Системний характер тропіки

У риториці і стилістиці утвердилось розуміння тропів як цілої системи виражальних засобів. Підставами вважати тропи системою, а окремий троп членом цієї системи є:

а) те, що у творенні тропів задіяні механізми семантичних змін, зміщень, трансформацій, спроможних породжувати нові смисли, аспекти, погляди: Біль серце опромінив блискучими ножами (П. Тичина);

б) зв'язки між семами різних семем і переходи та перехрещення між ними — тотожності, відмінності, ідентифікації. Наприклад: Полиновий мед самоти (Є. Маланюк); Душа сповниться смаком меду й полину (О. Теліга); Соти ярого страждання з диким медом самоти (В. Стус);

в) трансформація сем знака відсутнього референта до наявного. Наприклад: Горить-тремтить ріка, як музика (П. Тичина) (музики немає, сема її звучання транспонується сем^мі ріка); Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї (П. Тичина);

г) обов'язковість контекстів (мікро- та макроконтекстів): Послухаю цей дощ... Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки; Я в мантіях дощу (Л. Костенко).

Класифікація фігур і тропів

Поняттям «фігури» охоплюються три типи виражальних засобів мови:

1) фігури заміни, заміщення (тропи);

2) фігури сумісності;

3) фігури протилежності.

В усіх визначеннях фігури домінують такі ознаки: по-перше, це певна форма, в якій виражена думка, по-друге, це свідоме відхилення в думці або вираженні від звичайної і простої форми. Фігура має нести певний елемент новизни, відміни від звичайного виразу.

Якщо фігура не ефективна з погляду аргументації, то залишається пустим гарним виразом. Якщо ж вона влучна, то стає непомітним навіть її риторичний (вишколений) характер, вона доречна і досконала.

Більшість теоретиків риторики виділяє фігури мовні, фігури слова (стилістичні) і фігури думки (риторичні). Різниця між ними в тому, що фігура слова, виразу існує тільки в тотожних, або аналогічних, дуже близьких мовних виразах (це тропи), а фігура думки може існувати в кількох видах виразів, не тільки в одному, хоча не можна не визнати, що кожна фігура думки все-таки має якийсь один основний тип виразу.

Фігури заміни (заміщення)

Під такими фігурами розуміють стилістично марковані способи поєднання в синтагматичній послідовності значень одиниць одного рівня в межах одиниць вищого рівня. Виділяють два типи фігур заміни: фігури якості і фігури кількості.

До фігур якості належать фігури, що виникли на зіставленні якостей і властивостей двох різнорідних предметів зі спільною для них якісною ознакою. Це метафора з її різновидами — антономазією, персоніфікацією, алегорією; метонімія з її різновидами — синекдохою, перифразою, евфемізмом та іронія.

До фігур кількості належать такі фігури, які виникли на зіставленні різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою. Якщо ця спільна ознака приписується предмету більшою мірою (ніж реально), то виникає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає мейозис, різновидом якого є ще й літота.

Метафора — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні.

Це найуживаніший, універсальний троп. У метафорі можуть бути три ступені схожості (подібності):

а) схожість образна і без образу — подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана;

б) відсутність схожості, подібності;

в)протилежність, яка є відповідником іронії.

Найчастіше виділяють такі метафори:

а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), — лисиця (хитра людина);

б) на перенесенні назв неістот на назви неістот — світло волі; на перенесенні назв істот на неістот — хмуриться хмара;

г) на перенесенні ознак речей неживих до істот — камінне серце, квітуча молодь.

У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожіть і подібність між різними індивідами, класами об'єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет. У такий спосіб метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб над ними звести інші. Вона немовби заперечує належність об'єкта до того класу предметів, в який він насправді входить, і переносить його в інший клас, до якого він на раціональній основі не може бути віднесений, але автор бере на себе сміливість віднести його туди, тому що помітив якісь, часом йому тільки одному відомі, спільні риси або переніс певну рису з іншого об'єкта на аналізований.

Класичну метафору можна вважати результатом втручання уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського бачення предмета. Наприклад: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, збуди його, заграй ти з ним, спитай сине море (Т. Шевченко); Блакитні планети твого дитинства. Цвіт слова народного (О. Гончар).

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки. Проте надалі метафора може підлягати процесу лексикалізації і ставати засобом номінації, приглушуючи свою характеристичність: носик чайника, ніжка стола, ручка дверей, цукрова пудра. Ця вторинна функція метафори — номінативна — може перевести і переводить метафору у сферу наукової термінології.

Таке метафоричне походження мають технічні терміни.

Наприклад: лінія впливу, палець гусениці, палець кардана, палець поршневий, палець ланцюга, плече кривошипа, плече ваоюеля, плече пари, нога шасі, ніжка циркуля, носок різця, головка болта. Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, кручені паничі, вовчі ягоди, райські яблучка.

Семантична структура метафори завжди складна, тому що вона асоціює щонайменше два об'єкти — основний (референт) і допоміжний (корелят). Наприклад, у реченні Двори стоять у хуртовині айстр є двочленна метафора хуртовина айстр з референтом айстр (бо вони реальні, про них йдеться) і корелятом хуртовина.

Метафора може ускладнюватися на основі кількох асоціацій між предметами. Таку метафору називають розгорнутою. Наприклад: Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани і, на вуста поклавши палець, —ліг (П. Тичина);