6. Взаємозв'язок минулого, сьогодення і майбутнього в історичному процесі. Проблема суспільного прогресу.

Майбутнє завжди хвилювало всі попередні нам покоління людей, будило у них прагнення заглянути в завтрашній день. Проте не буде перебільшенням сказати, що ніколи ще це хвилювання не було таким сильним і таким масовим як зараз. Причини даної обставини лежать в характері і своєрідності нашої епохи, що відрізняється винятковим динамізмом, в основі якого лежать наслідки науково-технічної революції, нерозривно пов'язані з ними глибокі соціальні перетворення.

У наш час майже щороку, а іноді кожного місяця і протягом дня здійснюються такі події, які можуть вплинути на зміну життю величезної кількості людей, цілі країни і континенти. Внаслідок цього питання про майбутнє людського суспільства для наших сучасників нерозривно пов'язане не тільки з неспокоєм про долю подальших поколінь, але і про їх власний завтрашній день.

Їх упевненість в тому, що це майбутнє буде краще, ніж минуле і сьогодення, прагнення до нього, бажання своєю особистою участю наблизити його настання багато в чому залежить від розуміння масами того, що історичний розвиток підпорядкований дії об'єктивної закономірності соціального прогресу.

Але, містячись в зачатковому вигляді вже в працях видатних мислителів старовини, вона важко пробивала собі дорогу в суспільних науках, вперше отримавши широке визнання і детальну розробку лише в епоху Просвіти, в період відмирання феодалізму і зародження капіталізму. З тієї пори ідея соціального прогресу незмінно знаходиться в центрі уваги всіх філософських шкіл і течій.

У різних підходах до теоретичного розв’язання проблеми суспільного прогресу, властивих представникам тій або іншій з шкіл, знаходить свій прояв не тільки розуміння ними попередньої історії, бачення майбутнього, але і їх відношення до існуючого суспільства. Воно обумовлюється їх приналежністю до певних соціальних груп і верств, до табору сил прогресу або протилежного йому табору реакційних, консервативних сил.

Переконаність в закономірності суспільного прогресу, основана на визнанні наступного зв'язку між поколіннями людей, що змінюють одне одного, детермінованості діяльності кожного з них результатами діяльності попередніх поколінь (зрозуміло, обмежена багатьма ілюзіями), відрізняла ідеологів революційної буржуазії. Так, наприклад, один з найяскравіших прихильників ідеї соціального прогресу Жан Антуан Кондорсе писав, що, якщо розглядати історичний розвиток «з погляду результатів щодо маси індивідів, співіснуючих одночасно на даному просторі, і якщо прослідкувати його від покоління в покоління, то тоді воно нам представиться, як картина прогресу людського розуму. Цей прогрес підпорядкований тим же загальним законам, які спостерігаються в розвитку наших індивідуальних здібностей, бо він є результатом цього розвитку, спостережуваного одночасно у великого числа індивідів, сполучених у суспільстві. Але результат, виявлений в кожен момент, залежить від результатів, досягнутих в попередні моменти,

і впливає на ті, які повинні бути досягнуті в майбутньому»¹⁹.

Неважко помітити, що наведений вислів одного з піонерів, що обґрунтовували закономірний характер соціального прогресу, грішить істотною однобічністю – в нім абсолютизується «прогрес людського розуму», тобто духовної, ідеологічної діяльності. Такий підхід до розгляду суспільного розвитку, набувши поширення серед західних суспільствознавців, в подальшому сприяв формуванню поколінчастого методу, дотримання якого приводило, по суті, до заперечення закономірності соціального прогресу.

На принципах цього методу, зокрема, будується концепція «конфлікту поколінь», основна теза якої зводиться до того, що кожне молоде покоління негативно, критично налаштоване по відношенню до тієї, соціальної, особливо політичної і ідеологічної дійсності, що зустрічає його появу у світі. В цьому відношенні вельми характерний вислів відомого іспанського філософа Хосе Ортега-і-Гассета, що міститься в його роботі «Повстання мас». На його думку, «покоління діє близько 30 років, але діяльність його поділяється на два періоди, різні за формою: у першому періоді молоде покоління пропагує свої ідеї, настрої, схильності; у другій воно приходить до влади і проводить їх в життя. Наступне покоління в цей час вже несе нові ідеї і смаки, які починають проникати в загальну атмосферу. Якщо ідеї і смаки правлячого покоління носять радикальний, революційний характер, то нове покоління антиреволюційне, тобто по суті реакційне за духом»²⁰. Як бачимо, при такому повороті справ вести розмову про спрямованість історичного процесу, соціальний прогрес просто неможливо.

Звідки ж черпає нове покоління свої ідеї, які їх витоки? Хосе Ортега-і-Гассет це питання обходить. Зате воно детально розглядається в роботі його послідовника, сучасного канадського соціолога Л. Фойера «Ідеологія і ідеологи». Згідно Л. Фойеру, вступаюче в конфлікт молоде покоління, вірніше, не все покоління, а його частина в особі «молодих інтелектуалів», вимушено звертатися до ідеологічних міфів, де і знаходить заклик до дії для досягнення своїх цілей ²¹.

