По відношенню до релігійних організацій

У світській державі релігійні організації не входять в систему державної влади. Для правового режиму релігійних організацій у світській державі характерні такі особливості:

Не світським вважається держава, де та чи інша релігія має статус державної. Статус державної релігії передбачає делегування деяких функцій держави релігійним організаціям, які охоплюють різні сфери суспільних відносин. Для статусу державної релігії характерні такі особливості:

Для теократичних держав характерні такі ознаки:

1) державна влада належить релігійній організації, яка має статус державної релігії;

2) релігійні правових норм складають основний джерело державного публічного законодавства;

У атеїстичних державах релігійні організації переслідуються владою. Це виражається, зокрема, в тому, що:

1) атеїзм стає офіційною державною ідеологією;

2) релігійні організації позбавляють необхідної соціально-економічної основи - майна, власності;

3) релігійні організації або забороняються, або перебувають під жорстким контролем держави;

4) релігійні об'єднання не мають права юридичної особи і не можуть здійснювати юридично значущих дій;

4.2. Залежно від рівня економічного розвитку

• розвиваються або країни третього світу (іноді їх називають аграрними, основу економіки складає сільське господарство, продаж корисних копалин тобто розвинена сировинна промисловість і т. д.);

• індустріальні (основу економіки цих держав складає промисловість);

• постіндустріальні (це сучасні розвинені держави, у яких відбулася науково-технічна революція; основні багатства цих держав створюються в сфері послуг, в індустріальній сфері).

Залежно від політичного режиму

• демократичні держави;

• авторитарні держави;

• тоталітарні держави.

Залежно від форми правління держави

• Монархія, тобто влада однієї особи;

• Республіка :

  • Олігархія, тобто влада небагатьох осіб;

  • Поліархія, тобто влада більшості; інша назва - ліберальна демократія.

• Джамагирія.

Залежно від пануючої ідеології держави

• ідеологізовані;

• деідеологізований.

22. Правова держава: сутність та основні ознаки.

Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Ознаки держави:

• 1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

• 2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

• 3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодо-звільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

• 4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

• 5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

• 6. Поділ державної влади між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

• 7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

• 8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

• 9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

• 10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

• 11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

• 12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

• 13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

22. Виникнення та розвиток ідеї правової держави.

Правове держава - це такий форма організації і діяльності структурі державної влади, побудована у відносинах з індивідами та його різними об'єднаннями з урахуванням норм права.

З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки досконаліших і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правому й державною владою, які б гармонійне функціонування суспільства тієї епохи. Вчені давнини вважали, що розумна і справедлива лише та політична форма гуртожитки у якої законобщеобязателен як громадян, так самої держави.

Державна влада, визнає право і водночас, обмежена їм, на думку древніх мислителів, вважається справедливою державністю.

Зростання продуктивних сил, зміна соціальних і розширення політичних відносин за доби переходу від феодалізму до капіталізму породжують нові підходи до держави й розуміння його роль організації громадських справ.

Найвідоміші ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі на той час М. Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі з урахуванням досвіду існування держав минулого та нинішнього пояснював принципи політики, осмислював рушійні політичні сили.

Так,Шершеневич зазначає такі шляху формування та основні параметри правової держави: 1) усунення сваволі необхідно встановлення норм об'єктивного права, які визначають межі свободи кожного і обмежують одні інтереси з інших, зокрема і досягнення державної організації, - звідси ідея панування права під управлінням; 2) якщо особиста ініціатива вимагає простору, то державі досить обмежитисяохраною суб'єктивних прав; 3) щоб нового стану не порушувався самими органами влади, необхідно суворо визначити повноваження останніх, відмежувавши від виконавчої законодавчу, затвердивши самостійність судової влади й допустивши до співучасті у законодавстві виборні громадські елементи.

У післяжовтневий період нашій країні у силу об'єктивних і піддається ідеї правової держави спочатку захопилися вимогами революційного правосвідомості, та був цілком виключене з реальному житті.

22. Особливості формування правової держави в Україні.

Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою – рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. Реформування колишнього радянського суспільства та процеси інтеграції України до міжнародних спільнот зробили необхідним формування правової держави. Верховенство права у суспільстві – основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування закону самої держави та її органів. Правова держава характеризується якостями, притаманними власне закону, тобто справедливістю, гуманністю, вона має закріплювати невід’ємні природні права кожної людини. Непорушність прав людини, її честі, інтересів, іх охорона й гарантування – один із найголовніших принципів правової держави.

