Замість епілогу (Рік 2005-й)

В.Овсієнко: Як ви бачите своє життя? Порівняно з тими мартирологами, які я записував з уст учасників національного опору, у Вас, можна сказати, виняткова сторінка. Але важко уявити собі в тому сюжеті якісь галявинки для радісного життя чи хоча б спокійної праці. Адже нині Вам уже під 80, а вам улаштували погром у редакції газети „Наша віра” чи не гірший, ніж большевики, при тому ще й приодягнувшись у ряси. Це ж витівка Мефістофеля... Не можна уявити, щоб це трапилося з будь-ким...

Є.Сверстюк: Знаєте, на втомлену голову спадають часом думки: „Досить... Уже не буде в мене шукання квартири... Шукання роботи... Тривожних снів перед 1 вересня, коли так хотілося до дітей у школу... Звільнення з роботи „за власним бажанням”... Заяв і пояснень... Не буде судів і виправдовувань, страху запізнитися на п’ять хвилин, обшуків, етапів до невідомого місця заслання, регулярних заяв до прокуратури, шпиків, доносів і постійного відчуття злої сили, яка ходить за тобою і готує пастки. Все: ваш світ ловив мене, але не впіймав! Але людині властивий потяг до гри. Фактично я терпів переважно поразки, особливо тоді, коли при обшуку вилучали диплом, який тобі „вже не пригодиться”, а в лагері № 36 вручали диплом на право обслуговування парових котлів, але не довіряли цієї привілейованої роботи, бо ж не можна забезпечити постійного нагляду.

В.Овсієнко: Василь Стус називав це шляхом утрат.

Є.Сверстюк: А, з другого боку, Провидіння готувало мені постійно висхідну дорогу. На початку 60-х я зрозумів, що анонімним ударом мене врятовано від долі провінційного викладача, вічно підозрюваного. У середині 60-х я зрозумів, що заборона друкуватися поставила мене вище за тих, чиї книжки видають. У 70-х роках я зрозумів, що ми, в’язні сумління, переходимо на поле міжнародної гри, де місце України досі пустувало. А в листах завідувача славістичного відділу Торонтського університету професора Юрія Луцького я відчув, що один мій лист з Сибіру для нього важить більше, ніж візита офіційної делеґації з Київа. Він же видав у Гарварді свій переклад з української на англійську моїх есеїв, що значило багато на тільки для багдаринського столяра. Звичайно, я про це навіть не знав. У кінці 80-х я відчув, що переді мною відкривається давно неорана нива духовної культури, і на цій ниві, по суті, нема кому працювати... Виявилося, що звичайна освіта, навіть коли вона відмінна, не дає знань і ще чогось потрібного для праці на цій головній ниві. Я видаю 16 років газету „Наша віра” і щасливий від того, що багато людей у всьому світі читає її від слова до слова – просто тому, що вона дає поживу.

Ви мені скажете з посмішкою, що члени Спілки письменників, здебільшого старші, не читали цю „Нашу віру” або чули і думають, що редактор на старість впав у „клерикалізм і попівщину”. Не треба ображатися: адже вони вважають Маркса і Леніна великими філософами, а релігію – традиційним доповненням до побуту.

В.Овсієнко: Проте вже всі ритуально хрестяться. Може, їхні нащадки хреститимуться щиро. І поволі-поволі наш народ намацає натрудженими ногами утрачену дорогу. Оту: „поорана чорна дорога кипить. Нема ні знаку од прадавнього шляху”.

Є.Сверстюк: Отже, я спинився на такій високій дорозі, що гостро відчуваю: тут потрібен хтось молодший і вищий. Але коли хоч щось зійшло з посіяного, то це дуже важливо, бо то є головна нива, де засвітиться обличчя українського народу і з чого може початися його відродження.

В.Овсієнко: І ще – про відкритий лист Василя Стуса, написаний уже після суду, 22 вересня 1972 року. Є пояснення самого Стуса. Є тенденція його смакувати. І все ж таки – що це? Бо кому ж ще поставити таке питання?

Є.Сверстюк: Василь Стус не міг пояснити усього, що лежало за цим осоружним „листом”, який був одним з моментів його нерівної боротьби на слідстві.

У жодній кримінальній справі 70-х років не знайдете таких емоційних надривів і одвертих „освідчень” (не записаних до протоколу), як у Стусовій. Цілком закономірно і чекати надривних спроб самозахисту....

Після засудження була у Василя зустріч з батьком. Ми не знаємо, що говорив старий, прибитий горем трудівник своєму синові. Але він приніс на своїх похилених плечах усю синову біографію. А та біографія була лояльною, донецькою, совєцькою. Її епізоди можна було починати словами, „Я, як і всі...”

Епізоди протистояння фіксуються аж у 1965 році. І тертим кагебістам ясно, що все це – під впливом київського оточення... Очевидно, це обігрувалося і на слідстві. І були нагадування: вам щойно за 30, ваша біографія добре почалася, і батьки, і сім’я в праві сподіватися...

