Функції партій

1. Представництво інтересів. 

2. Комунікативна функція. 

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. 

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. 

5. Функції соціальної інтеграції. 

22. Передумови, шляхи та моделі формування політичних партій.

Партії можуть виникнути:

з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);

з парламентських фракцій;

з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпоративні групи інтересів - союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій. Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють

шлях "зверху" - це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії

шлях "знизу" - суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера

комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

22. Класифікація політичних партій.

За критерієм чисельності та внутрішньої структури М. Дюверже у своїй праці "Політичні партії" виділив кадрові та масові партії.

За соціальним (класовим) складом партії поділяються на буржуазні, робітничі та селянські.

За ставленням до суспільного ладу, до характеру політичних перетворень партії поділяються на революційні, реформістські, консервативні та реакційні.

За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони поділяються на правлячі та опозиційні.

За ідейно-політичною спрямованістю партії поділяються на ліві, праві та центристські.

За своїм правовим статусом партії поділяються на легальні та нелегальні.

22. Класифікація сучасних політичних партій України.

Щодо організаційної класифікації партії можна розподілити таким чином.    1. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які здебільшого є професійними політиками. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.    2. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення через членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.    3. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови вступу, їх члени мають партійні квитки, зобов'язані дотримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, виконувати партійні доручення і регулярно сплачувати членські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, комуністичні партії.    4. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членства, а належність до них являється через голосування за її кандидатів на виборах. Вони є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають діяльність під час підготовки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії можна вважати виборчими рухами. Члени організаційно неформальних партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це робиться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії - Республіканська і Демократична.

22. Виникнення політичних партій в Україні.

1900 р. в Харкові була утворена Революційна Українська Партія (РУП), яка обстоювала соціальні інтереси селянства. РУП не мала ні статуту, ні програми. М. Міхновський, котрий готував для партії програму під назвою «Самостійна Україна», був змушений вийти з партії і заснувати власну партію – Народну Українську Партію у 1902 p., оскільки він пропагував утворення самостійної України під шовіністичним гаслом «Україна для українців». У 1904 р. від РУП відкололася Українська соціал-демократична спілка («Спілка») на чолі з М. Меленевським та О. Скорописом-Йолтуховським, що була близькою за поглядами до російських меншовиків. У 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою, що захищала інтереси українських робітників.  У 1904 р. була утворена Українська Демократична Партія. Невдовзі від неї відкололася Українська Радикальна Партія, але в 1905 р. вони об'єдналися в Українську Радикально-Демократичну Партію на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим. За поглядами вони були близькі до російських кадетів і виступали за надання автономії Україні в складі перетвореної на конституційну монархію Росії.  Більшість українських політичних партій була лівого спрямування і виступала за надання автономії Україні у складі перебудованої на федеративних засадах Росії. Лише партія Міхновського НУП виступала за самостійність України, однак вона не мала широкого впливу на маси.  На Західній Україні першою виникла Русько-українська радикальна партія (1898 p., засновник І. Франко), Українська соціал-демократична партія, Українська народно-демократична партія. Всі вони виступали за самостійність і соборність України. В Україні також діяли загальноросійські, єврейські та польські партії.

22. Становлення багатопартійності і політичного плюралізму в умовах незалежності України.

Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій, як у всьому СРСР, була однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х років XX ст., у роки перебудови. У цей час у прибалтійських республіках СРСР почали створюватися народні фронти, що об'єднували опозиційні до правлячої комуністичної партії сили. Спілка письменників України виступила з пропозицією створення аналогічної організації і в Україні. Пропозицію підтримала Українська гельсінська спілка, яка влітку 1988 р. оприлюднила свою "Декларацію принципів" і почала діяти як політична організація. Так, у вересні 1989 р. було створено Народний рух України за перебудову (невдовзі просто — Народний рух України) — об'єднання усіх опозиційних до КПРС сил України. Саме він був головним опонентом комуністів на перших альтернативних виборах 1990 p., склавши за їх результатами основу першої парламентської опозиції — Народної Ради — на чолі з І. Юхновським, яка об'єднала понад чверть опозиційних комуністичній владі депутатів. За безпосередньої участі НРУ Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а в жовтні 1990 р. — рішення про вилучення з Конституції УРСР сумнозвісної 6-ї статті — про "керівну роль" комуністичної партії. Так було відкрито прямий шлях до створення багатопартійності. Народний рух України став саме тим "дахом", під яким виросли і сформувалися основні національно-демократичні сили (1990 р. було заборонено членство у НРУ комуністів).

