Інші тропи і фігури

Антитеза (від гр. апІііЬезіз — протиставлення, суперечність) — риторична фігура, що полягає у зумисне підкресленому зіставленні двох протилежних, але пов'язаних між собою понять, явищ, речей, ідей та образів для підсилення вражень, для більшої переконливості. Наприклад: Рабський дух краси найвищої збагнуть не може! Самій не довго збитися з путі, та трудно з неї збитись у гурті...; Зима. Паркан. І чорний дріт на білому снігу; Такий близький ти, краю мій, і безнадійно так далекий (В. Стус).

В основі риторичної фігури антитези — філософське розуміння світу як єдності протилежностей, Для загострення поезії, надання їй завершеності, самостійної лірико-філософської форми максимально нагромаджуються антонімічні пари. Суть антитезного методу полягає в тому, що в протилежностях шукається та ознака, в якій вони рівні одна одній.

Парцеляція (фр. рагсеїіе — частка) — це прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістовосинтаксичної структури на інтонаційно та пунктуаційно ізольовані комунікативні частини — окремі речення. В результаті членування одного речення, переважно складного або досить поширеного, виникає дві частини, з яких основна (більша) називається базовою, а менша — парцелятом. Стилістичний акцент зосереджується саме на парцеляті.

Парцельовані конструкції виконують у тексті змістопідсилювальну і ритмомелодійну функції. Парцелят набуває комунікативної самостійності і тим привертає до себе увагу читача, ніби «випадаючи» з рівного ритму. Наприклад: На воротях, виряджаючи пас, туоісила мати. Сива, стара й безпорадна; Падали колоски, і в шелестінні їх — брязкіт бокалів вина... Скигління голодної дітвори: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь... Тужне зітхання з-під дрантя (А. Головко);

Парцеляція є експресивним явищем усної мови. її виникнення пояснюється тим, що в безпосередньому живому спілкуванні немає можливості все наперед продумати до останнього слова. В процесі говоріння виникає потреба інтонаційно виділити окремі одиниці, розширити й уточнити їх допоміжною інформацією.

Паліндром (від гр. раїіпсіготоз — біжу назад) — риторична мікрофігура. Це текст, який тотожно прочитується зліва направо і справа наліво або так само від початку вірша до кінця і назад, тобто і за змістом, і за формою результат паліндромного тексту однаковий незалежно від того, з якого боку читати.

Оксюморон (від гр. охутогоп —дотепно-безглузде) — це риторична фігура, яка є сполученням двох непоєднувальних понять, що мали б виключати одне одне. В такий спосіб виникає ефект несподіваності і від того свіжість образу. При подальшому вдумуванні в такі сполуки можна помітити, що в цьому поєднанні дві його частини є двома ознаками одного явища. Як правило, оксюморон — це атрибутивне словосполучення іменника з прикметником {сумна радість, солодкий біль, гірке щастя, куці заробітки), проте можливими є й іменникові та іменниково-дієслівні сполучення. Оксюморон є фігурою поетичної мови. Наприклад:

На нашій славній Україні,

На нашій не своїй землі...

Сини отечества чужого.

(Т. Шевченко)

Оксюморон належить до різновидів парадокса, але, на відміну від каламбурів та іншої гри слів, які створюють комічно-гумористичний ефект, оксюморон спонукає читача до глибокого осмислення індивідуально-художнього прийому поєднання непоєднуваного. Як засіб для створення гумористичного ефекту Остап Вишня використовував у своїх усмішках оксюморони: дика качка любить убиватися тихими-тихими вечорами; спішу, щоб на вечірню зорьку спинитися.

Для того щоб одразу вразити незвичністю читачів і заінтригувати, автори використовують оксюморони у заголовках, нагадуючи про складність і суперечність художньо-пізнавального світу. Наприклад: «Мертві душі» (М. Гоголь), «Украдене щастя» (І. Франко), «Прекрасні катастрофи» (Ю. Смолич), «Жорстоке милосердя» (Ю. Мушкетик), «Ніж у сонці» (І. Драч), «Атомні прелюди» (М. Вінграновський), «Сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко).

Парономазія — стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми (П. Тичина); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський);

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані умовно-асоціативні образи.

Метатеза - риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що супроводжується перетворенням змісту слова: плюралізм — плювалізм.

Анаграма — близька до метатези риторична мікрофігура, що датна створювати гумористичний ефект: деревостійкі морози, короткозорий — далекозорий.

Анномінація (лат. аппотіпаїіо — інше найменування) — риторична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: демократія — дермократія.

Антономазія (гр. апіопотазіа — перейменування) — різновид синекдохи, перенос імені — перейменування. Є два види антономазії:

1. Використання широковідомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульетта, залицяльника —Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюш-

кін, пустого мрійника — Манілов, слухняного трудівника Іван.

2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ літературних персонажів та імен літературних персонажів. На такі приклади багата українська література: Пузир, Калитка, Часник, Галушка, Марко Безсмертний, Тарас Трясило.

Антономазія потребує фонових знань, тобто ознак і властивостей того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у фольклорі, в усному мовленні, в художніх творах піднесено романтичного або принижено сатиричного характеру. Наприклад: У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти сонця жмуряться, Вернигора, Вернивода й Вернидуб — три велетні — зібралися та й журяться (Л. Костенко).

Персоніфікація (лат. регзопа — особа + іасеге — робити) — різновид метафори, в якому ознаки істоти переносяться на неістот, тому персоніфікацію ще називають одухотворенням, уособленням. Є підстави вважати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразнішою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних оповідок, загадок. Наприклад:

Зелена дібровонько, чого рано зашуміла? Ой як мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. Балада)

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання:

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з тим, спитай сине море. Воно знає, де мій милий; Думи мої, думи мої. Лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустичним, тактильним тощо.

Алегорія —різновид метафори. Алегорія використовується тільки в художній мові (цим вона в основному відрізняється від власне метафори) і є зрозумілою тільки в суцільному тексті на відміну від персоніфікації. Яскравими зразками алегоричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я.

Алегорію, або «злиття кількох метафор», можна назвати великою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафоричного образу, все зображене має переносне значення: персонажі, їхні дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, що включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору.

Алегоріями можна вважати ліричні вірші «Каменярі» І. Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки.

Іронія— тонке приховане глузування (стилістичний прийом). Іронію важко точно визначити, встановити її межі, тому що вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці, отже, важко вловима, по-друге, різнооб'ємна. Часто зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна по тексту і виявляється тільки в зіставленні кількох одиниць.

У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз «Герой!» сприймається буквально як назва людини з виразними ознаками геройства. Проте інший вираз «От іще герой!» про того, хто зумисне зробив поганий учинок, є явно іронічним. В широкому значенні іронією називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. Наприклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім 'эю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там лее спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, іЯвдоха спить на ліжкові на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке мас право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя, Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі,... бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати,... бо свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що сам герой викриває себе через внутрішнє мовлення.

Пародія (від гр. рагосііа — жартівлива переробка) — посилена іронія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням форми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а нерідко прямо протилежним.