1.6. Короткий нарис історії психології.

В короткому історичному екскурсі важливим є прослідкувати еволюцію людської думки щодо розуміння природи психіки, її ролі у людському тілі, співвідношення і взаємодії з ним. Через специфіку людського пізнання (людського мислення) виник дуалістичний підхід до людської природи, тобто виникла дихотомія – тіло і душа. Сучасні наукові підходи мають виразні тенденції до цілісного (холічного, від англ. слова hole – цілий) розуміння природи, функціонування і життєдіяльності людського організму. Але питання про душу, її існування як окремої субстанції, її місцезнаходження та функції залишається відкритим і на сьогоднішній день. Трансперсональна психологія С.Грофа, його досліди із зміненими станами свідомості можливо намітять напрямки і перспективи нового розуміння сутності психічного, в якому поняття душі набере нового змісту.

Однак важливо простежити за процесом становлення психологічних знань, до якого є декілька підходів щодо визначення етапів формування предмету психології від стародавніх часів дотепер.

Відповідно до першого підходу психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини ХІХ сторіччя.(Г.Еббінгауз). Згідно з другим підходом, психологічна наука розвивалась у три етапи: 1) донаукова (міфологічна) психологія з анімістичними уявленнями про душу; 2) психологічні знання накопичувались у складі філософської науки, що тривало від античності до середини ХІХ сторіччя; 3) власне наукова психологія, що починається з другої половини ХІХ сторіччя дотепер. Третій підхід – культурологічний, який розглядає розвиток психологічної науки в контексті розвитку людської культури загалом. У цьому підході виокремлюють психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження., психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (scientia – наука.лат.) , що започатковується у ХІХ сторіччі і триває до сьогодення.(В.А.Роменець). У четвертому підході поділяють етапи розвитку психології в залежності від її предмету: 1) наука про душу, 2) наука про свідомість, 3) наука про поведінку, 4) наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого/

У рамках четвертого підходу можливий більш детальний розгляд етапів і віх у процесі становлення предмету психологічної науки.

1. Від античних часів психологічні знання існували в межах філософії та медицини. Первинним предметом психологічного пізнання була душа, яку ще давньогрецькі лікарі Гіппократ (460-370р.до н.е.), Ерасистрат (ІІІ ст. до н.е.) вважали речовинною часткою космосу (Демокрит), і мали уявлення, що мозок є органом, що пов’язаний з психічними явищами. У IV сторіччі до н.е. з’являється трактат Арістотеля «Про душу», в якому він розробив практично усю систему психологічних знань. Душа у нього розглядалася як нематеріальне начало, тотожнє духу за своєю абсолютною природою, в той же час пов’язане з конкретним живим тілом, залежне від його властивостей і тому недосконале. Арістотель протиставляє душу «розумну», що притаманна людині – душі «тваринній», що притаманна тваринам, і, якій властиві пристрасті, потяги, бурхливі емоції - афекти. У середньовіччі поняття «душі» було прерогативою теологічних вчень і тлумачень, тому у розгляді істориків психології цей період залишається без значних яскравих доповнень щодо виникнення і змістового наповнення понять про психічні феномени.

2. В епоху Відродження емпіричні (досвідні ) знання вчених філософів дозволили сформулювати тлумачні сентенції щодо психічних феноменів. Так, наприклад, англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) описав унікальну здатність людської душі «розглядати саму себе на віддалі», «робити себе саму предметом свого власного спостереження», що було назване «рефлексією» (не плутати з рефлексом) Для практичного психолога здатність до рефлексії є чи не найважливішим професійним вмінням. На сьогодні визначення рефлексії може бути таким: рефлексія – це відображення другого порядку, що означає відображення відображення. Можливо, буде зрозумілішим, якщо розглянути види рефлексії. Можна говорити про рефлексію пізнавальної сфери, емоційно-почуттєвої сфери, потребнісно-мотиваційної сфери, вольової сфери. У соціальній психології говорять про соціальну рефлексію. Кожен з цих видів рефлексії означає здатність аналізувати самого себе, задаючи собі питання, на кшталт: «А чому я так відчуваю? Сприймаю? Чому до мене приходять такі думки? Як я запам’ятовую? Чому так переживаю? Чому це мені подобається? Чому чогось прагну? Що мене активізує, а що знесилює?. – і т. ін.. Соціальна рефлексія пов’язана із здатністю усвідомлювати, як людину сприймають інші люди.

Р.Декартом (1596-1650) було закладено дуалістичний підхід щодо розуміння проявів душі і тіла, який Г-В.Лейбніц (1646-1716) сформулював як «принцип психофізіологічного паралелізму», яким підкреслюється, що душа і тіло діють незалежно одне від одного і , разом з тим, узгоджено. Для сучасної людини, фахівця з психології, що замислюється над питаннями природи психічного, зазначені вище питання можуть зводитись до того, що орган психіки – мозок, і тіло людини є білковою матерією, а природа психічного – думок, образів тощо має природу польову, хвильову, а не є білковою матерією. Сучасні наукові погляди щодо природи психіки можуть бути пояснені відкриттями фізики вакууму, фізики торсійних полів, квантової фізики, сучасної психофізіології, зокрема фізіологією стресу.

У сучасній вітчизняній психології проблематика наукового вивчення психіки зводиться о чотирьох основних загальнотеоретичних проблем.

1. Проблема психофізіологічна пов’язана із з’ясуванням взаємозв’язків психічного та її тілесного субстрату (носія).

2. Проблема психогностична пов’язана із з’ясуванням співвідношення між чуттєвими і розумовими психічними образами та дійсністю, яку вони відображають .

3. Проблема психопраксична пов’язана із дослідженням формування психіки у процесі практичної діяльності, а також залежності діяльності від її психічних регуляторів – образів, цілей, мотивів, особистісних властивостей.

4. Проблема психосоціальна пов’язана із дослідженням характеру залежності психіки від соціальних процесів, норм, цінностей і, в той же час, її активна роль в їх реалізації конкретними індивідами та групами.