3.13. Причини існування латентної злочинності

   Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого й іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації та облікові злочинів, а також їх розкриттю, зокрема й забезпеченню повноти й усебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки в діяльності правоохоронних і судових органів, до обов'язків яких входять виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.    Існують об'єктивні та суб'єктивні фактори, що зумовлюють існування латентної злочинності:    - до об'єктивних належать: середовище й обставини, в яких здійснюються злочини. Приміром, специфічні недоліки у звітності та контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів, здійснених посадовими особами; відсутність письмових і речових доказів; віддаленість від населених пунктів або людних місць при вбивствах, зґвалтуваннях, розбоях та ін.    - до суб'єктивних належать: небезпечність особи, що скоїла злочин; бажання приховати свою злочинну діяльність; небажання потерпілого повідомляти про злочин; недоліки в роботі право охоронних органів тощо.

3.14. Методи та значення виявлення латентної злочинності

   Для виявлення латентної злочинності використовують загальні та спеціальні методи.    До загальних методів належать: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка при опитуванні спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів та ін.    Спеціальні методи - це, зокрема, такі: аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до розкриття та прийняття санкцій; екстраполяція; системно-структурний аналіз тощо.    Чітке виявлення об'єктивних і суб'єктивних обставин по кожному злочину сприяє здійсненню необхідних заходів щодо ослаблення таких явищ у майбутньому. Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:    - володіти інформацією про реальний стан злочинності на території обслуговування;    - визначати справжню структуру злочинності;    - мати чітке уявлення про тенденції в динаміці злочинності;    - визначати розмір збитків, заподіяних державі та громадянам;    - виявляти обставини, що породжують злочинність, і визначати шляхи їх усунення;    - прогнозувати та планувати боротьбу зі злочинністю.    Традиційно боротьба зі злочинністю будується без взяття до уваги латентної злочинності, а щоб досягти певних успіхів, необхідно зважати на її стан.

19. 6.3. Основні сучасні теорії причин злочинності в Україні та Росії

   Проблема причинності у вітчизняній кримінології тривалий час перебувала під впливом ідеологічних чинників. Існування причин злочинності як соціально-правового явища в умовах розвинутого і повного соціалізму тривалий час взагалі викликало заперечення або їх існування визнавалося з великою кількістю застережень. Причини злочинності при соціалізмі й капіталізмі різко протиставлялися. Стверджувалося, що злочинність відтворюється власне капіталістичним суспільством і її неможливо ліквідувати, не ліквідувавши систему існуючих у цьому суспільстві відносин. Серед соціально-економічних причин називалися приватна власність, наявність експлуатації, безробіття, серед ідеологічних — панування індивідуалістичної ідеології та психології. Ці причини вважалися корінними причинами злочинності, які було ліквідовано при соціалізмі. Основне місце відводилось ідеологічним факторам. До основних причин злочинності, як правило, зараховувались історична зумовленість соціальних явищ; дія закону відставання свідомості від буття, що конкретно виявлялось у наявності комплексу пережитків у свідомості та поведінці людей; вплив антагоністичної капіталістичної суспільно-економічної формації, яка існує одночасно із соціалізмом. Це так звані причини першого порядку. Причинами другого порядку вважалися неантагоністичні суперечності, що існують при соціалізмі і зникають у міру зміцнення соціалізму, але на певному етапі зумовлюють можливість виникнення тих чи інших негативних явищ, у тому числі й злочинності.    Причини злочинності поділялися кримінологами того часу на повні та специфічні. Повною причиною вважалася сукупність соціальних явищ, що перебували у причинному й зумовленому зв’язку із злочинністю. Специфічна причина (власне причина) стосувалася соціальної психології (дрібнобуржуазних традицій, моралі, звичаїв, егоїзму тощо). При цьому зазначалося, що жодне із соціальних явищ не може призвести до злочинності поза сферою соціальної психології.    Як вважає А. Зелінський, помилковість і заідеологізованість викладених основних положень очевидні. Так, посилаючись на таку причину, як відставання суспільної свідомості від суспільного буття, можна пояснювати будь-які дії людей, що не відповідають інтересам суспільства й держави. Обґрунтованій критиці піддав А. Зелінський і розподіл причин злочинності на повні та специфічні (або неповні). Така термінологія, на його думку, розмиває відмінність між поняттями “причина" і “умова", оскільки умова підноситься до рангу причини (“повної"). Крім того, викликає сумнів логіка поняття “повна причина". Якщо визнати її існування, то необхідно погодитись із реальністю “неповної причини”. Але неповна причина не може породити жодного наслідку.    