1.3 Періодизація господарського розвитку й розвитку економічної думки

Одним з найбільш складних питань сучасної історії економіки залишається періодизація. Тут можна виділити кілька підходів.

Формаційний підхід базується на марксистській схемі розподілу світової історії на первинну (докласову), вторинну (класову) і третинну (безкласову) формації. Незважаючи на логічність побудови, дана схема являє собою досить спрощене розуміння історії як лінійно-прогресивного процесу зміни нижчих суспільних форм вищими, в основі якого лежать матеріальні фактори. До того ж вона може бути застосована тільки до обмеженого регіону - Західної Європи й до певного проміжку часу (до середини XIX ст.).

Цивілізаціинии підхід веде свій початок з робіт англійського історика Арнольда Тойнбі. З погляду Тойнбі, цивілізація - це певний щабель у розвитку культури народів і регіонів. У механізмі розвитку цивілізацій Тойнбі особливу роль відводить зовнішньому середовищу. За Тойнбі динаміка цивілізації визначається «законом виклику й відповіді», відповідно до якого кожен крок уперед викликаний адекватною відповіддю на виклик історичної ситуації.

Тойнбі вважав, що виклик середовища спонукає до росту, тому що відповіддю на виклик суспільство вирішує проблему, що постала перед ним. Фактори, породжувані зовнішнім середовищем суспільства, А. Тойнбі називав стимулами розвитку.

Неоліберальна методологія виділяє дві «ідеальних типи» господарювання: тоталітарну й ринкову системи. З погляду неолібералів, будь-яка форма господарства виникає не стихійно, а формується свідомими діями при провідній ролі держави. Вирішальну роль відіграють не відносини власності (яка буває приватною та суспільною), а «економічний порядок» і наявність ринкових відносин.

Основу неоліберальної методології складає концепція німецької історичної школи про «національне господарство» як втілення «національного духу». Основні положення теорії узагальнюються у вигляді концепції економічного порядку. Цей порядок являє собою ті реальні форми, у яких протікає діяльність фірм, організацій, окремих учасників.

Двом «ідеальним типам» неоліберали протиставляли третій - «соціальне ринкове господарство», ключовими аспектами якого вважалися:

• вільне підприємництво;

• різноманіття форм власності на засоби виробництва;

• ринкове ціноутворення;

• договірні відносин між господарюючими суб'єктами;

• обмежене втручання держави в господарську діяльність, метою якого повинне бути недопущення монополізації.

Використовуючи хронологічний метод, перелічимо основні етапи становлення й розвитку економічної науки.

Зачатки економічної науки з'явилися ще в Стародавньому Світі. Уже мислителі Стародавньої Греції, Китаю, Індії, Риму намагалися вирішити окремі питання економіки: що лежить в основі ціни товару, як наживати статок. Платон і Аристотель у Стародавній Греції сформулювали вихідні положення економічної теорії про корисність як вихідної цінності матеріальних благ, рівновеликому обміні еквівалентів. Мислителі Стародавнього Рима Сенека, Тіт Лукрецій Кар і інші досліджували економічні причини розкладання й загибелі рабства, головною з яких, на їхню думку, була відсутність матеріального інтересу. Християнські мислителі й проповідники оголосили просту господарську працю необхідною й святою справою, стверджуючи, що «Якщо хто не хоче трудитися, той нехай і не їсть». Християнське вчення обґрунтовувало принципи справедливого ціноутворення, соціальної, а не індивідуальної оцінки благ з урахуванням витрат праці.

У середні століття економічна думка невіддільна від церкви й стоїть на сторожі існуючого соціального ладу. У цей же час з'являються ранні утопічні теорії соціалістів. Однак, ані мислителі Стародавнього Світу, ані каноніки (священики, автори середньовічних творів) не виділяли економічних явищ із всієї сукупності суспільних процесів, не створили систематизованого вчення про економіку.

Стародавність, античність і Середні Віки знаменували собою початкові етапи становлення економічного знання, оскільки можливості цих епох були обмежені. Знання про економічні відносини носили розрізнений характер, не мали самостійного значення, становлячи побічний продукт філософських, історичних, політичних вишукувань. Тому названі етапи варто розглядати як передісторію економічної науки.

