оуздровилъ, смѣати, великаа, нѣкотораа й т. iн. Через правопис Євфимiя ми змiнили давню форму ъi, цебто ъ й i на нову ы, цебто ь й i.
Євфимiїв правопис викликав в Українi велику правописну замiшанину4. Брак доброго сталого правопису особливо вiдчувся в Українi з половини XVI вiку, коли тут повстають бiлi органiзованi школи. А пiд кiнець цього вiку, коли в Українi працюють вже й друкарнi, чужий нам правопис Євфимiя потроху губить у нас неживi свої риси й помалу витворюється новий правопис, вже бiльш пристосований до живої української мови; так наприклад, у львiвськiм „Адельфотесi“ 1591 року знаходимо вже нову букву, необхiдну для української мови, — букву ґ, — вона панувала в тодiшньому новогрецькому письмi. В книжках рукописних ще з XV в. часто знаходимо кг (наше
ґ), також узяте з письма грецького.
§4. ПIВНIЧНОУКРАЇНСЬКI ОЗНАКИ В ПРАВОПИСУ XVXVII ВIКIВ
Першi українськi бiльш органiзованi канцелярiї повстали в нас за часу Литовськi Руської держави ще з XIV вiку; канцелярiйною мовою того часу стала мова пiвнiчноукраїнська зi своїми характерними ознаками: е замiсть ѣ, я, що збiгалися з ознаками й бiлоруськими. З мови канцелярiйної цi ознаки перейшли й до правопису книжкового й мiцно трималися тут аж по кiнець вiку XVII, а по частi й до кiнця XVIII вiку. Див. про це докладнiше вище, в роздiлi V.
§5. ПРАВОПИС М. СМОТРИЦЬКОГО 1619 РОКУ
Упорядником нового правопису в Українi став того часу славний учений Мелетiй Смотрицький (1578-1633), родом з мiстечка Смотрича на Подiллi. Року 1619-го вийшла в свiт вiдома його праця „Граматiки Славенския правильноє Сiнтаґма“, i ця Граматика на цiлих 150 лiт стала головним джерелом граматичного знання для всього слов’янського свiту. Правопис Смотрицького запанував в усiх народiв, що вживали кирилiвського письма; взагалi, з цього часу Київ стає законодавцем, щодо правопису, для всiх слов’янських народiв. Звичайно, правопис Смотрицького так само не все був вiдповiдний потребам живої мови, а тому вiн не звiльнив української мови вiд її старої одежi — давнього правопису; з новин бачимо у Смотрицького не багато, хiба букву ґ, яку вiн остаточно закрiпив i узаконив для нашого письменства. Взагалi ж Смотрицький тiльки впорядкував той правописний хаос, що закорiнився був до нього. Цей правопис Смотрицького тримався в Українi аж до XIX вiку, а в Росiї до 1755 року, до граматики М. Ломоносова.
§6. ЗАПРОВАДЖЕННЯ ГРАЖДАНКИ 1708 РОКУ
За XVII-XVIII вiки жива українська мова вже великим струмком вривається до мови лiтературної; мусiв пристосовуватися до того й правопис, мусiв, але пристосовувався мало. Цього часу вже не бояться писати народною мовою, не бояться й вiдступати вiд традицiйних норм церковного правопису; потроху появляються й такi написи, де зазначалася жива українська вимова.
4Див. мою працю „Слово про Iгорiв похiд“, 1949 р., с. 59-63.
168
Правопис стояв на добрiй дорозi й була певна надiя на скоре пристосування його до живої мови, але трапилося небувале революцiйне потрясення його: в березнi 1708 року з наказу царя Петра, замiнено стародавню кирилицю на нову гражданку, а кирилицi дозволено вживати тiльки для церковних видань. Це був дуже дошкульний удар для розвитку українського правопису, бо вiн силою спинив близький вже до закiнчення процес пристосування правопису до живої української мови. Гражданка з росiйського наказу механiчно заступила нашу притаманну вiкову кирилицю; вона вже не знала потрiбних для української вимови букв, як ґ, не знала й тих надрядкових значкiв, яких вживала кирилиця, й якi служили в Українi для наближення лiтературної мови до вимови живої. Гражданка мала на оцi потреби тiльки мови росiйської, на iншi ж мови зовсiм не оглядалася. В тiм була її негативна риса для українського письменства — його силою поєднано з росiйським письмом. Нове письмо прийняте було в Українi спокiйно (при Петрi його заводили українцi!); стара кирилиця позосталася тiльки в книгах церковних та до 1842 р. Галичинi. Жива українська мова знаходила собi ще деякий притулок у виданнях києво-печерської друкарнi, де культивувався тодi й український правопис. Але пiдозрiле око Петра I скоро добралося й сюди: 5 жовтня 1720 року вiн видав вiдомого грiзного наказа для українських друкарень: „А вновъ книгь никакихъ, кромѣ церковныхъ прежнихъ изданiй, не печатать“5.