Усе це було чистісінькою правдою, якщо брати правду особисту...

В.Овсієнко: Багато хто з нас зазнав цих терзань душевних, про які „улюблений усіма нами” Карл Маркс якось сказав приблизно так: „Ніхто не завдає більше страждань своїм рідним, як той, хто заповзявся ощасливити все людство”. 

Є.Сверстюк: А тепер підійдемо до ситуації з боку творчої особистості, яка себе ще не реалізувала, а їй пропонують темні коридори і казенний дім...

На допитах поетові пропонують чужу гру, на чужому полі. Вони заганяють на слизький п’ятачок, навішують грубі звинувачення і пропонують захищатися в грубий спосіб, що в їхніх правилах. Вони принижують поета, натякають, що він не є і ніколи не буде членом СПУ. Але поет у своїй камері – знов поет, і актор, і режисер, який не приймає гри на чужому полі, не приймає накинутої йому ролі, за якою вони – на стороні правди і закону, а він – „приховує свою діяльність, своє справжнє обличчя, свою суть...”

Вони професійно „зривають маску націоналіста”, так само, як у тих самих кабінетах ще позавчора вони зривали маску „ворога народу” з кожного, хто потрапляв туди. І кожен, хто потрапив туди, розуміє, що тут гра в одні ворота, що він зазнає поразки – нищівної і остаточної. І що єдиний шанс, який вони пропонують, – це самовикриття і „роззброєння”. У цих чорних кабінетах люди ламали собі голову: що їм здавати? Яку зброю? Таємниць, змов, конспірації нема, а щось треба дати в зуби... Лукавому. По той бік столу він сидів і підказував, до яких саме злочинів треба признатися і „чистосердечно розкаятися”.

Перед Василем Стусом у 1972 році сидів Лукавий, покликаний уже не ламати хребти, а тільки згинати і відпускати зігнутим. Однак сам поет у своїй камері розважив, що у грі з Лукавим можна собі дозволити лукавство і ніби прийняти правила гри та всунути йому в зуби „відкритого листа” з відреченням від „націоналістичної платформи”, яку йому приписували. Одночасно, не особливо згинаючись, він покаявся за гострий вираз „кубло бандитів-кагебістів, злодіїв і ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків”. Цього було не досить для покаяння, і „відкритого листа” не пустили в гру.

Нині наївні коментатори пишуть і про порушення „власних етичних норм”, і про „страшні відступи”, а насправді то була спроба прийняти їхню мову, щоб бути почутим і уникнути „дороги в нікуди”.

Якщо говорити про офіціоз, то це була мова, звична для нього, і з „мораллю” тут було все в нормі. Якщо говорити про читача, якому адресований цей принизливий лист, то він міг би сприйняти його розважливо як єдино можливу форму самозахисту поета, якого нізащо переслідують і роками цькують.

Отже, цей лист я сприймаю як емоційний, але незугарний і неестетичний рух з метою вивільнитися від обіймів змія. Підкреслюю – природний рух, над яким не треба зупинятися глибокодумно, з дурними коментарями і патетичними вигуками.

Чому лист не був прийнятий?

1) Тут не було зігнутих зобов’язань.

2) „Лист” не відповідав характеристиці Стуса на слідстві. Адже такі „листи” резюмують, а не просто резонують. Було ясно, що на волі Василь піде до родин своїх друзів, писатиме листи в лагери до друзів і далі захищатиме їх. Буде псувати гру.

3) Не було слідчого Кольчика, зверху налаштованого „пробивати” звільнення Стуса.

4) Василь Стус не був для них проблемою. Вони поняття не мали, хто він і якої величини.

Отже, швидше – і на етап...

У моєму випадку – був більший розголос у світі і сенс „вибити заяву”. Але – я був чужий. З „бандерівської сім’ї” („Скільки вовка не годуй...”). „Ідеологічно чужий нам”, „молиться своєму богові”. Отже, такого нема сенсу заохочувати ні до каяття, ні до співпраці.

Чому я розумію Василів лист? Усі ми хотіли вирватися. Є неписане право боронити Богом даний талан... Усі не проти були в чомусь визнати за ними право: я ж не заперечував, що йшов проти течії ро-ка-ми... А вони ж – влада!

Я не прикидався в симпатіях до комунізму, а домагався права жити, не порушуючи законів. Але ж у них неприйняття  комунізму – злочин. Після цього мені не було сенсу гратися в ідеологічну лояльність. Щоправда, я ще й на етапі писав „касації”, але вони зводились до викриття підтасовок у вироку. Це теж був текст принизливий. Гордими антикомуністами ми стали вже в лагерях. Там уже „справи” були закриті – почався новий акт драми. Отам Василь написав свій коментар до цього „відкритого листа”, не картаючи себе: то був прийом самозахисту.

