4) Якими можуть бути чинники політичної активності соціальних спільностей

Визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Значний безпосередній вплив на політичну соціалізацію особи здійснюють політичні інститути — держава, політичні парти, громадсько-політичні організації. Держава впливає на процес соціалізації через дошкільні виховні заклади, середню і вищу школу, армію, засоби масової інформації. Вона також сприяє розвитку і функціонуванню таких важливих чинників політичної соціалізації, як молодіжні організації, література й мистецтво. Офіційна політична освіта має на меті створення сприятливих умов для прийняття людьми наявної суспільно-політичної системи та її цінностей. Школи та інші навчально-виховні заклади, засоби мистецтва покликані передавати від покоління до покоління існуючі соціальні й політичні відносини, цінності та норми поведінки.

Політичні партії, у свою чергу, прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють. Вони створюють молодіжні організації партій, підконтрольні їм засоби масової інформації, підтримують ті чи інші громадські організації, підпорядковуючи їх своєму впливові, тощо.

Важливу роль у політичній соціалізації відіграють правові норми. Вони визначають правовий статус особи, наділяють учасників правовідносин конкретними правами та обов´язками, передбачають притягнення до юридичної відповідальності осіб, які порушують правопорядок, і тим самим стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки. Звичайно, особа не є пасивним об´єктом впливу інститутів і засобів соціалізації. Політична соціалізація особи включає й набуття нею досвіду в результаті практичної участі в політичному житті, конкретної політичної поведінки.

Таким чином, політична культура відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Вона проймає всю сукупність відносин, що складаються між учасниками політичного процесу, впливає на форми організації державної влади, будову її інститутів, дає можливість регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. У реалізації функцій політичної культури особливо важливе місце належить політичній свідомості як її найважливішій складовій. Значну роль у формуванні та функціонуванні політичної культури відіграє політична соціалізація як процес засвоєння індивідом її норм і цінностей.

Тема 7. Політичні еліти і політичне лідерство.

1пит. У добу античної філософії елітарну концепцію найбільш чітко сформулював Платон, який раніше виступав проти наближення демосу (народу) до управління державою, вважаючи його “натовпом”, який є ворожім мудрості. Платон поєднував доброчинність, мужність, розум та інші чесноти як найвищі гідності людей, що належать до аристократії та знають як правити державою.

Пізніше елітистську парадигму було поповнено аналітичними розробками інших відомих мислителів – Н.Макіавеллі, Ф.Ніцше, О.Шопенгауера. Однак як цілісна система поглядів та концепцій елітизм склався у першій половині ХХ ст., завдяки працям Вільфредо Парето, Гаетано Москі та Роберта Міхельса.

Італійський соціолог В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість, яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями – еліта. Для Парето еліта – це люди в будь-якій галузі діяльності, але такі, що мають найвищі індекси якості у своїй сфері.

Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються одне від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним багатством. Таким чином, сукупність осіб, яких вирізняють видатні результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і складає еліту. В.Парето поділяє еліту на “правлячу”, що безпосередньо чи опосередковано (але ефективно) здійснює управління, і “неправлячу” – контреліту, людей, які володіють характерними для еліти ознаками та якостями, але не мають доступу до керівних функцій через свій статус й інші різні перепони. За галузями життя (діяльності) Парето визнає існування не тільки політичної, але й художньої, наукової, економічної, промислової еліти тощо. Він сформулював закон “циркуляції еліти”.

Г. Моска (1858 – 1941), італійський політолог, доводив неминучість розподілу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і роллю верстви — клас керівників і клас керованих. Правлячий клас фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Г.Моска також аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Важливішим критерієм формування керівного класу є здатність до управління іншими людьми, тобто організаційні здібності, та матеріальні, моральні й інтелектуальні переваги. Г.Моска також зробив свій внесок до проблеми динаміки еліти; постійні зміни в політичній еліті він бачить у двох тенденціях: перша – аристократична, яка виявляється у прагненні правлячого класу якщо не юридично ввести спадкоємництво свого положення; друга – демократична, означає оновлення політичної еліти через вибори і т.ін. найбільш активними і здатними до управління представниками нижчих прошарків. Особливістю такої динаміки є те, що через посилення аристократичної еліти може деградувати до автаркії, тобто закриватися (“ефект фортеці”); а посилення другої тенденції, відповідно, формує так звану “відкриту” демократичну еліту, що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і контролю.

Німецький політолог Р.Міхельс (1876 – 1936) зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід, що запропонував Моска, до пояснення головних важелів елітарної влади. Сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її.

