І все ж, "війна за національне визволення"?
Можливо, єдиним позитивним фактором в сучасній українській історіографії можна назвати ідеї Михайла Брайчевського, колишнього дисидента, а сьогодні – патріарха української історіографії. У середині 1960-х він написав есе, де пропонував замінити термін воз’єднання (reunification) на більш нейтральний термін “приєднання” (incorporation). Це есе вийшло самвидавом, потім було вивезене на Захід і там опубліковане на початку 1970-х. Тим часом, влада змусила автора підписати протест проти публікації за кордоном і звільнила з Інституту Історії Академії Наук.
У своєму памфлеті Брайчевський успішно розвіяв панросійський міф про “воз’єднання”, який підживлював ідею первинності Росії в СРСР, ідеалізував російську автократію та зводив нанівець позитивні аспекти визвольної боротьби. Історик висунув українську парадигму повстання Хмельницького, пропонуючи єдину для всіх соціальних класів національно-ліберальну міфологію. Він запропонував замінити “визвольну війну українського народу” на “війну за національне визволення”. Таким чином, історики пробували ствердити пріоритет національних факторів над соціальними, за які стояла офіційна історіографія. В середині 1960-х років термін “визволення” мав позитивні коннотації на тлі визвольних рухів у країнах Третього світу.
Ідеї Барчевського вплинули на пізніші покоління українських істориків. Так, Валерій Степанков, історик з Камянця-Подільского, наприкінці 1980-х заперечував, що Переяславська угода стала завершенням повстання. За його даними, селянська війна, яка почалася у 1648 продовжувалася до 1670-х років. Відставка гетьмана Петра Дорошенка у 1676 році, на його думку, говорила про провал спроби козаків об’єднати українські землі в одну державу. Ідею національної революції було втілено у сьомому томі серії “Україна через століття”, який було написано Валерієм Степанковим та академіком Валерієм Смолієм та названо “Українська національна революція (1646-1676)”.
В пост-радянській, проринковій Україні термін “революція” як такий що асоціюється з радянською риторикою був сприйнятий негативно. Історик Юрій Мицик збунтувався проти слова “революція”, як такого терміну, що вказує на класове походження повстання. Він також доводить, що Козацька держава після відставки Дорошенка існувала на Правобережній Україні іще до 1720-х років, а на Лівоберіжній – аж до другої половини ХVIIІ-го століття. Мицик вважає, що Гадяцька угода козаків з поляками у 1658 році поклала кінець повстанню.
Вслід за Брайчевським Мицик називає події 1648-1658 років війною, в той час як інші історики називають їх революцією. Автор огляду, Сергій Плохий, вважає це ознакою зрілості української істориографії, яка терпляче ставиться до різних підходів, а також досягла консенсусу з кількох важливих питань. Так, більшість істориків вже не вважає Переяславську раду кульмінацією війни і уживає визначення “національна” для її характеристики.
Звідси починалася імперія
Хоч українські та російські соціологи багато говорять про хронологію та термінологію подій, але мало про легальний статус Переяславської угоди. На початку ХХ-го століття історики багато сперечалися з приводу того, чи закладала угода протекторат, сюзеренітет, військовий союз, персональний союз чи повне підкорення. Зараз над цим вже мало хто задумується. Видатний російський історик Геннадій Санін назвав це “конфедерацією”. Попри явний історичний анахронізм, українські історики вважають цей підхід придатним, адже він підкреслює автономність Гетьманату часів Хмельницького.
Як політичні та інтелектуальні еліти України оцінюють спадщину Переяслава можна оцінити переглянувши публікації в газеті “День” навесні 1999 року. В цей час російська Рада Федерації активно обговорювала ратифікацію російсько-українського договору 1997 року, і газета “День” нагадала читачам, що 345 років тому Переяславську угоду було ратифіковано у Москві. У січні було надруковано статтю іноземного оглядача Віктора Замятіна “Переяславська рада-2: якими повинні бути російсько-українські відносини?” Автор писав, що, як і Переяславська рада, угода 1997 року може мати неочікувані наслідки: “В 1654 році Хмельницький та царські бояри підписали угоду, згідно з якою Росія постачатиме Україні військову допомогу у війні з Польщею, а на ділі Переяслав став початком Російської імперії”.
Дуже промовистими були висловлення політиків зацитовані у цій статті. Володимир Моісеєнко, один з лідерів фракції комуністів у парламенті, стверджував, що Переяславська рада – це головне досягнення Хмельницького та видатна подія в історії російсько-українських відносин. На його думку, ці відносини у 1997 році були набагато гіршими, ніж у 1654, адже угода про СНД встановила кордони між країнами, а Переяславська угода їх знесла. Іван Заєць, лідер Руху у парламенті взагалі заперечив факт підписання угоди у Переяславлі. Він закликав відмовитися від історичної міфології, нав’язаної північною столицею, і повернутися до національних реалій.
Офіційні коментарі до річниці були, як завжди, двозначні, проте, як усі висловлення бюрократичної та політичної еліт з приводу зовнішньої політики, містили у собі натяк на орієнтацію сучасної України на Захід. Сергій Пірожков, директор Інституту вивчення російсько-українських відносин, назвав у інтерв’ю “Дню” Переяславську раду видатною подією, проте додав: “Але зараз ми на іншому етапі розвитку, у нас інший вибір”.
Хоч українські еліти і намагаються відцуратися від спадщини Переяслава, щоб легітимізувати своє бажання приєднатися до Європи, вони змушені зважати на очевидну неготовність сильно русифікованої Східної України відмовитися від російської міфології. Історик Валентин Могила прямо пов’язав дебати істориків з поділами у сучасному українському суспільстві (Газета “День”, весна 1999 року). “Ми все ще не маємо відповіді на запитання, чи Переяславська рада була для Хмельницького метою, чи лише засобом досягнення мети... Сьогодні половина суспільства, дивлячись на памятник Хмельницькому з булавою, розцінюють його жест як направлений на примирення з Москвою, а інша – як знак погрози Москві”. Один бізнесмен з Дніпропетровська сказав: “Населення тут мирне, але його ніхто і не намагався мобілізувати. Росія не виявляє своєї зацікавленості у цьому. Але прийде день і Росія легко зможе організувати тут рух, бо люди тут вже натерпілися досить і тільки чекають на нового Богдана Хмельницького, щоб він їх повів”.
Можна сказати, що українська офіційна історіографія повторює всі повороти державної ідеології, повертаючи від державницької до націоналістичної традиції. Україна взяла курс на відновлення традицій та культурну орієнтацію на Захід, а Росія навпаки – на Схід із сильним акцентом на слов’янській та православній єдності Росії, Білорусії та України. Без сумніву, Україна є третім зайвим у цій трійці. Проте безсумнівним є і те, що привид Переяславу, випущений завдяки падінню комунізму та поширенню панрусизму, є, як ніколи, присутнім у російсько-українському політичному та культурному дискурсі. Виклала Наталія Погоріла
(The Ghosts of Pereyaslav: Russo-Ukrainian Debates in Post-Soviet Era Serhii Plokhy, University of Alberta, Europe-Asia Studies, 2001, V.53, №3)