Чому я проти публікації цього листа? Він уже публікувався тими, хто в кінці 80-х силкувався показати, що Стус майже такий самий совєтський, як вони – „син Родіни”. І не їхня вина, „що так сталося”. Але коли це передруковує син Василя Стуса через 20 років після загибелі батька, то це вже використання ворожої публікації, схожої на смакування батьківської біди, організованої катами для приниження гордого поета. Все має свої нюанси, і вся справа в нюансах. Особливо коли ця книжка добра, написана з відчуттям слова. (Стус, Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2004. – 368 с.).

Чому я проти передруків Стусового „каяття”?

Я взагалі – проти перегортання чужої білизни. А це саме брудна білизна, а не костюм.

Є речі, які ми думали, але не робили.

Є чернетки намірів. 

Є речі, які мають не той зміст, який вичитав байдужий читач, якому і так „все ясно”.

Усе це може зберігатися в архіві для дослідників. Але виставляти це як цимес для профанної публіки – нечесно і некоректно.

Нарешті, людина має право вибирати, планувати, конструювати долю і допускати рівень компромісу з обставинами.

І герой, і святий – кожен має своє минуле, як каже Ніцше, „людське, надто людське”.

Виставляти на суд – можеш себе, якщо ти Руссо. Але виставляти на суд юрби чуже, виставляти ближнього – це саме той випадок, з приводу якого сказано: „ Не судіть, щоб і вас не судили”.

Одне слово, Василь Стус заслуговує більшої поваги.

Течія життя має тенденцію розливатися мілинами. Більшість біографій, навіть лицарів, – це географічні широти, по яких жене людину вітер часу.

А власне саме життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву.

А загалом нас не дуже хвилюють події позавчорашнього дня і люди, що зникли в цих подіях, сплили за течією. Історія зберігає на насіння приклад тих, що несли покликання і обов’язок, що бився в ритмі серця.

Які питання ти ставив своєму часові?

Чим ти зупиняв юрбу, що летіла за вітром?

Як ти будив сонних?

Як ти змагався з застійним морем байдужих і теплих?

Як тобі вдалося навернути людину до Бога і до „віри, що гори ворушить”?

Звичайно, водами, які спали, не запустиш водяного млина. Але досвід і приклад – вічно жива сила.

В.Овсієнко: Роман Корогодський у своїй праці „Феномен і проблеми великої віри” протистав натури Сверстюка і Дзюби і вважає суб’єктивним нарис „Іван Дзюба – талант і доля”.

Є.Сверстюк: Не мені судити про вартість моїх праць. Часом буває, один твір викликає протилежні думки. Есей „Нецензурний Стус” сподобався Ліні Костенко, але не сподобався Михайлині Коцюбинській і Романові Корогодському. Можливо, через якийсь їхній стосунок до автора виданої Корогодським книжки „Канон і іконостас” Марка Павлишина, чиї розважання про Василя Стуса я прочитав дуже критично. А вже такі речі, як „Товкоцький і Великий Птах” геть порізнили читачів. Думаю, це зв’язано з моїми оцінками неприпустимого в літературі. Неправдиві судження про Василя Стуса чи то через нерозуміння його тексту, чи то через кон’юнктуру часу, у мене викликають і заперечення, і обурення. Інші люди ставляться спокійно „до помилок людських”.

Що стосується статті про Івана Дзюбу „Талант і доля”, то це навіть не нарис про Автора, а радше розвідка про долю видатного таланту під гнітом диктатури. Оскільки я сам зазнав такого самого гніту, то я, природно, виступаю захисником. Захищати  талант у нас є від кого. Почнемо з того, що дуже багато людей судили Івана Дзюбу вже після того, як його засудив режим. Це можна зрозуміти, бо він був прапором. Але цього не можна прийняти тому, що небагато людей має право його судити. На мій погляд, мають право лише люди вузького кола і спорідненої долі.

Усі свої емоції і претензії я спробував зібрати в кошик минулого, і залишилася давня велика приязнь, яку я завжди відчував до цієї людини, від першої вже зустрічі. Приязнь і повага. Тому мене завжди обурювало, коли якийсь X говорив мені: „Я ще напишу про Дзюбу все, що про нього думаю”. Деяким я радив: „Не поспішайте, вам же нам користь”. Деяких осаджував: „У вас немає висоти, щоб бачити Івана Дзюбу”. А вони вперто хотіли і хотіли його „вивести на чисту воду”. І тоді я подумав: негоже мені мовчати і дивитися, як потечуть потоки такі, як течуть в усних розмовах.

Отже, я взявся за цю тему, наперед невдячну тему, щоб зупинити охочих. Мені здалося, що мусять же прочитати ті, що хочуть писати, і це їх зупинить. Маємо досить „проти”, треба позитивної думки, чесного свідчення. У кінці своїх роздумів я, легковажно може, обіграв можливі закиди, що, мовляв, „хотів поговорити про себе”, і побачив, що Роман, такий тонкий аналітик, тут підхопив цю „качку”.

