Катастрофа

Є.Сверстюк: Мабуть, найтяжче, що трапилося для мене в кінці 80-х років – це каліцтво сина Андрія і смерть онучки Ганнусі. Мені здається, що десь тоді став відчувати, що я сивію.

В.Овсієнко: Я дуже віддалено чув про це – ви можете про це розказати?

Є.Сверстюк: Син зірвався з кручі і переламав хребта. З лікарні він не виходив. То та  лікарня, де він працював лікарем.

В.Овсієнко: Це коли сталося і скільки йому років тоді було?

Є.Сверстюк: Він з 1958 року, і це сталося в 1988-му. А доконало те, що виявилося, що його дочка Ганя – ось її фотографія – захворіла. Раптом стали косити очі, і поки там возили до всяких лікарів, добирали окуляри, натрапили на лікаря справжнього, який визначив мозкову пухлину.

В.Овсієнко: Так вона народилася якраз під...

Є.Сверстюк: Вона народилася 2 травня, після Чорнобиля, саме в час  радіації.

В.Овсієнко: І скільки вона прожила?

Є.Сверстюк: Вона прожила майже 4 роки. Мені вдалося за допомогою Сахарова, вже тоді, коли вона була зовсім безнадійна.... Я сам не звертався, це для мене зроблено „заочно”.  Тоді за кордон на лікування не пускали. Коли виїхала Марія з дитиною, дитина обвисла, як пояс, на плечі. Там Надійка Світлична розгорнула діяльність. Я навіть не можу детально розказати, але в цьому брали участь і сенатори. Зробили операцію. У нас було уявлення таке, що операція – це порятунок, у них – це твереза оцінка ситуації: може бути тільки призупинення. Потім стали це гасити хемічними методами, у дитини було розпухле обличчя. Вона ще протрималася років два, але це вже була не та дитина.

Ви знаєте, здається, мене ніхто так не любив, як Ганя. Це дивовижно світла, дозріла дитина була. Я не знаю, коли ми в Америці зустрілися, чи вона мене впізнала. Мабуть, не впізнала. Мабуть, у неї не було вже цих тонкощів пізнавання – все опухло, отже, й мозок, звичайно. Її в лікарні називали “Файтер” – “Борець”. Коли її мучили уколами й іншим, вона кидала чим попало. Вони були в захваті від такої дитини – таке мале і таке міцне. Але вже ця зустріч з нею там, за кордоном, – це вже було прощання. Вона померла в дев’яносто другому.

В.Овсієнко: А Андрій зараз де живе – в Америці?

Є.Сверстюк: Андрій... Отже, перед тим, як їй робити операцію, лікарі попередили, що це річ дуже відповідальна, і потрібна згода батьків. Дали дозвіл викликати батька. Андрій лежить на ліжку і категорично відмовляється виїхати на колясці в коридор. А тут він погоджується, причому це дивовижна була річ, це просто на рівні Провидіння. Я приходжу до Андрія і кажу: "Знаєш, Андрію, я отримав запрошення для тебе в Америку". Андрій каже: "Ну, можеш заховати його собі в альбом для колекції. А на коли?" – "За днів чотири маєш вилетіти". Ніякого ж пашпорта немає. Але при наявності такого запрошення швидко видали пашпорт – я ж не вмію цих речей робити, але в той час не було черг і перешкод не чинили.

Я звертаюся в аеропорт, бо ще треба до Москви їхати за візою, а в аеропорту черга величезна. Я кажу: "Ви знаєте, у мене є квиток в Америку – і треба до Москви". – "Ну, всім треба до Москви, ви ж не один". А потім щось там сталося, хтось став мене розшукувати: "То ви маєте квиток на Америку? От вас кличуть до каси". Нечувано. Я сідаю в літак, прилітаю в Москву, зателефонував Сергію Ковальову. Він каже: "Я тебе буду чекати в посольстві". Там якусь фантастичну суму з мене заламав таксист – а в той час які в мене гроші? Я набираюся розуму, щоби все ж таки їхати не автобусом, а на таксі, і все одно не встигаю. Сергій затримує – бо це п’ятниця, – затримує працівників посольства, щоб вони мені видали візу після закінчення робочого дня.

