3. За наявності у особи невиключного права на використання аудіовізуальних творів вона не має права дозволяти або забороняти використання цих творів іншим особам.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Д." (далі – Телерадіокомпанія "Д.") звернулося до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія Л." (далі – Телерадіокомпанія "Л.") про стягнення компенсації і штрафу за порушення авторських прав, спонукання опублікувати інформацію про порушення авторських прав та повний текст судового рішення з даної справи.

Телерадіокомпанія "Л." подала зустрічний позов про визнання недійсним ліцензійного договору, укладеного суб'єктом підприємницької діяльності громадянином Р. та Телерадіокомпанією "Д.", а також додаткової угоди до цього договору; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – суб'єкт підприємницької діяльності Р. (далі – СПД ).

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову Телерадіокомпанії "Д." до Телерадіокомпанії "Л." відмовлено; зустрічний позов задоволено частково, - визнано недійсним додаткову угоду від 28.07.2003 № 1 до ліцензійного договору від 25.07.2003 № 4.

Зазначені судові рішення щодо позову Телерадіокомпанії "Д." до Телерадіокомпанії "Л." з посиланням на приписи статей 15, 31-33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон) мотивовано тим, що позивач не має виключного права на використання аудіовізуальних творів, а отже позбавлений права дозволяти або забороняти використання цих творів іншим особам.

Рішення судових інстанцій щодо зустрічного позову з посиланням на приписи статті 48 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) мотивовано тим, що за оспорюваною угодою від 28.07.2003 № 1 до ліцензійного договору від 25.07.2003 № 4 ліцензіаром передано ліцензіатові право забороняти використання аудіовізуальних творів іншим особам, проте це право ліцензіар не отримав відповідно до раніше укладених ним авторських договорів.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України третя особа – СПД просив скасувати рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи та прийняти нове рішення, яким припинити провадження за зустрічним позовом. З посиланням на припис пункту 1¹ частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України скаргу обґрунтовано відсутністю предмету спору за зустрічною вимогою, оскільки, на думку скаржника, наявність у Телерадіокомпанії "Д." права дозволяти або забороняти використання аудіовізуальних творів іншим особам не порушує інтересів Телерадіокомпанії "Л."

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- згідно з умовами договору від 13.06.2001 № 1/ФУ Федеральне державне унітарне підприємство "Союзмультфильм" передало товариству з обмеженою відповідальністю "Фокус Филмс ТВ" (далі –ТОВ "Фокус Филмс ТВ") право на транслювання в ефірі та публічне сповіщення в кабельних телемережах анімаційних фільмів, зазначених у додатку № 1 до цього договору, без права дозволяти або забороняти подібне використання аудіовізуальних творів іншим особам;

- на виконання договору від 01.03.2002 № 77 ТОВ "Фокус Филмс ТВ" передало компанії "АТХ-communication equipment" права на передачу в ефір та на публічне сповіщення в кабельних телемережах анімаційних фільмів, зазначених у додатку № 1 до цього договору;

- згідно з умовами договору від 11.04.2002 № 278/02-WX компанія "АТХ-communication equipment" передала СПД право на транслювання в ефірі та на публічне сповіщення в кабельних телемережах анімаційних фільмів, зазначених у додатку № 1 до цього договору;

- відповідно до умов ліцензійного договору від 25.07.2003 № 4 СПД як ліцензіаром було передано Телерадіокомпанії "Д." як ліцензіату право на одноразовий показ у кабельних телемережах мультиплікаційних фільмів, зазначених у додатку А, на території, визначеній у статті 2 цього Договору, з повтором не пізніше 24 годин після першої демонстрації;

- СПД та Телерадіокомпанією "Д." було укладено додаткову угоду від 28.07.2003 № 1 до ліцензійного договору від 25.07.2003 № 4, відповідно до умов якої ліцензіаром передано ліцензіату виключне право на дозвіл або заборону використання аудіовізуальних творів іншими особами та на звернення до суду за захистом порушеного авторського права.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про наявність у Телерадіокомпанії "Д." виключного права на використання аудіовізуальних творів.

Попередніми судовими інстанціями з достатньою повнотою встановлено обставини, що входять до предмету доказування зі справи, та їм надано правильну юридичну оцінку.

В абзаці п'ятому статті 1 Закону визначено, що виключне право - це майнове право особи, яка має щодо твору, виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об'єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого цим Законом.

Відповідно до статті 8 Закону до об'єктів авторського права віднесено, зокрема, аудіовізуальні твори.

Згідно з приписами статті 15 Закону до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать виключне право на використання твору та виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Відповідно до частини 1 статті 15 Закону майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

Відповідно до частини 2 статті 15 Закону виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом.

Відповідно до частини 3 статті 15 Закону виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти, зокрема, публічну демонстрацію і публічний показ.

У частині 1 статті 31 Закону визначено, що:

- автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором;

- майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Згідно з частиною 1 статті 32 Закону автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору.

Згідно з частиною 2 цієї статті передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору.

За авторським договором про передачу виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає цій особі право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам. При цьому за особою, яка передає виключне право на використання твору, залишається право на використання цього твору лише в частині прав, що не передаються (частина 3 статті 32 Закону).

За авторським договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам (частина 4 статті 32 Закону).

Права на використання твору, що передаються за авторським договором, вважаються невиключними, якщо у договорі не передбачено передачі виключних прав на використання твору (частина 6 статті 32 Закону).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону від 21.12.1993 № 3759-XII, чинній на час виникнення спірних правовідносин) телерадіоорганізації належить авторське право на створені нею передачі (фільми) і програми, а також авторські права, одержані відповідно до укладених нею договорів.

З огляду на викладені приписи норм авторського права та встановлені обставини справи попередні судові інстанції дійшли правильного висновку про наявність у Телерадіокомпанія "Д." невиключного права на використання аудіовізуальних творів, а отже Телерадіокомпанії "Д." не має права дозволяти або забороняти використання цих творів іншим особам. Тому оспорюваними судовими рішеннями обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову Телерадіокомпанія "Д." до Телерадіокомпанії "Л." та задоволено зустрічний позов.

Вищий господарський суд України визнав необґрунтованими доводи скаржника про необхідність припинення провадження у справі за зустрічним позовом на підставі пункту 1¹ частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки право використання Телерадіокомпанією "Л." аудіовізуальних творів оспорюється Телерадіокомпанією "Д.".

З урахуванням наведеного Вищий господарський суд України касаційну скаргу залишив без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду - без змін.

4. У визначенні розміру компенсації за порушення авторського права належить враховувати суть порушення, необхідність судового захисту прав позивача, стан взаємовідносин сторін, мету створення твору, можливість його вільного використання, визначену за договором вартість робіт з його створення, кількість допущених порушень авторського права.

Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Л." ЛТД (далі – Товариство "Л.") звернулося з позовом до акціонерного товариства закритого типу "У." (далі – Товариство "У.") про стягнення 492 000 грн. компенсації за порушення авторського права та заборону розповсюдження об'єкта авторського права.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково: стягнуто на користь позивача 355 500 грн. компенсації за порушення авторського права; в частині стягнення компенсації в сумі 136 500 грн. відмовлено; в частині вимог щодо заборони розповсюдження об'єкта авторського права провадження у справі припинено. Прийняте рішення щодо часткового задоволення вимог про стягнення компенсації за порушення авторського права мотивовано порушенням відповідачем майнових авторських прав позивача та необхідністю їх захисту, а щодо припинення провадження - відсутністю предмету спору в цій частині через припинення використання відповідачем спірного об'єкта авторського права.

Постановою апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції змінено в частині розміру грошової компенсації до стягнення – зменшено розмір компенсації, в іншій частині - залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано невідповідністю розміру компенсації фактичним обставинам справи.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство "У." просить постанову апеляційного суду зі справи скасувати та залишити позов без розгляду. Своє прохання відповідач мотивує тим, що об'єкт спірних правовідносин не є об'єктом авторського права, оскільки з боку позивача мало місце лише виконання підрядних робіт на замовлення Товариства "У.".

