Заняття 8. Середньовічний лицарський роман. Роман про Трістана та Ізольду Консультація

Роман про Трістана та Ізольду був перекладений українською мовою М. Рильським.

Жанр рицарського роману виник на півночі Франції у ХІІ ст., саме тоді, коли матеріальна і духовна культура середньовіччяя досягли дуже високого для тих часів рівня.Становленню жанрусприяв швидкий розвиток середньовічних міст, де розміщувалися резиденції королів та епископів, розвивалися університети та торгівля. Спочаткуроманаминазивали твори світського характеру, написані романськими мовами, перші романи були віршованими; з розвитком середньовічної літератури ці твори стали набирати більш виразних романних жанрових рис. Романи створювалисятруверами(так називали поетів-співців на півночі Франції), які запозичували сюжети для своїх творів із різних джерел. Рицарський роман формувався поступово під впливом соціально-історичних і культурних реалій (хрестові походи, становлення рицарського стану, куртуазна культура), античних і візантійських романів, архаїчних і героїчних епосів («жестів»), східних казок, тощо.

Головними героями рицарського роману були рицарі. Рицарями(фр. chevalier – «той, хто їде верхи на коні», шевальє) у Франції ще на початкуVIIIст. називали воїна, який за вірну службу сеньйору нагороджувався землями. З розвитком рицарства як військового стану рицарями у Західній Європі стали називати воїнів, які обов’язково знаходились на службі королю або сеньйору, при чому обов’язково ці воїни повинні були мати коня. Хрестові походи, знайомство із вишуканою культурою Сходу сприяли збагаченню та культурному розвитку рицарства. Якщо у Х-ХІ ст. рицар мав бути бездоганним воїном та вассалом (Роланд з французького героїчного епосу «Пісня про Роланда»), то в ХІІ-ХІІІ ст. склався так званий «кодекс рицарської честі», який визначав 7 основних рицарських доброчесностей, акцент в яких робився вже на освіченості та вихованості рицаря. Рицарь мав вміти: їздити верхи, володіти шпагою і списом, грати в шашки або шахи, складати вірші на честь прекрасної дами, брати участь у соколиному полюванні. Головним достоїнством рицаря була його щедрість, але рицарями не народжувались, в лицарі посвячувались молоді люди (у 21 рік), проходячи для цього спеціальний ритуал посвяти в рицарі. Все це разом складало поняттякуртуазності(від франц.Court– двір) – кодексу рицарської поведінки при королівському дворі, дотримання етикету феодального двору. Але вихованням, освіченістю та вірною службою рицарство не обмежувалось, рицар мав бути закоханим у Прекрасну Даму, Даму Серця, якій він мав присвячувати вірші, пісні, подвиги, тобто відкрито їй служити, демонструючи готовність пожертвувати заради неї своїм життям.

Важливою рисою героя рицарського роману є стремління рицаря вершити подвиги заради особистісної слави, власного вдосконалення та дуже часто на честь дами серця. Самі рицарські романи були насичені фантастичними елементами, екзотичними моментами та пригодами. Рицар навмисно шукає подвигів, які могли б прославити його ім’я, при цьому рицар завжди покладається лише на самого себе, хоча в найскладніших ситуаціях йому зазвичай допомагають добрі люди.

Рицарські ідеали знайшли своє повне вираження в романах «артурівського циклу», які були пов’язані образом легендарного короля бриттів Артура. Романи «артурівського циклу» називають щебретонськими, тому що ці романи склалися на основі кельтських переказів, які добре збереглися в Бретані.Роман про Трістана та Ізольдуналежить до цього циклу, та його джерелом вважаються піктські та ірландські перекази. Середньовічний віршований роман про Трістана та Ізольду дійшов до нас у двох неповних варіантах, які були написані норманськими труверамиТомаіБерулем, зберіглось також «Ле про жимолость» (бл. 1165) Марії Французької, написане на сюжет про Трістана та Ізольду.Готфрід Страсбурзькийтакож взявся писати свій варіант історії про Трістана та Ізольду, куртуазний епос «Трістан», який був переказом версії Тома, але твір залишився незавершеним. РоманТомаса Мелорі«Смерть Артура» (1485) включає окрему книжку про Трістрама, але в його версії закохані залишаються живими.