Я отримую візу, телефоную Андрієві: "Чекаю тебе поїздом завтра вранці". Андрій приїжджає поїздом, ми беремо його на таксі, переносимо, він сідає в літак, і один, без супроводу, летить в Америку. Його проводжаємо тільки ми з матір’ю і з Сергієм з аеропорту. В Америці він потрапляє в цю ситуацію... Правда, тоді дуже багато людей кинулись допомагати... Усе понад людські сили... Катастрофа з дитиною, катастрофа з її батьком водночас.

В.Овсієнко: Катастрофа з Україною, Чорнобильська катастрофа.

Є.Сверстюк: Ні-ні, то ж не було одночасно.

В.Овсієнко: Але це був наслідок...

Є.Сверстюк: Андрій там залишається, складає екзамени, тобто перескладає за весь курс медінституту. Потрапляє резидентуру (це підвищення кваліфікації), а потім ще складає екзамени, які здалися йому неймовірно важкими. Але він великий здавака. У нього тонкий розумовий інструментарій.  Він знає хемію, біологію. Він має добру освіту, добру підготовку.

В.Овсієнко: То він на візку, чи якось ходить?

Є.Сверстюк: Ні, не ходить. Візком він виїжджає до машини, відчиняє автоматично машину, їде на роботу. Марія окремо живе – очевидно, все ж таки треба бути, так би мовити, скрипалькою, яка виконує якусь патетичну сонату, а не просто жінкою, яка живе в середовищі молодих людей. Він про це ні слова не скаже.

 

„НАША ВІРА” 

Є.Сверстюк: Знаєте, треба було би писати щоденник. Я так фраґментарно щось часом записую про це віртуальне життя, яке навколо нас триває. Фактично, біоґрафія моя в тому, що я публікую, в тому, що я видаю. Фактично, в мене нема життя, крім праці. Це ще можна було би хронологічно впорядкувати за виступами в пресі чи за виступами в аудиторіях, а поза цим я практично не бачу нічого.

В.Овсієнко: З якого часу ви видаєте газету "Наша віра"? Тоді, на початку, вона називалася: "Православ’я – наша віра".

Є.Сверстюк: "Наша віра – православ’я". Від 1989 року. Їй минуло вже 10 років.

В.Овсієнко: Небагато газет вижило.

Є.Сверстюк: Небагато газет вижило, то правда. І знаєте, слава Богу. Можна говорити про якісь важкі і неприємні речі, але треба говорити й про речі приємні. Ми ніколи не жебрали і мало користувалися допомогою спонсорів. Є передплата, є досить багато цінителів – переважно, за кордоном, тому що ті 40 копійок, за які ми продаємо тут, – це частина ціни, і ніхто би тут не втримався в редакції безплатно.

Я сказав би, що це теж дуже важкий хрест, завжди було дуже важко з людьми. Кілька приємних людей, з якими я працював, – і з якими неприємними людьми мені довелося стрітися в редакції нашої газети!

Ця газета і вирятовує, оскільки вона є якоюсь регулярною роботою і оскільки вона якоюсь мірою виправдовує, як би мовити, мій статус. Мені приємно бути редактором газети – почесним, безплатним, це робить мене більш незалежним. Дуже важко мені підставити ногу і „позбавити привілеїв” – це пробували робити. Це справді незалежна газета. В якісь дуже гострі політичні справи ми не встряємо, тому що вони не пасують для газети "Наша віра". Разом з тим, треба триматися на вістрі часу. Це якось постійно мобілізує. Мені здається, що вона цілком пристойно тримається і вона не погіршується.

Власне, якби я мав працювати з колективом – я би цього не хотів. Я волів би дати це в руки іншим. Фактично без моїх публікацій немає сенсу й говорити про цю газету. Там же ж немає статей якихось гострополітичних, у нас немає ні фотокореспондента, ні оглядача. Газету робить двоє людей – Рая Лиша і я. І кожен раз виходиш, як у плавання – немає ж запасу матеріялів. Потім, раптом треба буде зімпровізувати якийсь несподіваний хід... Ювілей якийсь поставити в новому ракурсі. Чи Олени Пчілки, чи Сахарова, чи Лукаша. Багато матеріялів про Шевченка.