По-друге, Роберт Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької соціал-демократії, започаткував так званий “залізний закон олігархії” щодо політичних партій, який обгрунтовує видділення і захоплення влади правлячою верхівкою партії як незворотній процес. Його теоретичні наробки створили великий вплив на сучасну політологію, зокрема, упередили наступні дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої верхівки політичної влади.

Американська політологія 40-60-х років розвиває теорію еліт під тогочасним гаслом “занепаду американської демократії”. В цьому контексті провалились дослідження технократів Дж.Бернхейма (“Ера організаторів”), Дж. К.Гелбрейта та особливо Райта Міллса (“Владна еліта”,1956), який препарує еліту влади у трьох площинах: єдність еліти, однорідність еліти та аристократизм еліти. Зокрема, Р.Міллс структурний склад еліти представляє таким чином: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорації); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На його думку, ці три групи верхівки і утворюють “трикутник влади”. Його характеризують споріднені процеси формування, серед них – спільність шляхів досягнення соціального статусу еліти, взаємозмінність між членами трьох груп верхівки, велика внутрішня гнучкість та можливість “циркуляції”, врешті – високий рівень закритості еліти стосовно проникнення до її лав чужорідних елементів та осіб. Через останнє, як відомо, забезпечується “аристократизм” еліти, яка суворо зберігає свою ідентичність.

Фактично Р.Міллс започаткував теорію “плюралізму еліт” у суспільстві, який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично виокремлює та формує власну еліту. Кожна з елітарних груп здійснює панування і контроль у своїй галузі діяльності, але в той же час не здатна домінувати у всіх сферах життя суспільства. Між ними виникає конкуренція, що запобігає монополізації влади і засобів контролю.

У 70-80-роки Роберт Даль (США) і Раймон Арон (Франція) продовжують опрацьовувати теорію плюралізму еліт, обгрунтовуючи рух еліт від олігархії до “поліархії”. Замість того, щоб аналізувати структури еліти у масштабах всього суспільства, Р.Даль вдається до оцінки трьох типів управлінських рішень, що приймаються місцевою владою, з тим, щоб порівняти наміри та отримані результати. Це дозволило йому специфічно висвітлити шлях від абсолютної олігархії до функціональної “поліархії” через період влади “патриціїв” (номенклатурного істеблішменту), добу “підприємців” та період влади “екс-плебеїв”.

Поліархічному типу влади притаманні риси “розсіяної нерівності”, з’являється новий “ресурс влади”, сутність якого — не багатство і не соціальний статус, а популярність, що конче потребує громадянської легітимації. Функціонування “поліархії” припускає наявність плюралізму еліт (політичної, економічної, адміністративної, профспілкової тощо), які мають свої власні “резерви” досягнення влади, конкурують і спілкуються, розподіляють сфери впливу — це найбільш новітні оцінки елітарної теорії за сучасних умов розвитку суспільства і політики.

Зміст:

Професор, депутат, сенатор Г.Моска (1854-1941) сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин». Аналіз «політичного класу» Г.Моска здійснював за допомогою організаційного підходу. На його думку:

розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом;

групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу;

сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»;

входження в політичний клас припускає наявність у індивіда особливих якостей і здібностей. Доступ в політичний клас відкривають три якості: військова доблесть, багатство, церковний сан. З ними пов'язано три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. У результаті розвитку цивілізації переважаючим стає багатство. Менше значення мають наукові знання, уміння застосовувати їх практично;

домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти, яка включає знання національного характеру, ментальність народу і власне досвід управління.

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

- соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;

- еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;

- розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:

1) «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;

2) «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;

- суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;

- поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.

2 пит. Структурний склад еліти традиційно містить: “кращих” представників класу (соціальної верстви), тобто тих, що мають значні матеріальні та соціальні позиції; найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угрупування щодо політичної (державницької) діяльності; поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих прошарків суспільства найбільш талановитими і корисними особами. Але реалізує свою владу еліта не загалом вся, а опосередковано через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легітимізується вона різними засобами (включаючи легітимацію) — через право, звичаї, силу, доцільність, харізму, адміністративні механізми, а інколи — через неосвіченість і забобони товпи.

Функції політичної еліти:

Вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп.

Віддзеркалення інтересів в політичних установках.

Вироблення політичної ідеології (програм, доктрин, законів і т.п.).

Створення механізму втілення політичних задумів.

Призначення кадрового апарату органів управління.

Висунення політичних лідерів.