Товариство "Л." також звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції внаслідок необґрунтованого зменшення суми компенсації та залишити в силі рішення місцевого господарського суду.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи, правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- Товариство "Л." раніше виконувало роботи зі створення для Товариства "У." каталогу панчішних виробів жіночого асортименту на підставі договору від 02.04.2001;

- Товариство "У." усно звернулося до Товариство "Л." в грудні 2001 року із замовленням на створення каталогу панчішно-шкарпеткових виробів дитячого асортименту;

- письмове оформлення даного замовлення сторонами не проводилося (укладення необхідного договору не відбулося);

- 17.01.2002 директором Товариства "Л." видано розпорядження про виконання робіт зі створення каталогу панчішно-шкарпеткових виробів дитячого асортименту для Товариства "У.";

- згідно з цим розпорядженням працівники позивача мали виконати роботи з фотографування зразків виробів, підготовки фотографій в електронному вигляді, підготовки фонів каталогу, систематизації продукції за артикулами і віковими групами та створення макету каталогу;

- роботи, зазначені в розпорядженні від 17.01.2002, виконано, про що свідчать подані позивачем набір фотографій, роздруківка каталогу та електронна версія каталогу на компакт-диску;

- в результаті творчої інтелектуальної діяльності з виконання робіт згідно з наведеним переліком працівниками відповідача створено об'єкт авторського права – базу даних про продукцію дитячого асортименту панчішно-шкарпеткових виробів Товариства "У.";

- суб'єктами авторського права на фотографічні твори та створену базу даних є співавтори громадяни К. і М., чиєю спільною творчою працею створено твір;

- позивач як роботодавець на підставі статті 16 Закону України "Про авторське право і суміжні права" має виключне майнове право на службовий твір у вигляді фотографічних зображень та бази даних про продукцію дитячого асортименту панчішно-шкарпеткових виробів Товариства "У.";

- позивач передав створений каталог панчішно-шкарпеткових виробів відповідачеві, що сторони не заперечують;

- передачу каталогу позивач пояснює необхідністю його остаточного узгодження і затвердження, а відповідач стверджує, що отримав каталог на виконання укладеного сторонами договору від 30.12.2003;

- оформлення договірних відносин між сторонами з приводу спірного каталогу не здійснено, передача відповідачеві майнових прав на твір місця не мала;

- роботи зі створення каталогу відповідачем не оплачувалися;

- договір від 30.12.2003, на який посилається Товариство "У.", за своїм змістом та датою укладення не стосується спірного об'єкта авторського права, докази передачі твору за цим договором - відсутні;

- каталог панчішно-шкарпеткових виробів дитячого асортименту, майнові авторські права на який належать позивачеві, використовувався з метою реклами на електронному сайті Товариства "У." в період з 06.11.2003 по 19.04.2004, що підтверджується роздрукованою з нього інформацією від 13.02.2004 та від 19.04.2004, листом товариства з обмеженою відповідальністю "І." (провайдера Інтернет-послуг) від 12.07.2004 № 65, а також наявним у справі висновком спеціаліста;

- використання відповідачем зазначеного твору – бази даних – шляхом розміщення виготовленого електронним способом каталогу в мережі Інтернет відбулося без дозволу Товариства "Л." і на порушення його майнових авторських прав;

- на даний час спірний каталог на сайті Товариства "У." відсутній внаслідок його вилучення відповідачем.

При цьому апеляційний господарський суд, погодившись з висновками суду першої інстанції в частині встановлення обставин справи та їх правової оцінки, визнав завищеною суму грошової компенсації на користь Товариства "Л.".

Причиною даного спору було питання щодо правомірності використання Товариством "У." каталогу панчішно-шкарпеткових виробів дитячого асортименту, переданого йому Товариством "Л.".

Особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва – авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права – охороняє Закон України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон).

Відповідно до пунктів 4, 10 частини першої статті 8 Закону об'єктами авторського права є твори в галузі науки, літератури і мистецтва, а саме: бази даних і фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії.

Частиною другою цієї статті передбачено, що охороні за цим Законом підлягають всі твори, зазначені у частині першій цієї статті, як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо).

Попередніми судовими інстанціями вірно встановлено, що спірний твір є продуктом творчої інтелектуальної діяльності, відповідає визначенню об'єктів авторського права, наведеному в статті 1 Закону, і не відноситься до об'єктів, що не охороняються (не є об'єктами авторського права), перелік яких містить стаття 10 згаданого Закону.

За таких обставин посилання Товариством "У." в касаційній скарзі на відсутність в даному випадку об'єкта авторського права є безпідставним.

Згідно з статтями 1, 16 Закону службовий твір – це твір, створений автором у порядку виконання службових обов'язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем; авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його автору; виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.

Частиною першою статті 15 Закону передбачено, що до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

Відповідно до статті 31 Закону автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15 Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором. Майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Як встановлено місцевим та апеляційним господарськими судами, відповідачеві майнові права на створений каталог не передавалися.

Твердження Товариства "У." про правомірність використання ним об'єкта авторського права з посиланням на статтю 430 Цивільного кодексу України, відповідно до якої замовник є співвласником майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, не може бути підставою для задоволення його вимог, оскільки цей Кодекс набрав чинності лише з 01.01.2004, тоді як авторське право на твір виникає з моменту і внаслідок факту його створення (стаття 11 Закону).

З огляду на наведене висновки попередніх судових інстанцій про те, що Товариство "Л." має майнові права на оспорюваний твір, а Товариство "У." неправомірно його використовувало є обґрунтованими.

Згідно з статтею 50 Закону порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують майнові права суб'єктів авторського права, визначені статтею 15 Закону, з урахуванням передбачених статтями 21-25, 42, 43 Закону обмежень майнових прав.

В даному випадку факт використання оспорюваного твору відповідачем не заперечується, а обмежень майнових прав позивача господарськими судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено.

Пунктом "г" частини першої статті 52 Закону передбачено, що за захистом свого авторського права суб'єкти авторського права мають право звертатися в установленому порядку до суду. При порушеннях будь-якою особою авторського права, передбачених статтею 50 Закону, суб'єкти авторського права мають право подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права, або виплату компенсацій.

Частиною другою цієї статті Закону передбачено, що суд має право постановити рішення про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу. При визначенні компенсації суд зобов'язаний у встановлених межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача.

Розмір компенсації (50 мінімальних заробітних плат) апеляційним господарським судом визначено правомірно, оскільки він враховує суть порушення, необхідність судового захисту прав позивача, стан взаємовідносин сторін, мету створення твору, обмежену можливість його вільного використання та визначену сторонами вартість подібних робіт за договором від 30.12.2003 (6 420 грн.).

З огляду на наведене касаційна інстанція не знайшла підстав для скасування постанови апеляційного господарського суду зі справи.

Водночас зазначену постанову було змінено на підставі частини першої статті 111¹⁰ Господарського процесуального кодексу України внаслідок порушення апеляційним судом приписів статті 84 цього Кодексу щодо визначення частини позову, в задоволенні якої судом відмовлено, оскільки, зменшивши суму компенсації з 355 500 грн. до 11 850 грн., суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення місцевого суду в частині відмови в стягненні 136 500 грн. (ціна позову - 492 000 грн.).

У зв'язку з викладеним Вищий господарський суд України касаційні скарги Товариства "У." та Товариства "Л." залишив без задоволення, а резолютивну частину постанови апеляційного господарського суду змінив відповідним чином.

5. У прийнятті судового рішення зі спору, пов'язаного з порушенням авторських прав, не є достатнім загальне посилання суду на використання твору позивачем: мають бути з'ясовані форма і спосіб використання кожного об'єкта такого права, а в разі представництва позивачем інтересів авторів – підстави такого представництва.

Державне підприємство "Українське агентство з авторських та суміжних прав (далі – ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав") звернулося до господарського суду з позовом до приватного підприємства "Телерадіокомпанія "Б." (далі - Телерадіокомпанія) про стягнення компенсації за порушення авторських прав.

Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову відмовлено. Прийняте рішення обґрунтовано відсутністю порушення відповідачем авторських прав позивача.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого суду скасовано, позов задоволено. Постанову апеляційної інстанції вмотивовано встановленням факту порушення відповідачем авторських майнових прав на музичні твори шляхом їх публічного сповіщення через ретрансляцію програм організацій мовлення без укладення відповідного договору з позивачем та без виплати авторської винагороди.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України відповідач просив постанову апеляційного суду зі справи скасувати внаслідок її прийняття з порушенням норм матеріального і процесуального права, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Обґрунтовуючи скаргу тим, що Телерадіокомпанія на підставі належним чином укладених угод здійснювала ретрансляцію програм організацій мовлення кількох телевізійних каналів, які є самостійними об'єктами суміжних прав, та відповідно до умов цих угод Телерадіокомпанія не мала права змінювати режим і обсяг мовлення.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Музичний канал "О..." (далі – ТОВ "Музичний канал "О...") подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просило постанову апеляційного суду зі справи скасувати внаслідок її прийняття з порушенням норм матеріального і процесуального права та залишити без змін рішення суду першої інстанції. Своє прохання скаржник обґрунтовує тим, що ТОВ "Музичний канал "О..." як організація мовлення і суб'єкт суміжних прав має право вільно розпоряджатися створеними ним програмами, ретрансляцію яких відповідач зі справи здійснював правомірно, оскільки отримав необхідний дозвіл від належної особи - ТОВ "Музичний канал "О...".

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Судом першої інстанції у справі встановлено, що:

- ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" укладено угоди на управління майновими правами авторів;

- 27.02.2004 Телерадіокомпанія, ретранслюючи програми належного ТОВ "Музичний канал "О..." телевізійного каналу та програми одного з центральних телевізійних каналів, використало музичні твори (пісні), інтереси авторів яких представляє позивач;

- позивачем як доказ порушення відповідачем прав авторів подано відеокасету з записом публічних показів музичних творів, при перегляді якої зафіксовано логотипи зазначених телевізійних каналів (будь-який інший логотип відсутній);

- подана позивачем відеокасета не може бути прийнята як належний доказ через поганий технічний стан відеозапису;

- Телерадіокомпанією укладено договір від 21.12.2001 № 91 на ретрансляцію телевізійних програм названого центрального телевізійного каналу та договір від 30.01.2004 № 348 на ретрансляцію телевізійних програм ТОВ "Музичний канал "О...";

- відповідно до підпункту 2.1.2 пункту 2 договору від 30.01.2004 № 348 саме ТОВ "Музичний канал "О..." взяло на себе зобов'язання з врегулювання правових відносин з власниками прав на інтелектуальну власність, програми яких використовуються телевізійним каналом, що належить ТОВ "Музичний канал "О...".

Судом апеляційної інстанції встановлено, що:

- відповідно до письмових договорів з вітчизняними авторами, договорів про взаємне представництво інтересів з іноземними авторсько-правовими організаціями ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" отримало виключне право на території України дозволяти використання музичних творів (з текстом або без тексту), здійснювати збір авторської винагороди за використання таких творів шляхом публічного сповіщення та вчиняти інші дії, пов'язані з захистом прав авторів;

- 27.02.2004 у квартирі абонента відповідача в місті Севастополі зафіксовано публічне сповіщення музичних творів (без дозволу їх авторів та без укладення відповідних угод) у програмах телевізійного каналу що належить ТОВ "Музичний канал "О..." та названого центрального телевізійного каналу, які ретранслювала Телерадіокомпанія шляхом передачі по кабелю;

- відповідач 27.02.2004 використав музичні твори авторів, вказані в позовній заяві;

- розмір компенсації авторам у загальній сумі 75 840 грн. позивачем розраховано вірно, виходячи з мінімального розміру компенсації (десятикратний розмір мінімальної заробітної плати).

Апеляційним господарським судом відхилено клопотання Телерадіокомпанії про залучення до участі в справі інших відповідачів -ТОВ "Музичний канал "О..." та власника названого центрального телевізійного каналу.

Причиною спору в даній справі стало питання щодо наявності у відповідача обов'язку зі сплати авторської винагороди організації колективного управління майновими правами.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідно до підпункту 2.1.2 пункту 2 договору від 30.01.2004 № 348, укладеного Телерадіокомпанією та ТОВ "Музичний канал "О...", саме ТОВ "Музичний канал "О..." взяло на себе зобов'язання з врегулювання правових відносин з власниками прав на інтелектуальну власність, програми яких використовуються належним йому телевізійним каналом.

За таких обставин апеляційний суд, вирішуючи спір, який стосується прав та обов'язків ТОВ "Музичний канал "О...", за відсутності підстав для залучення цього товариства до участі у справі як відповідача, на порушення вимог статті 27 Господарського процесуального кодексу України не залучив ТОВ "Музичний канал "О..." до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 111¹⁰ Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі в справі.

Водночас стосовно суті спору касаційна інстанція вважає за необхідне зазначити таке.

Особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва – авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права охороняє Закон України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон).

ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" позовні вимоги обґрунтувало посиланням на неправомірне, на його думку, використання Телерадіокомпанією творів авторів (усього 16 творів і 25 авторів) шляхом їх публічного сповіщення внаслідок ретрансляції програм телевізійного каналу, що належить ТОВ "Музичний канал "О..." та названого центрального телевізійного каналу.

Відповідно до статті 47 Закону суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати управління своїми майновими правами на колективній основі відповідним державним організаціям, установчі документи яких передбачають здійснення функцій колективного управління майновими правами. Абзацом другим частини першої статті 48 Закону також передбачено, що організації колективного управління діють на основі статутів, що затверджуються в установленому порядку і в межах повноважень, одержаних від суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав. У частині третій статті 48 Закону зазначено, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі.

Закон також містить й самостійні заходи правового регулювання відносин щодо різних об'єктів авторського та суміжного права.

З огляду на викладене для правильного вирішення спору попереднім судовим інстанціям належало:

- встановити, які об'єкти авторського права з переліку, передбаченого статтею 8 Закону, на думку позивача, використано відповідачем неправомірно, з'ясувати повний перелік цих об'єктів, стосовно кожного з об'єктів дослідити питання щодо суб'єкта (суб'єктів) авторських прав та наявності у позивача правових підстав представляти інтереси кожного з авторів;

- з урахуванням меж даного позову встановити, при ретрансляції програм якого з двох телевізійних каналів (телеканалу ТОВ "Музичний канал "О..." чи названого центрального телеканалу), яким чином і які саме об'єкти авторського і (або) суміжного права (музичні твори з текстом чи без тексту, аудіовізуальні твори, передачі (програми) організацій мовлення чи інші) фактично використано відповідачем та з'ясувати, хто є суб'єктом авторських прав щодо кожного з цих об'єктів.

Ці обставини ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не встановлено та не досліджено. Проте лише після їх з'ясування можливе вирішення питань про те, які правові норми підлягають застосуванню щодо кожного з визначених позивачем об'єктів, про наявність чи відсутність правових підстав для притягнення відповідача до відповідальності та про розмір відповідальності Телерадіокомпанії.

В свою чергу, не є встановленням відповідних фактів загальне посилання судових інстанцій на використання відповідачем творів, інтереси авторів яких представляє позивач, оскільки судами:

- не з'ясовано, в межах ретрансляції програм якого з двох телевізійних каналів і в якому вигляді відбулося використання кожного з об'єктів (яких саме) авторського права;

- не встановлено в межах даного позову вичерпний перелік усіх об'єктів і суб'єктів авторського права;

- не досліджено підстави представництва позивачем інтересів кожного з авторів щодо кожного з творів.

Враховуючи, що оскаржувані судові рішення прийняті з порушенням приписів статей 4⁷, 43, 111¹⁰ Господарського процесуального права України, Вищий господарський суд України касаційні скарги Телерадіокомпанії та ТОВ "Музичний канал "О..." задовольнив частково: рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасував, а справу передав на новий розгляд до місцевого господарського суду.

