місце й час видачі документа*. Апрекації (висновків* зазвичай не було. Документи, що надсилалися в Росію та Молдавію, датувалися за старим стилем, у Річ Посполиту, Венецію й інші країни — за новим. Слід мати на увазі, що тими часами перед підписом уживалися різні терміни дипломатичної ввічливості (“щирий друг і до послуг вельми готовий слуга”, “найнижчий слуга” та ін.*, що не завжди відображали суть справи.

Окрім листів, посли отримували інструкції, що розроблялись у Військовій канцелярії й стверджувалися гетьманським підписом. У них стисло окреслю­валася позиція уряду, визначалася тактика дій дипломатів. Різновидом інструкцій виступали кондиції, в яких викладалися лише умови пропонованого договору чи угоди. Вони не були таємними й подавалися для ознайомлення іншій стороні. На жаль, ні листи, ні інструкції не дозволяють з’ясувати зміст найважливіших таємних доручень, що не довірялися паперові й давалися гетьманами послам усно. Відомо також, що посли одержували суворі розпоряд­ження дотримуватися під час переговорів настанов інструкцій.

Традиційно в Українській державі зміст договорів не розголошувався й залишався відомим тільки обмеженому колу осіб (гетьману, Генеральним стар­шинам і полковникам*. Так, умови Зборівського договору залишалися невідомими для козацького загалу, не кажучи вже про міщан і селян. У вересні 1657 р. старшини й козаки звернулися з проханням до Ю.Хмельницького та І.Виговського пред’явити Війську Запорозькому статті договору 1654 р. з Ро­сією, тому що вони про них “до цього часу нічого не знають”.