Закидали, що це Сверстюкова газета. Інші казали, що саме тому її й купують чи передплачують, особливо за кордоном. Треба сказати правду, що я й досі залишаюся все ж таки людиною, ближчою українцям за кордоном. В якому розумінні? Важко уявити, щоби десь за кордоном не помітили мого імені, але дуже легко уявити, що в Києві чи то в Україні взагалі не помічають мого існування. Або не помічають, або не хочуть помічати, і явно не будуть помічати в певних колах. Це пояснюється не тільки певними психологічними речами, не тільки пам’ятливістю на публікації, а пояснюється великою мірою тим витісненням, яке було в ту епоху. Я не ввійшов у контекст їхнього життя, а належав до тих імен, які страх витіснив з їхньої уяви, з їхньої пам’яті. Це сіре місце, заповнене кількома прізвищами. Якщо ті прізвища – покійники, то їх іще можна терпіти, але якщо ті прізвища ще з активних сучасників? Ну, словом, тут цілий комплекс, тут накладається одне на інше.

Думаю, можна це проілюструвати на такому прикладі. За кордоном збирається аудиторія, коли почули, що я приїхав і виступаю в Вашинґтоні чи в Нью-Йорку... Підходять купувати книжки. Все ж таки треба визнати, я належу до авторів, яких купують. Мої книжки ніде там не лежать, навіть зараз, хоч там українського читача щораз менше.

Отже, стоять люди, я їм підписую книжки. Підходить один чоловік, зі Львова, а особливо якщо з Дніпропетровська чи з Києва – він поняття не має, хто ти такий... Він є єдиний, хто не має ніякого поняття! А там має поняття кожен шофер, який просто привіз когось – не тому що він так начитаний, а тому що це ім’я ввійшло в свідомість: “Слухайте, я ж з цим портретом ходив! Я ж перед совєцьким посольством бунтував і добивався!” І це для нього важливіше, ніж твої книжки. Були й такі, в Англії особливо. Але вони й читають потроху.

Мушу сказати, що в життя, глибоке життя того покоління старших людей за кордоном я ввійшов як сучасник, і то є моя читацька публіка. То є ті громадяни, для яких я щось значу. А в нашому світі це інакше: для одних є відштовхування, для багатьох є незнання, для багатьох є якісь інші складні і кручені почуття. Я на кожнім кроці зустрічаю оцього українського гостя, який і собі пришвартувався до черги – тільки для того, щоб сказати: “А я зі Львівської області. Я чув ваше ім’я колись”. Ото все.

Але я не можу поскаржитися, мені щодня телефонують з приводу радіопередач. Я би сказав, що це найефективніша робота. Але з приводу книжок – фактично, я живу за рахунок цього. Хоч їх ніхто й не фінансував, але щось трошки давали, щоб викупити першу тисячу. То в якомусь відношенні я би сказав, що маю певну забезпеченість і життя з літератури.

В.Овсієнко: Що в наш час є великою рідкістю.

Є.Сверстюк: Так, справді важко собі уявити в наш час, щоб був якийсь прибуток з книжок. Причому, признаюся, я ніколи нічого не отримав на мої заяви – я весь час отримував відмови з приводу видання книжки. Мені кілька фондів відмовили. Мене жодного разу не підтримав фонд "Відродження". Я сам туди не ходив і не просив, але мені переказували, і я відвертався. Або фонд Багряного, або Олени Теліги. Щаслива книжка "Шевченко і час". Видало Паризьке відділення НТШ – Наукового Товариства імені Шевченка. І це мене, безперечно, дуже підтримало, тому що книжка недорого продається, але розійшлася вмить, як на наш час. Фактично, з легкої руки професора Андрія Жуковського.

В.Овсієнко: А які люди висунули вас на Шевченківську премію? Це ж не так легко було?

Є.Сверстюк: Я думаю, що в моєму випадку легко було. Запропонувала Спілка письменників. Про це знаю мало, і прямої мови не було. Мене через Юрія Хорунжого запитали про згоду. Олесь Гончар дуже потягнувся, коли побачив, що я зробив перший крок. Це ще було при ньому, хоч він уже мені не вручав премію 1995 року.