Сучасними представниками соціологічного напряму є науковці-кримінологи Національної академії внутрішніх справ (НАВС) України [16]. Вони вважають, що основні причини злочинності полягають насамперед у соціальних умовах життя суспільства й тому недоцільно шукати причини злочинності у криміногенних якостях людей і генетичних факторах людської індивідуальності. На їхню думку, розгляд соціальної проблеми причин злочинності не можна підмінювати ні біологічними (генетичними) властивостями особи, ні психологічними (індивідуальними). Біопсихологічні фактори є тільки умовами, які сприяють або ускладнюють формування особистості. Самі по собі вони не визначають і не можуть визначати зміст поведінки, відбиваючись на формі поведінки вольових актів, у тому числі злочинності. Злочинцями не народжуються, а стають, і жодна людина від цього не убезпечена.    Вчені-кримінологи НАВС України зазначають, що при вирішенні проблеми причин злочинності необхідно враховувати вихідні положення, порушення яких може призвести до помилкових висновків:    - причинно-наслідковий зв’язок соціальних, психологічних та інших явищ, що мають кримінологічне значення, є об'єктивно існуючою залежністю у природі й суспільстві, яка має загальний універсальний характер; кримінологічна специфіка не повинна підміняти закономірності власне причинного зв’язку;    - оскільки злочинність є явищем не лише соціальним, а й правовим, соціально-психологічним, вона має певні не тільки соціальні, а й інші причини;    - розглядати цю проблему неможливо, ігноруючи особу злочинця, який взаємодіє із зовнішнім середовищем, коли зовнішнє (соціальне) відбивається через внутрішнє (суб’єктивне) і породжує єдиний результат — злочин. Разом з тим включення до причинної залежності особи злочинця не повинно призводити до абсолютизації як її значення, так і зовнішнього впливу на неї.    Вчені НАВС України вважають, що загальними причинами злочинності є соціальні суперечності, які супроводжують розвиток суспільства, або, навпаки, деградацію: застій, що безпосередньо впливає на злочинність і її зміну. На їхню думку, причини злочинності містяться насамперед в економічних відносинах суспільства, прорахунках і недоліках економічного планування, розбалансованості господарського механізму, у системі розподільчих відносин. Істотний вплив на можливість здійснення особою акту протиправної поведінки, а відповідно і на злочинність взагалі, справляє й соціально-моральний стан суспільства.    Представниками соціологічного напряму є також вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії [17]. Вони вважають, що єдиною причиною злочинності є ступінь розвитку соціальних суперечностей, які породжені розшаруванням суспільства на класи, що з необхідністю спричинилося спочатку до появи небезпечних для суспільного устрою посягань, а потім (або разом з цим) і виникнення особливої галузі права — кримінального, що підтримується державою.    Водночас міжкласові суперечності не вичерпують спектра соціальних суперечностей. До них належать також міжрасові, міждержавні (або між групами і блоками держав), міжнаціональні, міжконфесійні, внутрішні класові, міжособисті та внутрішні особистісні суперечності, які впливають на стан злочинності та її поширення.    Умови і явища, що сприяють існуванню злочинності й визначають її стан, вчені Санкт-Петербурзької академії МВС Росії поділяють на дві групи: зовнішні (об’єктивні) і внутрішні (суб’єктивні).    Зовнішніми (об'єктивними) є умови і явища, які повністю або майже повністю не залежать від волі індивіда. До них належать економічна ситуація в державі й регіоні; господарчі, фінансові, зовнішньоторговельні умови, що характерні для певної держави та її суб’єктів; безробіття; незаконна міграція; екологічні проблеми; урбанізація; житлово-комунальні проблеми та ін.    Внутрішніми (суб’єктивними) є умови і явища, що впливають на злочинність і пов’язані зі способом життя людей. Здебільшого це пияцтво і алкоголізм. До цих умов належать також наркоманія і проституція; пропаганда культу насилля, жорстокості та порнографії у пресі, кіно- та відеопродукції; мілітаризація населення; корумпованість частини посадових осіб і працівників правоохоронних органів; недосконалість кримінального законодавства; недоліки в роботі правоохоронних органів й існуючому порядку реєстрації та обліку злочинів та ін.    