22. Основні форми державного правління: порівняльний аналіз.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії;  - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викла­дені у визначенні.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли мо­нарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсо­лютна влада релігійного лідера зливається з державною владою.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мек­сиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парла­мент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночас­но президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фран­ція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним ста­новищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

22. Порівняльний аналіз парламентської та президентської форм правління.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту.

Парламентська республіка характеризується центральним ста­новищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр.

22. Порівняльний аналіз федеративної і конфедеративної форми територіального устрою.

Федера́ція (лат. foederatio — об'єднання, союз) — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації - це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів.

Конфедерація — союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше зовнішньополітичній, економічній та інших сферах).

22. Особливості основних форм територіального устрою.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна держава (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями.

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації.

Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне – для суб’єктів федерації).

Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються іздійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації.

22. Форма державного устрою України.

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

22. Форма державного правління України.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

— він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб);

— В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд відповідний перед президентом).

22. Основні тенденції розвитку державності в сучасному світі.

У сучасному світі існує низка міждержавних об'єднань, до яких входять незалежні, суверенні держави (наприклад, СНД, Європейський Союз та ін.). Досить ймовірно, що зго­дом деякі з них стануть основою для нових форм держав­ності. Так, зараз є очевидною тенденція до зміцнення Єв­ропейського Союзу (який, до речі, має багато ознак окремо­го  державного  утворення — органи влади, символіка, єди­на   європейська   валюта   таін.) — від розширення повно­важень  

Перейшовши від моделі взаємодії на рівні національних держав (яка була найбільш ефективною останні кілька сто­літь) до нової — надсуверенної — форми політичної органі­зації, Європа змінює характер світової політики, ставлячи інші країни перед вибором: або вступити до ЄС, або створи­ти свійсоюз, заснований на схожих принципах міжнарод­ного права, можливості втручання у справи інших та ідеології збереження миру.

Сьогодні у політичній науці однією з найпоширеніших стала позиція, відповідно до якої в умо­вах кризи глобальної безпеки головним питанням світової політики стає не зменшення державності, а, навпроти, її посилення.

22. Класифікація органів державної влади.

За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Щоправда, не всі місцеві органи є державними (наприклад, органи місцевого самоврядування).

За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції.

За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові.

На механізм держави, класифікацію його вищих органів справляє безпосередній уплив принцип поділу влади, відповідно до якого створюються законодавчі, виконавчі і судові органи^[4].

Проте не можна стверджувати, що всі державні органи можна розподілити на законодавчі, виконавчі і судові. Механізм сучасної держави є значно більш складним, розгалуженим, тому можна виділити такі типові державні органи:

• глава держави (президент, монарх, іноді — колегіальний орган^[5])

• органи законодавчої влади — парламент (парламенти різного рівня — у федеративних державах)

• органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, органи державного управління на місцях)

• органи судової влади — уся судова система країни

• силові органи — поліція, органи державної безпеки, прокуратура, збройні сили та ін.

22. Поділ та система стримувань і противаг державної влади у демократичному суспільстві.

Одна з найважливіших проблем владних стосунків – це запобігання зловживанню владою. Ш.Монтеськье, французький філософ-просвітитель писав, що політична свобода може бути виявлена лише там, де немає зловживання владою. Саме він і став основоположником теорії розділення властей, вважаючи, що суспільство в змозі проконтролювати лише ту владу, яка роздроблена і окремі її частини протиставили один одному. Сенс теорії розділення властей – розділення влади на три головні гілки – законодавчу, старанну і судову, кожна з яких досить незалежна один від одного, і в той же час вони постійно взаємодіють між собою в процесі формування і здійснення державної політики. Таким чином різні гілки влади стримують і врівноважують один одного, забезпечуючи гарантію проти порушення демократичних норм і зловживання владою. Розділення властей запобігає узурпації влади яким або органом або з'єднання всіх трьох її гілок в руках однієї особи, що і гарантує свободу як головний принцип демократії.

22. Загальні поняття парламентаризму і його особливості в Україні.

Парламентари́зм — система політичної організації держави, за якої чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влад за привілейованого становища парламенту.

Вважають, що такі інститути Київської держави, як віче, боярська рада та феодальні з'їзди є витоками українського парламентаризму чи навіть "протопарламентами". Проте такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання та процедури. Навіть прийняття рішень у формі голосування перетворювалося, за свідченням істориків, на стихійне безладдя. Запрошення князя на київський стіл за ініціативою віча не мало абсолютного характеру. За підрахунками М.Грушевського, з 14 таких епізодів, відомих з літописів, лише 4 рази громада "проводила" свого кандидата.