В.Овсієнко: Гончар помер того ж року, що й Патріярх Володимир. Патріярх помер 14 липня 1995 року, а Гончар на декілька днів раніше.

Є.Сверстюк: А премія була в березні 1995 року. 

Взагалі, у мене якась і підозра, і осторога, і водночас я розумію, що не можу відмовлятися, бо залишусь зеком чи еміґрантом. Якби я відмовився і не отримав премії, то не було б навіть і мови про те, щоби музей Шевченка надав мені приміщення для редакції на кілька років. Так що було питання, чи вписуватися в контекст цього життя, чи залишатися дисидентом на відстані, і на далекій. Звичайно, була підтримка з боку тих, хто писав рецензії на "Блудні сини України". Я би сказав, що були дуже добрі оцінки – і з боку Івана Дзюби, і з боку інших. Я мав дуже багато рецензій і на останню книжку, “На святі надій”, і на “Блудні сини...” І Гончар теж її читав, і теж висловлювався усно. Я не сказав би, що в нас була така вже одвертість, але при наших зустрічах була справжня повага, серйозне ставлення один до одного. 

Думаю, що Шевченківська премія мала бути трохи раніше – після виходу книжки.

В.Овсієнко: Яворівський казав, що треба було ще в 1988 році (Сміється).

Є.Сверстюк: У випадку зі Світличним – там я приклався, і Гончар мені сам дякував. Вони були в важкому становищі. Висунули Івана Світличного і висунули Надійку Світличну – що їм робити? Тоді я дав публікацію до "Літературної України" про те, що вони робили одну роботу, тільки по-різному. Івана Світличного не було вже, а Надійка жива – то Іванові і Надії Світличним треба присудити одну премію. Він так зрадів, що знайшовся такий вихід. А разом з тим було дуже багато невдоволених, я багато шишок за це отримав, і, зокрема, від Льолі.

В.Овсієнко: Ну, Леоніда Світлична рідко кого жалує...  

Є.Сверстюк: Але були в неї якісь свої резони з цього приводу, та я й досі радий, що з усіма шишками все ж таки так вийшло тоді зі Світличними. Це в 1993, здається, – так?

В.Овсієнко: У 1994-му. Як так вийшло з сімдесятилітнім ювілеєм, що українська громадськість, фактично, його не зауважила?

Є.Сверстюк: З чиїм?

В.Овсієнко: З вашим 70-літнім ювілеєм? Деякі діячі влаштовують собі бучні ювілеї – в театрі Франка, в Національній опері і навіть у палаці "Україна" – Дмитро Павличко.

Є.Сверстюк: Почекайте. Я не можу сказати, що українська громадськість не зауважила. Та громадськість, що зауважила – та не може організовувати, вона просто приходить на мої вечори, і для неї це більше, ніж той ювілей, що в театрі Франка чи в "Україні". А та громадськість, яка собі влаштовує, то вона, ясна річ, мені не влаштує. І вона має рацію – навіщо я їй здався? Я їй заважаю.

В.Овсієнко: Це так. Але ваші вечори мають постійну і вдячну публіку.

Є.Сверстюк: Я думаю, що так. При нинішній бідності аудиторії все ж таки ця публіка вдячна. Крім того, для мене більша радість, коли влаштували мій вечір в Музеї-архіві, за огорожею Софіївського собору.

В.Овсієнко: Там? А я там не був.

Є.Сверстюк: Це десь перед тим 70-річчям – за їхньою ініціятивою. Я дивлюся – нікого нема, зібралися знайомі, Ніна Матвієнко хвилюється: що ж це таке? Аж дивлюся – йдуть, йдуть, йдуть. Повно. Ліцеїсти прийшли. Прийшли – і це велика радість мати таку аудиторію. То завдяки Аллі Ткач, але не тільки їй, звичайно. Це моя постійна аудиторія, усі ці випуски Національного гуманітарного ліцею. Я сказав би, що це краща аудиторія, ніж та, яка приходить до театру. Хоча в театр приходить дуже різна аудиторія, дуже різна – може, частково й та сама. Словом, я можу сказати, що маю вдячного читача. І то починаючи від 1960-го року. Тоді я одразу отримав читача – і того, що знизу, і того, що зверху.