Смішно. Адже я маю що сказати про себе під назвою, яка більше заохочує. І маю видавців. І маю багато тих, хто нагадує: пора. Дуже мудро говорив мені про це Микола Руденко, з яким у нас зажди було розуміння і щира розмова.

Але мої спогади скидалися на сповідь, а нині це не цікаво. Та й часу я не маю: то видання газети і дописи до газет, то спогади про друзів, то реставрація замальованих портретів класиків, то літературні вечори, то постійні запрошення через мою безвідмовність. Я катастрофічно роздрібнююсь на латання дір нашого неорганізованого культурного життя, що нагадує довільне полювання на метеликів у полі.

Тут ледве встигаєш писати есеї для радіо і некрологи.

У роздумах про талант Івана Дзюби мені було цікаво заторкнути заманливу тему ВЕЛИКОЇ ГРИ. Адже у великої постаті є велика гра в розквіті літ, або пророчий спалах, або спроба змінити світ, або зухвальство переходити заборонені зони. Адже життя – це гра, і слава Богу, коли тебе не кинули у чужу гру паперовим солдатиком, а ти сам можеш вибрати чесну мету, дорога до якої проходить на краєчку безодні. У моїй втраченій лагерній поемі „Дзвони” є навіть такий образ:

На схилі гори, на краєчку безодні

Позбиралися діти

для чесної гри

під небом Господнім.

Так завжди під Сонцем:

хто входить в життя –

  починає сьогодні! 

Іван Дзюба вів талановиту і сміливу гру з драконом, саме тому був улюбленцем молоді.

Одне слово, мене обурювало, коли на нього стали налітати горобці, які взагалі поза грою. А роль захисника – це моя природна роль ще змалку. Погляньте під тим кутом зору усі мої публікації – і побачите в них цей „чеховський мотив”.

Потерпаючи за збереження міри, я, звичайно, давав читати перший варіянт і самому Іванові Дзюбі, і іншим культурним читачам – на пробу.

Для мене важливо передусім те, щоб не було фальшу і неправдивих свідчень. А суб’єктивність суджень – про це вже хай судять ті, чиї судження об’єктивні.

До речі, після прочитання спогадів Ірини Жиленко я згарячу хотів заперечувати деякі її думки про Василя Симоненка, Аллу Горську. Але сказав їй про це, і вона була не проти, але щоб на рівні констатації. А тепер я вже не маю охоти заперечувати: пиши своє бачення інше, давай свої факти. А те, що вона пише, то її образ.

В.Овсієнко: Спогади Ірини Жиленко – це пласт сприйняття відомих особистостей, якого рідко хто зважується сягати: дуже особистісний, емоційний. І дуже проникливий, хоча при певній віддаленості: вона ж не була „активною співучасницею”.  

Є.Сверстюк: Я про ці роки і постаті люблю згадувати з відтінком ідеалізації. Нині може й не повірять, що між літературною братією була така безхмарна атмосфера доброзичливості. Ми раділи з успіхів іншого, а якщо була заздрість, то, як тоді казали, „хороша заздрість”. Очевидно, цьому сприяла атмосфера переслідувань і „чесної бідности”. Але слід мати на увазі, що люди морально несумісні не були вхожі до нашого кола. А коли хотіли входити, то мусили рахуватися з нашим стилем взаємин.

Я гадаю, тим пояснюється належна поведінка на слідстві: противник зустрівся з незвичним явищем: з ворогом, якого поважав.

Я гадаю, цікаво було б зробити виписки оцінок, які ми давали один одному на запитання слідчих. Адже це жанр і характеристики, і самохарактеристики передусім. Слідство очікувало компромату або хоча б „відмежування”.

В.Овсієнко: Цікаво, що з тих пір сталося стільки великих історичних подій, а думка повертається до того часу, коли події планувалися зверху.

Є.Сверстюк: У Байрона є міркування на цю тему: „Не шукай славних в історії: дні нашої юності є днями нашої слави”. Нам з вами випали сірі часи, коли історію творила „колективна мудрість партії”, і вона гнала маси на „трудові подвиги”, викриваючи тих, хто „затаївся в щілинах”. Ворогом вважався вже той, хто не йшов з масою і не ховався. Але „особливо небезпечним” вважався той, хто зважився збоку показувати на них пальцем, посміхатися та ще й творити свою сцену, на якій грав свою ролю, та ще й обстоював право бути собою. На такому тлі навіть маленькі кроки проти течії були політичними і здавалися великими. Коли тисячі людей, вигнаних на „жовтневу демонстрацію”, ідуть з транспарантами по Хрещатику – це не подія. А коли один став на тротуарі з транспарантом „Позор КПСС!” – це подія!

От ми й визбируємо крихти, де засвітилися дні нашої молодості – якимись іскрами. Деякі поети-комуністи не можуть знайти у своїх книжках рядків, які засвідчили б якусь позицію чи гідність, то вони пригадують, як їх „переслідували”, як у тому анекдоті про номенклатуру, схожу на вареників у макітрі: усі купаються в маслі, усіма трясуть, але коли якийсь вилетів – назад уже не покладуть... А тим часом один з найневинніших віршів Василя Симоненка „Ти знаєш, що ти людина” – був словом, що стає подією, бо нагадує і на мить зупиняє: застановись!