6. Назва підприємства, яка складається із зазначення організаційно-правової форми та абревіатури, не може вважатися твором у розумінні статті 8 Закону України "Про авторське і суміжні права" та бути зареєстрована як твір.

Закрите акціонерне товариство страхова компанія "Ф...Т" (далі – ЗАТ страхова компанія "Ф...Т") звернулося до господарського суду з позовом до державного підприємства "Українське агентство з авторських та суміжних прав" (далі – відповідач) про скасування державної реєстрації виключної правомочності закритого акціонерного товариства страхова компанія "Д...К" з іноземними інвестиціями (далі – ЗАТ страхова компанія "Д...К" з іноземними інвестиціями) на твір та визнання недійсним відповідного свідоцтва; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – ЗАТ страхова компанія "Д...К" з іноземними інвестиціями.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено. Рішення та постанову мотивовано тим, що фірмове найменування не є твором у розумінні статті 8 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон), а ліцензійна угода відповідно до умов якої фізична особа – громадянин С. добровільно відмовився від майнових прав на слово-абревіатуру "Д...К" на користь ЗАТ страхова компанії "Д...К" з іноземними інвестиціями не може бути підставою для передачі виключних майнових прав та їх реєстрації за третьою особою зі справи.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України третя особа просила прийняті у справі рішення скасувати та припинити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. За твердженням скаржника, судові інстанції дійшли невірного висновку про те, що фірмове найменування не може бути захищене як об'єкт авторського права, оскільки стаття 8 Закону передбачає право реєстрації і інших творів, окрім зазначених у ній.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- 18.09.98 відповідач видав ЗАТ страхова компанія "Д...К" з іноземними інвестиціями свідоцтво про державну реєстрацію виключної правомочності на твір серія ВП № 252 – "Назва закритого акціонерного товариства страхової компанії "Д...К" з іноземними інвестиціями";

- словосполучення "Назва закритого акціонерного товариства страхова компанія "Д...К" з іноземними інвестиціями" не може бути об'єктом авторського права, оскільки не є твором у галузі літератури, науки або мистецтва;

- зареєстроване словосполучення є найменуванням ЗАТ страхова компанії "Д...К" з іноземними інвестиціями, під яким його зареєстровано в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, та використовується на його бланках, тобто фактично є комерційним найменуванням третьої особи;

- Державне агентство України з авторських і суміжних прав на момент видачі Свідоцтва про державну реєстрацію виключної правомочності особи на твір від 22.12.98 серія ВП № 252 не мало повноважень реєструвати фірмове чи комерційне найменування в якості твору;

- для здійснення державної реєстрації ЗАТ страхова компанія "Д...К" з іноземними інвестиціями не надала відповідачеві примірник авторського договору, а надала витяг з ліцензійної угоди про добровільну відмову громадянина С. від виключних майнових прав на використання твору прикладного мистецтва на користь третьої особи зі справи, який не містить інформації про перелік прав, що були передані автором.

Частиною першою статті 8 Закону передбачено, що об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва. Цим же пунктом передбачено невиключний перелік об'єктів, які можуть бути творами.

Попередніми судовими інстанціями правильно встановлено, що назва підприємства, яка складається з зазначення організаційно-правової форми та абревіатури, не може бути твором у розумінні статті 8 Закону, а отже, не може бути зареєстрована як твір.

Крім того, первинним суб'єктом авторського права є автор твору, який користується авторськими правами відповідно до законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 31 Закону передача майнових прав оформляється авторським договором із визначенням в ньому майнових прав, що передаються. При цьому майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Статтею 4 Закону передбачено повноваження Установи у сфері охорони авторського права і суміжних прав, яка, зокрема, організує приймання і розгляд заявок на державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва, а також на реєстрацію договорів, які стосуються прав авторів на твори, і здійснення їх реєстрації;

Відповідно до підпункту 7 пункту 4 Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.95 № 532, яке було чинним на час здійснення оскаржуваної реєстрації, для реєстрації виключного права особи на твір подається примірник авторського договору.

Як встановлено судовими інстанціями, третьою особою зі справи було надано для реєстрації витяг з ліцензійної угоди з фізичною особою, який не містив переліку відчужуваних майнових прав, а тому відповідно до приписів вищезазначеного Положення на підставі цього документу державна реєстрація авторського права на твір не можлива.

За таких обставин Вищий господарський суд України касаційну скаргу ЗАТ страхова компанія "Д...К" з іноземними інвестиціями залишив без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду - без змін.

7. Автори, твори яких увійшли як складова частина до аудіовізуального твору, зберігають авторське право кожний на свій твір і можуть самостійно використовувати його незалежно від аудіовізуального твору в цілому, якщо договором з організацією, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, чи з продюсером цього твору не передбачено інше.

Державне підприємство "Українське агентство з авторських та суміжних прав" (далі – ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав") звернулося з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Р." (далі – Товариство "Р.") та закритого акціонерного товариства "Т." (далі – Товариство "Т.") про стягнення компенсації і штрафу за порушення авторських прав та про зобов'язання Товариства "Т." опублікувати у визначеному періодичному виданні дані про допущені порушення авторських прав.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: з Товариства "Р." на користь ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" стягнуто компенсацію за порушення майнових авторських прав та судові витрати, в іншій частині позову відмовлено. Названі судові акти попередніх судових інстанцій з посиланням на приписи статей 15, 32, 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон) , статей 11, 14 Бернської конвенції про охорону художніх і літературних творів від 24.07.1971 мотивовано обов'язком Товариства "Р." сплатити позивачеві як власнику виключних майнових прав на музичні твори винагороду за публічне сповіщення цих творів.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство "Р." просило скасувати зазначені судові рішення місцевого і апеляційного господарських судів та припинити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права. Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що оскільки передбачена відповідним договором передача програм телеканалу "М1" за допомогою кабелю Товариства "Р." не є публічним сповіщенням твору в розумінні Закону, правові підстави для стягнення з компенсації за порушення майнових авторських прав відсутні. До того ж, на думку скаржника, ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав може звертатися з позовом лише від імені та в інтересах автора твору, в зв'язку з чим даний спір не може бути підвідомчим господарському суду.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- згідно з умовами договорів про управління майновими правами та взаємне представництво інтересів у галузі публічного виконання від 04.09.2000 № 26, від 01.09.2000, від 27.04.1997, від 07.02.2002, від 05.01.2003 № П1/3, що укладені ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" та деякими вітчизняними і іноземними колективними організаціями управління авторськими правами (некомерційне партнерство "Назависимое Агетство Авторских Прав", Російське авторське товариство, GSSELSCHAFT FUR MUSICALISHCE AUFFUHRUNGS-UND MECHANISCHE VERVIELFALTIGUNGSRECHTE, Авторське комунікаційне та консалтингове агентство, Українське музичне видавництво), а також договорів про управління майновими правами авторів від 31.08.2004 № 28328, від 31.08.2004 № 28321, від 29.04.2004 № 67939, які укладені позивачем зі справи та власниками авторських прав З. та Т., ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" набуло виключні майнові права на визначені цими угодами музичні твори з текстом (далі – Музичні твори) з виключним правом переуступки цих прав на території України;

- розпорядженням Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України від 08.01.2002 № 31 на ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" покладено функції з ведення моніторингу телерадіопростору України з метою виявлення фактів неправомірного використання творів літератури, мистецтва, кіно та телепрограм, музичних творів у теле- та радіопросторі на території України;

- згідно з наявним в матеріалах справи актом позивача від 23.08.2004, на поданій суду відеокасеті міститься запис трансляції, здійснений представниками ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" на квартирі абонента Товариства "Р." з 8.05 год. по 16.05 год., яким зафіксовано факт публічного сповіщення Товариством "Р." аудіовізуальних творів шляхом трансляції програм каналу "М1" через належні цьому товариству канали мовлення в кабельній телемережі;

- ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" не надавало Товариству "Р." дозволу на використання Музичних творів виключними майновими правами на які володіє відповідно до вищезазначених договорів;

- за умовами договорів від 01.08.2002 № 28/А, від 28.03.2003 № 4/А, від 04.06.2004 № 19.2/а, від 12.04.2002 № 17/а, від 15.01.2004 № 38/А, від 04.04.2003 № 6-1/А, від 12.11.2002 № 52/А, від 10.02.2003 № 1/А Товариство "Т." набуло невиключного права на передачу в ефір чи на публічне сповіщення в кабельній телемережі аудіовізуальних творів без права надання дозволу на таке використання аудіовізульних творів іншим особам;

- згідно з договором від 05.07.2002 № 126-к Товариство "Т." передало Товариству "Р." невиключне майнове право на ретрансляцію програм (зокрема, аудіовізуальних творів) телеканалу "М1" .

