Роздiл 1
УКРАЇНСЬКА МОВА
1. ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Ця моя праця присвячена iсторiї розвою української лiтературної мови, але про неї годi говорити, коли перше належно не висвiтлимо, що таке сама українська мова взагалi, як вона постала, й який її стосунок до iнших слов’- янських мов. Тiльки знаючи це, ми зможемо належно й всебiчно зрозумiти й сам тисячолiтнiй процес розвою нашої лiтературної мови.
§1. ПРАIНДОЕВРОПЕЙСЬКА ДОБА
Десь за п’ять тисячолiть до Христа усi теперiшнi так званi iндоєвропейськi народи говорили ще бiльш-менш однiєю спiльною мовою, яку ми умовно звемо праiндоєвропейською. Мова ця скоро почала розпадатися на окремi говiрки, якi довгий час рiзнилися мiж собою дуже мало, а пiзнiш дали початок окремим iндоєвропейським мовам, сьогоднi iснуючим головно в Європi й частинi Азiї. Серед багатьох говорiв цiєї iндоєвропейської мови була й мова слов’янська, цебто вже на iндоєвропейськiй прабатькiвщинi iснував, як окрема етнiчна „одиниця“, i той народ, що дав початок народу слов’янському, а з ним разом iснувала й мова, яка стала, так сказати, матiр’ю для мов слов’янських.
Прабатькiвщину чи правiтчизну iндоєвропейської мови перше шукали в Азiї, за Бiблiєю — помiж рiчками Тигром та Єфратом, але ця азiйська теорiя скоро була вiдкинена. Тепер наука встановила, що прабатькiвщина iндоєвропейських народiв знаходилась в Європi й займала дуже великий простiр, а слов’яни жили приблизно на тих землях, де живуть вони й тепер.
Мови балтицькi — литовська, латиська та прусська — в давнину належали до однiєї групи разом iз мовою слов’ян, творячи одну балтицькослов’янську мовну спiльноту. Що це було дiйсно так, показує нам порiвняння мов слов’янських з балтицькими, а головно порiвняння старослов’янської з мовою литовською, як найголовнiшою представницею балтицької сiм’ї.
Десь за двi тисячi рокiв до Христа iндоєвропейська прамова остаточно подiлилася на окремi сучаснi мови, ще досить близькi одна до одної, а литовсько-слов’янська спiльнота розпалася пiзнiш, десь у першому вiцi по Христi, а може й давнiше, на двi мовнi групи: балтицьку та слов’янську, i
34
кожна з них пiшла своєю дорогою дальшого життя.
§2. ТЕОРIЇ ПОСТАННЯ МОВ
Як постали всi теперiшнi iндоєвропейськi мови, в тому числi й мови слов’янськi, перший вияснив нiмецький учений Шляйхер. Вiн добре знав природничi науки, й року 1865-го застосував природний розвiй i до постання людської мови. Вiн дав т. з. генеалогiчну чи родословну теорiю постання всiх мов. Бо мова — це органiзм живий, який родиться, живе й зникає; як постають люди поколiння з поколiнь, так постають i мови з мов. Ця родословна теорiя сильно була защепилася в науцi й сильно поширилася, бо вона блискуча з педагогiчного погляду, справдi легко й ясно показуючи постання всiх наших мов. Але глибше вивчення й час показали, що ця теорiя нiчим реальним не доведена, а в своєму продовженнi довела до постання чисто розумових теорiй про прамови, нi на чому реальному не опертих, якi тiльки збаламутили мовознавчу науку. Остаточно Шляйхерова родословна теорiя, скажемо, в германiстицi вже впала, але часом ще тримається в славiстицi.
Сильнiшою й бiльш науковою була теорiя хвиль чи групова теорiя нiмецького вченого Йогана Шмiдта, виставлена ним в 1872-1875 роках. За цiєю теорiєю, всi мови розвиваються спiльно, рiвнорядно, й кожна мова непомiтно переходить в другу мову, тому разячої межi мiж сусiднiми мовами нема, вони завжди близькi. Кожна мова на обидва боки є нiби мостом до мови сусiдньої. Як кинути каменя в воду, то вiд нього розходяться на всi сторони хвилi, якi з часом i щодалi все меншають, — отак живе й мова, чому цю теорiю й названо теорiєю хвиль. За цiєю теорiєю, сусiднi мови завжди мають багато спiльного мiж собою, як то бачимо по всiх мовах, наприклад, українцi захiднi нахиляються своєю мовою до полякiв, а схiднi — до росiян. I навпаки: схiднi поляки близькi мовно до захiдних українцiв, а росiяни до схiдних українцiв. Й. Шмiдт розклав слов’янськi народи в крузi так, справа налiво, зi сходу на захiд: Русь, поляки, сорби (полабськi слов’яни), чехи, словiнцi, серби, хорвати, болгари. Шмiдтова теорiя в своїй iстотi противна якому-будь подiлу слов’янських (i iнших) мов на групи, чим наука займалася до того часу.