Справжня історія економічної науки почалася з того моменту, коли з окремих уявлень про економічні явища стало складатися системне (теоретичне) знання про них. Об'єктивною основою формування економічної науки стало розкладання феодальних (аграрно-натуральних) і розвиток буржуазних (індустріально-ринкових) виробничих відносин, що супроводжувалося становленням економіки як єдиного організму. В 1615 р. з'явилася назва науки - політична економія (від гречок. «політейя» - суспільство, «ойкос» - будинок, господарство, «номос» - закон). Таким чином, політекономія - це наука про закони функціонування суспільного господарства в рамках держави.

Першою теоретичною школою економічної науки був меркантилізм (від італійського «мерканте» - купець, торговець), що склався в XV ст. й проіснував до XVII ст. Представники цієї школи вважали, що багатство суспільства виникає лише в торгівлі (гроші, золото). Такі уявлення не були випадковими, вони відповідали початковому виду капіталістичної діяльності - міжнародній торгівлі, коли товари купувалися в одній країні за більш низькими цінами, а продавалися в іншій країні - за більше високими.

Ідеї меркантилістів - державне втручання в господарське життя, протекціонізм у торгівлі - використовуються в сучасній економіці.

Пізніше з'явилося теоретичне вчення фізіократів («фізіс» - природа, «кратос» - влада, панування). Слідом за засновником вчення Франсуа Кене фізіократи вважали, що джерелом багатства є виробництво, хоча існує лише одна галузь виробництва - сільське господарство, де багатство виникає природним шляхом і представляється даром природи. Звідси зростання багатства вони пов'язували лише із природною родючістю землі. Однак сама по собі природа без додатка капіталу й праці не може постійно примножувати багатство суспільства. Фізіократи сформулювали фундаментальну ідею про природний характер економічних процесів, проголосивши пріоритет принципу «1аі§§Є2 іаіге» (нехай все йде, як іде або дайте людям робити те, що вони хочуть).

Цей поворот до дослідження виробництва відкрив шлях для виникнення наукової політекономії - класичної школи. Її представники - А. Сміт і Д. Рікардо встановили, що багатство націй виникає в матеріальному виробництві, причому у всіх його галузях. Зростання багатства відбувається тоді, коли суспільство виробляє більше, ніж споживає. В економіці діють природні закони, які без втручання держави здатні привести суспільство до добробуту. Дія цих законів заснована на природному бажанні людини поліпшити своє матеріальне становище.

Паралельно із класичною теорією формуються соціалістичні ідеї (соціалісти- утопісти), які намагаються довести переваги економічної організації, заснованої на суспільній власності на засоби виробництва.

На основі класичної політичної економії й утопічного соціалізму складається марксистський напрямок. Маркс, докладно досліджуючи капіталістичне виробництво, доводить, що йому властиві внутрішні протиріччя, які неминуче приведуть його до катастрофи й зміни новим справедливим ладом, заснованим на асоціації працівників, що спільно володіють засобами виробництва. Соціальна революція, як уважав Маркс, неминуча.

Між двома крайніми напрямками, класичним і марксистським, виник новий напрямок, що виступав проти космополітизму класичної школи, але й не схвалював соціалістичні ідеї. Це була німецька історична школа. «Історики» виступали за еволюційний шлях розвитку суспільства, врахування національних особливостей кожного народу.

В 1890 р. закріпилася перемога «маржиналістської революції». З тих пор пануючою ортодоксією світової економічної думки є маржиналізм, заснований на моделі раціонального (що максимізує корисність) людини в рівноважному світі.

Пізніше виник інституціоналізм, який заперечує людську раціональність, а кейнсіанство, що виникло в 30-і рр. ХХ ст. заперечує рівноважний устрій світу.

Сучасна економічна теорія розвивається в основному в рамках трьох великих течій, що склалися в ХІХ-ХХ ст. Перше з них називається «неокласичним», друге - «теорією регульованого капіталізму» (кейнсіанським), третє - «інституціоналізмом». Треба мати на увазі, що цей розподіл є у значній мірі умовним. Нерідко буває, що представники однієї течії при аналізі тих або інших аспектів економічного життя, з успіхом використають ідеї інших шкіл.