Заняття 5. Шляхи розвитку ліричної поезії часів громадянських воєн і принципату Августа Консультація

Плідно працювали над українськими перекладами Овідієвих «Метаморфоз» Іван Стешенко та Микола Зеров. Міф про Кипариса і легенду про Дедала та Ікара переклала Олена Пчілка. У 1985 році Овідієві «Метаморфози» були надруковані у перекладі Андрія Содомори. Лірику Овідія перекладали І. Франко, О. Маковей, М. Зеров, А. Содомора та багато інших українських поетів-перекладачів. Поезії Катулла та Горація перекладали М. Зеров та А. Содомора.

Римська поезія, як і римський епос і драма, спиралась на традицію давньогрецької лірики, на досвід елінских (Архілок, Сапфо, Алкей, Анакреонт) та александрійських поетів (Феокріта, Каллімаха). Стрімкий розвиток римської поезії розпочався у І ст. до н.е. Поети орієнтувалися в основному на взірці олександрійської поезії з її аполітизмом, домінантою інтимних почуттів і приватного життя, з її тяжінням до малознайомих широкому загалу тем. З’явилися на латинському ґрунті такі нові ліричні жанри, як епілій, епіграма, епіталама, ідилія, любовне чи дружнє послання, а найбільшої популярності набула любовна елегія (Катулл, Проперцій, Тібулл). Поети, які писали таку поезію інтимних почуттів, у середині 50-х рр. І ст. до н.е. згуртувалися в літературне об’єднання, Цицерон таких поетів назвав «новими поетами», а сучасні літературознавці їхній гурток школою неотериків.

На чолі неотериків стояв талановитий поет Публій Валерій Катон, до цього літературного гуртка входили також поет і оратор Гай Ліціній Кальв, творець епіграм Марк Фурій Бібакул, а найбільш популярним серед них був Гай Валерій Катулл (87 (84?) - 54 рр. до н.е.), співець кохання, уродженець Верони, слава якого пережила віки.

Літературна спадщина Катулла складається зі збірки любовних поезій (116 віршів), в основному присвячених коханій жінці поета, яку він оспівував під іменем Лесбія. Хоча в цб невелику книжку входять і поема «Аттіс», і епілій (невелика поема на міфологічний сюжет) «Весілля Пелея і Фетіди». У збірці віршів Катулла переважають теми кохання, дружби, творчості (зайняття поетичною творчістю сприймалися Катуллом як спосіб громадянського самовираження). Любов для Катулла є ідеальним поєднанням духовної та чуттєвої близькості. Вірші, присвячені коханню до Лесбії, справедливо називають «інтимним щоденником поета» (В. Брюсов), адже в цих поезіях Катулл відверто розповідає про всі перипетії свого щасливого і водночас нещасного кохання. А безмежну складність почуттів ліричного героя поезій Катулла виразили рядки, що стали безсмертними:

Я і люблю, і ненавиджу. «Як це?» – спитаєш. – Не знаю.

    Чую, що так воно є. Чую – і мучуся тим. (Переклад А. Содомори)

Квінт Горацій Флакк (65 - 8 рр. до н.е.) є видатним римським поетом, який писав за часів правління Октавіана Августа. Його літературну спадщину складають твори малих ліричних жанрів, серед яких виділяються еподи (ліричні вірші, написані Горацієм ямбом на кшталт Архілока; втім, римський поет зауважував, що «запозичив я дух Архілока, ритми його, а не зміст, не слова, що Лікамба карали»); оди; сатири і послання.

Творцем жанра сатири у римській літературі вважають Гая Луціллія. Горацій розвинув жанр сатири, додавши своїм сатирам легкості, невимушеності, дотепності та вишуканості. Сатири Горація, які він називав «Бесідами» (“Sermones”), явив літературі поетичну форму бесіди, мають риси філософської діатриби (твір, в якому переважає філософська і моральна тематика, присутня настанова на суперечку, діалог із уявним співрозмовником, що виражається через питання та відповіді на них, поєднуються жарт і дотепність). В сатирах Горацій не торкається політичних тем, вони позбавлені у нього звинувачувального пафосу, поет зосереджується на приватному житті людини, звертаючись до власного життєвого досвіду, виражаючи власні погляди на життя.

Оди Горація є найбільш відомою частиною його літературної спадщини. Відштовхуючись від грецької традиції, Горацій створює свою гораціаньску оду, написану алкеєвоюю або сапфічною строфою, але позбавлену піднесеності та урочистості. Свої оди поет називав «піснями» (“Carmina”). Ліричні вірші Горація вже за часів античності почали називати одами. В одах переважають теми смерті та безсмертя поета, дружби, кохання (Горацій стриманий у вираженні своїх любовних почуттів – libido versus modus), виховання молодого покоління та відродження римської держави (перші шість од ІІІ книги присвячені Риму та називаються «римськими одами»), наскрізним в них є основний життєвий принцип Горація – принцип «золотої середини», в якому міститься особлива «гораціанська мудрість». Основним художнім прийомом в одах є прийом антитези.

Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. – 18 р. н.е.) – один з найулюбленіших античних поетів сучасності, відомий своїми жартівлими та відвертими любовними елегіями («Пісні кохання» (“Amores”)) та просякнутими болем та тугою за Італією «Сумними елегіями» (“Tristia”). Його велика поема «Метаморфози», створена в традиціях елліністичного жанру «перетворень», є невичерпним джерелом міфологічних сюжетів та образів у світовій культурі. У своїй великій поемі Овідій прагне об’єднати римську та елліністичну тенденцію, створючи грандіозну поему, яка складається з великої кількості окремих мініатюр. Як зауважив М. Бахтін, «каждая метаморфоза довлеет себе и представляет из себя замкнутое поэтическое целое»²⁰. Міфологія для Овідія є засобом поетизації дійсності. Його герої дивним чином нагадують тогочасних римлян, але їхні почуття, зовнішність та вчинки опоетизовані: галантний Аполлон, який переслідує Дафну, легковажний Юпітер, ревнива Юнона, кокетлива Венера здаються римлянами, які переселились у міф. Реальні споглядання над тогочасним життям Овідій поєднує із міфологічною фантастикою, де відбуваються дивні перетворення, живуть німфи, дріади, чудовиська. Естетична та художня цінність цієї поеми надзвичайно висока.