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність порушення майнових авторських прав позивача.

Відповідно до приписів статті 15 Закону до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать виключне право на використання твору та виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом.

Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти, зокрема, публічне сповіщення творів, тобто передачу за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гама-променів тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передача на віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті.

Аналогічні положення містяться у статті 11 bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, за приписами якої автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти:

- передачу своїх творів в ефір або публічне повідомлення цих творів будь-яким іншим способом бездротової передачі знаків, звуків або зображень;

- будь-яке публічне повідомлення, чи то по дротах або засобами бездротового зв'язку повторно передаваного в ефір твору, якщо таке повідомлення здійснюється іншою організацією, ніж первинна.

Аналіз наведених норм національного законодавства України та міжнародного права свідчить про обов'язковість одержання відповідної згоди суб'єкта авторських прав як у випадку первинної передачі твору в ефір, так і для здійснення ретрансляції такого твору.

Разом з тим, як вбачається з встановлених попередніми інстанціями обставин справи, позивач володів виключними майновими авторськими правами на Музичні твори, в той час як Товариство "Р." здійснювало ретрансляцію аудіовізуальних творів - іншого об'єкта авторського права в розумінні статті 8 Закону.

Водночас статтею 17 Закону визначено, що якщо інше не передбачено у договорі про створення аудіовізуального твору, автори, які зробили внесок або зобов'язалися зробити внесок у створення аудіовізуального твору і передали майнові права організації, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, чи продюсеру аудіовізуального твору, не мають права заперечувати проти виконання цього твору, його відтворення, розповсюдження, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення, а також субтитрування і дублювання його тексту, крім права на окреме публічне виконання музичних творів, включених до аудіовізуального твору.

Автори, твори яких увійшли як складова частина до аудіовізуального твору (як тих, що існували раніше, так і створених у процесі роботи над аудіовізуальним твором), зберігають авторське право кожний на свій твір і можуть самостійно використовувати його незалежно від аудіовізуального твору в цілому, якщо договором з організацією, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, чи з продюсером аудіовізуального твору не передбачено інше.

Отже для того, щоб дійти обґрунтованого висновку про наявність або відсутність порушення майнових прав ДП позивача у зв'язку з публічним сповіщення Товариством "Р." аудіовізуальних творів шляхом трансляції програм каналу "М1", попереднім судовим інстанціям необхідно:

- встановити вичерпний перелік та вид сповіщених Товариством "Р." творів (музичних, аудіовізуальних тощо);

- дослідити співвідношення між сповіщеними Товариством "Р." аудіовізуальними творами та Музичними творами, виключними авторськими майновими правами на які володіє позивач, зокрема, з'ясувати, чи увійшли Музичні твори до аудіовізуальних творів як самостійні складові частини цих творів із збереженням майнових авторських прав за їх авторами, чи Музичні твори є, по суті, внеском їх авторів до створення аудіовізуальних творів з передачею виключних майнових прав на Музичні твори саме авторам аудіовізуальних творів.

Відповідно до частини 2 статті 32 Закону передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору.

Відповідно до частини 4 цієї статті за авторським договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам.

Частиною ж першою статті 31 Закону визначено, що майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

З огляду на викладені законодавчі приписи та встановлені обставини справи попередні судові інстанції дійшли правильного висновку про наявність у Товариства "Т." невиключного права на використання аудіовізуальних творів без права надання дозволу на використання цих творів іншим особам.

Водночас за змістом частини п'ятої статті 15 Закону автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

Однак попередні судові інстанції не дослідили визначеного договором про ретрансляцію програм каналу "М1" у кабельній телемережі від 05.07.2002 № 126-к порядку виплати авторської винагороди суб'єктам авторських прав, твори яких використовуються під час ретрансляції програм за цим договором (пункт 2.4 названого договору), а також обумовлений порядок розподілу відповідальності між відповідачами за порушення авторських прав третіх осіб під час сповіщення переданих Товариством "Т." програм (розділ 5 цього договору).

Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111⁷ Господарського процесуального Кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу Товариства "Т." задовольнив: рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасував, а справу передав на новий розгляд до місцевого господарського суду.

8. Вирішення питання про те, чи відбулося використання спірного твору шляхом його відтворення (повністю або частково) або переробки та чи мало місце створення похідного твору як самостійного об'єкта авторського права потребує спеціальних знань, а отже призначення судової експертизи.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Центр..." (далі – Товариство) звернулося до господарського суду з позовом до Міністерства охорони здоров'я (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – державне підприємство "Ц.") про припинення дій, що порушують авторські права, стягнення компенсації за порушення авторських прав та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Прийняті судові рішення мотивовано відсутністю порушень прав Товариства з боку Міністерства охорони здоров'я.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України позивач просив судові рішення зі справи скасувати внаслідок порушення норм матеріального і процесуального права та прийняти нове рішення.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- 11.01.2002 Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України зареєстровано право авторів В. та Я. на твір "Науково-технічна документація: "Тендерна документація на закупівлю робіт", "Тендерна документація на закупівлю товарів", "Тендерна документація на закупівлю послуг", ""Тендерні документи на закупівлю", "Тендерна документація щодо здійснення процедури тендеру на закупівлю" (далі - Твір), про що видано відповідне свідоцтво від 17.01.2002 ПА № 5086;

- 11.11.2002 громадянами В. і Я. укладено авторський договір з громадською організацією "Центр тендерних процедур та бізнес планування", відповідно до умов якого автори передали названій громадській організації виключні майнові права на Твір, а саме: виключне право на використання Твору в будь-якій формі та у будь-який спосіб на території України; виключне право на дозвіл та заборону використання твору іншим особам з правом передачі зазначених виключних прав будь-яким третім особам на території України (пункти 1, 3, 5 цього Договору);

- 14.11.2002 громадською організацією "Центр тендерних процедур та бізнес планування" і Товариством укладено авторський договір, відповідно до умов якого позивач одержав виключні права на використання Твору на території України без обмежень за обсягом і способом використання та з правом укладення субліцензійних договорів з третіми особами на використання ними цього Твору (пункти 1, 3, 4);

- 03.06.2003 рішенням Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України згадані договори про передачу авторських прав зареєстровано (реєстраційні №№ 144 та 143 відповідно);

- авторські права громадян В. та Я. на Твір виникли 11.01.2002, що підтверджується датою їх реєстрації Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України та відсутністю доказів того, що вони виникли раніше;

- у 2001 році Міністерством економіки України спільно з Науково-дослідним економічним інститутом опубліковано "Збірник нормативно-правових актів та методичних матеріалів з питань державних закупівель", який містить зразок тендерної документації;

- у 2002 році Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України видано методичний посібник "Правові та практичні аспекти державних закупівель", в якому наведено коментар до положень Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", розглянуто принципи державних закупівель, питання щодо планування закупівель, оголошення торгів та інші питання з цього приводу;

- у 2003 році Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України видало методичний посібник "Правові та практичні аспекти державних закупівель" (випуск третій);

- у 2004 році Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України разом з Інформаційно-консультативним учбовим центром при торгово-промисловій палаті України видало посібник "Державні закупівлі. Збірник нормативно-правової та методичної літератури";

- відповідачем тендерну документацію розроблено самостійно, без використання Твору, на підставі зразків тендерної документації та методичних рекомендацій, наданих Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України;

- підготовлена відповідачем тендерна документація має іншу структуру, форму та зміст і не є повним відтворенням тендерної документації (Твору), на яку Товариство має виключні права на використання, а тому не може вважатися такою, що створена на порушення авторських прав позивача;

- висновки спеціалістів з дослідження об'єктів інтелектуальної власності від 13.08.2003 № 2114, від 02.06.2003 № 2115, від 13.02.2004 № 5497 щодо наявності ознак використання Твору Міністерством охорони здоров'я, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, не відповідають дійсності, оскільки не враховують фактичний зміст зареєстрованого Твору та наявні відмінності між змістом тендерної документації відповідача і змістом Твору;

- позивачем не доведено факту порушення відповідачем прав Товариства та не подано доказів того, що відповідач протягом 2003-2004 років копіював, запозичував істотні риси або цілий Твір.

