- •I. Актуальність теми.
- •II Учбові цілі.
- •1) Знати:
- •2) Уміти:
- •III Цілі розвитку особистості.
- •V Зміст заняття
- •Сергій Петрович Боткін (1832-1889 рр.)
- •Василь Парменович Образцов (1851-1920 рр.)
- •Досягнення терапевтів різних країн в XIX - XX століттях
- •Олександр Олександрович Богомолець (1881-1946 рр.)
- •Данило Кирилович Заболотний (1866-1929 рр.)
- •Vі План та організаційна структура заняття
- •Vіі Матеріали методичного забезпечення заняття
- •Vіі.1. Матеріали контролю для підготовчого етапу заняття.
- •Vіі.2. Матеріали методичного забезпечення основного етапу заняття.
- •Vіі.3. Матеріали методичного забезпечення самопідготовки студентів. Професійний алгоритм щодо оволодіння навичками та вміннями
- •Vііі. Література
Олександр Олександрович Богомолець (1881-1946 рр.)
професор патологічної фізіології в Саратові і Москві, створив велику школу патофізіологів
Науково-практичні
досягнення:
розробив
теорію фізіологічної системи
сполучної тканини
запропонував
анти-ретикулярну цитотоксичну сироватку
(АЦС)
з'ясував
дію переливання крові явищами
колоїдоклазії
багато
уваги приділяв проблемі довголіття
За великі заслуги в розвитку вітчизняної науки і в керуванні Академією наук УРСР О.О. Богомольцеві було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Його ім'я носить Національний медичний університет, Інститут фізіології АН України.
На початку другої половини XX ст. розпочалися теоретичні і практичні дослідження шляхів освоєння космічного простору. Ці дослідження сприяли розвитку багатьох наук, зокрема космічної біології і медицини. Космічній медицині належало розв'язати багато складних проблем: дослідити вплив умов космічного польоту на організм, розробити забезпечення життєдіяльності і здоров'я космонавтів протягом польоту і після нього, методи добору і підготовки космонавтів, профілактичні заходи щодо захисту від дії несприятливих факторів, пов'язаних з умовами космічного польоту.
Великий внесок у становлення космічної медицини належить таким ученим, як О.Г. Газенку, В.В. Парію, В.М. Чернігівському та іншим.
Медична генетика, яка вивчає явища спадковості людини в нормі і патології, почала розвиватися у 20-30-х роках. Цьому сприяло те, що вченим вже були відомі закони спадковості Г. Менделя, А. Вейсмана, Т. Моргана.
Дослідження з генетики ведуться сьогодні у трьох напрямках: генетика людини та спадкові хвороби; цитогенетичні та хромосомні хвороби; експериментальна генетика.
Генетика, як наука, на практиці важлива для профілактики спадкових захворювань.
Структурно-логічна схема №4
Данило Кирилович Заболотний (1866-1929 рр.)
син селянина з с.Чоботарки (тепер с. Заболотне) на Вінничині, закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Одеського університету і медичний факультет Київського університету
Науково-практичні
досягнення:
Разом
з І.Г. Савченком Д.К. Заболотний у дослідах
на собі довів, що холерна вакцина,
прийнята через рот, запобігає
захворюванню на холеру
Особливу
увагу приділяв вивченню шляхів поширення
чуми та її лікуванню
Вивчаючи
сифіліс, Д.К.Заболотний за два роки до
Шаудіна і Гофмана відкриває спірохету,
але не опубліковує свого відкриття
Обраний
в 1928 р. президентом Академії наук
УРСР, організував у складі Академії
Інститут мікробіології
Лев Васильович Громашевський (1887-1980 рр.) – видатний епідеміолог. Опублікував близько 225 наукових праць, присвячених загальній епідеміології та епідеміології низки інфекційних захворювань (висипного і черевного тифів, холери, дизентерії, вірусного гепатиту), розробив вчення про механізм передачі інфекції, класифікацію інфекційних захворювань. В дослідах з епідеміології холери, черевного тифу, дизентерії, інфекційного гепатиту показав роль мух в перенесенні цих захворювань та розкрив деякі причини сезонних спалахів захворювань. Він розробив науково-організаційні питання дезінфекційної справи.