Кримінолог Н. Кузнецова, яка є представником соціально-психологічного напряму, визначає, що причини злочинності мають соціально-психологічний зміст [18]. Причинами злочинності (у сучасній Росії) вона вважає систему негативних соціально-психологічних явищ, що пов’язані із суперечностями суспільства й держави і породжують злочинність. Іншими словами, причини злочинів і злочинності полягають у соціально негативних суперечностях психології суспільства, спільноти, окремого громадянина. Зміст умов злочинності може бути найрізноманітнішим — соціально-психологічним, економічним, соціальним, правовим, організаційним тощо. За близькістю до злочинності й злочинів вчена розрізняє умови безпосередні й опосередковані. На її думку, суттєву роль у механізмі причин-но-наслідкового зв’язку відіграють внутрішні та зовнішні суперечності, що виникають як всередині суспільства й держави, так і при їх взаємодії із зовнішнім світом. Причини і умови злочинності Н. Кузнецова класифікує на рівні: причини і умови злочинності взагалі; причини і умови окремих груп злочинів; причини і умови окремого конкретного злочину. Криміногенні умови вона класифікує на дві групи: умови, що сприяють вчиненню злочинів (ситуаційні умови), і умови, що формують криміногенну мотивацію. До ситуаційних умов вона зараховує також віктимогенні, тобто поведінку потерпілих.На сучасному етапі розвитку суспільства (у Росії) причини і умови злочинності Н. Кузнецова групує в чотири основні підсистеми: економічні; кримінальної агресії; кримінальної необережності; правові детермінанти.    1. Економічні причини і умови.    - Причини: психологія здирництва, паразитизму, злиднів.    - Умови: помилки у стратегії й тактиці економічних реформ, приватизації, банківській системі та акціонуванні, виробничій сфері, сфері споживання і податковій системі; безконтрольність; безкарність.    2. Причини і умови кримінальної агресій    - Причини: психологія агресивності корисливої, побутової, націоналістичної та сексуальної.    - Умови: безконтрольність обігу зброї і наркотиків; пропаганда культу насилля, порнографії, проституції; відсутність ефективної ранньої профілактики.    3. Причини і умови кримінальної необережності.    - Причини: психологія легковажного ставлення до дотримання вимог громадської безпеки; егоїстично недбале задоволення власних інтересів.    - Умови: недоліки в матеріальному, технологічному, організаційному, правовому забезпеченні особистої та громадської безпеки.    4. Правові причини і умови.    - Причини: психологія правового нігілізму, правової легковажності та правового безкультур’я.    - Умови: недосконалість законодавства; прорахунки правозастосовчої практики; неефективність правового виховання; неефективність громадської профілактики; неефективність ранньої профілактики на стадії правопорушень.    А. Зелінський є представником біопсихологічного напряму в сучасній вітчизняній кримінології. Піддаючи критиці сучасні кримінологічні концепції причинності, вчений зазначає, що у філософський і кримінологічній літературі зберігається панування вульгарно-соціологічних тенденцій у поглядах на співвідношення об’єктивного (середовища існування) та суб’єктивного (людського, у тому числі й біологічно зумовленого) у детермінації злочинності [9]. Як рух вперед він оцінює погляди Н. Кузнєцової, яка на перший план кримінологічної детермінації висуває суб’єктивний фактор. А. Зелінський вважає, що людські вади завжди були й залишаються найближчою та визначальною причиною всіх видів антисоціальної поведінки, у тому числі й злочинної, не заперечуючи при цьому впливу на поведінку людей обставин, що об’єктивно від них не залежать. Обґрунтовуючи свою думку, вчений зазначає, що методологічно обґрунтованішим був би пошук першопричини злочинності в суб’єктивному факторі — недосконалості людської природи, оскільки якщо основну причину зростання злочинності пояснювати виключно об’єктивно існуючими економічними суперечностями, то поза увагою залишаються проблеми культури, моральності, психічного здоров’я, тобто фактори, які безпосередньо породжують девіантну поведінку.    Отже, А. Зелінський основною причиною злочинності визнає суб’єктивні фактори: психічну неврівноваженість, негідні пристрасті, прагнення до влади, агресивність, користолюбство, бездуховність, безкультур’я, шкідливі звички, конформізм.    Як зазначалося, людські вади притаманні власне природі людини, вони існували й існуватимуть завжди. Разом з тим зауважимо, що на стан психічного і соматичного здоров’я населення держави впливає стан генофонду нації. Найбільшої шкоди генофонду українського народу було завдано в період перебування України у складі СРСР під час голодоморів, колективізації і знищення куркулів як класу. Значних втрат зазнала Україна і під час Великою вітчизняної війни. Усе перелічене істотно позначилось на психічному і моральному здоров’ї населення України (біологічне спадкування).    