Звичайно, це була смерть для старого церковного українського правопису. Його вбито якраз тодi, коли вiн почав перероджуватися на потрiбний для українського письменства новий правопис. А через це нормальний розвиток нашого правопису перервався бiльш як на столiття. До Київської академiї скоро заведено й новий предмет — росiйську мову, i студенти мусили навчатися нового правопису вже „по правиламъ господина Ломоносова“. . .
§7. ПРАВОПИС ЗА I.КОТЛЯРЕВСЬКОГО
Року 1798-го появилася „Енеїда“ Котляревського. Українська жива мова нарештi остаточно стала мовою лiтературною. На порядок дня ставала справа й нового правопису, але батько нової української лiтератури, I. Котляревський, не став i батьком нового правопису. Котляревський писав тим самим правописом, яким писали в Українi в кiнцi XVII—XVIII вiцi, — вiн продовжував тiльки старi традицiї нашi, але вже захмаренi гражданкою Петра I. Проте „Енеїда“ спричинилася до того, що питання про окремий український правопис таки випливло на поверх i голосно вимагало вирiшення.
Iсторiя українського правопису за XIX вiк дуже цiкава й повчальна — розвиток нашого правопису йшов у парi з розвитком лiтературної мови, а цей розвиток був такий ненормальний.
Писали тодi правописом етимологiчним, зовсiм невiдповiдним до нової лiтературної української мови, — i вже тодi повстало питання про необхiднiсть завести так званий фонетичний правопис. Процес творення нового українського правопису розпочався з самого початку XIX вiку й тягнеться аж до нашого часу, — не покiнчився вiн i тепер; провiдна ознака цiєї iсторiї — боротьба засад фонетичних з засадами iсторично-етимологiчними. Кожний правопис у високiй мiрi традицiйний, правопис кожного народу розвивається
5Проф. I.Огiєнко. Iсторiя українською друкарства, т. 1, с. 280. Львiв, 1925 р.
169
дуже поволi й дуже поволi мiняє свої споконвiчнi етимологiчно-iсторичнi риси на риси фонетичнi, мiняє їх тiльки по впертiй та довгiй боротьбi.
§8. ПРАВОПИС О.ПАВЛОВСЬКОГО 1818 РОКУ
Батьком нового правопису став Олександр Павловський, автор першої в XIX ст. української граматики що вийшла в 1818 роцi6.
Павловський перший звернув увагу на багатство української мови, на звук i, i вiн перший пробив велику дiрку в старiм етимологiчнiм правопису на користь правопису фонетичного: вiн перший почав передавати той звук, що походить з давнiх о, е, ѣ, через i, наприклад, пiпъ, стiлъ, сiмъя; тобi, собi, тiнь, лiто, сiно. До Павловського цi звуки часом передавали через букву и, i тiльки вiн перший запримiтив недоладнiсть такого писання, бож i бренить зовсiм неоднаково в таких словах, скажемо, у Котляревського: просити, систем й сина; тому-то Павловський i запровадив до українського письменства букву i. Котляревський писав вѣнъ, а Павловський вiнь.
Новина Павловського прищiплювалася на перших порах дуже слабенько, бо мiцна була традицiя попереднiх вiкiв i загал продовжував писати й замiсть i. Але новину цю пiдтримали харкiвцi, особливо Квiтка-Основ’яненко та Гулак-Артемовський, що взагалi стояли за фонетичний правопис. Пiзнiш, за 50-х рокiв XIX столiття, це нове i мiцно пiдтримав П. Кулiш, i з того часу воно остаточно прищiпилося в українськiм письмi.
§9. ПРАВОПИС М. МАКСИМОВИЧА 1827 РОКУ
На жаль, на дорозi до скорого запанування фонетичного правопису став тодi великий знавець мови М. Максимович (1804-1873). Не хотiв вiн поривати зi старим етимологiчним правописом, а разом з тим вiн бажав наблизити його хоч трохи до живої вимови, а компромiсом того й явилася його система, якої вiн тримався все своє життя; а власне, — вiн над давнiми е та о, що перейшли на i, ставив дашка чи „французьку кровельку“, як говорив сам Максимович: втекали, жалобно; те саме, але непослiдовно, завiв вiн i для „м’якого“ i, наприклад, идить, синiй. Цi „дашки“ (кутик вiстрям догори) над е, о, и власне не придумав сам Максимович — подiбне було вже i в XVIII в. в рукописах до Максимовича, — часом бувало, що над и та о ставлено по двi крапцi, коли їх треба було вимовляти як наше i.
