49. Економічна теорія добробуту а. Пігу.

Артур СесілПігу (1877 – 1959) – відомій англійський економіст, визнаний лідер кембріджської школи.Головна ідея книги:

Основні ідеї вченого знайшли відображення у праці "Економічна теорія добробуту" (1932), яка започаткувала новий напрям економічних досліджень та перші спроби теоретичного обґрунтування економічних функцій держави.Обґрунтував поняття економічного добробуту та найважливіші його фактори. Стверджуючи, що категорія суспільного добробуту "відображає елементи нашої свідомості" і може бути описана термінами "більше-менше," вчений свідомо обмежив власне дослідження "рамками тієї сфери суспільного добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру з допомогою грошей"3. Цю сферу суспільного добробуту вчений назвав економічним добробутом.

Стверджуючи, що немає чіткої межі між економічним і неекономічним добробутом, А. Пігу звертав увагу на те, що "економічний добробут не слугує барометром або показником добробуту в цілому", оскільки "добробут часто змінюється, тоді як економічний добробут залишається на попередньому рівні; і при цьому зміни економічного добробуту рідко відповідають таким самим змінам добробуту в цілому"4. Відтак вчений наголошував на тому, що поняття індивідуального добробуту не зводиться до його економічного аспекту і включає такі показники якості життя, як умови довкілля, умови праці та відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо.

Найважливішим показником економічного добробуту, його "двійником" А. Пігу вважав національний дивіденд — "...ту частку матеріального доходу суспільства (включаючи, певна річ, дохід, який надходить з-за кордону), яка може бути виражена у грошах". Тим самим економічний добробут вчений визначав через національний дохід — величину, яка залишається після вирахування із річного потоку товарів і послуг кінцевого споживання затрат на відшкодування витрачених капітальних благ.

Економічний добробут суспільства вчений обумовлював: розміром національного дивіденду; способом розподілу його між членами суспільства.

50.Американська школа неокласики.

Наприкінці XIX ст. з'являється своєрідний американський варі­ант теорії граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського університету Джон Бейте Кларк (1847 — 1938).

Головною проблемою політичної економії Кларк називав проб­лему розподілу. У книжці «Розподіл багатства» він доводив, що роз­поділ суспільного доходу відбувається згідно з природним законом, який забезпечує кожному власникові фактора виробництва стільки багатства, скільки він створює. Претендуючи на збагачення методологічних засобів наукового дослідження, Кларк розробив власний метод. За аналогією з теоре­тичною механікою він поділив економічну науку на три розділи: універсальну економіку; економічну статику; економічну динаміку. Перша вивчає загальні універсальні закони розвитку економічних явищ. Економічна статика аналізує їхню дію за умов перебування організованого господарства у нерухомому стані, в якому виключа­ються будь-які зміни, тобто є постійними кількість і соціальний склад населення, маса капіталу, соціальна організація, техніка і по­треби населення. Статичний стан, згідно з теорією Дж. Б. Кларка, — це уявна модель для з'ясування умов рівноваги в «чистому вигляді»; До речі, основними законами суспільства він вважав саме статичні закони. Динаміку він трактував як результат дії зовнішніх сил, що ускла­днюють розвиток і порушують рівновагу. На відміну від своїх попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори виробництва:

1) капітал у грошовій формі;

2) капітальні блага (засоби виробництва і земля);

3) діяльність підприємця;

4) праця робітника.

Згідно з його твердженням, кожний фактор виробництва харак­теризується специфічною продуктивністю і створює дохід, причому кожний власник отримує свою частку доходів від фактора, котрий йому належить. Так, капітал забезпечує банкірові процент, капі­тальні блага породжують ренту, діяльність підприємця — підприє­мницький прибуток, а праця гарантує робітнику заробітну плату. Річ­ний дохід суспільства Кларк розподіляв на три великі частини: 3aгальну суму заробітної плати, загальну суму процентів і сукупний прибуток.

51. Світова ек. Криза 29-33 рр у США та Зх Європі.

Криза розвивалася нерівномірно: в США почалася в 1929 р., у Франції – в 1930 р. і т.д. Найнижчою точка падіння в США була в липні 1932 р., коли їхня сталеливарна промисловість працювала на 15%, а автомобільна – на 5 % своєї потужності. В 1932 р. американська вугільна промисловість була відкинута до рівня 1904 р., виробництво сталі – до 1901 р., чавуну – до 1896 р. і т. п.

Економічна криза 1929-1933 рр. до краю загострила міжнародне становище. Вона справила значний вплив на розвиток міжнародних відносин, поглибила суперечності між великими державами, переможцями й переможеними країнами, метрополіями й колоніями. Посилилася боротьба за ринки збуту й джерела сировини. Загроза нової світової війни стала зловісне реальною.

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд. дол., то в березні 1933 p. – лише 19 млрд. дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавка чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт – на 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p. налічувалося понад 17 млн. ч. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 p.

Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні відбувалося обов’язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції.

У перші роки кризи 1929-1933 років Федеральна резервна система США скоротила пропозицію грошей на 35,2%, що істотно поглибило кризу неплатежів, тогочасна економіка стала перед тією самою проблемою, що і ми сьогодні – проблема «дорогих грошей». Втілення в життя ідеї не інфляційної емісії, яка визначається ефективним інвестиційним попитом, допомогла країнам Європи та Америки вийти з криз в 1929-1933 рр. Ідея запропонованої моделі полягала у подоланні головної проблеми криз, проблеми безробіття, шляхом емісії грошової маси під інвестиційні проекти на умовах низької облікової ставки.