2. Посилення карально-репресивних функцій радянського режиму. “Ждановщина” та ідеологічні кампанії 1946–1953 рр.

1) усім репатріантам довелось пройти через сталінську репресивну машину підозрінь, недовір'я, непорозумінь (з 800 тис. полонених, які повернулись на батьківщину, половина потрапила до ГУЛАГу); 2) сталінському керівництву довелось придушувати рух у Західній Україні, Західній Білорусії, Прибалтиці проти збройних формувань (УПА, ''Лісові брати'' та ін.), які боролись за незалежність,проти радянізації цих регіонів; 3) були прийняті репресивні та адміністративні заходи у зв’язку із побоюванням посилення військових. (К.Рокоссовський, О.Новіков, Г.Жуков); 4) сталінська система почала наступ і на ідеологічному фронті; ідеологія і політична практика набрала відверто великоруських націоналістичних рис; 5) влітку 1946 р. розпочався широкий наступ на культуру, який отримав назву ''ждановщина''. (постанови ЦК ВКП(б) ''Про журнали ''Звезда'' і ''Ленинград'' (А.А.Ахматова і М.М.Зощенко), про репертуар драматичних театрів, про кінофільми ''Велике життя'', про оперу В.Мураделі ''Велика дружба''); відбувалися закриття журналів, заборона літературних, музичних, кінематографічних творів, нападки на ''формалістів'' у музиці (С.С.Прокоф'єв, Д.Д.Шостакович); 6) розгорнулась боротьба з ''космополітизмом''(С.Міхоелс, П.Маркіш та ін.); 7) складним було становище у науці: провідне місце в біології посіли Т. Лисенко і його послідовники, які боролися проти генетиків; економічна наука зазнала ідеологічного впливу сталінської праці; 8) ''Ленінградська справа'' 1949 р.; антисемітська кампанія –“Справа лікарів” (на початку 1953 р.).

Враження про закордонні походи примусили вчорашніх фронтовиків іншими очима подивитися на радянську дійсність. Критичні настрої не мали масового характеру. Лише дуже небагато в країні, подібно до генералів Ф. Т. Рибальченка і В. Н. Гордова, вели у перші післявоєнні місяці розмови (підслухані МДБ) про необхідність мати в країні справжню демократію, розпустити колгоспи.

Найбільш радикальні настрої були зафіксовані МДБ у молодіжному середовищі. У 1947 р. школярі й студенти міста Воронежа створили нелегальну Комуністичну партію молоді (КПМ), яка об'єднала понад 50 чоловік. Члени таємної молодіжної організації вважали, що в країні порушені демократичні принципи і норми суспільного життя, прагнули до зміни політики ВКП(б). Аналогічні молодіжні антисталінські групи створювалися в Москві та інших містах. Сталін не дарма боявся «згубного впливу Заходу», розуміючи, що живучість системи великою мірою залежить від ізоляції радянських людей від «західних цінностей, від збереження її цілісності». Він також цілком усвідомлював те, що міць радянської системи безпосередньо залежить від віри радянських людей у непогрішність марксистсько-ленінських ідей, від збереження її цілісності. Після війни він поволі «консервує» створену в 1920–30-х рр. систему, справедливо вважаючи, що її історична стійкість залежить від збереження у недоторканності усіх її інститутів.

На вершині адміністративно-командної системи перебував Сталін, влада якого була диктаторською й фактично одноосібною. Навколо нього сформува­лася група найближчих соратників, до якої нале­жали Молотов, Берія, Каганович, Жданов, Ворошилов. За роки війни до неї ввійшло молоде покоління партійних працівників: Хрущов, Вознесенський, Малєнков, Кузнецов. Особливе місце у цій системі посідали репресивні органи, які контролювали Ста­лін та Берія (останній очолював служби внутрішніх справ та безпеки країни). Шсля війни, побоюючись послаблення своєї влади, Сталін скерував зусилля на обмеження впливу військових на суспільно-по­літичне життя країни: Рокоссовського було відправ­лено на посаду міністра оборони до Польщі, заареш­товано маршала авіації Новикова, готувався процес проти Жукова, але невдовзі сам Сиалін припинив його підготовку, призначивши Жукова командуючим до одного з військових округів.