22. Етапи становлення багатопартійності в Україні.

В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи: 1. 1988-1989 pp. — створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об'єднань та рухів, що пізніше трансформувались у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ). 2. 1989-1990 pp. — етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднано понад 30 тис. чол. 3. Початок 1991 р. — серпень 1991р. — кардинальні зміни у становленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ГКЧП) 19-21 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991р. проголошено Акт про незалежність України.

22. Сучасний стан багатопартійності в Україні.

Сьогодні багатопартійність в Україні має фактично три політичних напрями, тобто таку класичну схему, яка харвктерна для більшості сучасних демократичних держав. Це поліьтичні партії лівої, правої, та центриської орієнтацій.

   Уважне знайомство з партійними програмами, з програмними документами партій усіх напрямів виявляє не тільки їхню змістовну та смислову едентичність, а й фактичну єдність – за оцінкою основних проблем внутрішньополітичного та міжнародного життя, з питань формування державності, соціально-економічної політики, глобальних стратегічних

цілей, у тому числі й місця Укараїни в новому геополітичному просторі. Відмінність же пов’язана з тактичними моментами та підходами, загалом з другорядними питаннями й політичними оцінками.

   Варто, однак, мати на увазі, що партії трьох названих політичних напрямів не є чимось стійким, монолітним, до кінця оформленим. У кожному з цих угруповань, звичайно, є свої радикали й ліберали, консеркатори й реформатори, екстремісти й помірковані.

22. Громадські організації та рухи: сутність, структура, особливості, роль в суспільстві

Громадська організація - це добровільне об'єднання людей, яке має внутрішню структуру знизу доверху, фіксоване членство.

Громадський рух - це теж добровільне формування громадян, яке виникає внаслідок вільного їх бажання на основі спільності інтересів і не має фіксованого членства.

Якими б різноманітними не були суспільні організації і рухи, вони виконують дві головні функції:

♦ висловлюють й реалізують групові інтереси;

♦ забезпечують участь своїх членів в управлінні.

22. Громадсько-політичні об'єднання та рухи в сучасній Україні.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так:

• соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об'єднання приватних підприємців та ін.);

• ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, "Просвіта", "Знання" та ін.;

• соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конференція профспілок, Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих, профспілка "Єднання", Спілка офіцерів України та ін.;

• асоціальні - мафіозні організації та подібні до них;

• політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил, Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.;

• політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна, Громадянський конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз, Соціалістичний конгрес молоді України та ін.

22. Молодіжний та студентський рух в Україні.

У сучасному студентському русі функціонують кілька типів об'єднань:

- профспілки. їх першочерговими завданнями є розв'язання соціальних проблем студентства, захист інтересів молодих людей перед державою та адміністрацією ВНЗ (Перша українська студентська профспілка ПОСТУП, профспілка студентів "Пряма дія", Асоціація студентських профспілкових організацій України);

- органи студентського самоврядування. Створюються і функціонують з метою забезпечення виконання студентами своїх обов'язків і захисту їхніх прав, сприяння гармонійному розвитку особистості студента, формуванню в нього навичок майбутнього організатора, керівника. Вищим органом студентського самоврядування є загальні збори (конференція). Виконавчий орган студентського самоврядування може мати різноманітні форми: студентська спілка, сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова) частина, студентський деканат, рада тощо;

- фахові студентські організації та об'єднання за інтересами. Організації такого типу поширені в межах окремих ВНЗ та факультетів (наприклад, асоціації студентів-юристів, історичні студентські товариства тощо);

- громадські студентські організації. Цей тип об'єднань репрезентує насамперед громадсько-політичну ініціативу студентства та обстоює його права.