Ми вертаємось до днів юності... До місця першого знайомства... До поляни першої зустрічі... До школи, де після нашого поетичного вечора директор тихо прошептав: „Мені здається, що радянської влади вже немає”... До рояля, де грала сонату теперішня дружина... До вікна в затінку верби, де була редакція, куди заходили найкращі люди того часу... До пам’ятника, біля якого ловили студентів... До місця літературно-музичного вечора, з якого виходили зі смолоскипами... До каштана біля приміщення суду, де роздавали букетики на випадок, коли вдасться потрапити на оголошення вироку політв’язневі... До місця, з якого дивилися на бібліотеку в полум’ї... До зустрічі, де одверто і ризиковано називалися речі своїми іменами... До останньої зустрічі з поетом, який потім зник з обрію...  

„Все те, що на серце лягло” – співалося в пісні того часу – і творить образ 60-х років, до яких повертаєшся серцем. Обрані дороги мають особливу значущість, коли на тих дорогах лунали тверді одчайдушні кроки в настороженій тиші.

В.Овсієнко: Чомусь не чути тепер таких кроків...

Є.Сверстюк: Події ж після падіння імперії пролітали над головами, бо зникла гострота ризику і суворість особистої відповідальности. Написаного кров’ю не порівняєш до написаного чорнилом.

Для чего мы пишем

Кровью на песке –

Наши письма не нужны природе, –

співав бард Булат Окуджава. Природі може й не потрібна та кров. А людські серця прикипали саме до написаного кров’ю... на піску.

Нарешті, треба сказати, чим були ми багаті в молодості. Багатства землі, товари „ширпотребу” і житлова площа належали не нам. Але голубе київське небо, весняні й осінні парки, Дніпро і київські кручі, електрички і нічні тролейбуси, майже чисте повітря і вода і, як тоді казали, „дари осінніх садів” – усе це належало нам. На київських схилах порожні храми і музеї належали нам. Київ був рідним домом, хоча й перенаселеним сірим зайшлим людом...

 Коли спокійно сприймати соціяльну нерівність і думкою підноситися над реаліями життя, то стаєш багатшим і навіть розкошуєш. Ба, навіть співчуваєш вічно заклопотаним власникам дач, багатих квартир та невдячної челяді, яка хоче все більше і більше – за всяку ціну!

Коли ти любиш і коли тебе люблять – чого ще треба? Ти виходиш своєю стежкою на велику ріку любови, що живить світ. Оглядаєшся. А тут своїми стежками сюди ж тягнуться і твої друзі чи ті, що стають друзями.

Одне велетенське джерело світла було в затемненні. Ми не могли читати і популяризувати Біблію. Ми не могли ходити до Церкви, бо не бачили нікого, хто виходить звідти сміливим, високим і просвітленим. А може я в полоні часу й не дивився в той бік? Не було в нас ерудита Аверинцева з його бібліотекою, не було навіть доброго батюшки, навколо якого гуртуються. Тому й не була Церква під обстрілом, що не було... Тоді як для Польщі Костел був великим порятунком і місцем боротьби. Ностальгічні мотиви Екзюпері мені щеміли в серці, і чомусь хотілося, щоб це була ущемлена віра в Бога.

Коли з’явився „Собор” Олеся Гончара і навколо нього завили голодні вовки атеїзму – я без надуми кинувся рятувати його, себе і все, що загрожене, затоптане, занедбане. Це був мій прорив до джерела світла. Прорив у „Самвидав”...

Все ж таки головне, чим ми були багаті: ми відчули себе спадкоємцями. Не матеріальних багатств, які були зколективізовані „для народу” і відчужені від народу. Туди ми не тягнулися, та й доступ був суворо заборонений.

Ми відчули себе спадкоємцями духовного спадку України, по суті нічийного і „нікому не потрібного”. „Прекрасне майбутнє” будується без нього, але з використанням для декору „окремих елементів”.

Ми побачили наш тисячолітній спадок у небагатьох храмах, зарослих бур’яном, збережених як історичні реквізити. Ми зрозуміли, що наші Апостоли правди і науки перетворені на рекламні щити, які несуть агітаційний матеріял для будівників комунізму. Ми відчули, що наша мова поки що залишається жити під пильним наглядом, хоча вже зрозуміло, що вона не знадобиться навіть при майбутньому „злитті мов”, бо її замінить російська. Святині наших предків і святиню культури ми побачили в павутинні риштовань, які мають імітувати „турботу про культуру” й показувати намір реставрації і збереження – в ролі музею для туристів.

Але головне, що відкрив кожен з болем і соромом, – це підміна слів і понять, лукава „новомова”, з якої Орвел у Лондоні сміється, а ми змушені нею користуватися і – о Боже! – реалізувати себе в ній! Ми вже в ній живемо, ще зі шкільних років. І небагато з нас почали тихо по кусочку відлущувати її, як омертвілу шкіру.