1946 р. було здійснено перестановку сил у найвищому ешелоні політичної влади: Оргбюро ЦК ВКП(б) поповнилося молодими керівниками — Сусловим, Андріановим, Мехлісом, Кузнецовим. Та через деякий час Сталін санкціонував так звану "ленінградську справу". Головними звинуваченими у ній проходили Кузнецов, Вознесенський, Родіонов, Попков. Усіх їх було засуджено до страти. Проте, уже 30 квітня 1964 р. Верховний Суд СРСР реабілітував осіб, які проходили по "ленінградській справі", більшість із них посмертно.

13 січня 1953 року в центральній пресі повідом­лялося про викриття "терористичної групи" лікарів, які обслуговували кремлівське керівництво. Більшість обвинувачуваних були єврейської національ­ності, що викликало сплеск розгнузданого антисе­мітизму в країні. Було заарештовано дружин "во­рогів народу", їхніх дітей звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу. А через якихось два місяці з невеликим газети опублікували пові­домлення, в якому говорилося: "Перевірка показа­ла, що обвинувачення є помилковими, а докумен­тальні дані, на які спиралися працівники слідства, неспроможними".

У ці ж роки провадилася кампанія по "боротьбі з безродним космополітизмом". Жертвами цієї "бо­ротьби" стали актор і режисер С. Міхоелс, поет П. Маркіш. Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західною музикою, літера­турою, живописом. Досягнення світової культури були відгороджені від радянських людей нездолан­ною стіною. Цілеспрямовано знищувалися і фізич­но, і морально відомі діячі культури. Ця кампанія була пов'язана з ім'ям одного з найближчих соратників Сталіна — секретарем ЦК ВКП(б) А. Ждановим. Вістря партійної критики було спря­мовано проти О. Фадєєва та першого варіанту його роману "Молода гвардія", проти кінорежисера С. Ейзенштейна та його фільму "Іван Грозний". «Безідейними та ідеологічно шкідливими» було визнано твори М. Зощенка й вірші А. Ахматової. Їх обвинувачували в «непристойності й аполітичності, песимізмі й занепадництві". В червні 1947 р. було засуджено «Історію західної філософії» Г. Олександрова.

Тривали нападки на "формалістів" у музиці, серед яких головними було названо С. С. Прокоф’єва і Д. Д. Шостаковича. Репресовано найвідомішу співачку Лідію Русланову. Президент ВАСХНІЛ Лисенко, користуючись підтримкою Сталіна, 1948 р. розпочав кампанію викриття "вейсманістів-морганістів" і критики генетиків. Було заборонено такі перспективні напрями в науці, як квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз в соціології та ін.

Сталінське керівництво, оголосивши цілі народи зрадниками, протягом другої половини 40-х років здійснило масштабні депортації цих народів з їхніх історичних етнічних територій в райони Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. Так, було звинувачено у зраді та депортовано німців Поволжя (400тис.чол.), кримських татар (200тис.чол), чеченців (400тис.чол.), інгушів (100 тис.чол.), калмиків (140 тис.чол), карачаївців (80 тис.чол,), балкарців (40 тис.чол.). Протягом десяти років представники цих національностей від малолітніх до людей похилого віку були поза законом (позбавлені будь-яких прав).

Репресії 1945–1953 рр. були чітко продуманими акціями й мали на меті зміцнення тоталітарного режиму та її ідеологічної одноманітності. З іншого боку, вони свідчили про агонію сталінізму, який звичними методами вже не міг утримувати владу в країні.