В.Овсієнко: Я теж із тих читачів, бо читав і "Собор у риштованні", і "Іван Котляревський сміється", і "На мамине свято", і "Остання сльоза". Це проходило через мої руки і свідомість.

Є.Сверстюк: То вже в кінці шістдесятих років.

В.Овсієнко: Я від весни 1968 року мав доступ до самвидаву, починаючи з Івана Дзюби. Щоправда, ще під кінець 1967 року мав щоденник Симоненка – то було найперше.

Є.Сверстюк: Це те, що вас пробудило?

В.Овсієнко: Я восени 1967 року став студентом Київського університету, і тоді прилучився до літератури самвидаву.

Є.Сверстюк: А ви знаєте, я хотів би тут ще заторкнути таку тему. У 60-х роках найбільше цікавилися не тією літературою, яка „проти”, і не тією, яка „гостра”. Найбільше цікавилися тими речами совєцьких класиків, які не друкуються. Можна було сотню сторінок Маланюка прислати, а паралельно переважав якийсь середній вірш Сосюри, якого не друкують. Або Тичина недрукований – це справляє більше враження, тому що його вже знають і з великим подивом відкривають, що його теж не друкують. Я пригадую, як пролог до поеми "Мазепа" Сосюри тоді звучав, як Довженкові щоденники звучали. Тобто той, що увійшов у наш світ, що нами пережитий і якоюсь мірою осмислений – а виявляється, що він теж був такий, як ми. Бо це ж не просто один з віршів, а то той потаємний, головний вірш, якого не друкують. От як ми все це відкривали. А декому думалося, що коли вони передадуть рішення збору ОУН, то ця література тут буде будити людей... Вона буде будити тільки тих, хто був у лавах ОУН і хто звик до цієї літератури, звик пов’язувати з нею якісь перспективи. А для літературного і широкого культурного кола найголовніше все ж таки – це література, заборонена в УРСР, така рідна і несподівана, що відповідала нашим чуткам – про те, що Рильського заарештовували, що Сосюру гнали й переслідували і так далі. „Розстріляне відродження” Юрія Лавріненка – то був дзвін! Але не тиражований. Я думаю, що оця совєцька драконівська система розбудила цю живинку в літературному середовищі, інтерес до літератури, до тексту і підтексту, до пропущеного рядка, до політичних проблем – більшою мірою, ніж анекдоти. Ну, анекдоти – то загальний десерт. А тут була така тремтлива і небезпечна струна! А потім великою мірою – класики, яких теж не друкували. Якби нам дали всього Самійленка так, як дали майже всього Шевченка, це не дало б результату. Але коли нам показали вірші, які проскочили цензуру, заборонені речі Франка, то ми стали читати саме ті речі, які не входять у вибрані твори, які не входять до програми.

Стали тягнутися до імен, яких не дозволяють. Я би сказав, що ця цензура зіграла і стимулюючу роль. Я пригадую, як у 60-і роки я сперечався з Іваном Дзюбою: "Хай вони краще заборонять українську літературу. Хай її просто заборонять – то буде краще". – "Ну, то було би смертельно. При нинішньому режимі, коли б її заборонили, то це не те, що при царському режимі. Вона б так і залишилася забороненою”.

Звичайно, все це – розумові експерименти, тому що практично це було неможливо, щоб її заборонили. Мусіла бути гра. Більшовики ніколи без гри не обходилися. Мусіла бути напівправда, напівлюбов-напівненависть і так далі.

В.Овсієнко: Будемо завершувати, бо вже от-от північ... Сьогодні в нас ще поки що 9 січня...

Є.Сверстюк: Третій день Різдва.  

В.Овсієнко: Двотисячного року. От бачите, ніяк не звикнемо вимовляти... На цьому я щиро дякую вам. Я забрав у вас так багато часу. Але якщо записано – то вже не пропаде.

Є.Сверстюк: Ну, щось, може, з цього і вийде.

В.Овсієнко: Дай Боже!