§3. ПОДIЛ МОВ НА ГРУПИ
Слов’янське мовознавство ще з 1822 року, за чеським славiстом Йос. Добровським, дiлило всi сучаснi слов’янськi мови перше на двi групи, пiзнiше стали дiлити на три. На двi групи (бiпартицiя) дiлили: чеський учений Добровський, Шафарик, Копiтар, Шляйхер i iн. Але в науцi сильнiше защепився подiл на три групи (трипартицiя), а саме: 1) слов’яни схiднi: росiяни, українцi, бiлоруси; 2) слов’яни захiднi: поляки, полабськi слов’яни, лужичани, чехи, словаки, i 3) слов’яни пiвденнi: болгари, серби, хорвати, словiнцi. Цей груповий подiл усiх слов’ян є подiл головно географiчний, за границями державними, а не мовними, i вже тому вiн не витримує сильнiшої наукової критики. Наукова критика вiдкидає тепер, при свiтлi нових даних життя й постання мов, усякi груповi подiли, бо дiлити мови можна на основi даних тiльки мовних. Подiл слов’янських мов на двi чи три групи безпiдставний, бо тепер наука мiцно встановила, що кожна мова — це окреме цiле, в собi
35
самому самостiйне. Подiл мов на групи завжди буде штучний, а значення має хiба тiльки практичне, але не наукове.
§4. ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА
Наука встановила, що всi слов’янськi мови постали з т. зв. праслов’янської мови, яка видiлилася з мови iндоєвропейської. Де саме знаходилася прабатькiвщина слов’янських народiв, про це мiж ученими нема ще єдности. Деякi вченi, наприклад, росiйськi iсторики Ключевський, Платонов i iн., твердять, що слов’янською прабатькiвщиною були Карпати. Славний росiйський мовознавець Олексiй Шахматов[1] доводив, що ця правiтчизна лежала на пiвночi, в басейнi Захiдної Двiни й Нiмана. Чеський археолог Нiдерле колискою слов’ян уважає головно Полiсся, тi землi, де тепер живуть бiлоруси: десь вiд Вiсли на схiд до Днiпра. Польський учений Ян Розвадовський шукає колиску слов’ян десь на сходi вiд Нiмана й Днiпра. Наш iсторик М. Грушевський[2] доводить, що слов’яни по видiленнi з iндоєвропейської спiльноти засiли територiю вiд Карпат до Валдайської височини, по горiшньому й середньому Поднiпров’ї та мiж Вiслою й Нiманом, цебто головно на землях пiзнiшої України. Український учений Степан Смаль-Стоцький[3] бачить слов’янську прабатькiвщину на великому просторi „вiд Вiсли далi в глибину схiдноєвропейської низини менше-бiльше до Днiпра; слов’яни сягали на пiвнiч до фiнiв, а на пiвдень, здається, аж до Днiстра, а може й до Прута, але нiде до Дунаю, не сягали ще до Чорного моря, а так само нiде не переступили Карпат“ („Україна“, 1928 р., кн. З, с. 6). Для окреслення слов’янської прабатькiвщини багато й корисно працює тепер слов’янська фiлологiя та слов’янська археологiя.
Отож, на слов’янськiй прабатькiвщинi була т. зв. слов’янська прамова, чи спiльнослов’янська мова, яку легко розумiли всi слов’янськi племена. Ця праслов’янська доба була дуже довга, тривала довгi вiки, десь 2000 лiт, i в нiй наука розрiзняє три доби: 1) початок її, цебто доба видiлення з iндоєвропейської мовної спiльноти; 2) доба розвитку її; 3) кiнець її, доба перетворення в окремi слов’янськi нарiччя.
Територiя слов’янської прабатькiвщини була дуже розлегла, а слов’янськi племена не сидiли спокiйно на одному мiсцi, але часто рухались, шукаючи вигiднiших просторiв, й звiльна посувалися на всi боки. Якоїсь однiєї влади над ними нiколи не було, а це не вело їх до створення однiєї спiльної мови.