Причиною даного спору стало питання щодо наявності в діях відповідача порушення авторських прав позивача.

Особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва – авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права охороняє Закон України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон).

Відповідно до частини другої статті 11 Закону авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення, для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей.

Статтею 7 Закону передбачено, що суб'єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права, а згідно з пунктом 1 частини першої згаданої статті 8 Закону об'єктами авторського права є літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо).

Згідно з частиною третьою статті 8 Закону передбачена Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

Пункт 14 частини першої цієї статті Закону передбачає "похідний твір" як самостійний об'єкт авторського права.

Частиною першою статті 15 Закону визначено, що до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать виключне право на використання твору та виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

Частинами другою та третьою статті 15 Закону встановлено, що виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом, а відповідно до пунктів 1, 6 частини третьої статті 15 Закону виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти, зокрема, відтворення творів, а також їх переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни .

Відповідно до пункту "а" статті 50 Закону порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують майнові права суб'єктів авторського права, визначені статтею 15 цього Закону, з урахуванням передбачених статтями 21-25 цього Закону обмежень майнових прав.

Товариство обґрунтовувало позовні вимоги тим, що відповідач з березня 2003 року по липень 2004 року провів 335 тендерів, для чого незаконно переробляв і використовував тендерну документацію, розроблену на підставі Твору, виключні майнові права на який належали позивачеві.

За таких обставин для правильного вирішення даного спору попередні судові інстанції мали:

- з'ясувати всі випадки протиправного (на думку Товариства) використання Твору відповідачем та встановити фактичні обставини стосовно кожного з них (зокрема, коли і які події відбувалися, чи мала місце розробка тендерної документації, правомірність якої оспорюється);

- щодо кожного з встановлених випадків з'ясувати у Товариства вид порушення його прав (відтворення Твору, переробка чи інше) та межі використання Міністерства охорони здоров'я Твору (в повному обсязі або частково, якщо частково, то визначити конкретні межі спірних частин);

- з метою встановлення наявності або відсутності порушення авторських прав позивача дослідити кожен з примірників тендерної документації, який позивач вважає виготовленим із порушенням його прав.

Проте цього ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами зроблено не було.

В основу прийнятих зі справи рішень попередні судові інстанції поклали висновок про те, що тендерну документацію відповідач розробив самостійно, без використання Твору, на підставі інших матеріалів.

Між тим, вирішення питань про те, чи відбулося в кожному окремому випадку з боку відповідача використання Твору шляхом його відтворення (повністю або частково) або переробки, чи мало місце створення похідного твору як самостійного об'єкту авторського права, які входять до предмету доказування у справі, потребує спеціальних знань, а тому господарському суду відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу України належало призначити судову експертизу, не перебираючи на себе не притаманні суду функції експерта.

У вирішенні питань, пов'язаних з призначенням судової експертизи, господарським судам слід врахувати роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 11.11.1998 № 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" та рекомендації президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 № 04-5/76 "Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності".

В результаті зазначеного порушення приписів статті 41 Господарського процесуального Кодексу України фактичні дані про те, що відповідачем тендерну документацію розроблено самостійно і без використання Твору, що їх місцевий та апеляційний господарські суди визнали встановленими, не можуть вважатися доведеними.

До того ж відхилення без проведення необхідних експертних досліджень попередніми судовими інстанціями позовних вимог Товариства з посиланням на недоведеність автором чи особою, якій належить авторське право, відомостей про копіювання або запозичення іншою особою істотних рис або цілого твору, що був раніше введений автором у цивільний оборот, свідчить про те, що ними фактично не взято до уваги наведене в пункті 36 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 № 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності".

З огляду на викладене Вищий господарський суд скасував судові рішення зі справи і передав справу на новий розгляд до місцевого господарського суду для усунення наведених порушень, всебічного і повного з'ясування зазначених обставини справи і об'єктивної оцінки доказів, що мають значення для вирішення спору відповідно до вимог закону.

9. У застосуванні засобів до забезпечення позову про заборону вчиняти дії, що порушують авторські і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення, слід з'ясовувати відповідність таких засобів обраному позивачем способові захисту його порушеного права.

Відкрите акціонерне товариство "С...завод..." (далі – Завод) звернулося до господарського суду з уточненим позовом до відкритого акціонерного товариства "С...науково-виробниче об'єднання" (далі – Науково-виробниче об'єднання) про заборону вчиняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення, а саме, - про заборону зберігання на митному ліцензійному складі будь-яких насосів ПЕ-380 і ПЕ-580, крім насосів виробництва позивача.

Ухвалою місцевого господарського суду було вжито заходи до забезпечення позову: зокрема, згідно з пунктами 4-9, 12, 13 резолютивної частини цієї ухвали:

- накладено арешт на три насоси ПЕ 380-185-5 з визначеними заводськими номерами, які було виготовлено Федеральним державним унітарним підприємством "Ц..." (далі – Іноземний суб'єкт господарювання);

- Державній митній службі та регіональним митницям визначеного регіону заборонено випуск цих насосів за межу митної території України;

- Державну митну службу зобов'язано в триденний строк з дня отримання ухвали надати інформацію чи перетнули митний кордон України зазначені насоси;

- визначені регіональні митниці зобов'язано протягом доби з дати отримання ухвали надати дані за певний період про те, чи були спроби декларування для вивозу в інші країни насосів ПЕ 380-185-5, виготовлених Іноземним суб'єктом господарювання, із зазначенням вантажоотимувача цих насосів;

- визначені морські порти зобов'язано протягом двох годин з моменту отримання ухвали надати дані про наявність чи відсутність на їх території трьох насосів ПЕ 380-185-5 та заборонено вчиняти будь-які дії щодо вивезення їх з порту, зобов'язано передати їх відділу Державної виконавчої служби України з метою арешту, а також зобов'язано дозволити вивезення насосів відповідачу у справі для передачі на зберігання відділу Державної виконавчої служби;

- компетентний відділ Державної виконавчої служби зобов'язано протягом доби з дня отримання ухвали арештувати відповідне майно;

- приватну фірму "С...зовніштранс" зобов'язано надати суду дані про те, чи переміщувало Товариство з міста С. протягом визначеного періоду насоси, виготовлені Іноземним суб'єктом господарювання.

- спільне підприємство "Т." зобов'язано надати суду дані про те, чи зверталося Товариство або інша особа для фрахту судна з метою переміщення зазначених насосів до іншої країни.

Крім того, цією ухвалою: залучено до участі у справі товариство з обмеженою відповідальністю "Л." (далі – Товариство) як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача; зобов'язано відповідача: надати письмовий відзив на заяву про зміну позовних вимог; протягом двох діб з дати прийняття насосів ПЕ 380-185-5 від відділу Державної виконавчої служби забезпечити їх транспортування та зберігання; надати дані про місцезнаходження трьох насосів ПЕ 380-185-5 і їх власника.

Ухвалу місцевого господарського суду з посиланням на приписи статей 65, 66 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) мотивовано тим, що клопотання позивача про вжиття заходів до забезпечення даного позову є обґрунтованим.

Постановою апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства задоволено: скасовано пункти 4-9, 12, 13 ухвали місцевого господарського суду, а справу передано на розгляд суду першої інстанції.

