2. Що таке суспільство.

Для різних ідеалістичних шкіл і напрямків характерним є розуміння суспільства як сукупності людських індивідів, що об’єднуються для задоволення «соціальних інстинктів». «Суспільство, - зазначав Аристотель, - тримається тим, що кожному воздається пропорційно до його діяльності; при цьому або ж намагаються воздати за зло злом, і якщо подібне воздаяння неможливе, то такий стан вважається рабством, або ж за добро добром, якщо ж ні, то, значить, за послуги не воздається рівною послугою, а держава саме і тримається подібними взаємними послугами…».¹²

Сократ і Вольтер вважали, що основою суспільства є вищі розуміння моральності. «Всі люди, яких до сих пір відкрили, - писав Вольтер, - у самих диких і жахливих країнах живуть суспільствами, як бобри, мурахи, бджоли і багато інших видів тварин. Ніколи не бачили такої країни, де б люди жили поодинці, де б самець з’єднувався б із самкою випадково і залишав її у наступний момент внаслідок огидливості; де мати не визнавала б своїх дітей після того, як вона їх виховала, і де б люди жили без сім’ї і без будь-якого суспільства».¹³

Над цією проблемою бився Г. Гегель, намагаючись за хаосом різних інтересів, волі, бажань, дій людей відшукати внутрішню логіку процесу становлення і розвитку суспільства, його об’єктивну закономірність.

Як бачимо, в основі поглядів цих мислителів лежить абсолютизація ролі свідомості у житті суспільства.

Що ж стосується домарксистських матеріалістичних концепцій суспільства, то для них характерним був натуралізм – опір на філософський принцип, відповідно до якого всі соціальні явища викликаються діями лише природних закономірностей. Вищі форми буття, соціального буття, метафізично зводяться до низших, людина – до рівня суто природної істоти. З цього випливало приниження людської активності, суб’єктності, заперечення людської свободи.

З натуралізму випливав механіцизм: людина розглядалася як соціальний атом, а суспільство уявлялося в якості механічного агрегату індивідів, замкнутих на своїх власних інтересах. Механіцизм, у свою чергу, служив теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму й егоїзму, теоретичної моделі суспільства, в якому постійно йде війна кожного проти всіх. Із цієї обставини виходили прибічники «теорії суспільного договору» (Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк та інш.), які вважали, що в основі суспільства лежить необхідність контролю людей над своїми діями, яку, на їх думку, і повинна задовольняти держава.

Основне ж, цементуюче начало суспільства вбачалось ними або у вигоді (просвітителі 17-18 ст.), або в любові (Л. Фейєрбах).

Тут, як ми бачимо, має місце співпадіння позицій представників ідеалістичних напрямків і домарксистського матеріалізму, немарксистської соціології 19-20 ст. у поглядах на суспільство, які вважали, що в суспільстві немає таких явищ, котрі б не визначалися свідомістю.

Засновники діалектичного матеріалізму у розумінні суспільства виходили з того, що сам по собі факт буття людини не може розкрити сутності суспільства. Відкидаючи поняття абстрактної, позаісторичної людини, К. Маркс у главі «Про капітал» «Економічних рукописів 1857-1859 років» підкреслював: «Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв’язків і відношень, у яких ці індивіди знаходяться один до одного».¹⁴

У відомому листі П.В. Анненкову засновник діалектичного матеріалізму пояснював: «Що ж таке суспільство, яка б не була його форма? Продукт взаємодії людей. Чи вільні люди у виборі тієї або іншої суспільної форми? Зовсім ні. Візьміть певну сходинку розвитку виробничих сил людей, і ви одержите певну форму обміну [commerce] і вживання. Візьміть певну сходинку розвитку виробництва, обміну і вживання, і ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів або класів, - словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, який є лише оформленим виразом громадянського суспільства».¹⁵

Що ж складає сутність феномена суспільства? У якості її виступають вищезазначені взаємодії людей, тобто суспільні відносини. Сукупність їх, як уже відзначалось, формує суспільне буття, що відзначається складною структурою. Основними структуроутворюючими елементами зазначеної системи , як вважають дослідники, виступають:

1. люди, тобто суб’єкти у всьому різноманітті їх проявів, включаючи конкретних людей, сім’ї, класи, більш дрібні соціальні групи, нації, народи тощо;

2. економічні відносини, що обумовлюють соціальну структуру суспільства;

3. політичні відносини, що детермінують політичну систему суспільства з усіма її структурними підрозділами – державним устроєм, системою політичної влади тощо;

4. соціальні відносини – відносини між різними соціальними групами суспільства;

5. національні відносини – відносини між суб’єктами, що представляють різні національності, які є у суспільстві;

6. духовні або ж ідеологічні відносини тощо.¹⁶

Зміст суспільства не зводиться до якогось одного або ж кількох із його структурних елементів. Воно представляє собою сукупність усіх структурних елементів, їх взаємозв’язок один з одним і оточуючим середовищем. Виходячи з цього, «суспільство» може бути визначено у якості категорії соціальної філософії, що позначає сукупність взаємодіючих суб’єктів, прагнучих до задоволення своїх потреб і здійснюючих спільну життєдіяльність у всьому різноманітті її проявів у межах загальних для них просторово-часових параметрів.

У широкому значенні слова суспільство постає у якості частини матеріального світу, що відокремилась від природи, форми життєдіяльності людини, що історично розвивається. У вузькому ж значенні слова суспільство є певний етап людської історії – суспільно-історичні формації, міжформаційні, внутрішньоформаційні історичні сходинки (докапіталістичне суспільство, ранньофеодальне та інш.) або окреме, індивідуальне суспільство, соціальний організм (наприклад, французьке суспільство, американське суспільство, українське суспільство тощо).

«Суспільство, - зазначає В.М. Шевченко, - як функціонуюча система має телеологічну природу. Воно об’єктивно прагне до збереження себе як до певної цілі, яка складається із множини більш конкретних цілей. Суспільство може взагалі не замислюватись про існування такої цілі, невірно її визначати або заперечувати її наявність. Але саме життя, практичні дії людей говорять про наявність такої цілі набагато більше, ніж слова і теорії. Такий висновок у науці було зроблено давно і підтверджено у 50-60-х рр. 20 ст., коли суспільство як цілісна самокерована система стало предметом вивчення з позиції такої науки, як кібернетика».¹⁷

Як один з елементів об’єктивної реальності суспільство підпорядковане всім загальним законам і закономірностям розвитку дійсності. З іншого ж боку, як особлива, специфічна її частина, суспільство характеризується власними закономірностями. Це і обумовлює особливості його пізнання, про що мова буде йти у спеціальному розділі. Зараз же ми зупинимося на одному із найскладніших відносин, яким є відношення «людина-суспільство». Воно, як ми побачимо, відіграє дуже важливу роль у становленні і розвитку соціального.