22. Лоббізм як політична технологія.

Лобі́зм (англ. lobbyism) — скоординована практика обстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групамичи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.

22. Опозиція та її роль у політичному житті.

Опози́ція (від лат. oppositio «протиставлення, заперечення») — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Політична опозиція — необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефективному функціонуванню.

22. Сутність та типи партійних систем.

Парті́йна систе́ма — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями).

Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем:

• 1) стабільні та нестабільні;

• 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються;

• 3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці;

• 4) поляризовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані;

• 5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні;

• 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях;

• 7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування;

• 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.

22. Взаємозв’язок партійних і виборчих систем.

Залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем уперше була з'ясована М. Дюверже. Досліджуючи зв'язок між виборчими й партійними системами, він сформулював такі «три соціологічні закони» їх взаємодії: 1. Пропорційна виборча система веде до формування партійної системи з багатьма партіями, які мають досить жорстку внутрішню структуру і незалежні одна від одної. 2. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості (з голосуванням у два тури) зумовлює появу партійної системи, яка складається з кількох партій, що прагнуть до взаємних контактів і компромісів та об'єднання в коаліції. 3. Мажоритарна виборча система відносної більшості (з голосуванням в один тур) сприяє становленню двопартійної системи.

22. Вибори та їх класифікація.

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькіоргани державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів. За територіальною ознакою вибори бувають:

1. загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2. місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, і міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

• вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України;

• вибори на посаду Президента України;

• вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

• вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

• вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

• чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади;

• позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

• повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

• вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

• вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

13. загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

14. частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

15. дійсні, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

16. недійсні, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

Врешті за порядком визначення результатів виборів розрізняють виборчу систему:

17. мажоритарна;

18. пропорційна;

19. змішана.

22. Роль виборів у формуванні демократичної влади.

Роль виборів у житті будь-якої держави, в тому числі України, полягає в наступному:

1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування. За їх до­помогою формуються  парламент представницький орган Автономної Республіки Крим та представницькі органи місцевого самоврядування; заміщується пост Президента України та посади сільських, селищних, міських голів. У демократичній державі з республікансь-кою формою правління взагалі не може бути орга­нів, які б набували владних повноважень іншим, ніж пряме або опосередковане волевиявлення народу

2. Вибори, проведені з дотриманням вимог Конституції України та міжна-родних стандартів, виступають необхід­ним засобом надання владі легітимного характеру. За їх допомогою народ визначає своїх представників в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, на­діляє їх мандатом на здійснення у визначених Конститу­цією межах своїх суверенних прав.

3. Вибори відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти суспільства. Саме за допомогою виборів відбувається процес селекції політичних лідерів - громадя­ни наділяють владними повноваженнями тих осіб, яким вони довіряють визначати основні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики держави, вважають гідними здійсню­вати керівні функції.

22. Основні стадії виборчого процесу.

Виділяють кілька стадій виборчого процесу:

1. Призначення дати виборів. Дата виборів призначається уповноваженим органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.

2. Реєстрація виборців.

3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.

4. Створення виборчих органів. Для організаційного керівництва виборчим процесом, як правило, створюють центральний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.

5. Висування кандидатів, формування партійних списків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть вибрані президент, сенатори, депутати.

6. Реєстрація кандидатів і списки партій.

7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе роботу кандидатів (партій) і груп для переконання виборців у необхідності проголосувати за цього кандидата або активно підтримуючих їх партійний список.

8.Проведення процедури голосування. Сам термін "голосування" прийшов з античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за якого кричали голосніше. Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву - "акламація". Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін прийшла й виборча урна. В урну кидали чорне та біле каміння (своєрідні бюлетені), голосуючи "за" чи "проти" рішення (подібним чином громадяни афінського полісу винесли вирок Сократу).