Піддаючи критиці погляди представників соціальної парадигми, А. Зелінський наголошує, що їх звинувачення в бік прихильників біопсихологічної теорії стосовно того, що вони визнають уроджені злочинні схильності людей, є безпідставними, оскільки жоден з них, за винятком Ч. Ломброзо, цього не стверджував. Успадковуються не злочинні нахили, а такі особливості психіки та тілесної конституції людини, які за несприятливих умов середовища значно підвищують ризик формування особистості соціопата, який постійно конфліктує із суспільством та іншими людьми. Суб'єктивно-особистісні фактори, які належать до безпосередніх причин злочинності (причин першого порядку), у свою чергу, є наслідками біологічного й соціального спадкування (причини другого порядку) і тісно взаємопов’язані.    Умови криміногенної детермінації А. Зелінський поділяє на суб’єктивні та об'єктивні.    Суб’єктивні умови злочинності, тобто ті, що залежать від волі людей, породжуються тими самими негативними моральними та психологічними явищами і особистісними властивостями, що й причини злочинності. Таким чином, суб’єктивні причини злочинності об’єктивуються не тільки у злочинності, айв умовах, які їй сприяють. До таких умов належать пияцтво і алкоголізм; наркоманія; криміногенність засобів масової інформації; пропаганда жорстокості, насилля, розпусти; втрата освітою авторитету; корупція державних службовців і правоохоронних органів; низька ефективність діяльності органів здійснення кримінальних покарань; незаконна міграція; мілітаризація населення за рахунок поширення незаконного зберігання зброї, що надходить з інших держав через “прозорі кордони”, та ін.    Об’єктивними умовами є соціальні суперечності, які безпосередньо не залежать від свідомості й волі населення, а успадковані з минулої доби, підтримують стан напруження в суспільстві та сприяють злочинності. До таких факторів належать негативні аспекти урбанізації та прогресу; економічні, екологічні проблеми та інші об’єктивно зумовлені труднощі переходу до ринкової економіки. Швидкий розвиток великих міст на загальному тлі руйнування сільського побуту призвів до демографічної диспропорції: з одного боку, перенаселення, дефіциту житла, транспортних та екологічних проблем у містах, з іншого — нестачі робочих рук, занепаду сільського господарства. До негативних наслідків урбанізації належать психологічні перевантаження, інформаційна перенасиченість, сурогати масової культури, які не сприяють моральному вдосконаленню людини. Економічна криза в Україні призвела до безробіття й різкого розшарування суспільства на багатих та бідних.    Розподіл кримінологічних факторів на суб'єктивні та об’єктивні А. Зелінський вважає умовним, оскільки суб’єктивні фактори детермінуються не тільки особою, а й умовами буття, що об’єктивно склалися, і навпаки. Разом з тим, на його думку, пояснити причини і умови злочинності, а також її динаміку в різні історичні періоди неможливо без відокремлення того, що здійснюється закономірно під впливом сил, які не залежать від людей, і того, що люди самі ускладнюють собі існування.    Отже, розглянуті сучасні теорії вирішення проблеми детермінації злочинності мають як прихильників, так і супротивників. Проте зазначимо, що вчені-кримінологи як України, так і Росії при вирішенні проблеми детермінації злочинності надають перевагу теоріям соціологічного напряму.

20. теории прирожденного преступника.

Основные идеи этой теории сводились к следующим положениям: преступником, являющимся особым природным типом, не становятся, а рождаются; причина преступности заложена не в обществе, а в самом преступнике; для врожденного преступника характерны особые физиологические, психоло_гические и даже анатомические свойства. Последние при этом различаются в зависимости от преступной направленности личности на совершение убийств, изнасилований, посягательств на собственность.Подобные взгляды приводили к выводам о необходимости внесудебных процедур выявления и изоляции прирожденных преступников. Так, достаточно широкое распространение получила теория клинической криминологии (опасного состояния личности), объясняющая преступность внутренне присущей отдельным индивидам склонностью к преступлениям. Такие склонности, по мнению французского ученого Пинателя, определяются с помощью особых тестов, а также анализа профессии, образа жизни, поведения личности.Коррекция поведения потенциальных или реальных преступников. Близки к идеям Ломброзо оказались и концепции умственной отсталости преступников (Годдард), их наследственной предрасположенности (Кинберг, Лонге и др.). В основе этих концепций лежали исследования поведения нескольких поколений близких родственников; идентичных и неидентичных близнецов; влияния на поведение лишних мужских хромосом. может, по мнению представителей данной школы, осуществляться с использованием электрошока, хирургии, стерилизации, кастрации,медикаментозного воздействия. Представители теории конституционного предрасположения к преступлению (Кречмер, Шелдон, супруги Глюк и др.) связывали совершение преступлений с работой желез внутренней секреции, влияющей как на внешность (физическую конституцию), так и на психику человека.