Постанову суду апеляційної інстанції з посиланням на приписи статті 316 та частини 1 статті 419 Цивільного кодексу України мотивовано тим, що позивачем не подано жодних доказів, які підтверджували б його право інтелектуальної власності на насоси ПЕ-380-185-5, що перебувають на митному складі відповідача і придбані Товариством у власність від Іноземного суб'єкта господарювання відповідно до договору від 24.10.2003 № 3.096/03.

Позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного господарського суду з даної справи. Скаргу обґрунтовано неправильним застосування судом апеляційної інстанції приписів статей 66, 104 ГПК України, оскільки, за твердженням позивача, були спроби третьої особи вивезти насоси за межі України, що може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- на підставі договору від 24.10.2003 № 3.096/03 Товариство придбало у Іноземного суб'єкта господарювання насоси ПЕ-380-158-5;

- відповідно до умов договору "На зберігання вантажів на МЛС № 80500/002 СВ-00730" від 19.04.2004 № 9/04 та додаткової угоди до цього договору № 1 від 19.04.2004, укладених Науково-виробничим об'єднанням та Товариством, у приміщенні митного ліцензійного складу відповідача на зберіганні знаходилися три насоси живильні ПЕ 380-185-5, виробником та власником авторського права і технічної документації на які є Іноземний суб'єкт господарювання;

- насоси ПЕ-380-158-5, які зберігалися на митному складі Науково-виробничого об'єднання, мають зовнішню схожість з насосами, виробником та власником технічної документації на виготовлення яких є позивач, що, на думку позивача, дає достатні підстави вважати насоси ПЕ-380-158-5 такими, що виготовлені згідно з технічною документацією позивача.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про можливе порушення авторських прав позивача на технічну документацію з виготовлення насосів, які зберігалися на митному складі відповідача.

Причиною подання касаційної скарги стало питання правомірності вжиття заходів, передбачених пунктами 4-9, 12,13 резолютивної частини ухвали місцевого господарського суду, до забезпечення даного позову.

Згідно зі статтею 66 ГПК України забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Обраний позивачем у даній справі спосіб захисту порушеного права – вимога щодо заборони зберігання відповідачем на його митному ліцензійному складі будь-яких насосів ПЕ-380 і ПЕ-580, окрім насосів виробництва позивача, за своїм змістом не потребує таких заходів до забезпечення позову, як арешт насосів, та інших заходів, визначених пунктами 4 - 9, 12, 13 резолютивної частини ухвали місцевого господарського суду. Невжиття обраних заходів до забезпечення позову не може в майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Судом апеляційної інстанції наведено помилкові мотиви скасування обраних засобів до забезпечення позову, однак резолютивна частина його постанови є по суті правильною з огляду на невідповідність змісту позову у цій справі засобам щодо його забезпечення, визначеним ухвалою суду першої інстанції.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу Заводу залишив без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду – без змін.

10. Чинне законодавство не передбачає можливості забезпечення позову з метою уникнення загрози проведенню експертизи для роз'яснення питань, пов'язаних із захистом прав на об'єкти авторського права.

Відкрите акціонерне товариство "С...завод" (далі - Завод) звернулось до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Л." (далі – Товариство) про зобов'язання знищити насоси ПЕ 380-185-5, придбані у федерального державного унітарного підприємства "Ц." (далі – Іноземний суб'єкт господарювання); третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – Іноземний суб'єкт господарювання.

Позивач подав до суду заяву про вжиття заходів до забезпечення позову, обґрунтувавши заяву тим, що знаходження насосів у відповідача може унеможливити проведення експертизи об'єкта спірних відносин на предмет відповідності їх виготовлення технічним умовам, авторське право на які належить позивачу.

Ухвалою місцевого господарського суду заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову задоволено: накладено арешт на насоси

ПЕ 380-185-5, придбані відповідачем у Іноземного суб'єкта господарювання за договором від 24.10.2003 № 3.096/03. Названу ухвалу мотивовано наявністю заяви позивача та рівністю процесуальних прав сторін.

Постановою апеляційного господарського суду ухвалу місцевого господарського суду скасовано з мотивів недоведеності позивачем наявності у нього права інтелектуальної власності щодо спірних насосів.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України позивач просив скасувати постанову апеляційного господарського суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи. Зокрема, позивач зазначав, що відчуження відповідачем спірних насосів за межі території України зробить неможливим встановлення їх ідентичності технічним умовам, що належать позивачеві на праві інтелектуальної власності, та позбавить позивача захисту його авторських прав.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Причиною подання касаційної скарги в даній справі стало питання щодо можливості забезпечення позову Заводу шляхом накладення арешту на насоси ПЕ 380-185-5, придбані відповідачем у Іноземного суб'єкта господарювання за договором від 24.10.2003 № 3.096/03.

Відповідно до приписів статті 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Отже, наведеною нормою закону не передбачено можливості забезпечення позову з метою уникнення загрози проведенню експертизи для з'ясування у вирішенні господарського спору питань, що потребують спеціальних знань.

Крім того, як вбачається з пункту 3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 23.08.1994 № 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Однак позивачем не було наведено обґрунтованих доводів про те, що невжиття заходів до забезпечення позову призведе до ускладнення чи неможливості виконання рішення господарського суду з даної справи. Не наведено відповідні мотивування і в ухвалі місцевого господарського суду.

З урахуванням викладеного Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що постанову апеляційної інстанції прийнято з дотриманням норм процесуального права, а тому відсутні передбачені законом підстави для її скасування.

Заступник Голови Вищого

господарського суду України В. Москаленко

Господарські суди України

Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки)

(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)

Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 17.04.2006 № 01-8/847

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів у справах, пов'язаних із захистом прав на знаки для товарів і послуг (торговельну марку), судові рішення з яких переглянуті в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Подання позову про визнання прав на знаки для товарів і послуг відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України є способом захисту цивільних прав у суді шляхом визнання права. Розв'язання спорів про встановлення власника свідоцтва на знаки для товарів і послуг віднесено до компетенції судів.

Товариство з обмеженою відповідальністю "П." (далі – Товариство) звернулося до господарського суду з позовом до приватного багатогалузевого підприємства "П." (далі – Підприємство), Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі – Державний департамент) про визнання майнових прав на знаки для товарів і послуг та зобов'язання внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України знаків для товарів і послуг.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково: за Товариством визнано майнові права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг "ОSV", заявка № 2003033147 від 28.03.2003, та майнові права інтелектуальної власності на графічний знак для товарів і послуг, свідоцтво № 14162 від 29.12.1999. У частині зобов'язання Державного департаменту внести зміни в Державний реєстр свідоцтв України знаків для товарів і послуг, вказавши Товариство власником графічного знаку для товарів і послуг (свідоцтво № 14162 від 29.12.1999), позов залишено без розгляду.

Постановою апеляційного господарського суду рішення залишено без змін.

Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і в позові відмовити. Скаргу було мотивовано тим, що судом першої інстанції рішення першої інстанції прийнято без дослідження оригіналу договору, на підставі якого передавалися майнові права на знак для товарів і послуг № 14162 від 29.12.1999. Крім того, майнові права на знак для товарів і послуг "ОSV" позивачу взагалі не передавалися, про що свідчить наданий апеляційному суду договір від 13.01.2004, належна оцінка якому апеляційним судом не дана.

У касаційній скарзі Державний департамент зазначав, що рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню з підстав його прийняття у відсутність представника Державного департаменту інтелектуальної власності. Крім того, на думку скаржника, у позивача не було підстав для звернення з позовом про визнання прав на знаки для товарів і послуг, оскільки договір про передачу прав власності на знак для товарів і послуг є дійсним, листом Українського інституту промислової власності № 24568 від 06.07.2004 представника Товариства було повідомлено про зміну найменування заявника за заявкою № 2003033147 на Товариство, а публікація в офіційному бюлетені "Промислова власність" № 9 від 15.09.2004 про передачу права власності на знак для товарів і послуг за свідоцтвом № 14162 відбулася згідно з рішенням Державного департаменту інтелектуальної власності від 12.08.2004. Таким чином, позивачу не було відомо про порушення його прав, отже, провадження у справі підлягало припиненню.