Л.В. Громашевський - автор підручника із загальної епідеміології. Під його керівництвом підготовлено біля 50 докторських і кандидатських дисертацій.
Структурно-логічна схема №5
Всесвітня організа́ція охоро́ни здоро́в'я (ВООЗ) (англ. World Health Organization (WHO)) — спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. Штаб-квартира розташована у Женеві. До складу ВООЗ входить 193 країни.
Ще в середині XIX ст. європейські країни, насамперед Франція, виступали з ініціативами обговорення питань охорони здоров'я на міжнародному рівні. В Парижі 23 липня 1851 р. було проведено Першу міжнародну санітарну конференцію, на якій країни-учасниці прийняли рішення про створення першої міжнародної нерелігійної організації охорони здоров'я — Міжнародного бюро суспільної гігієни. Протягом другої половини XIX ст. в Європі пройшло 10 таких конференцій, на яких робилися перші спроби щодо налагодження механізму міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я. Так, на конференції, яка проходила у Венеції 1892 р., було підписано першу санітарну конвенцію, що регулювала правила морського карантину. І хоча ця конвенція була дуже обмеженою, бо торкалася тільки випадків захворювання на холеру та розповсюджувалася лише на кораблі, що прибували зі Сходу на Захід, вона становить інтерес саме як перший реальний наслідок міжнародного співробітництва в галузі гігієни та охорони здоров'я.
На початку XX ст. з розвитком спеціальних медичних знань поширюється співробітництво у медичній та санітарно-гігієнічній галузях. У 1902 р. у Вашингтоні створюється Міжнародне санітарне бюро (у 1923 р. перейменоване у Панамериканське санітарне бюро); у 1909 р. — Міжнародне бюро суспільної гігієни; у 1923 р. — Організація охорони здоров'я Ліги націй, яка мала великі матеріальні ресурси та вільно користувалася послугами членів міжнародних наукових товариств у разі потреб у консультаціях фахівців з проблем, що становили інтерес для міжнародних досліджень. Діяльність Організації охорони здоров'я Ліги націй була найефективнішою порівняно з іншими органами соціально-економічного напряму. Організація здійснювала контроль за розповсюдженням епідемій, публікувала інформацію про стан охорони здоров'я у різних країнах світу, спонсорувала наукові конференції, надавала пряму допомогу урядам багатьох країн. Вона стала головним центром міжнародної діяльності з підвищення рівня охорони здоров'я у світі після першої світової війни.
Після закінчення другої світової війни одним із перших кроків Організації Об'єднаних Націй було створення нової спеціалізованої установи ООН — Всесвітньої організації охорони здоров'я. В липні 1946 р. Економічна та Соціальна Рада ООН скликала у Нью-Йорку міжнародну конференцію з питань охорони здоров'я, в роботі якої взяли участь делегати 51 країни, в тому числі й УРСР, а також спостерігачі з 13 країн, що не були членами ООН, та представники 10 міжнародних організацій. На конференції було розроблено та прийнято Статут ВООЗ. У Статуті зафіксовано, що головною метою ВООЗ є "досягнення всіма народами якомога вищого рівня здоров'я", при цьому сам термін "здоров'я" визначається як "стан повного фізичного, духовного та соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб та фізичних дефектів". Підкреслювалося, що "уряди несуть відповідальність за здоров'я своїх народів, і ця відповідальність потребує вживання відповідних заходів соціального характеру та в галузі охорони здоров'я". Статут проголошував, що "здоров'я усіх народів є головним фактором у досягненні миру та безпеки і залежить від повного співробітництва окремих осіб та держав". Цей документ визначає найважливіші функції ВООЗ, регламентує діяльність її головних органів та відносини із державами-членами. Вперше в міжнародній практиці здоров'я було проголошено одним із невід'ємних прав людини незалежно від раси, релігії, політичних поглядів, соціального та економічного становища.