21. I. Теорія аномії ПО Е. Дюркгейма. Аномія-це стан беззаконня, відсутність правових норм. Фундамент для теорії аномії, використовуваної при поясненні причин злочинності, заклав Еміль Дюркгейм. Він вважав, що соціально поведінка, що відхиляється і злочинність - це цілком нормальні явища. Якщо в суспільстві немає такої поведінки, значить, воно до хворобливості законтроліровано. Коли ліквідується злочинність, припиняється прогрес. Злочинність-це плата за соціальні зміни. У тій же мірі, в якій геній повинен мати можливість до самовдосконалення, злочинець повинен мати шанс на злочин. Суспільство без злочинності немислимо. Якщо б перестало відбуватися все те, що зараз називається злочинним, в категорію злочинності довелося, б зарахувати якісь нові види поведінки. Бо злочинність неминуча, незнищенна. І причина цього не в тому, що люди слабкі і злі, а в тому, що в суспільстві існує нескінченна безліч самих різних видів поведінки. Солідарність ж у людському суспільстві досягається тільки тоді, коли проти цього розмаїття в поведінці використовують конформістський пресинг. Цей пресинг забезпечують покарання. Злочинність-це фактор суспільного здоров'я, в суспільстві без злочинності тиск колективного свідомості була б настільки сильним і жорстким, що ніхто не зміг би йому протистояти. У цьому випадку злочинність була б, звичайно, знищена. Але разом з нею зникла б і будь-яка можливість прогресивного соціального розвитку. І якщо оригінальність ідеаліста, чиї мрії випереджають свій вік, самовиражається, то повинна знайти своє вираження і «оригінальність» злочинця, який неабияк відстає від свого століття. Злочинець - це не якесь нездатне до соціалізації істота, не паразит, не чужий елемент, не пристосувався до суспільства, а фактор, який грає в житті суспільства певну роль. За Дюркгейма, злочинність буває незначною в суспільстві, де людської солідарності та соціальної згуртованості достатньо. У результаті соціальних змін, які можуть йти як у бік економічного краху, так і в напрямку розквіту, створюються сприятливі умови для поділу праці і більшого розмаїття життя, а інтегруючі, сили послаблюються. Товариство розпадається і розколюється. Окремі його осколки ізолюються. Коли єдність соціуму руйнується, а ізольованість його елементів збільшується, соціально поведінка, що відхиляється і злочинність зростають. Суспільство виявляється в стані аномії. Дане положення Дюркгейм аргументує наступним чином. Французьке суспільство в останні 100 років умисно викорінювали фактори самоврядування людськими інстинктами та пристрастями. Релігія майже повністю втратила свій вплив на людей. Традиційні професійні об'єднання типу ремісничих гільдій (цехи і корпорації) були ліквідовані. Уряд твердо проводило політику свободи підприємництва, невтручання в економіку. А результатом цієї політики виявилося те, що мрії та прагнення вже нічим не стримуються. Ця свобода устремлінь стала рушійною силою французької промислової революції, але вона ж породила хронічний стан аномії з супроводжуючим її високим рівнем самогубств. У справі підтримки суспільної солідарності велику роль грає, за Дюркгейм, покарання злочинців. Початковий і найважливіше джерело солідарності суспільства - це правильне розуміння чесності і порядності. Покарання злочинця необхідно, щоб зберегти прихильність рядового громадянина до даної соціальної структурі. Без загрози покарання середній громадянин може втратити свою глибоку прихильність до даного суспільства і свою готовність принести необхідну жертву заради збереження цієї прихильності. Крім того, покарання злочинця служить видимим громадським підтвердженням його неповноцінності і виправданості осуду будь злочинної групи. Це осуд і применшення гідності злочинців посилює серед основної маси населення почуття зверхності і власної правоти, що в свою чергу зміцнює і солідарність всього суспільства. Воно групує злочинців за категоріями, роблячи кримінальні покарання найсильнішим з усіх наявних засобів виправдання і збереження соціальної солідарності. II. Теорія аномії ПО Р. Мертон Розвиток теорії Дюркгейма продовжив Роберт Мертон (1938). Якщо для Дюркгейма аномія означає нездатність суспільства регулювати природні імпульси