Головне неприйняття фальшу в багатьох почалося, звичайно, з офіційного повідомлення про те, що наш вчорашній „батько, вождь і вчитель” насправді був великим злочинцем перед своєю партією, а оголошені ним „вороги народу” були невинними жертвами у його колосальному драматичному спектаклі „класової боротьби”.

В.Овсієнко: Отже, якщо їхні „терористичні плани” і „кримінальні справи” зфальшовані, то хто ж повірить, що все інше – правдиве і чесне? Але хто прямо скаже, що вся ленінська ідеологія є системою лжі, сфальшованих фактів і павутиною правдоподібности, які треба приймати за правду під страхом кари? Хто стане під колесо прогресу так, щоб не схопили його як психічно хворого?

Є.Сверстюк: Отже, творча молодь 60-х відчула себе спадкоємцем духовної спадщини, яка валялася розкидана під ногами „мас” і не мала ціни, як повітря, сонце і вода. „Ти знаєш, що ти людина?” – це перший елемент самоусвідомлення. Митець задумався, що він митець з ласки Божої, а не виконавець замовлень. Поет вигукнув: „Ми знову є!” Літературний критик почав читати Шевченка вдумливо, без перекладу його на „новомову” і пробував опертися на офіційні заклики до „творчого підходу”.

Коли те невеличке коло відважних без героїчної пози починає зі свого куточка розчищувати Авгієві стайні благонадійности, „народности та партійности”, то за ним же спостерігають і ті, що знизу, і ті, що приставлені спостерігати. Воно стає під обстріл! А водночас воно мусить робити свою роботу так, щоб це було красиво і розумно. Ось чому шістдесятники повстали і розуміли одне одного.

„Дні нашої юності”, запізнілої і прибитої війною, були наповнені працею безкорисною і невдячною, були визбируванням того, що вважалося непотрібним і застарілим, але й прихованим та запечатаним. Зрештою, затаврованим. Але як воно виблискувало, як знахідка!

В.Овсієнко: Звичайно, тут з’явилася й самоповага господаря і насмішкуватість щодо слуг „партії і народу”. А бувало ж, вам нагадували про скромність: „скромності більше”.

Є. Сверстюк: Правильно нагадували. Про це завжди не завадить нагадати. Тільки ж хто нагадує? Переважно нагадували власники скромного таланту. Були і гостріші конфлікти, коли Микола Вінграновський сказав, що в нас сержанти в літературі грають ролі ґенералів, і дехто образився, прийнявши на свою адресу, як натяк на своє військове звання. Уся ж свідомість була геть воєнізована, та й життя вважалося „боротьбою за перемогу”...

В.Овсієнко: За саму спробу демілітаризації свідомості били, як за спробу „роззброїти”!

Є.Сверстюк: Навіть за спробу оцінки і викриття явища мілітаризації, коли вказувалося місце, де вона притаїлася з маскою „боротьби за мир”... Але особливо ображалися майори КГБ за те, що їх не бояться. Тобто всі ж бояться, а ось ці дійшли до того, що не бояться...

В.Овсієнко: Адже вони головна контролююча і стримуюча сила, а страх – інструмент влади.

Є.Сверстюк: Так, фактично вони контролювали всі установи і все покривали сіткою аґентури, так що кожен мусив почувати себе під орвелівським телескріном. Їх обурювали пози тих, хто почував себе внутрішньо вільним і поводився так, наче їх нема. (Щоправда, був популярний анекдот про хороброго зайця!).

В.Овсієнко: І правильно обурювали, бо не всі розуміли їх повсюдну присутність, а іґнорування – це ж виклик.

Є.Сверстюк: Були, правда, сфери, де вони не знали, як там проконтролювати ідейність митця чи науковця. Але там у них були свої академіки, яких треба було боятися.

Отже, усе дійство шістдесятих відбувалося під Дамокловим мечем, який хоч завтра може впасти на голову. А дійство ж мало бути і глибинним, і високим, і відвертим, бо інакше це не дійство, а дуля в кишені. І повинно бути стоїчно спокійним, бо народ не вірить неврастенікам. Знаєте, провести таку гру 10 років під тотальним пресом службових утисків, репресій, судів „громадських” і „народних”, ущемлень матеріяльних і моральних, і при цьому зберегти душевне здоров’я і гідність (бо „народ” же чекав і прикладу громадянської гідности!) – цього досить, щоб запам’ятати на всю решту життя.

Але все це, ту свою правду і віру, треба було ще й закріпити ціною решти життя, бо саме таку ціну означали тогочасні вироки, що продовжувалися новим терміном.