Розмiщення слов’ян на своїй прабатькiвщинi С. Смаль-Стоцький описує так:
„В осередку прабатькiвщини (так десь на теперiшнiй Волинi) жили племена — для лiпшого розумiння дамо їм теперiшнi назви — в меншiй частi вiд заходу польськi, в бiльшiй частi вiд сходу, а може трохи ще й з пiвдня вiд польських — українськi (бужани, волиняни, дулiби, лучани, деревляни, тиверцi). З польськими племенами на пiвнiч межували поморяни (кашуби, словiнцi); вони сягали аж до балтiв (особливо прусiв). Полабськi племена були захiдними сусiдами поморян, а ще в бiльшiй мiрi захiдними сусiдами польських племен. Лужицькi серби межували на пiвнiч iз полабськими, на схiд — iз польськими племенами. З ними ж та польськими на пiвнiч, а з українськими на схiд межували чеськословацькi племена. З українськими племенами, з якими з заходу, а може також почасти i з пiвночi стикалися, як уже сказано, польськi, а на заходi чеськословацькi племена, межували
36
на пiвнiч бiлоруськi племена (особливо дреговичi над Прип’яттю) та за ними кривичi, за якими далi на пiвнiч iшли великоруськi племена (радимичi й в’я- тичi), так що з заходу всi вони ще стикалися з польськими племенами. На самiм пiвнiчнiм сходi в сусiдствi з поморянами на захiд, а з балтами й далi з фiнами на пiвнiчний схiд сидiли словiни“1.
На окраїнах своєї територiї слов’яни межували з неслов’янськими народами, а саме: на пiвночi й пiвнiчному заходi з балтами (литовцями, латишами й прусами), на пiвночi й пiвнiчному сходi з рiзними фiнськими племенами, а на заходi — з племенами германськими. Про все це виразно свiдчить мова та археологiя.
Праслов’янська, яснiше — спiльнослов’янська мова — це реальний факт, це мова, що колись дiйсно iснувала, як мова спiльнослов’янського народу, але подробицi якої ми мало знаємо. Праслов’янська мова — це та мова, що на свiтанку слов’янського життя видiлилася вiд зв’язку iндоєвропейської мовної спiльноти, й жила аж до часу, коли в нiй постали окремi слов’янськi нарiччя. Цю мову ми пiзнаємо до певної мiри порiвнянням усiх сучасних слов’янських мов, i спiльне мiж ними вiдносимо до мови праслов’янської2.
Уже на своїй прабатькiвщинi праслов’янська мова стала виразно розпадатися на окремi говори, спочатку дуже близькi до себе. Говорiв цих було багато, в головному стiльки, скiльки пiзнiш постало слов’янських мов. Якогось поєднання цих говорiв на окремi групи не було, бо iсторiя не показує групового поєднання племен. Розмiщенi були вони в головному приблизно так, як уже й за iсторичної доби розмiстилися слов’янськi мови, що розвинулися з них.
Праслов’янська доба тяглася дуже довго, яких 2000 лiт. Як свiдчить iсторiя, слов’яни ще й у вiках I—IV по Христi уявляли з себе одну цiлiсть. Так було до готських часiв, а з цього часу зачався сильний слов’янський рух, викликаний просуванням готiв.
Готи, плем’я германське, сидiли в Прибалтицi, над гирлом рiчки Вiсли, i на початку III вiку по Христi з боєм перейшли через слов’янську прабатькiвщину, прямуючи на пiвдень, i досягли долiшнього Дунаю та берегiв Чорного моря. Вони пiдбили пiд себе слов’ян i запанували над ними на яких 100-150 лiт. Готи позоставили в слов’янськiй культурi багато слiдiв, також i в мовi, наприклад, вiд них позосталися такi слова, як пiст, пiп, хрестити, й iн., вiдомi по всiх слов’янських мовах, бо слов’яни тодi були ще цiлiстю. За готами на пiвдень посунулися й слов’яни.
Але на готiв зi сходу кинулося монгольське плем’я г у н i в, i виперло їх з- над Чорного моря й з-над Дунаю, й подалося далеко на захiд, захоплюючи з собою й слов’янськi племена. Гуни запанували над захiдними германськими племенами, наводячи страх на всю Європу, як „бич Божий“. Але по смертi Аттили 453 р. його держава помалу розпадається й зникає, а слов’яни тиснуться до Дунаю та Чорного моря. В половинi VI вiку, з року 558-го, насунулися зi сходу знову новi монголи, авари (обри), й також заволодiли слов’янами й подалися далi на захiд. Слов’янами вони володiли яких 150-200 лiт, але раптом зникли, розбитi франками 797 року, тому й склалася в нас давня поговiрка: зник, як обри.