У 1977 р., коли Всесвітня асамблея охорони здоров'я прийняла рішення про те, що першочерговим завданням ВООЗ є забезпечення "Здоров'я для всіх до 2000 року", було розроблено глобальну стратегію виконання цієї програми. Стратегія, здійснення якої потребує об'єднаних зусиль урядів та народів, заснована на принципі налагодження первинної медико-санітарної допомоги. В неї входять вісім головних складових елементів: просвітницька робота, пов'язана із роз'ясненням суті проблем охорони здоров'я; належне забезпечення продуктами харчування; безпечна для здоров'я вода та санітарія; охорона здоров'я матері та дитини, включаючи планування сім'ї; імунізація населення від основних інфекційних хвороб; профілактика місцевих захворювань та контроль над ними; належне лікування загальнорозповсюджених хвороб та травм; забезпечення основними лікарськими засобами.
Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ)- вищий керівний орган ВООЗ щорічно (у травні) проводиться свої сесії, як правило у Женеві. Виконавча рада — виконавчий орган ВООЗ — до складу якої входить 52 країни, проводить свої сесії двічі на рік (у січні та травні).
Генеральний директор ВООЗ — доктор Маргарет Чен (КНР). Термін повноважень розпочався 4 січня 2007 року і триватиме до червня 2012 року.
Функції ВООЗ поділяються на дві категорії: нормативна діяльність (здійснюється переважно штаб-квартирою) та технічне співробітництво (здійснюється регіональними та країновими бюро). З метою більш повного врахування регіональних пріоритетів у галузі охорони здоров'я та забезпечення більш тісного зв'язку з потребами національних систем охорони здоров'я головна діяльність ВООЗ здійснюється через її шість регіональних бюро та через представництва ВООЗ у країнах.
До Європейського регіону ВООЗ входить 52 країни, у тому числі Україна. Європейське регіональне бюро (ЄРБ) ВООЗ розташоване у Копенгагені (Данія), очолюється Регіональним директором. 1 лютого 2005 р. розпочався другий (п'ятирічний) термін перебування на цій посаді доктора Марка Данзона (Франція).
З 2009 р. до Постійного комітету Європейського бюро ВООЗ обрано представника України — проф. Олесю Гульчій.
Україна — член ВООЗ з 1948 р. (3 квітня 1948 р. приєдналась до Статуту ВООЗ). З 1950 по 1991 р. — період неактивного членства України у цій організації. Поновила своє членство у 1992 р.
Співробітництво України з ВООЗ — одна з важливих складових її міжнародного співробітництва з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України). Особливого значення таке співробітництво набуває в умовах світу, що глобалізується.
Структурно-логічна схема № 6
Флоренс Найтінгейл, перша дослідниця і основоположник сучасного сестринської справи, здійснила переворот у суспільній свідомості і в поглядах на роль і місце медичної сестри в охороні здоров'я суспільства. Перше визначення сестринської справи було дано Флоренс Найтінгейл у її знаменитих "Записках про відхід" (1859 р). Надаючи особливого значення чистоті, свіжості повітря, тиші, правильного харчування, вона характеризувала сестринська справа як "дія по використанню навколишнього пацієнта середовища з метою сприяння його одужання". Найважливішим завданням сестри, на думку Найтінгейл, було створення для пацієнта таких умов, при яких сама природа надавала б своє цілющу дію.
Вперше виділивши в сестринській справі дві області - догляд за хворими та догляд за здоровими людьми, вона визначила догляд за здоровими як "підтримка у людини такого стану, при якому хвороба не наступає", догляд ж за хворими як "допомогу страждаючому від хвороби жити найбільш повноцінної життям, що приносить задоволення ". Найтінгейл висловлювала тверде переконання в тому, що "по суті своїй сестринська справа як професія відрізняється від лікарської діяльності і вимагає спеціальних, відмінних від лікарських знань". Вперше в історії вона застосувала наукові методи у вирішенні проблем сестринської справи. Перші школи, створені за її моделі в Європі, а потім і в Америці, були автономними і світськими. Викладання в них вели самі сестри, особливу увагу приділяючи формуванню спеціальних сестринських знань, умінь і цінностей.
Сестринська практика стала поступово трансформуватися в самостійну професійну діяльність, що базується на теоретичних знаннях, практичному досвіді, наукових судженнях і критичному мисленні. Інтерес до розвитку наукових дослідженні в області сестринської справи був частково обумовлений широкими можливостями використання їх результатів у створених після Другої світової війни в ряді західних країн альтернативних підтримують служб охорони здоров'я. До них, в першу чергу, ставилися будинку сестринського догляду, у яких професійні сестри здійснювали спостереження і забезпечували всебічний догляд людям похилого віку, хронічно хворим та інвалідам, не потребують в інтенсивних лікувальних заходах, тобто в лікарських втручаннях.