Це було оцінено на Заході, який тепер звернув увагу на українців, хоча вони за всю історію ГУЛАГу складали там половину континґенту. У Європі вже таку ціну за свободу слова не платили. Це було нечувано і навіть захоплююче. Оборона правди, оборона слова і плата за слово життям – до таких феноменів потяглися молоді ідеалісти Заходу і часто називали себе нашими сестрами і братами. Вони були закохані у Валерія Марченка і Зиновія Красівського та інших братів по духу. Що таке оцінять саме на Заході, до цього ми звикли ще від часів Мазепи. Явища духовного порядку промовляють до душі вільної людини. Невільники і раби зорового поля їх не цінують.

В.Овсієнко: До того ж коли сюди спрямовані радари і телекамери, які стежать.

Є.Сверстюк: Інформаційність – це самозрозуміло. Але нашій людині заважав ще й страх, і офіційні стандарти оцінок, і рабські комплекси. Очі, опущені долу, не дивляться на те, що вище підіймається. А вільний погляд бачить і вирізняє те, що оригінальне і чимось яскраве. Рабський погляд усе підганяє під свої стандарти. Думаєте, випадково у виданий уже в 90-і роки академічний курс української літератури не потрапили шістдесятники? Ба навіть Довженко ввійшов туди в старому форматі...

В.Овсієнко: Вас, очевидно, характеристика в форматі шістдесятника і не задовольнить. Коли подивитися бібліоґрафію, то список ваших публікацій до арешту займає сім сторінок, а список після 1972 – в десять разів більший.

Є.Сверстюк: Звичайно, і за кількістю, і за вагою – це зовсім інший рівень самореалізації. Свобода слова для тих, хто боровся за неї, означає дуже багато. Тоді як для тих, хто її не виборював, – це зайвий клопіт і ускладнення на все життя, бо ж думка шукає не глибини, а межі, яку кортить переступити.

Коли порівняти світ 60 – 70-х зі світом 90-х і початком ХХІ століття – то є різні світи, і цього перепаду психіка багатьох не витримує. Тоді здавалося, що земля крутиться в сповільненому темпі, що кремлівські злі карлики зачаклували планету, щоб продовжити собі віку при владі. Коли я повернувся до Київа після 12 років, якийсь майор КГБ ласкаво інформував мене про зміни: „Побудовано в Київі пам’ятник „Мать-Родіна”, реставровано Золоті ворота, а загалом змінилося мало, самі побачите”.

– Я бачу, що і ви не змінилися, залишаєтеся в формі, – зауважив я. – Трудящі перевиконують плани, і в мене є шанс зміцнювати могутність батьківщини ще 5 років у столярному цеху.

І справді, про „перебудову” з Москви доходили глухі чутки. Заводські цехи далі працювали в основному „на оборонку”. Робітники тягнули від заплати до зарплати. Старі приміщення і зношені верстати не обновлювалися. Люди передчасно старіли, спивалися... З лагерів надходили вістки про смерть наших друзів. Стабільність застою тривала аж до Чорнобильського вибуху 26 квітня 1986 року. Вибух цей також не відразу усвідомився. Світ застою був настільки сліпий і глухий, що спершу вирішив його промовчати. По-перше, в Москві не було вибуху, а десь там на провінції. По-друге, промовчали ж голодомор 1933-го – і зійшло. Холуй Щербицький зробив рішучий маскувальний маневр: вивів дітей на демонстрацію 1 травня 1986 року.

Але Москва вже стала агітпунктом „гласності”, іноземні кореспонденти зачастішали... А головне – в небі понеслись радіоактивні хмари на Захід, і там зреаґували. Уже в Європі стався радіоактивний вибух!

У поєднанні з інформаційним вибухом, що уневажнював „залізну завісу”, і з економічною кризою в „безкризовій системі”, атомний вибух у Чорнобилі перейшов з розряду аварій у категорію катастроф. Ця катастрофа зламала залізний стрижень комуністичної системи. Я і мої колеги зі „сторублевою” зарплатою ще боялися запізнитися в цех на 10 хвилин. Дорожчі робітники „секретного цеху” берегли „державну таємницю”. Секретарі райкомів і парткомів рівнялися на Щербицького. Комунізм – це назавжди! Цей тотальний полон, у всякому разі, до кінця нашого віку... Але радіоактивний вітер навіяв усім – і тим, хто зверху, і тим, хто знизу, – великий знак запитання.

Коли настав той великий злам історії? У 1986-му? У 1989-му, коли впали цензура і терор? На переломі тисячоліття? У наших душах той режим ще довго тривав, а в деяких триває досі... Але в самій суті злам стався, коли упала „Звізда Полин”...

Мені запам’ятався один травневий день 1986-го. Я отримав наряд до ательє індпошиву на вулиці Петра Запорожця. Мене завели в підвальне приміщення, посеред якого лежала купа ламаних стільців і столів: „Ремонтуйте, тут вам ніхто заважати не буде”.

На всьому лежала верства пилюки. Я підійшов до віконця, з якого зверху повівав вітер і намітав пилюку з вулиці. І я це відчув без лічильника Гейгера...

