2. Сторони в цивільному процесуальному праві зарубіжних країн. Процесуально-правове становище позивача та відповідача в державах, що належать до різних правових систем світу.

Сторони є головними учасниками позовного провадження. Без них воно в принципі неможливе. Це обумовлено самою сутністю цивільного процесу, який по суті передбачений для вирішення спору, що розглядається з точки зору певного правовідношення за участю також двох сторін – кредитора і боржника. Двосторонній характер матеріальних правовідносин та судочинства, що його обслуговує, передбачає наявність як мінімум двох різних суб’єктів, що мають протилежні інтереси. Звідси правило: ніхто не може вести процес проти себе самого.

Одна і та сама особа не може бути одночасно відповідачем та позивачем. Поєднання в одній особі позивача і відповідача веде до припинення провадження. Недопустимими є і представництво позивачем відповідача, навіть якщо мова йде про представництво на підставі закону. У той же час якщо стороною провадження виступає об’єднання, то його учасники можуть вступати або залучатися до процесу в якості третіх осіб. Допустимо також пред’явлення позову з боку учасника корпорації до самої корпорації. Якщо ж суд, виходячи з того що квазікорпорація статусом юридичної особи не володіє, буде вважати позивачем чи відповідачем всіх учасників об’єднання, то ніхто з них не може претендувати на статус третьої особи або протилежної сторони.

Сторони, так само як і суб’єкти приватних правовідносин, формально рівноправні. Це означає, що вони в рівній мірі наділені правом знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судовому засіданні, заявляти клопотання, оскаржувати судові рішення тощо. У той же час зміст прав позивача та відповідача відрізняється. Це виявляється, наприклад, в тому, що позивач (у певних межах) вільний у виборі відповідача, суду, строку пред’явлення вимоги та у визначенні її розміру. У свою чергу відповідач наділений унікальним правом вимагати передачі справи в суд за його місцем проживання, пред’являти зустрічні вимоги.

Поняття «сторона» розглядається у двох значеннях: матеріальному і формальному.

Сторона у матеріальному значенні – це той, хто домагається реалізації свого права, або той, хто це право оспорює або заважає його здійсненню.

Сторона у формальному значенні – це той, хто пред’являє позов до суду, або той, до кого цей позов пред’явлено.

У цивільному процесуальному праві вирішальне значення має формальне визначення поняття «сторона».

Сторони – це особи, які в суді від власного імені заявляють вимоги або захищаються від заявлених претензій.

Позивач – це особа, що пред’явила позов, відповідач – це особа, до якої пред’явлено позов.

Якщо право вимоги, заявлене позивачем, дійсно йому належить, а спірний обов’язок несе відповідач, то обидві сторони є належними (легітимними). Такого роду зв’язок між процесуальним та матеріальними статусами сторони в німецькій правовій школі позначається терміном «матеріальна легітимація». Розрізняють активну легітимацію – вона властива позивачу, та пасивну легітимацію – вона властива відповідачу.

Відсутність легітимації , тобто коли позивач у процесі намагається досягти реалізації права, яке йому не належить, або вимагає виконання обов’язку від того, хто перед ним не зобов’язаний, є підставами для винесення судом рішення про відхилення позову як необґрунтованого.

Але іноді право на ведення судової справи і матеріальне право, на з’ясування якого провадження направлене, можуть належати різним особам. У цьому випадку відсутність активної або пасивної легітимації не означає необґрунтованості позовних вимог. Позов може бути відхилено як необґрунтований з інших причин: через відсутність у позивача права на ведення процесу на захист чужого інтересу. Сторона, що має у справі лиш процесуальний інтерес, іменується з додаванням прикметника «процесуальний» – «процесуальний позивач», «процесуальний відповідач».

В німецькій та австрійській судовій практиці та доктрині виділяють три різновиди ситуацій, в яких сторона може виявитися неналежною:

1. позов пред’явлено до належного відповідача, але помилково вручено не тій особі, якій він дійсно адресований, тобто ідентифікуючі ознаки, зазначені в позові, взагалі не співпадають з тими, які стосуються особи. Оскільки вручення позовної заяви має за мету не визначення відповідача, а його інформування, то особа, що отримала позовну заяву – уявний відповідач – стороною не стає. Сам по собі факт вручення йому позовної заяви не означає виникнення процесуального правовідношення, і він не зобов’язаний з’являтися до суду. Однак він може з’явитися до суду і клопотати про винесення ухвали, констатуючої, що він не являється відповідачем по справі, вимагати від позивача відшкодування понесених витрат, якщо помилка допущена з вини останнього;

2. позовна заява вручена особі, яка підпадає під вказані у заяві індивідуалізуючі ознаки повністю або в такій мірі, що суд та учасники процесу приймають її за того, хто зазначений у позовній заяві. Це може статися, наприклад, при повному або частковому збігу імен. В принципі якщо визначення відповідача у позовній заяві неоднозначне, оскільки існують дві особи з одним і тим самим ім’ям, то стороною стає той, кому по суті адресується позовна вимога. Однак вважається, що особа, яка отримала судовий виклик, все таки зобов’язана з’явитися до суду, оскільки вона підпадає під зазначені у позові ознаки і їй загрожує заочне судове рішення. Провадження з її участю може розвиватися у двох варіантах.

По-перше, відповідач може вказати на допущену помилку, заявити про те, що він не є особою, до якої повинні пред’являтися позовні вимоги. У такому випадку виникає спір про тотожність осіб – ідентифікаційний спір. При його вирішенні особа, що бере участь у справі, розглядається в якості неналежної сторони до тих пір, доки не буде доведено протилежне. Виявлена помилка виправляється без припинення провадження шляхом вручення позовної заяви належному відповідачу.

По-друге, відповідач може заявити, що незобов’язаний виконувати вимоги позивача, оскільки не являється пасивно легітимною стороною. Тоді справа вирішується по суті, і якщо вдасться довести істинність цього твердження, суд відхиляє позов як необґрунтований.

3. Позивач допускає правову помилку – помиляється у виборі відповідача або помиляється щодо своїх повноважень. У сторін відсутня матеріальна легітимність. В українському праві позивач може розраховувати на заміну відповідача. В німецькому та австрійському законодавстві такі приписи відсутні. Заміна сторони допускається шляхом розширювального тлумачення правил про зміну позову. При чому такий підхід не є безспірним. Якщо виявляється помилка у виборі відповідача, німецькі та австрійські суди можуть винести рішення про відмову у позові на підставі йогг необґрунтованості. Виправлення помилки у виборі сторони шляхом її заміни, як вважають представники німецької правової школи, є недопустимим, оскільки особа, яка вступає у вже розпочатий процес, ущемляється в праві на судовий захист.