і бажання індивідів, то, за Мертону, багато бажання індивідів необов'язково виявляються «природними», а частіше бувають обумовлені цивілізаторської діяльністю самого суспільства. Соціальна структура обмежує здатність певних суспільних груп задовольняти свої бажання. Вона чинить тиск на певні особистості в суспільстві, примушуючи їх вести себе не конформістськи, а протиправно. Вищою метою західної цивілізації є досягнення матеріального благополуччя, добробуту. Це накапливающееся благополуччя в принципі прирівнюється до особистих цінностей і заслугам і зв'язується з високим престижем і соціальним статусом. Люди без грошей деградують. Цивілізація в західному індустріальному суспільстві штовхає всіх індивідуумів до того, щоб прагнути до можливо більшого благополуччя. У той же час існує егалітарна, вирівнююча ідеологія, що змушує людей думати, що кожен член суспільства має однакові шанси домагатися благополуччя. Однак ніхто не очікує, що всі люди досягнуть цієї мети, хоча кожен сподівається хоча б наблизитися до неї, у противному випадку його вважатимуть ледарем і позбавленим честолюбства. Західна цивілізація надає людині для досягнення цієї мети інституційні засоби, схвалені товариством, і перевірені досвідом норми поведінки. Суспільство вимагає дотримання цих норм усіма його членами, охочими відповідно до цивілізаторських цілями «вийти наверх». Інституційними засобами в західному суспільстві є цінності середнього шару, засновані на протестантській етиці праці. Досягнення цивілізаційної мети (матеріальне благополуччя) повинно забезпечуватися наполегливою працею, чесністю, гарним вихованням людей і передбачають задоволенням своїх потреб. Насильство і обман як методи досягнення благополуччя забороняються. Особистість, яка застосовує дозволені методи, отримують меншу визнання у суспільстві, якщо вона не домагається, принаймні рівня благополуччя середнього шару. Особистість же, яка домагається досить високого рівня благополуччя, знаходить визнання, престиж і високий соціальний статус навіть у тому випадку, якщо вона користувалася не інституційними засобами, не соціально структурованими шляхами. Цей цинічний підхід викликає підвищений попит на інституційні засоби, надає особливий вплив на ціннісні уявлення людей, які не можуть домогтися благополуччя на шляхах, дозволених суспільством. Це, перш за все представники нижчих шарів. У цих випадках здатність досягти благополуччя обмежується не лише браком таланту або потрібних якостей індивіда, але і самої соціальною структурою. За допомогою інституційних засобів і методів лише ті особи з нижчих верств суспільства можуть домогтися благополуччя, які дуже талановиті і працюють виключно завзято. Для більшості ж представників нижчих верств така можливість просто нереальна і тому особливо сильним виявляється вплив соціально відхилень у поведінці, делінквентності і злочинності, до яких їх штовхають умови. Таким чином, в основі того сильного тиску, якого зазнають ціннісні орієнтації нижчих верств населення, лежать два наступних моменти: - Перший полягає в тому, що західна цивілізація робить більший наголос на досягнення матеріального благополуччя, декларуючи при цьому, що досягти цю мету може кожен. - Другий зводиться до того, що сама соціальна структура істотно обмежує нижчим верствам можливості досягнення цієї мети суспільно визнаними шляхами. Звідси аномія, за Мертону, - це катастрофа системи регулювання індивідуальних бажань, в результаті чого особистість починає хотіти більше, ніж вона може добитися в рамках даної соціальної структури. Аномія-це цілковите розбіжність між декларованими цивілізаторських цілями та соціально структурованими шляхами їх досягнення. Стосовно до окремої особистості аномія є викорінення її моральних підвалин. Особистість при цьому позбавляється всякого почуття наступності, традиційності, позбавляється всіх зобов'язань. Її зв'язок із суспільством зруйнована. Аномія-це відсутність психічної та соціальної інтеграції, цілісності особистості і суспільства в цілому. Коли ж ціннісні та соціальні структури погано інтегровані, коли сама структура цінностей потребує певної поведінки та поглядів, а соціальна структура заважає цьому, тоді з