Такий односторонній, ідеологізований підхід не може вважатися науковим. Ігноруючи матеріальне виробництво, що становить основу життя всякого суспільства, а, отже, і кожного з його поколінь, він виключає можливість правильно пояснювати не тільки історичний процес у зв'язку із зміною поколінь, але і процес розвитку окремих сторін суспільного життя, у тому числі і духовне виробництво. Не ігноруючи важливості ідеального чинника в суспільному житті, не можна зменшувати значення матеріального чинника і, перш за все, виробництва матеріальних благ. Складаючи основу суспільного розвитку, матеріальне виробництво, кінець кінцем, визначає всі інші сторони суспільного життя, обумовлює, як вже наголошувалося, закономірний характер історичного процесу, закономірність соціального прогресу. І одним з істотних проявів дії закономірності соціального прогресу служить нерозривний наступний зв'язок між всіма поколіннями, що послідовно змінюють одне одного в суспільному розвитку.

Як справедливо відзначали основоположники діалектичного матеріалізму, кожна сходинка історії «застає в наявності певний матеріальний результат, певну суму продуктивних сил, відношення людей, що історично створювалося, до природи і один до одного, що склалося історично, застає передавану кожному наступному поколінню попереднім поколінням масу продуктивних сил, капіталів і обставин, які хоча, з одного боку, і видозмінюються новим поколінням, але, з іншого боку, диктують йому його власні умови життя і додають йому певний розвиток, особливий характер» ²².

Вказані умови детермінують якісну характеристику самого наступного покоління і відповідні потреби, які завжди носять конкретно-відмінний характер. Це виражається, по-перше, в тому, що умови, з якими зустрічалися, вступаючи в життя покоління радянського суспільства, скажемо в 20-і роки, не могли викликати у них потреби будувати атомні електростанції, створювати могутні ракети і здійснювати космічні польоти, тобто потреби, які виникають в подальші періоди розвитку суспільства. Конкретно відмінний характер кожного подальшого покоління людей в будь-якому суспільстві виражається також у тому, що умови, сучасні періоду його життєдіяльності, виключають можливість формування у нього характеру потреб, які були властиві його попередникам у минулому. Характер і зміст потреб кожного наступного покоління обумовлюється рівнем суспільного розвитку, рівнем суспільного виробництва.

Для задоволення своїх потреб, перш за все, отримання необхідних матеріальних благ, вступаюче в життя покоління з необхідністю вимушене звертатися до продуктивних сил, передаваних йому попередником і, сприймаючи, використовувати їх в своєму виробництві. При цьому, щоб задовольняти свої потреби, воно, як вже наголошувалося, не може використовувати їх інакше, як, принаймні, підтримуючи той рівень розвитку, який був досягнутий попередниками.

Включаючись у виробництво, покоління не винаходить і свої особливі виробничі відносини, а сприймає як наперед дані, об'єктивні ті відносини, які склалися в суспільстві в процесі його історичного розвитку, в період діяльності попередніх поколінь, які визначаються досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил. Об'єктивність спадкоємності кожним подальшим поколінням виробничих відносин певного рівня розвитку у свою чергу обумовлює необхідність збереження досягнутого попередниками рівня розвитку суспільних відносин в цілому.

Використання кожним наступним поколінням продуктивних сил на тому рівні їх розвитку, який був досягнутий попередніми поколіннями, створює необхідність оволодіння спадкоємцями його раніше придбаним досвідом, науковими знаннями тощо. Це служить важливим чинником, що обумовлює об'єктивність подальшого розвитку духовного виробництва, науки, культури.

Потреби людей, як вже наголошувалося, не є щось незмінне: разом із суспільним розвитком, зміною умов життя вони також розвиваються. Тим самим створюється об'єктивна необхідність для кожного наступного покоління не тільки зберігати рівень розвитку продуктивних сил, досягнутий попередніми поколіннями, але здійснювати їх подальший поступальний розвиток. Це обумовлює таку істотно важливу властивість розвитку продуктивних сил як його загальна прогресивна спрямованість. В свою ж чергу поступальний характер розвитку продуктивних сил детермінує і відповідну загальну спрямованість розвитку суспільних, в першу чергу виробничих відносин, обумовлює закономірність соціального прогресу. Кажучи про цю закономірність, ми, звичайно, не можемо ігнорувати того факту, що історичний процес включає і колооберти, деструкції, тупикові ситуації, регрес, загибель локальних цивілізацій. Проте не можна забувати і про те, що з майбутнім людина, кожне покоління людей того або іншого соціального організму, включаючи і людство в цілому, зв'язує щось краще, більш здійснене, прогресивне. І в цьому сенсі сам по собі соціальний прогрес, його наявність служить проявом оптимального взаємозв'язку минулого, сьогодення і майбутнього.

