6. Ідеальна мережа

Що слід вважати ідеальною мережею? Якщо менеджер мережі призначений для побудови мережі організації, то він повинен знати, як уникнути всіх проблем, вказаних вище. Він повинен використати найкраще обладнання і вибрати найкращу з можливих мережевих технологій. Однак все ще неясно, чи побудована мережа буде досконалою.

В дійсності ідеальна мережа не існує. Проектування мережі базується на сьогоднішніх вимогах, які можуть не відповідати майбутнім. Середовище діяльності організації змінюється і це має наростаючий вплив на інфраструктуру. Очікувана кількість службовців і потреби користувачів змінюються, нові потреби адресуються застосуванням і це викликає потреби змін у мережевій інфраструктурі. Найкраще, коли мережа придатна до масштабування та адаптивна до змін. До того дня, коли будуть досягнені технічні обмеження мережі, ці два критерії залишаються доречними, після цього потрібні радикальні зміни.

4. IP-адресація

   1. Структура ip-адреси.

Специфікації першого стандарту IP (IP version 4 або IPv4), прийнятого у 1981 році в документі RFC , вимагають, щоб кожна система, під’єднана до IP-мережі, мала призначену унікальну 32-бітову IP-адресу. Таким чином в IP-мережі з протоколом IPv4 адресний простір містить 2³²= 4 294 967 296 адрес.

IP-адреса має дворівневу структуру (рис. 3.3).

Р ис. 3.3. Загальна структура IP-адреси.

Перша частина IP-адреси ідентифікує мережу, до якої під’єднана станція, а друга - конкретну станцію у даній мережі. Першу частину адреси називають номером мережі, ідентифікатором мережі (NetID) або, частіше, мережевим префіксом; другу частину – мережевим суфіксом, номером станції або ідентифікатором станції (HostID). Останній термін, хоч загальноприйнятий, неточно відображає суть цієї частини адреси. Наприклад, станція, яка має два або більше фізичних під’єднань до мереж (multi-home host), потребує двох або більше IP-адрес, при чому кожна адреса відповідає одному з під’єднань станції до відповідної мережі. Раутер, який з’єднує n мереж, має n різних IP-адрес, по одній для кожного мережевого під’єднання (інтерфейсу). Тому точніше було б мережевий суфікс називати номером інтерфейсу станції.

Дворівнева структура IP-адреси відображає ієрархічний принцип побудови адресного простору в IP-мережах. Всі станції в даній мережі мають той самий мережевий префікс, але різні (унікальні) номери станцій. Будь-які дві станції в різних мережах мусять мати різні мережеві префікси, але можуть мати однакові номери станцій. Це означає, що кожна станція (точніше, кожен мережевий інтерфейс станції) однозначно ідентифікується за номером мережі, до якого вона належить, і номером станції (інтерфейсу станції) у цій мережі. Ієрархічна побудова адресного простору в IP-мережах дозволяє побудувати маршрутизацію (раутінг) пакетів таким чином, що пакети спочатку скеровуються до потрібної мережі на підставі мережевого префіксу адреси призначення, а в межах цієї мережі – до потрібної станції з використанням номера станції (інтерфейсу).

Спосіб поділу 32 бітів адреси на номер мережі та номер станції, тобто спосіб визначення пункту поділу 32 бітів на частину, яка описує мережевий префікс, і частину, яка відповідає номеру станції, визначає два підходи до побудови і використання адресного простору: історично перший – повнокласову адресацію і новітній – безкласову адресацію в IP-мережах. На даний час в IP-мережах застосовуються обидва підходи. Це обумовлено тим, що повнокласова адресація, як історично перша, все ще широко використовується у програмних модулях раутерів вищих рівнів ієрархії IP-мереж, а великий розмір сучасних IP-мереж (Internet) не дозволяє достатньо швидко і без ускладнень здійснити повсюдний перехід до більш прогресивної безкласової адресації. Більш детальна інформація про переваги та недоліки повнокласової і безкласової адресації в IP-мережах наведена нижче.