цього випливає тенденція до аномії, до колапсу всіх норм, до відсутності всіх правових норм. Мертон розрізняє п'ять видів індивідуального пристосування: Вид Цивілізаторська Інституційні пристосування цілі кошти 1. Конформізм + + 2. Інновація + _ 3. Ритуалізм _ + 4. Відхід від світу _ _ 5. Заколот + / - + / - Під конформізмом він розуміє гармонійне поєднання проголошених цивілізаторських цілей і структурних шляхів їх досягнення. Конформізм-символ соціальної стабільності. При всьому цивілізаторської надії на свій успіх у досягненні мети ті, хто вибрав як основного виду пристосування інновацію, розуміють, що досягти цього соціально визнаними шляхами вони можуть не завжди. І тоді вони звертаються до інституційно не дозволеним, новим і часто вельми дієвим засобам. Так, комерсанти намагаються досягти бажаного шляхом різних господарських правопорушень. Службовці здійснюють крадіжки у своїх роботодавців. Ритуалізм передбачає сильне приниження цивілізаторських цілей або навіть повна відмова від них до тих пір, поки не задоволені запити кожного окремо. Ритуалізм означає примусове, судорожне чіпляння за інституційні норми. Коли особу протягом довгого часу не може досягти цивілізаційної мети легітимними і навіть нелегітимними засобами, вона починає реагувати на це відмовою, апатією, відходом від світу, що також є видом пристосування (адаптації). Ці «зійшли з поїзда» люди живуть в даному суспільстві чисто номінально, не будучи включеними, в нього. До них відносяться душевнохворі, алкоголіки, наркомани, відкинуті суспільством, бродяги, бездомні. Вони не відчувають себе приналежними до своєї цивілізації. Вони не бачать реальної можливості досягнення успіху. І суспільство нерідко криміналізує відхід від світу, видає закони проти бродяжництва, пияцтва в громадських місцях, зловживання наркотиками. При заколоті старі цілі і методи відкидаються. Вони замінюються новими цілями та методами. Прикладами заколоту як виду пристосування служать революції, альтернативні форми існування. Заколот викликає до життя такі злочинні дії, як замаху на вбивство, вибухи бомб чи заворушення з застосуванням насильства. Ці види пристосування (адаптації) не є характеристиками особистості. Вони лише дають наочне уявлення про те, який вид поведінки вибирає індивідуум як відповідна реакція на посилення аномію. Була зроблена спроба пояснити форми пристосування на прикладі спорту (Void, Bernard 1979). Якщо виграш у спорті перебільшити, то ті, хто не здатний виграти за правилами, отримають значну мотивацію до обману (інновації). Однак вони можуть продовжувати займатися спортом і без надії на успіх (ритуалізм). Вони можуть також і припинити заняття спортом (відхід від світу). Вони можуть почати займатися іншим видом спорту (заколот). Новий аспект теорії аномії було надано Річардом Клоуардом, який показав, як структури, що виникли випадково або в процесі придбання кримінальної поведінки, пропонують нижчим верствам такі засоби, як поведінка, що відхиляється, правопорушення та злочинність. У нижчих шарів не тільки обмежений доступ до легальних шляхів, а й широкі можливості для нелегального досягнення мети у своєму найближчому оточенні. Теорія аномії, запропонована Мертоном і робить особливий наголос на специфіку поведінки нижчих верств, піддавалася критиці в двох аспектах: За теорією Мертона, поведінка, що відхиляється, протиправність і злочинність розглядаються як різке, раптове і круте зміна поглядів (пристосування) під впливом аномії. Це неправильний підхід, тому що він не відображає дійсність. Поведінка, що відхиляється, правопорушення і злочин виникають не в результаті свідомого вибору, як механічна реакція на дію якогось чинника або на поєднання чинників у певній ситуації, а в процесі взаємодії в ході тривалого пристосування суб'єкта та його реакції на дії інших. За даними сучасних досліджень прихованої злочинності, девіантність, протиправність і злочинність не є включно або навіть переважно проблемою нижчих верств населення. Але навіть якщо б це і було так, мертоновская теорія аномії не пояснює, чому основна маса представники нижчих шарів веде себе в суспільстві конформістськи. Між тим, за Мертону, аномія поширюється на всі нижчі шари.

