2.2 Перша територіальна зона поширення маґдебурзького права

Ще в XI - XII ст. найдавніші міста Німеччини, що ведуть свій початок від римських фортець, намагаються регулювати власні взаємини з верховною владою, вдаючись до допомоги складання нормативних документів (міських хартій), що фіксують права й обов'язки сторін. Такими були перші міські хартії Вормса (1014 р.), Шпейера (1111 р.), Страсбурга і Тріра (останні десятиліття XII ст.). Ці та подібні їм документи сприяли оформленню в Німеччині в XII - XIII ст. особливого міського права, однією з різновидів якого і було маґдебурзьке право, яке отримало широке поширення в сусідніх державах. До найдавніших міст маґдебурзького права належав Ютерборг. Іншим центром поширення маґдебурзького права стало м. Бранденбург, отримавши маґдебурзьке право впродовж 1157–1232 рр. Найімовірніше, це відбулося 1190року. ¹ За посередництвом Брандебургу, маґдебурзьке право одержали міста Шпандау, Берлін, Кьольн, Альт-Ландсберг, Штраусберг, Фальненбург, Дроссен, Мюнхеберг, Міттенвельд, Бернам, Науел, Грауелбрітцен, Еберсвальдт тощо. Міста Нойбранденбурґ (1248) і Шторгорд (1259) отримали бранденбурзьке й опосередковано – маґдебурзьке право. ²

З міст-супутників Бранденбурга міське право Берліна отримали міста Франкфурт-на-Одері (1253), Мюльрозі та, спільно з шпандауським правом, Ратин. Право Шпандау разом з одержанням брандебурзького права стали використовувати у землях Дельтова, Гліна та Барніма. Право м. Штрауберга використовували в регіонах Сольдіна (Мусліборга), де також проживало слов’янське населення у містах Вріженя, Берлінхен (Берлінек), Ландсберга, Кюстріна (Кострчин), Желіна, Барвельда (Місковіце), Вернойхен та Нінбург. Шпандау та Штраусберг були обергофами (старшими містами для інших, що входили до їхніх округів). Маґдебурзьке право слов’янські поморські князі також надали своїм містам. Першим отримало маґдебурзьке право 1235 р. місто Прендлау, а 1237 р. – Штеттін (Щецін), яке стало основним містом Померанії. Згодом більшість міст Померанії перейшли на любекське право. Одними з перших маґдебурзьке право отримали міста Лужиць, з-поміж яких найважливішим було м. Гьорлітц. Маґдебурзьке право йому надав близько 1303 року граф Герман фон Брандебург. До інших міст Лужиць, що володіли маґдебурзьким правом, належали Лаубян (Лубян), Ротенбург, Марклісса, Ройхенбах, Вайссенберґ, Зайденберґ (Забідов), Бернштадт, Баутцен, Цітау, Камену. Право Баутцена отримали 1335 р. міста Пульсніту, 1349 р. – Віттіхінау, Лобау. Цим правом із 1340 р. володіли і 2 чеські міста – Траутенау та Коніґгоф. Окрім того, м. Цітау було центром для 11 навколишніх сіл, що використовували право Баутцена. З роз’ясненнями положень права Баутцена та з метою розгляду апеляційних справ до обергофу м. Цітау звертались інші міста.¹

У ході завоювання Пруссії хрестоносцями Тевтонського ордена і її подальшої урбанізації оформилася ще одна модель німецького міського права, що отримала назву кульмської. Основою цього права стали привілеї, даровані хрестоносцями першим містам Ордена в Пруссії - Торну і Кульму (польська назва останнього - Хелм, звідси кульмське право також називають хелмським) 28.12.1233 р. У жовтні 1251 року цей документ був відновлений у двох примірниках магістром німецьких провінцій Ордену Єберхардом фон Зайном. Відновлення відбулось у зв’язку з втратою оригіналу грамоти при пожежі 1244 року і перенесенням двох міст на нові місця. Обидва ці екземпляри збереглися до сьогодення. Кульмське право є похідним від маґдебурзького, оскільки Торн і Кульм отримали свої права на основі конституції Маґдебурга. Разом з тим, кульмське право було досить самостійним документом і враховувало особливості орденської державності.² Будучи прогресивним для свого часу, кульмське право в подальшому отримало досить широке поширення на території Пруссії, Польщі, Литви, Білорусії і України.

