Лексико-семантичні групи епітетів

Історична пам'ять народу відобразила у словах і виразах параметри ознак життя етносу і закріпила їх як еталони. Тому наявність таких епітетних сполук в індивідуальній творчості письменника або їхніх художніх модифікацій завжди є свідченням фольклорного струменя в тій творчості. У народній пісні весь денотатний простір майже завжди має свої атрибути, у мовному вираженні — епітетні: білий світ, битий шлях, буйний вітер; білі руки, білеє личко; вірная дружинонька; гірка доля; край далекий; кінь вороненький; сивий голуб; козак молоденький; чорнії брови, карії очі; дрібні сльози, чужі люди, степ широкий, чисте поле, синє море, ясне сонце, темна нічка, золотий вінець, срібне весельце тощо. Такі епітети називають традиційними, фольклорними, постійними. За зовнішньою простотою, очевидністю семантики криється узагальнений віками зміст ознак, що перетворює їх на образи-символи певних емоцій, точних оцінок.

Епітети внутрішньопсихологічного сприймання

Це епітети, що передають відчування ліричного героя, особисті чи суспільні, пережиті ним, що переплітаються з настроями природи або суголосно, або контрастно. До епітетів, що відображають внутрішні ознаки і властивості предметного світу або такі, що уявно «приписуються» природі, речам, предметам, належать слова: бездушний, безсилий,

1. Одоративні епітети — це ті, що характеризують предмет за запахом, нюхом, смаком, дотиком:

— гарячий: молитва гаряча, сльози гарячі, гарячі рани;

— гіркий: О, не взискуй гіркого меду слави! (Л. Костенко);

— колючий: колючі болі;

— пекучий: пекучий біль; є слова, як жар, пекучі (О. Олесь);

2. Найбільшу групу серед внутрішньочуттєвих епітетів становлять емотивні (почуттєві) епітети. Це закономірно, оскільки автор не тільки виражає свої почуття, а й намагається передати свій поетичний світ одухотворено у почуттєвому сприйманні для інших. Наявність таких епітетів у поезії створює самодостатню мистецьку якість, поезію узагальненої поетичності, коли всі окремо взяті слова ніби відомі, але на їх сполучуваності виникає свіжий образ, наївно прекрасний:

— вільний: дух вільний, Дніпро вільний, сокіл вільний, вільна пісня;

— веселий: степи веселі, краї веселі, серденько веселе;

— дивний: дивні дива, дивні чари, дивний ранок, дивний чарівник, дивний бій, дивні струни,

— дикий: регіт дикий, дикий шал, дикі половці, гори дикі, дикий сміх;

— жалібний: вітри стояли жалібні (О. Олесь);

— живий: живий туман;

—загадковий: Ти брела по струмках щаслива в загадковій своїй красі (В. Симоненко);

— ніжний: голубка ніжна, ніжні хвилі, ніжний слід, ніжний цвіт, ніжне серце, ніжна оісурба, акації ніжні; А ніч така ясна і ніжна (О. Олесь);

— палкий: палка жага, палке кохання;

Слово, образну характеристику якому дає епітет, називають дистрибутом. У поетичній мові це переважно слова край, земля, сторона, душа, пісня, слово, ніч, серце, день, думи, очі, дні, народ, доля, небо, кохання, дух, час, мрія та ін.

Низка епітетів, що характеризує слово-дистрибут, становить його парадигму. Так, слово край має таку парадигму: коханий, щасливий, чарівний, нещасний, пустельний, німий, ясний, розкішний, чистий, мертвий, таємний, веселий, зелений, незнаний, рідний, рабський, холодний, святий, далекий, страдный, тісний.