22. Интеракционизм

(учение о взаимодействии) позволяет сделать шаг вперед после простого перечисления причин преступления. Эта концепция, выдвинутая американским криминологом Говардом Беккером и др., выстраивает причины индивидуального преступного поведения в определенную схему. Ядро концепции представляет постулат о том, что преступление — результат взаимодействия между людьми. Интеракционисты изучают влияющее на совершение преступления взаимодействие преступников, жертв преступления, инстанций контроля. 18 При этом считается, что преступному поведению человека в значительной мере способствует ожидание от него со стороны окружающих соответствующих отрицательных поступков, которое ведет к тому, что он поневоле усваивает отводимую ему роль преступника. Надо отметить, что советская криминология в известной мере восприняла интеракционистские суждения, и развила их в рамках криминологической теории причинности в части объяснения механизма совершения конкретного преступления, выводя его из взаимодействия человека, обладающего негативными наклонностями, с неблагоприятной жизненной ситуацией.

3.2. Концепция конфликта культур появилась под влиянием социологии, углубляющей представления о структуре современного общества. Общество складывается из многих социальных групп, Образующихся на различной основе (владения средствами производства, профессии, возраста, пола, национальности, особенностей культуры, идеологии, и т.д.). Между этими группами (стратами) существуют противоречия, возникают конфликты, которые становятся источником недовольства, а в ряде случаев и толчком к нарушению закона. Частным случаем является конфликт культур, особенно заметный на примере мигрантов, испытывающих трудности адаптации к условиям жизни, сложившимся у коренного населения. Как известно, в США, например, доля недавних мигрантов среди преступников значительно превышает их долю среди населения в целом.

Рациональные моменты концепции конфликта культур российской криминологией оценены еще не в полной мере. Они были бы полезны для познания природы участившихся в последнее время преступлений на межнациональной почве, а также преступлений, вытекающих из противоречий между различными слоями появившихся у нас предпринимателей. Видным представителем теории конфликта культур является Торстен Селлин. 1

КОНФЛИКТА ТЕОРИИ - в криминологии теории, объясняющие преступность наличием в обществе обо-.собленных групп со сталкивающимися интересами и ценностями. К.т. возникли на основе положений, разработанных Г. Зиммелем (1858-1918), который считал. что конфликт является универсальной формой взаимодействия групп в обществе. Когда сталкиваются интересы и цели различных групп, возникает конфликт. Чтобы сохранить свое место и положение в постоянно меняющемся мире, группы всегда должны быть готовы к самозащите. Само понятие "группа" при этом употребляется в двух см. ыслах. Во-первых, это различные общественные группировки: семья, население небольшого района города, город в целом. национальная группа.группа лиц с одинаковым доходом, общество в целом. Во-вторых, это те или иные группы преступников. несовершеннолетних правонарушителей илиделинквентов (см. Де-линквентность). Исследования супругов Шел и Элеоноры Глюк показали, что почти все делинквенты (правонарушители) предпочитают находиться вместе с другими делинквентами. Именно в "группе" сторонники этой теории ищут ответ на все вопросы относительно причин преступности, ее предупреждения и даже карательной политики.В основе объяснения преступности, предложенного американским ученым Т. Селлином, лежит конфликт культур,источником которого могут быть различия в расовых, этнических, религиозных, экономических,профессиональных, философских и любых других аспектах культуры. Различия воззрений на жизнь, привычки, стереотипы затрудняют взаимопонимание людей, что может озлобить их в отношении представителей иных культур. Такой подход помогает, в частности, объяснению высокого уровня преступности среди детей иммигрантов,На основе этой теории американский социолог А. Коэн в 1955 г. разработал концепцию конфликта субкультур. А. Коэн еще более уменьшил масштаб социальных групп и рассм. отрел особенности культурных ценностей криминальных объединений (банд. сообществ. группировок). В этих микрогруппах формируются свои мини-культуры (взгляды, нормы общения, права и обязанности, меры наказания нарушителей норм. выработанных такой группой). Криминальная субкультура находится в противоречии с господствующими в обществе ценностями. Попадая в преступную группу, восприняв ее субкультуру, человек как бы освобождается от социальных запретов, более того, их нарушение нередко бывает одной из норм криминальной субкультуры. Практические выводы из этой теории заключались в необходимости контролировать процессы иммиграции, принимать меры по сближению культур различных социальных слоев и групп, устранять противоречия. Эта теория позволяет учитывать воздействие на преступность ближайшего окружения человека.Лит.: Решетников Ф.М. Современная американская криминология. М., 1965. С. 55-56; Фоке В. Введение в криминологию. М., 1985. С. 148-152;Ин ша-ков С.М. Зарубежная криминология. М.,1997. С.168-169.Аргунова Ю.Н.