В той же час важливо підкреслити, що будь-яка з суспільних закономірностей не може реалізуватися інакше, як за допомогою діяльності людей, що спираються на знання їх, враховують наявність в соціальному організмі протилежних тенденцій, що розвивається. Існуючи, як можливість, детермінована всім ходом попереднього розвитку, соціальний прогрес не реалізується, так би мовити, автоматично і нестримно, як думалось деяким невдалим авторам. Він наступає, якщо здійснюючі свою життєдіяльність покоління добиваються оптимізації взаємозв'язку минулого, сьогодення і майбутнього.

Найважливішою з детермінант, що обумовлюють оптимізацію вказаного взаємозв'язку, є вдосконалення, подальший розвиток кожним поколінням продуктивних сил, що дісталися від попередників. Рішення, яке було прийняло Єльциним, Кравчуком і Шушкевичем у Біловезькій Пущі, привело до розвалу єдиного народногосподарського комплексу, що склався в СРСР. В результаті продуктивні сили України, Росії, Білорусі, інших держав що проголосили свою незалежність, опинилися не в змозі задовільняти потреби поколінь своїх співгромадян. Єдино можливим шляхом забезпечення благополуччя народів цих держав є реанімація і подальший поступальний розвиток продуктивних сил, що дісталися в спадок, природно виходячи з нових політичних реалій. Без цього регресивні процеси з неминучістю посилюватимуться, прирікаючи молоді незалежні держави на безбарвне животіння в обозі всесвітньої історії. Думається, що рішення саме цієї проблеми повинне бути в центрі уваги і теоретиків, що все більш замислюються над питанням, якій же бути нашій Україні, і політиків, що зважилися встати на капітановому містку державного корабля, що терпить лихо.

Обираючи шлях соціального прогресу, намічавши маршрути руху, важливо поклопотатися про об'єктивний показник, який би надійно свідчив про те, що суспільство дійсно слідує обраним курсом, тобто про критерій соціального прогресу.

Проблема ця не з простих і учені вже не раз підступалися до її розв'язання. Французькі матеріалісти як критерій соціального прогресу визначали розвиток розуму, утопісти-соціалісти були прихильниками моральних критеріїв прогресу.

Проте будь-який з критеріїв, узятий з області суспільної свідомості (моралі, права, релігії і т.д.), як багато разів доводилося суспільствознавцями, не може бути єдиним загальноісторичним критерієм прогресу, бо погляди людей самі міняються під впливом реальних умов суспільного життя. Не можна його виявити і в одній лише сфері суспільного буття, а тим більше в тій або іншій з утворюючих його підсистем.

«Щоб подолати антидіалектичну розірваність і протиставлення таких критеріїв, – справедливо вважають деякі філософи, – ми повинні вказати фундаментальну філософську категорію, що характеризує глибинну сутність життя і діяльності людини, а отже, і всього історичного процесу, в якому ця діяльність здійснюється» ²³. Такою категорією, на думку згаданих авторів, що поділяється і нами, є категорія свободи. Вищим же об'єктивним критерієм соціального прогресу є зростання ступеня реально досяжної свободи реалізації соціально значущих здібностей людини, якщо не для всіх, то принаймні для все більшого числа членів суспільства.

Потрібно визнати, що вибравши як засіб оновлення, поступального розвитку суспільства, демократизацію всіх сфер суспільного життя, надмірно захопившись процесом демократизації, ми не врахували можливість його негативних наслідків і продивилися момент, коли почалося зниження раніше досягнутого рівня свободи особи. Про це, зокрема, свідчить явне зниження міри свободи переміщень для наших співгромадян. Багато хто з них небезпідставно вважає, що подорож в США або іншу далеку країну менш небезпечно, ніж в країни ближнього зарубіжжя. А хіба не знизилася реально існуюча міра свободи вибору місця проживання, місця обрання шлюбного партнера, мови спілкування і т.д.?

Дана обставина обумовлює необхідність виявлення параметрів вже досягнутої, наявної міри свободи особи, тих об'єктивних ознак, рис, які характеризують рівень розвитку суспільства, тієї міри, вихід за межі якої означатиме його подальший відкат назад, тобто соціальний регрес.

Це – одне з важливих завдань, яке належить вирішувати суб'єктам, покликаним зупинити регресивні явища в суспільстві і забезпечити його поступальний розвиток.

Розділ VII . СОЦІАЛЬНЕ ПІЗНАННЯ

Соціальне пізнання – це пізнання людьми суспільства, інших об’єктів соціальної реальності, а також самих себе, своїх потреб і інтересів, цілей і бажань. Як таке, соціальне пізнання є одним із структуроутворюючих елементів процесу пізнання, характеризуючись наявністю не лише загальних, спільних з ним ознак, але й притаманних йому особливостей. Розглянемо їх.