T1[1]

ний орган, на засіданнях якого могла вирішуватися навіть доля царів. У скіфському суспільстві були бідніші і багатші люди. До знаті належали військові вожді, царські дружинники. У скіфів були раби, до яких вони були дуже жорстокі. Решту дорослого населення складали воїни і землероби та скотарі. Це були рядові общинники. Скіфський воїн обов’язково мав свого коня, його захищав панцир або звичайна шкіряна куртка. На голові воїни носили бронзовий шолом, основною зброєю скіфа був великий складний лук зі стрілами і для захисту щит. Воїни користувалися списами, дротиками, сокирами, кинджалами і короткими мечами. Збереглося свідчення, що стріла, випущена зі скіфського лука, пролетіла 521 м.

Скіфи-воїни вели кочовий спосіб життя, тому житлом їм служили вози з шатрами, вкриті повстю. Харчувалися вони переважно м’ясом, сиром і молоком. З Греції привозили вино, а хліб добували у вигляді данини від інших племен, що проживали на території нинішньої України. Займалися скіфи і полюванням. Суворі закони для воїнів вимагали випити кров першого вбитого ними ворога, знімати скальп з ворога і прикрашати ним кінську збрую та інше. Скіфикочівники випасали худобу, тому що українські степи були чудовими пасовищами. Вони перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, залежно від пасовиськ.

Скіфи-хлібороби вели осілий спосіб життя, займалися традиційною хліборобською культурою. Найбільше сіяли пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, висаджували цибулю, часник. Свої продукти вони продавали грецьким колоніям. Розвивалися садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, бронзи. Виготовляли металеву зброю на зразок грецької. Деякі історики вважають, що скіфи-орачі і скіфи-хлібороби були праслов’янськими племенами, які потрапили під вплив іраномовних царських скіфів і скіфів-кочівників.

У скіфів було розвинуте гончарство. Свій посуд вони виробляли вже на гончарному крузі. Усім відомий їх глиняний посуд величезного розміру. У них зберігали воду, зерно, вино і олію.

Знали скіфи і ювелірну справу. Унікальні ювелірні вироби із золота і срібла знайдені в розкопаних археологами могилах. Завдяки реалістичним зображенням на ювелірних речах ми знаємо про життя і зовнішній вигляд скіфів: вони мали європеоїдні риси обличчя, чоловіки носили пряме довге волосся, бороду і вуса. Одягнені були в

51

короткі каптани, підперезані шкіряним поясом, штани, які заправляли в короткі шкіряні чоботи, шапки з повсті. Жінки носили довгі сукні з поясами, на голові – гостроверхі шапки з довгими покривалами.

Політичному згуртуванню скіфів у єдину державу сприяла їх війна з перським царем Дарієм у 514-513 рр. до н. е.

Скіфи мали свою релігію, в якій поєднались старі вірування з впливом грецької міфології. Головною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища. Своїм родоначальником і повелителем неба скіфи вважали грізного бога Папая, богом війни – Арея, богинею землі – Апі, яка була дружиною Папая. Скіфи не споруджували своїм богам храмів, а складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Тільки в жертву Арею приносили людей – військовополонених і рабів. У скіфів існувала каста жерців і ворожбитів, які користувалися великим авторитетом і шаною.

Скіфи вірили в потойбічне життя і безсмертя душі. Це породило складний поховальний обряд. Померлих ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Скіфських вельмож і царів ховали у величезних курганах (їх висота сягала 20 м). У великі могильні ями клали коштовну зброю, одяг, посуд, десятки убитих слуг і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом, насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами. Через рік на могилі царя, як описує Геродот, відбувалася кривава тризна: вбивали 500 молодих воїнів і 500 коней і ставили їх навколо кургану на кілки. Найбільш відомі в Україні скіфські кургани: Чортомлик. Солоха, Куль-Оба, Товста Могила та інші.

Скіфське образотворче мистецтво мало так званий звіриний стиль. Улюбленими зображеннями були олень, баран, кінь, кішка, фантастичний грифон та інші.

На рубежі V-ІV ст. до н. е., як вважає частина істориків, склалася скіфська держава від Азовського моря до Дунаю, яка називалася Велика Скіфія. Державою правив цар Атей. За часів його правління Велика Скіфія панувала над іншими племенами, що проживали на цій території. Цар Атей навіть карбував свою монету. Скіфи змушені були воювати з Македонією за свій вплив у північно-західному Надчорномор’ї. У 339 році до н. е. відбулася велика битва скіфів з македонцями, у ході якої скіфи були розбиті. А цар Атей, якому сповнилося 90 років, загинув у цій битві. Після цього скіфська держава по-

52

чинає занепадати, і в III ст. до н. е. Велика Скіфія припинила своє іс-

нування. Найважливішою причиною її занепаду були напади сарматів. У зв’язку з цим, скіфи відійшли на південь і створили у нижньому Подніпров’ї і степовому Криму Малу Скіфію. Центром її був Неаполь Скіфський у межах нинішнього Сімферополя.

Мала Скіфія проіснувала до II ст. н. е., ведучи постійні війни з грецькими містами. У II ст. н. е. скіфів завоювали сармати, готи та інші племена.

Скіфи мали великий вплив на розвиток культури багатьох племен і народів Європи та Азії, у тому числі і наших предків – праслов’ян.