Ті запилені стільці, як алегорія у сні: стільці, на яких ніхто більше не буде сидіти, і столи, за якими вже не будуть засідати... Але увагу мою привернули зелені плакати на стінах: те, що „кожному треба знати” під час вибуху атомної бомби!

Справа в тому, що в кожній, навіть найневиннішій, установі тоді був „Уголок гражданской самозащиты”. У деяких – вчили бігати з протигазами, а в інших – лише розвішували плакати... Я уважно оглянув усі ці 12 плакатів – починаючи від вибуху атомного гриба над будинками і закінчуючи умиванням на фермі корів, дезинфекцією та умиванням рук з милом...

Тут уже було закладено модель того віртуального світу, який завтра буде продовженням „будівництва комунізму” – від Камчатки до Балкан. Короткий мультик будівництва комунізму в наочних зображеннях, виготовлених „художниками” з агітпропу!

Відношення тих зображень до життя приблизно відповідало ставленню вождів до народу. Адже до війни вони готувалися цілком серйозно і послідовно. Кількість ракет і танків була предметом їхньої найбільшої гордости. А от народові показували, як ліквідувати наслідки атомної війни... водою з милом.

Десь тоді я написав вірша, який починався так:

Одшуміли бенкети. Пропито медалі. Обсіли турботи...

Гей, озвіться, живі!!! Вже, здається, всміхнутись пора...

Та не чує юрба. Тільки постать висока, самотня

Задивилась в глибоку, неміряну темінь Дніпра.

Отже, вже тоді, в 1986 році, я відчув прірву – між минулим і майбутнім. Чорнобильський вибух зіграв колосальну ролю у викритті економічних, наукових, ідеологічних здобутків комунізму. Словом, це був початок кінця страхітливої епохи.

Нагадаю ще одну метафору часу: в 1990 році журнал „Київ” узяв до друку мою книжечку „Перебудова Вавилонської вежі”. У пік політики КПРС на перебудову друкувати твір з такою іронічною назвою – хіба це не світ перевернувся? Коли я писав цю річ і дав проглянути один з розділів знайомому поетові, він подивився на мене здивовано: „За це 15 років – як мінімум”. Справді, недавно – в 1984 і 1985 роках – прийшли вісті про лагерну смерть моїх друзів. Василеві Стусові дали 15 без примірки. Валерія Марченка послали на смерть за такі тексти, як „За параваном ідейности”, „Вірити – і тільки”, „Там, у Київських печерах” і т. ін. Їхні судді і їхні слідчі – всі на своїх місцях. То мені за цими розцінками належиться довічне ув’язнення – без усякого суду, бо ж Вавилонська вежа – це сама суть системи...

Восени 1989 мені дали гостеву візу. Берлін – Мюнхен – Рим (аудієнція у Папи) – Торонто – Монреаль – Едмонтон – Філядельфія – Вашинґтон – Нью-Йорк. Колеса, пропелери, колеса... Сповільнений лагерний мультик раптом розкрутився в прискорений серіял. У Нью-Йорку при мені було надруковано окремим виданням нелеґально перевезену за кордон „Перебудову Вавилонської вежі”. 1990-го редактор журналу „Київ” попросив щось для журналу: „То нічого, що нема рукопису, – давайте книжку, видану за кордоном”. Horrible dictu! Такі слова ще стояли в моїх вухах, як найтяжче звинувачення...

Я відчув себе в іншому вимірі, де немає земного тяжіння. В іншому вимірі і попливла наша історія – у віртуальний світ посткомуністичної комедії переодягань.

Мій човен причалив до острова Надії. Але тут так само зіпсуті люди, і віють ті самі вітри.

Мені здається, що усіма своїми публікаціями я нагадую людям правічне значення слів. Ні новомова, ні пустомова не замінить слова, що стало світлом. Людство проходить від затемнення до затемнення, а в сонячний день дивується, як можна було не побачити – це ж так очевидно... І Євангельська притча про сіяча вічна: завжди будемо сіяти і на камінь, і в тернину, знаючи, що вся надія на зораний ґрунт... І метафора про голос, що волає в пустелі, – вічна. І кожен зі вдячністю має нести свій хрест, бо ніколи не відбудеться гідне життя на дорозі рівній і широкій. Євангельське застереження  „вибирайте дорогу вузьку” є наукою на всі часи.   

 

Знімки.

27 жовтня 1997 року Євген СВЕРСТЮК привіз в урочище Сандармох, що на півдні Карелії, і встановив хреста роботи Миколи Малишка з написом „Убієнним синам України”. Тут 27 жовтня – 4 листопада 1937 року розстріляно Соловецький етап – 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, у т.ч. 290 українців, серед яких Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, троє Крушельницьких... Знімок Володимира ЩЕРБИНИ.

Євген СВЕРСТЮК на відзначенні 25-річчя Української Гельсінкської групи 9 листопада 2001 року в Києво-Могилянській Академії. Автор знімка харків’янин Віктор ЗІЛЬБЕРБЕРҐ.

автор: Овсієнко В.В.