У відзиві на касаційну скаргу Товариство зазначало, що попередніми судовими інстанціями обставини справи досліджені повно та всебічно, а тому у касаційній скарзі слід відмовити.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено що:

- 13.01.2004 Підприємством та приватним підприємством "Т..." (правонаступником якого є Товариство) укладено договір купівлі-продажу об'єктів інтелектуальної власності ( далі - Договір);

- умовами Договору передбачено передачу приватному підприємству "Т..." всіх виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг "ОSV" (заявка 2003033147 від 28.03.2003) та графічний товарний знак (свідоцтво на знак № 14162 від 29.12.1999) ;

- відповідно до умов Договору позивач сплатив на користь Підприємства обумовлену суму 120 грн., що підтверджено платіжним дорученням від 14.05.2004 № 633;

- 11.06.2004 позивач звернувся до державного підприємства "Український інститут промислової власності" з клопотанням про внесення змін у найменування заявника по знаку для товарів і послуг "ОSV" та про внесення до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг відомостей про передачу права власності на знак, вказаний у свідоцтві №14162, Товариства;

- згідно з повідомленням державного підприємства "Український інститут промислової власності" від 06.07.2004 № 24568 заявником за заявкою і від 28.03.2003 № 2003033147 на знак для товарів і послуг "ОSV" визнано Товариства;

- рішенням Державного департаменту від 12.08.2004 № 2901 підтверджено перехід прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг, свідоцтво № 14162.

Причиною спору зі справи стало питання про належність позивачеві прав на знаки для товарів і послуг.

Відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про захист прав на знаки для товарів і послуг" (далі - Закон) право власності на знак засвідчується свідоцтвом.

Пунктом 7 статті 16 Закону передбачено, що власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або відносно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг, на підставі договору. Крім того, пунктом 9 цієї статті передбачено, що договір про передачу права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі і підписані сторонами. Сторона договору має право на інформування невизначеного кола осіб про передачу права власності на знак або видачу ліцензії на використання знака. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені відомостей в обсязі та порядку, встановлених Установою, з одночасним внесенням їх до Реєстру. У разі опублікування відомостей про передачу права власності на знак стосовно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг Установа видає нове свідоцтво на ім'я особи, якій передане це право, за наявності документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва.

Пунктом 1 статті 16 Закону також передбачено, що права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки.

Згідно з пунктом 5 статті 10 Закону заявник може вносити до заявки зміни, пов'язані зі зміною особи заявника, за умови згоди зазначених у заявці інших заявників. Такі зміни може за згодою всіх заявників вносити також особа, яка бажає стати заявником. Ці виправлення та зміни враховуються, якщо вони одержані закладом експертизи не пізніше одержання ним документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва. Порядок внесення таких змін передбачено Правилами складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затвердженими наказом Державного патентного відомства України від 28.07.1995 № 116 (в редакції наказу Держпатенту від 20.08.1997 № 72).

Судовими інстанціями встановлено, що перехід права власності на знаки для товарів і послуг згідно із свідоцтвом №14162 та заявкою від 28.03.2003 № 2003033147 відбувся на підставі договору та належним чином зареєстрований Державним департаментом. Зазначені дії сторін не суперечать чинному законодавству та відповідають приписам статей 422, 427 Цивільного кодексу України, що передбачають можливість передачі майнових прав інтелектуальної власності на підставі договору, який передбачає умови такої передачі.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав у суді передбачений також шляхом визнання права. Крім того, статтею 21 Закону передбачено, що суди відповідно до їх компетенції розв'язують, зокрема, спори про встановлення власника свідоцтва.

Таким чином, судові інстанції правомірно визнали за позивачем права інтелектуальної власності на відповідні знаки для товарів і послуг. Що ж до невірної, на думку скаржника, оцінки апеляційним господарським судом Договору, оскільки екземпляр, наданий суду Підприємством, не передбачає передачі прав на знак для товарів і послуг "ОSV" за заявкою від 28.03.2003 № 2003033147, то, як вбачається з постанови апеляційного господарського суду, це питання судом досліджувалося. Зокрема, судом було оглянуто оригінал Договору, який подавався позивачем до Державного департаменту для перереєстрації прав власності на знаки для товарів і послуг і цей документ оцінено з урахуванням даних, що в ньому містилися.

Відповідно ж до статті 111⁷ Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, переглядаючи справу у касаційному порядку, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Що ж до твердження про порушення судом першої інстанції прав Державного департаменту у розгляді справи, то, як вбачалося з рішення суду, вимоги позивача до Державного департаменту взагалі залишено без розгляду в зв'язку з неподанням позивачем доказів звернення до названого Департаменту. Тому права Державного департаменту не могли бути порушені.

З огляду на наведене Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність визначених законом підстав для скасування оскаржуваних рішень.

2. Питання про участь суб'єкта господарювання у міжнародній національній або регіональній виставці як експонента або субекспонента можливо достовірно з'ясувати в адміністрації або оргкомітеті такої виставки після встановлення їх особи.

Дочірнє підприємство "Е..." (далі – Дочірнє підприємство) звернулося до господарського суду з позовом до Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі – Державний департамент), товариства з обмеженою відповідальністю "Х..." (далі –Товариство) з позовом про визнання недійсним свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 16.02.2004 № 37712 "КОНДИЦІОНЕР МЕТАЛЛА".

Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду з посиланням на приписи статей 5, 6, 9, 10, 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 494 Цивільного кодексу України мотивовано тим, що заявка Товариства на одержання правової охорони для знака, об'єктом якого є словесне позначення "КОНДИЦИОНЕР МЕТАЛЛА", має більш ранню дату подання до Державного департаменту, ніж заявка Дочірнього підприємства, в силу виставочного пріоритету.

Постановою апеляційного господарського суду скасовано рішення місцевого господарського суду міста Києва; позов задоволено: визнано недійсним свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 16.02.2004 № 37712, Державний департамент зобов'язано виключити свідоцтво від 16.02.2004 № 37712 з Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені. Постанову суду апеляційної інстанції з посиланням на вимоги статті 33 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) мотивовано тим, що на підставі перевірки наявних та додатково витребуваних доказів встановлено відсутність виставочного пріоритету у Товариства згідно з поданою цим відповідачем заявкою від 10.11.2003 на одержання оспорюваного свідоцтва на знак для товарів і послуг "КОНДИЦИОНЕР МЕТАЛЛА".

Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило залишити в силі рішення місцевого господарського суду. Мотивами касаційної скарги було зазначено те, що судом апеляційної інстанції на порушення вимог статей 33, 38 ГПК України не встановлено особи, яка є адміністрацією або оргкомітетом 11-го Київського Міжнародного автосалону "S...", а також статусу цієї виставки.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- Товариство подало до Державного департаменту заявку від 10.11.2003 № 20031111728 на реєстрацію словесного позначення "КОНДИЦИОНЕР МЕТАЛЛА" та заяву на виставочний пріоритет - 28.05.2003 і одержало свідоцтво України від 16.02.2004 № 37712 на знак для товарів і послуг, який зареєстровано для товарів та послуг 1, 4 та 35 класів Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрування знаків (далі – МКТП);

- Дочірнє підприємство подало до Державного департаменту заявку від 24.06.2003 № 20033066762 на реєстрацію словесного позначення "КОНДИЦИОНЕР МЕТАЛЛА" як знак для товарів і послуг за 1, 2, 3, 4 та 35 класами МКТП; на час судового розгляду позивачем не одержано свідоцтва чи відмови у реєстрації цього позначення.

Судові інстанції дійшли різних висновків про наявність виставочного пріоритету у Товариства.

Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність виставочного пріоритету у Товариства з огляду на довідку Українського промислово-інвестиційного концерну "А..." від 20.11.2003, якою засвідчено, що Товариство експонувало товари і послуги під знаком "КОНДИЦИОНЕР МЕТАЛЛА" на 11-му Київському Міжнародному автосалоні "S…" з 28.05.2003. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що Український промислово-інвестиційний концерн "А..." був організатором цієї виставки.