5 березня 1953 р. Сталін помер. Розпочалася боротьба за лідерство в країні серед найближчих соратників покійного вождя. Наступного дня відбулося об'єднане засідання ЦК КПРС, Ради Міністрів і Президії Верховної Ради СРСР. На посаду Голови Ради Міністрів призначили Г. Малєнкова, який був ближче від усіх до Сталіна в його останні роки. Його першими заступниками призначено Л. П. Берію, який очолив МВС СРСР, М. А. Булганіна, який став на чолі Міністерства оборони, а також В. М. Молотова і Л. М. Кагановича. Лідируюче становище в новому керівництві належало Г. М. Малєнкову, а М. С. Хрущову було доручено "зосередитися на керівництві секретаріату ЦК КПРС", де він обіймав посаду секретаря ЦК.

9 березня відбувся похорон Сталіна, у товчії загинули сотні людей. Труну з тілом вождя було встановлено у Мавзолеї поруч із ленінським сарко­фагом. Вже 10 березня 1953 р. на засіданні Президії ЦК КПРС Малєнков вніс пропозицію припинити пропаганду культу особистості. У країні намітилися процеси лібералізації. Проте, боротьба за владу тривала. Посилювалися авторитет і вплив шефа МВС Берії. Розвитком подій були вкрай стурбовані Хрущов, Малєнков, Булганін, яким вдалося сфор­мувати абсолютну більшість у боротьбі з Берією. Більш потужне партократичне угруповання пере­могло: 26 червня 1953 р. Берію було заарештовано на засіданні Президії ЦК КПРС. На липневому пленумі ЦК його виключили з партії й зняли з усіх посад як "ворога Комуністичної партії й радянсь­кого народу". Без суду і слідства (вирок оголошено тільки в грудні 1953 р.) Берію було розстріляно в липні 1953 р.

Навколо ситуації смерті Сталіна нагромаджено нині цілу низку "версій" – суперечливих і навіть протилежних. Одні стверджують, що вождь помер несподівано (як би завдяки втручанню "вищої справедливості") за ситуації, коли його деспотизм, агресивність і жорстокість дійшли до немислимих меж, і якби він прожив ще хоч би короткий час, він знищив би більшість своїх найближчих "соратників", депортував усіх (два з гаком мільйона!) радянських євреїв в Сибір або навіть перебив би їх, розв'язав Третю світову війну тощо. Інші ж, навпаки, намагаються доводити, що ще за два роки до своєї смерті, або навіть раніше, послаблий Сталін був фактично усунений від влади своїм оточенням, і його роль верховного вождя була останнім часом чисто номінальною. Поширеною є і версія, в якій частково об'єднані ці дві викладені: Йосип Віссаріонович останнім часом став зовсім вже нестерпним, і "соратники" – або ж "особисто" тов. Берія – ліквідували його.

Боротьба за владу вже з новою силою розгорну­лася між Хрущовим і Малєнковим. За Малєнковим стояли Молотов і Каганович; за Хрущовим, який керував партапаратом, стояли відновлені кадри керівників партії, МВС, КДБ.

Малєнков дедалі більше говорив про колективне керівництво, проте на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 р, М. С. Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК, і відтоді він вже не випускав лідерство в країні.

Документальна база післявоєнного періоду. В. Семичастний, призначений в 1961 році головою КДБ, згодом, в 1992 році, повідомив, що, коли він зайняв свою посаду, "багато документів вже було знищено або підчищено, витравлено текст. Це мені сказали і показали архівісти" . Відносно "неугодних" документів є свідчення архівістів про те, що по волі Хрущова в 1957 році "було сформовано спеціальний склад із такими документами, які потім спалювали під ретельним спостереженням". Дефіцит документів, що зафіксували післявоєнну історію, настільки значний, що багато нинішніх авторів, як би заздалегідь переконані у відсутності достовірних відомостей, не вдумуються з належною ретельністю навіть і в наявні документи, а виходять з яких-небудь "думок" і "чуток" (В. Кожинов).