Варіант Берулявважають більш раннім та відповідно більш наближеним до кельтських переказів, любов героїв у нього позбавлена куртуазних нюансів, викликана саме чарівним зіллям, дія якого обмежена трьома роками.Версія Томавизнається куртуазним варіантом твору Беруля. У Тома переважають мотиви страждання і розлук, є натяки на зародження кохання ще до того, як закохані відвідали любовного напою, тому мотив вини героїв послаблений, через що трувер ідилічно змальовує життя коханців у лісі. У 1900 р. на основі цих двох середньовічних версій був створений завершений текст роману про Трістана та Ізольду французьким філологом-медієвистомЖозефом Бедьє, який, як правильно зауважив М. Рильський, написав реконструктивний роман сучасною французькою мовою, з деяким повивом старовини.

Роман про Трістана та Ізольду має специфічні риси, що відрізняють його від бретонського циклу романів у цілому. Географія роману виглядіє більш реалістично: йдется про Ірландію (Корнуел), Шотландію (Лооннуа), Англію (Уельс), французьку Бретань. У романі значно зменшена кількість описів турнирів, придворних свят; у творі зміщені акценти: головну роль відіграють почуття героїв, кохання Трістана до Ізольди Золотокосої, хоча не втрачають значимісті й васально-сеньйоральні відносини, втім,конфліктцього роману трагічний, нерозв’язний, він лежить у площині моральних особистісних цінностей і психологічних настроїв героїв, які розриваються між своїм коханням і почуттям чи то васального (Трістан), чи то подружнього (Ізольда) обов’язку. Трагічний конфлікт має і трагічну розв’язку: герої помирають, не зазнавши щастя на землі, але об’єднавшись після смерті. Взагалі, весь роман просякнутий мотивом кохання-смерті, який можна розуміти як неможливість щасливого кохання людей на землі, велике кохання є трагічним за своєю суттю.

У романі змінюється і концепція кохання. У романі зображується не кохання-поклоніння дамі серця, а кохання-пристрасть. Кохання героїв є трагічним, тому що вони розуміють, що це божевільне, відчайдушне і глибоке почуття штовхає їх на зради, обмани, хитрощі, негідні вчинки. Але в основі їхнє почуття безгрішне, вони не вчиняють так навмисно, вони лише не можуть існувати один без одного. Кохаючи один одного, вони порушують загальноприйняті норми і закони, зраджують короля Марка, який намагається завжди поводитися шляхетно і стримано. І чим стриманіше і терпиміше тримається Марк, тим більш незручно почуває себе Трістан, відчуваючи свої мимовільну провину і ницість.Мотив чарівного напоює важливим у романі, адже кохання героїв має такий болючо-пристрасний, напружений і невгамовний характер саме через цей напій (в інших рицарських романах кохання зазвичай було викликане природним шляхом), однак мотив чарівного зілля далеко не вирішальний, адже справжню симпатію один до одного герої відчули ще до того, як вони випили на кораблі цей напій. Любов Трістана та Ізольди, незважаючи на її протизаконний присмак, настільки глибока та одухотворена, що на боці цих героїв виступають як люди, так і самий Бог. Велика містика великого почуття поєднує закоханих після їхньої смерті, що виражається надзвичайно зворушливим і глибоко символічним фіналом твору: «За ніч із Трістанової могили виріс зелений терновий кущ з могутнім гіллям, увесь укритий пахучими квітками; він перегнувся через каплицю і вріс в Ізольдину могилу. Люди були зрубали його, та другого дня він виріс знову такий само зелений, квітчастий та живучий і знову заглибився до останнього ложа Ізольди Злотокосої. Тричі спитувалися його знищити, та дарма. Нарешті переказано про це диво королю Маркові. Король назавжди заборонив рубати той терен».