22. Виборче право і виборча система в сучасній Україні.

Термін «виборче право» в юридичній літературі інтерпретуєть­ся в двох значеннях - об'єктивному і суб'єктивному.

Об'єктивне виборче право - це один із головних конституцій­но-правових інститутів, якого складають норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної влади (державної влади і місце­вого самоврядування). Цей інститут характеризується такими особ­ливостями:

Суб'єктивне виборче право - закріплене Конституцією Ук­раїни (ст. 38) і гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути обраним до виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). При цьому можна виділити активне (право обирати) і пасивне (право бути обраним) виборче право.

Виборча система у вузькому значенні - це певний спосіб розпо­ділу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результа­тів голосування виборців або інших уповноважених осіб.

За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).

місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки.

в Україні з початком так званої політичної реформи відбувся перехід від зміішаної системи до пропорційної системи жорстких та закритих списків.

22. Виборча система України: пошук оптимальної моделі.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах - мажоритарна, на виборах народних депутатів України - змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів України характеризується такими рисами:

по-перше, і за мажоритарною (відносної більшості), і за пропорційною системами обирається однакова кількість народних депутатів України - 225;

по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний.

Пропорційна система теж має істотні недоліки: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори - виборчі списки партій формуються партійним керівництвом келійно і виборці фактично голосують за кандидатів, про яких їм нічого невідомо; по-друге,' пропорційна система вимагає сталої багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою поляризацією політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати стабільну парламентську більшість.

22. Принципи виборчого права.

Основними принципами виборчого права у більшості країн є:

1) вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсентеїзм . У деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у виборах.

2) вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави

3) вибори є рівними (рівне виборче право). Один виборець має право 1 голосу;

4) вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою виборці мають можливість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою безпосереднє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві делегування їм своїх повноважень усіма виборцями .

5) вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в скриньку.

22. Політичний абсентеїзм: його причини та наслідки.

Абсентеїзм - це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців (електорату) від участі у голосуванні.

Є два найважливіших типи причин абсентеїзму:

1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори не цікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуацією в країні.

З одного боку, зростання абсентеїзму свідчить про нестабільність політичної системи, зниження легітимності політичної влади, недовіру людей до владних інститутів, імітаційному представництві інтересів в органах в влади. Значне число абсентеїстів може бути ознакою не ефективності політичних інститутів, відсутність «прозорості» у діяльності держави, низькій конкуренції еліт. З іншого боку, він може виявлятися як протест проти недемократичного виборчого законодавства, проти недоліків виборчої системи або існуючої форми прав­ління взагалі.

22. Мажоритарна виборча система.

Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

Мажоритарні системи можуть бути:

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50 % + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів

в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾).

22. Пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список. Розрізняють різновиди цієї системи: система списків і система єдиного перехідного голосу. В багатьох країнах з пропорційною виборчою системою використовують прохідний бар’єр, або виборчий поріг. Він визначає найменшу частку голосів, яку має набрати політична партія, щоб пройти до парламенту

22. Змішана виборча системи.

Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:

-Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);

-Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення

-Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.

22. Порівняльна характеристика основних виборчих систем.

Пропорційна виборча система — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список.

Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою

Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

22. Парламентські вибори в Україні.

Вибори народних депутатів України — спосіб формування єдиного законодавчого органу України — Верховної Ради України — шляхом всенародного голосування.

Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:

225. депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій;

225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

22. Президентські вибори в Україні

Згідно з виборчим законом України, для обрання президента використовується система у два тури, в яких кандидат повинен отримати більшість (50% і більше) голосів з усіх поданих бюлетенів.

В разі не набирання 50% голосів оголошується 2 тур для двох кандидатів, що найбрали найбільшу кількість голосів.

22. Вибори до місцевих органів влади в Україні: особливості організації та проведення.

23. Місце і роль еліти в суспільно-політичному житті.

Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики.

Функції еліти