Учні і послідовники ідей Флоренс Найтінгейл виступали за те, щоб сестринську освіту зайняло гідне місце в коледжах і університетах. Перші університетські програми підготовки сестер з'явилися в США ще в кінці минулого століття, проте їх число значно зросло у вищих навчальних закладах Америки і Європи після Другої світової війни.
У професійному сестринском спілкуванні все частіше з'являлися нові терміни, такі як "сестринський процес", "сестринський діагноз" та ін Їм відводилося місце і в нових формулюваннях сестринської справи. Приміром, в 1980 році Американська асоціація сестер визначила завдання сестри як "вміння поставити сестринський діагноз і скоригувати відповідну реакцію пацієнта на хворобу". Уточнимо, що сестринський діагноз відрізняється від лікарського тим, що визначає не хвороба, а у відповідь реакцію пацієнта у зв'язку з хворобою. Розвиваються сестринські знання вимагали подальшого обговорення, перевірки, застосування і поширення.
У 1952 році в світ вийшов перший міжнародний науковий журнал з сестринської справи - "Нерсінг Рисерч". В даний час тільки в Америці виходить близько двохсот професійних сестринських журналів. До 1960 року почали з'являтися і програми докторантур в області сестринської справи, До кінця сімдесятих років число медсестер, які мають ступінь доктора наук, досягло в Сполучених Штатах 2000. У 1973 році в Америці була створена Національна Академія сестринських наук, а в 1985 році Конгрес США прийняв законодавство, відповідно до якого в рамках Національного Інституту охорони здоров'я в країні був створений Національний центр сестринських досліджень.
Структурно-логічна схема №5
Створення Червоного Хреста тісно пов’язане з ім’ям громадянина Швейцарії Анрі Дюнана, який в 1859 році випадково став свідком кровопролитної битви і невимовних страждань поранених, залишених без нагляду на полі бою поблизу Сольферіно (північна Італія), зумів організувати місцевих добровольців для надання допомоги.
«Ми всі брати» – це єдине, чим керувався А. Дюнан, намагаючись полегшити біль тих, хто потребував допомоги, незалежно від того, були вони союзниками чи ворогами.
У результаті проведеної напруженої роботи в жовтні 1963 року в Женеві відбулась Міжнародна конференція, в якій взяли участь офіційні делегати 14 держав.
Так був покладений початок Руху Червоного Хреста, прийняті рішення і рекомендації стали доктриною Червоного хреста і правовою основою його існування і діяльності.
А в1864 році представники двадцяти урядів на Дипломатичній конференції закріпили рішення Женевської конвенції 1863 року, підписавши міжнародну угоду Женевську конвенцію про полегшення долі поранених і хворих у діючих арміях.
Вперше в історії людства було проголошено про обов’язковість надання допомоги усім пораненим і хворим воїнам, незалежно від приналежності до будь яких сторін, а також про недоторканість шпиталів, лазаретів і санітарного персоналу.
Міжнародне визнання одержав знак Червоного Хреста, як символ недоторканості на війні закладів і осіб, які забезпечують надання допомоги пораненим і хворим воїнам. Червоний хрест на білому фоні був першим захисним символом, який був затверджений в 1864 році Женевською конвенцією. Він повторював швейцарський прапор, було змінено лише кольори - хрест став червоним, а тло білим. Це є цілком зрозумілим, оскільки засновник міжнародного комітету Анрі Дюнан був швейцарцем.
Під час російсько-турецької війни (1876-1878), Османська імперія використовувала символ Червоного Півмісяця замість Червоного Хреста, оскільки уряд вважав цей символ образливим для мусульманських солдатів. В 1877 році МКЧХ зобов'язав Російську імперію, в повній поважати недоторканість всіх осіб та будівель, які знаходяться під захистом Червоного Півмісяця. Згодом аналогічне зобов'язання, щодо Червоного Хреста було отримано від уряду Османської імперії.