1Схiднi слов’яни // „Україна“, 1928 р., кн. З, с. 20, Київ.
2I.I.Mikkola. Urslavische Grammatic. Heidelberg, 1913; Г. А. Ильинcкiй. Праславянская грамматика. Нiжин, 1916 ; Д. П. Джуpовичъ. Говоры общеславянскаго языка, Варшава, 1913.
37
З аварської доби, з VI вiку зачинається розпад досi суцiльного слов’- янського народу, який починає розходитися з своєї прабатькiвщини на всi сторони, i з цього часу, з VI-VII ст. формально закiнчується праслов’янська доба. Слов’янам стало затiсно на їхнiй землi й вони почали сунутися на всi сторони, де було для них мiсце, часом беручи його боєм. Увесь слов’янський рух провадиться в напрямку з пiвночi на пiвдень, i зо сходу на захiд. Може, десь пiд кiнець V ст. передовi слов’янськi племена досягли Дунаю, але тут їх затримали готи; iсторики VI ст. Йордан та Прокопiй свiдчать, що за їхнього часу словiни й анти вже сидiли над долiшнiм Дунаєм i над Чорним морем. I вже в VI ст. деякi слов’янськi племена, що пiзнiш дали народи болгарiв, сербiв, хорватiв i словiнцiв, перейшли Дунай i поволi подалися на Балкани.
Проф. С.Смаль-Стоцький так уявляє собi розхiд слов’ян зi своєї прабатькiвщини: „Пiд кiнець V в. бачимо пiвденних слов’ян аж над долiшнiм Дунаєм i над Чорним морем. Захiднi слов’яни посунулися вже в намiчених теперiшнiм їх розмiщенням напрямах аж за Одру й до Лаби. Пiвнiчно-захiднi слов’яни досягнули вже Балтiйського моря. Не помилимося, коли скажемо, що так само й пiвнiчно-схiднi слов’яни протягом VI й VII вв. дiйшли аж до Iльменського озера, чим перервався їх колишнiй зв’язок iз пiвнiчнозахiдними слов’янами (кашубами й словiнцями). Анi однi, анi другi не могли посуватися прямо на пiвнiч, де сидiли все-таки близькi їм балти, отже, обходячи балтiв, знайшлися першi на захiд вiд них, а другi на схiд вiд них. Так само радимичi й в’ятичi „от ляхов“ пустилися в схiднiм напрямi над Сож i Оку, бо на них напирали кривичi й дреговичi, якi не тiльки зайняли їхнi мiсця, але й собi „посувалися ще далi в пiвнiчнiм напрямi за словiнами i в схiднiм за радимичами й в’ятичами. Маємо повну пiдставу думати, що i сiверяни, i поляки знайшлися тодi вже за Днiпром. Iншi ж українськi племена йшли вслiд за ними (деревляни), то знов поширювалися вслiд за пiвденними слов’янами не тiльки на пiвдень у напрямi ген до Дунаю й до Чорного моря (тиверцi, угличi), але й до Карпат, i звiльна навiть через Карпати на їх пiвденний спад (тиверцi, дулiби) тим бiльше, що пiвденно-схiднi (українськi) слов’яни знайшли i на сходi, i на полуднi для свого дальшого поширення непереможнi перепони, а все ширення слов’ян на всi сторони вiдбувалося на загал по лiнiї найменшого спротиву, хоч цим не хочемо сказати, що вiдбувалося воно без боротьби, — пiвденнослов’янське поширення на Балкани й українське на схiд i пiвденний схiд сполучене було навiть iз завзятими боротьбами“.
Отже, з VI вiку розпочалася в життi праслов’янської мови нова доба, доба перетворення намiчених говорiв на окремi слов’янськi мови. Доба ця тривала кiлька столiть, i остаточно покiнчилася десь у IХ-Х вiцi.
На iсторичну арену слов’яни виходять досить пiзно, але вже в I вiцi по Христi про них пише грецький письменник Птоломей, звучи їх венедами. Далi слов’яни звалися рiзними назвами, а iсторики VI в. готський Йордан та вiзантiйський Прокопiй звуть їх антами та словiнами.
Праслов’янська мова вже на початку своїм не була зовсiм однакова, бо весь народ жив окремими родами. А пiзнiш цi роди почали гуртуватися в окремi бiльшi племена, i тим самим i праслов’янська мова почала дiлитися на окремi говiрки, що потiм, у процесi свого розвою, виросли в окремi слов’- янськi мови. Таким чином, праслов’янська мова, особливо пiд кiнець свiй, не була вже мовою суцiльною, бо в нiй виразно зарисувалися початки будучих мов.
38