Цiкавi тi причини, що змусили сховати українське i пiд „французьку кровельку“; ось як вiн сам розповiдає про це: „Еще при первомъ изданiи Пѣсенъ (1827 p.) предпринялъ я ввести это и (мнякесеньке), но факторъ университетской типографiи (Никифор Басалаєв) отказалъ мнѣ въ желанномъ значкѣ, за неимѣнiемъ онаго въ типографiи, и предложилъ мнѣ заменить его французскою кровелькою, — такъ называлъ онъ circonflexe. Дѣлать было нечего; мнѣ же надобны были и другiя гласныя буквы съ тѣмъ же значкомъ, a во французскомъ шрифть, были онѣ готовыя съ кровелькою; и я, разсудивъ, что и въ другихъ типографiяхъ встрѣтятся те же затрудненiя, а французскiй шрифтъ есть вездѣ, решился на сдѣланное мнѣ предложенiе. Съ тѣхъ
6Проф. I. Огiєнко. Граматика української мови Ол. Павловського 1818 р., ювiлейне видання. Київ, 1918 р.
170
поръ наше прадѣдовское острое и живетъ у меня, припѣваючи, подъ французской кровелькою, которую я переименовалъ во имя нашего словенско паерка, имѣющаго почти такой же видъ“7.
Отже, Максимовичевi дашки появилися тiльки з випадку, а не з наукових вимог.
За невеликими винятками, етимологiчна система Максимовича не знайшла собi прихильникiв у Великiй Українi; зате вона буйно розцвiла в Галичинi (трохи подiбна система була тут, власне, й до того) i продержалася тут аж до 1893 року, цебто до часу запровадження в Галичинi фонетичного правопису.
§10. ПРАВОПИС „РУСАЛКИ ДНIСТРОВОЇ“ 1837 РОКУ
В iсторiї розвитку українського правопису незабутню прислугу зробила „Русалка Днѣстровая“ — збiрник 1837 р., випущений у Будапештi; редакторами „Русалки“ була „Руська трiйця“ — отцi Шашкевич, Головацький i Вагилевич.
Правопис цього збiрника рiшуче порвав з старовиною i автори його першими вжили вповнi того правопису, який де в чому панує в українськiй письменностi й тепер; в цiм велика заслуга тих трьох патрiотiв галичан. Так, вони остаточно викинули непотрiбний нам ъ, що вже з найдавнiшого часу втратив у нас своє звукове значення (правда, перед ними вже в Граматицi М. Лучкая 1830 р. викинено ъ); вигнали вони й ы, мало потрiбне в нас, а замiсть нього взяли и (почасти, але не послiдовно, це з найдавнiшого часу було й до них); давнi е та о, як i Павловський, передавали через i: вiз, сокiл, стiл; вони першi давнє церковне є запровадили й до гражданки, i вживали його послiдовно: моє, маєш, волосє; тут вперше вжито йо, ьо, як i в нашiм теперiшнiм правопису: ройом, зьобали, всьо, кухльом. Нерiшуче спинилися новатори тiльки перед буквою ѣ: вони не тiльки не зайняли її, але навiть, за прикладом Павловського, стали вживати ѣ замiсть теперiшнього i, ї, напр.: тѣло, ѣде, золотiѣ; це сталося тiльки тому, що ѣ в Українi з найдавнiшого часу постiйно вимовлявся як i чи ї, а тому замiняти ѣ на i, особливо в Галичинi, де давня вимова ѣ нiколи не спинялася, конечної потреби не було.
Правопис збiрника „Русалка Днестровая“ спочатку мало защепився в себе на батькiвщинi, в Галичинi, але принiс добрi наслiдки в Українi Великiй
— тут почали вже рiшучiше викидати ъ, ы та заводити букву є; першим ступив на цей шлях Боровиковський, що з 1852 р. писав уже без ъ та ы, i вживав послiдовно є, йо.
§11. КУЛIШIВКА 1856 РОКУ
Популяризатором цього нового правопису був у нас славний письменник П. Кулiш (1819-1897). На початку вживав вiн правопису етимологiчного, i взагалi не писав однаково, часто мiняючи свiй правопис. Але починаючи з року 1856-го, коли видав вiн вiдомi „Записки о Южной Руси“ (пор. ще також його „Граматку“ 1857 р.), Кулiш остаточно стає прихильником правопису фонетичного й популяризує його в своїх численних виданнях.
7Собранiе сочиненiй, т. III, Київ, 1880 р., с. 316. З „Кiевлянина“ за 1840 р. кн. II.
171