Хелмінське право є одним із різновидів маґдебурзького права. У Польщі, Литві, Білорусії та Україні кульменське право називали хелмінським, правовою основою створення якого стала Кульменська (Хелмінська) грамота. Кульменська земля стала територією, на якій Тевтонський орден розпочав військові дії проти пруського населення. До прибуття на територію хелмінської землі військ Тевтонського ордену край перебував у підпорядкуванні мазовецьких князів та управлявся їх представниками — каштелянами. Міста Кульм (Хелмно) і Торунь (Торн) стали першими об’єктами локації та були важливими центрами території Тевтонського ордену. Термін локація походить від латинського слова loko — поміщаю. У вузькому розумінні це поняття означає створення нового поселення, яке здійснювалось за погодженням між власником землі та організатором колонії — локатором.¹ Згідно з договором або привілеєм, наданим локатору, він зобов’язувався заселити населений пункт певною кількістю колоністів. Локатор мав також право одержати у своє розпорядження більшу земельну ділянку та посісти посаду старости, функції якого раніше виконували війт або солтис. Надалі війт або солтис отримали адміністративні і судові повноваження. Їх посада і повноваження могли передаватись у спадок. Локація передбачала створення нового населеного пункту або переведення існуючого села у статус міста. Юридичною підставою для агресії тевтонського ордену проти Прусії стала грамота князя Конрада Мазовецького від 28 квітня 1228 року, у якій визнавалось право Тевтонського ордену на Кульменську землю. ² Деякі міста існували ще до захоплення Прусії військами Тевтонського ордену. Зокрема Хелмно у перекладі з польської означає «місто, яке розташоване на холмі», а Торунь був важливим торговельним центром і розташовувався на ріці Віслі. Отже, хелмінська грамота гарантувала мешканцям Прусії звільнення від податків і примусового утримання чиновників, сплати мита та зборів за винятком десятини.¹ Було також встановлено власну монету. Власники земельних ділянок на основі хелмінського права отримали право займатися рибальством та полюванням, мали право побудувати один млин у межах своїх земельних ділянок. Власники майна за хелмінським правом сплачували лише незначну орендну плату в розмірі 5 кульменських талярів та 2 марки воску. Вони також зобов’язувались, у випадку володіння 40 ланами землі, проходити військову службу в повному озброєнні з трьома кіньми. Власник земельних володінь, менших за 40 ланів, зобов’язувався мати коня і легке озброєння.² У формуванні населення орденських міст основну участь брали колоністи, що прибули з різних районів Німеччини і звикли жити за різними правовими нормами. Перед керівництвом Ордену постало завдання створення універсальної правової бази для майбутніх міст, яка змогла б задовольнити запити нових городян незалежно від їх колишніх місць проживання.

Основна маса перших колоністів, які формували міське населення Кульма і Торна, походила з області Саксонія-Майсен - звідси прийняття Маґдебурзького судового права. Решта норм кульмського права тісно переплітаються з правовою базою міст Шлезіі, а конкретно Левенберга, Ноймарка, Бреслау, Гольдберга. У перших трьох містах судочинство велося за Маґдебурзьким зразком, але штрафні виплати були також скорочені в два рази. Є подібні моменти в нормах, що регламентують рибну ловлю, а в основі Кульмського Шеффеля, можливо, лежав бреславський, а не леслаурскій. Настільки тісні зв'язки між правовою базою цих міст та орденської, найімовірніше, пояснюються тим, що керівництво Ордена незадовго до початку завоювання Пруссії підтримувало тісні контакти з місцевими князями. 19 липня 1233 в Бреслау відбулася зустріч між Германом фон Бальком, Генріхом Бородатим і єпископом Бреслау Томасом, був присутній там і Фогт з Гольдберга, ініціали якого не названо. Можна припустити, що на зустрічі обговорювалися проблеми майбутнього завоювання і колонізації Пруссії. Гольдберг і Левенберг були першими містами на польській території, що одержали німецьке право. Разом з оточуючими їх селами вони створили найбільший німецький поселенський комплекс, ресурси якого активно використовувалися Орденом на перших етапах завоювання прусських земель, участь в яких брав і вже згаданий Генріх Бородатий, князь Шлезіі. Небажання керівництва ордена обрати в якості правової бази держави якусь конкретну німецьку конституцію видно на прикладі поширення в німецьких землях любекського права. У його основу були покладені грамота Генріха Лева (що не зберіглася до нашого часу) і привілеї імператорів Фрідріха I (1186 р.), та Фрідріха II (1226 р.) що розширюють її., а також постанови любекського суду шеффенів. Перші збережені фрагменти тексту права, написані латинською мовою, датовані 1226 - 1227 р. Любекське право було старше маґдебурзького і раніше його отримало статус загальногерманського. Купецтво Любека, допомагаючи ордену в справі завоювання і колонізації Пруссії, вимагало введення в містах, заснованих за його підтримки, любекського права. У цьому випадку нові міста менше залежали від Ордена, але потрапляли під контроль Любека, що з 1268 став керівником Ганзейського союзу і до цього грав провідну роль в торгівлі на Балтиці. Міста, що входили в Ганзейский союз, мали право вільної торговельної діяльності на чужій території. Вводячи в дію норми любекського права, Орден ризикував втратити свій статус повновладного правителя Пруссії, будучи зобов'язаним гарантувати містах з любекським правом великі пільги і привілеї. У разі конфлікту з орденської адміністрацією вони могли спертися на підтримку могутньої Ганзи на чолі з Любеком. Така ситуація була б для Ордена найменш вигідною, тому любекське право розповсюдження в Пруссії не отримало і було прийнято тільки в Ельбінгу, Бранденбурзі, Брауенсбергу і Мемелі. Кульмське право, в свою чергу, стало основним для всіх інших міст орденської Пруссії. Таким чином, структура міських хартій в кожному окремому випадку включала в себе розміри земельних пожалувань місту, права земельних власників, розміри податків, систему судочинства. Залежно від розмірів міста, його значущості для держави ці права могли бути спочатку розширені або скорочені, але основні характеристики зберігалися.¹