Деколи стверджують, що козацькі ради періоду Козаччини були безпосередньою сходинкою до сучасного парламентаризму. Опоненти таких тверджень зазначають, що вони були радше інститутом воєнної демократії, який неминуче гине за умов майнової та соціальної диференціації. Проте правомірно говорити про демократичні цінності козацтва, які стали важливим компонентом Хмельниччини 1648–1654 pp. За гетьмана Б.Хмельницького було закладено тенденції регулярних зборів старшинської ради для вирішення найважливіших справ, її перетворення зі суто військової козацької установи на державний представницький орган, що вирішує державні справи і приймає нормативні акти.

22. Інститут президентства в сучасному світі.

23. Інститут президентства в Україні: етапи становлення.

У своєму розвитку інститут президентства пройшов кілька етапів.

І етап: 1991 — 1995 pp. У цей період відбулося закладення основ для функціонування напівпрезидентської (президентсько-парламентської) форми правління.

II етап: 1995 — 1996 pp. Період наближення вітчизняного владного механізму до президентської форми правління відповідно до Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року.

III етап: 1996 — 2004 pp. Це період повернення до президентсько-парламентської форми. Конституційний договір, ухвалений у Києві 8 червня 1995 p., завершувався визнанням необхідності прийняття нової Конституції в термін не пізніше одного року з дня підписання цього документу. Верховна Рада ухвалила Конституцію України 28 червня 1996 р.

IV етап — з 2004 р. Прийняття проекту конституційної реформи, змістом якоїе перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.

22. Інститут президентства в Україні: порядок взаємодії з іншими органами влади.

Запроваджена у 2006 р. політична реформа суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичній системі України.

Обмеження ролі Президента України полягало в наступному:

1. Президент став залежним від Верховної Ради щодо визначення кандидатури на посаду Прем'єр-міністра (ст. 85 Конституції України).

2. Президент України втратив своє право відправлення Прем'єр-міністра у відставку. Відповідно до ст. 87 Конституції України лише Верховна Рада України може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.

3. Скоротився вплив Президента на призначення міністрів. Лише Міністр оборони та Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України (ст.106 Конституції), інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра України. Відповідно, Президент втратив право і на звільнення міністрів.

4. Суттєво обмежено вплив Президента на діяльність Кабінету Міністрів. За новими повноваженнями він матиме право лише призупиняти дію актів Кабінету Міністрів України (а не скасовувати, як раніше) з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо визначення їх конституційності (ст.106 Конституції).

Попри вищевказані обмеження за Президентом України збережено досить широке коло повноважень.

1. Президент після реалізації конституційної реформи значною мірою впливатиме на діяльність Кабінету Міністрів України через:

а) призначення Президентом голів місцевих державних адміністрацій, хоч і "за поданням Кабінету Міністрів України". Так звані "губернатори" призначаються і звільняються саме указами Президента України;

б) видання указів з питань зовнішньої політики та національної безпеки, охорони прав і свобод громадян (оскільки під поняття "національної безпеки" і "охорони прав і свобод громадян" підпадають будь-які сфери суспільного життя, Президент впроваджуватиме свою політику через свої укази, і може не враховувати позицію Кабінету Міністрів);

в) непідконтрольність Кабінету Міністрів голови СБУ, міністрів закордонних справ та оборони, які призначаються і звільняються без участі уряду;

г) також важливим є те, що Президент України згідно з Конституцією "зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності" (п. 15 частини першої ст. 106 Конституції України).

2. Приховані резерви політичного впливу є в Президента при внесенні кандидатури для призначення Верховною Радою на посаду Прем'єр-міністра України. Політична реформа передбачає, що "кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій" (ст. 114 Конституції), і потім ця кандидатура затверджується Верховною Радою.

3. Розгляд питання відповідальності Кабміну може ініціюватися як парламентом, так і Президентом (ст. 113 Конституції).

4. Важливе місце займає Президент і в законодавчому процесі. В Конституції зазначено: "Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово" (ст. 93 Конституції). Кабінет Міністрів такої прерогативи щодо законопроектів не має.

5. Розширено можливості Президента для розпуску Верховної Ради.

Однак саме рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України буде прийматися Президентом України не самостійно, а лише після консультацій з Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді.

Отже, конституційна реформа ввела таку форму правління, коли Президент і надалі наділений досить широкими конституційними повноваженнями, а уряд, який уже спирається на парламентську більшість, не має достатніх конституційних важелів, притаманних урядам європейських держав.

22. Верховна Рада України: структура, функції, порядок формування та взаємодії з іншими органами влади.

Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ)  — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальну будову і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.