3.Сармати на території України

УIII ст. до н. е. в Північне Причорномор’я почали проникати зі сходу (з Волги) іраномовні сарматські племена. Вважається, що сармати дуже близькі до скіфів за своїм походженням і способом життя. Вони розгромили скіфів і шість століть панували в степах Північного Причорномор’я.

УГеродота знаходимо легенду, згідно якої сармати ведуть свій рід від шлюбів скіфів із амазонками. Назва сарматів походить від іранського слова «саоромант» – «оперезаний мечем». Сарматів часто згадують у своїх творах античні автори. Вони підкреслюють, що це був народ воїнів-кіннотників, добре озброєних і хоробрих. Сармати відзначалися своєю агресивністю і войовничістю.

Грецькі легенди про амазонок опиралися на знайомство греків із життям сарматів, у яких жінки відігравали особливу роль у суспільстві. Вони чудово вміли їздити верхи на коні, добре володіли зброєю

іпостійно брали участь разом з чоловіками у військових походах. А легенди говорять про те, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, доки не вбила хоч одного ворога.

Увійськовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав: «Коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». У бою вони використовували аркани набагато довші, ніж скіфи, сучасники відзначали їхнє добре володіння мечами та списами.

Сарматські племена були кочовими, тому вони постійно шукали нових територій і нових пасовищ, просуваючись на захід. З кінця II

53

ст. до н. е. сарматські племена масово заселяють територію Пів-

нічного Причорномор’я. А після того, як сармати завоювали Скіфію, вони стають могутньою політичною силою в степах Північного Причорномор’я. У І ст. до н. е. сармати вдираються у межі Римської імперії. Грецькі міста-колонії Причорномор’я вимушені були платити величезну данину сарматам. На території України сармати займали степи між Доном і Дніпром і часто проникали аж до Південного Бугу та Дунаю.

Основним заняттям сарматів було скотарство, полювання, рибальство. Вони розводили стада великої рогатої худоби, отари овець, табуни коней, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу в річках і озерах. Через кочовий спосіб життя жили сармати у шатрах, які напинали на двоабо чотириколісні вози. Основним одягом були довгі просторі штани, шкіряні камізельки, чобітки з м’якої шкіри та шапки. Археологічні знахідки підтверджують, що жінки часто вдягалися як чоловіки.

Усарматів були розвинуті ремесла: ковальська справа, прядіння

іткацтво, обробка шкіри і пошиття з неї одягу та взуття, виготовлення кераміки, зброї, прикрас, бронзоливарна справа.

Велика частина сарматів жила осіло. Вони оселилися на рівнинах і в долинах річок – Дону, Дніпра, Дунаю. Основним заняттям цих племен було землеробство.

Залишилося багато свідчень, що сармати займалися торгівлею. Вони мали тісні економічні й культурні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я. З найдальших країв сармати привозили китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. Усе це збагачувало племінну знать у сарматському суспільстві.

Уполітичному відношенні сармати становили слабо пов’язаний союз споріднених і в той же час ворогуючих між собою племен (язи-

ги, роксолани, алани та ін.). Кожне з цих племен боролося за панування над іншими. Сармати змогли створити свою державу – Сарматію, яка була нетривким об’єднанням. Вважають, що за своїм характером вона була рабовласницькою. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. е.

Між сарматами та рільничим населенням Нижнього Подніпров’я існував культурний і економічний взаємозв’язок. Про зв’язки і вплив сарматів на давньослов’янське населення свідчать знахідки

54

сарматських речей у слов’янських могильниках. Ці зв’язки були не міцні і не особливо товариські, але частина сарматів згодом увійшла в слов’янське середовище.

Відомо, що у III ст. н. е. сармати були у спілці з готами, які прийшли в Причорномор’я з берегів Балтики. Кінець пануванню сарматів на південних землях України поклали гуни.

4. Грецькі колонії Північного Причорномор’я: розташування, суспільно-економічний розвиток, політична організація

У середині VII – на початку VI ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї виникли грецькі міста-колонії. Цей період в історії назива-

ється «Велика грецька колонізація». Які ж причини виникнення грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї? Дослідники вказують декілька. По-перше: за тисячу років до н. е. невеликий грецький півострів уже був перенаселений, тому греки шукали нових вільних територій на узбережжях Середземного, Егейського та Чорного морів. Безземелля гнало селян у пошуках вільних, неосвоєних, придатних для хліборобства земель. Це, як правило, були закутки узбережжя морів. По-друге: жорстока конкуренція вимагала від ремісників та купців пошуків нових джерел сировини (металу, лісу, солі) та нових ринків збуту для своїх товарів. Окрім екологічних, існували й геополітичні причини.. Греки страждали від військової агресії лідійців та персів, і у самому грецькому суспільстві велася жорстока соціально-політична боротьба. Це змусило частину греків втікати у спокійніші місця, одним з яких було Північне Причорномор’я.

Північне Причорномор’я вабило греків своїми природними багатствами і сприятливими умовами для життя. Це узбережжя було майже не заселене. Особливо принадливі були родючі землі, великі ріки, зручні місця для гаваней, а також густі ліси.

Найперше грецьке поселення виникло на півдні України у VII ст. до н. е. Це було місто Борисфеніда на сучасному острові Березань, поблизу Очакова. Дещо пізніше виникло місто Ольвія («щаслива») на Дніпровсько-Бузькому лимані. На сході Криму в 480 р. до н. е. утворюється Боспорське царство з містами Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія, Тірітака, Феодосія, Кіммерік, Кітей та інші. У за-

55

хідному Криму були засновані міста Херсонес, Керкінітида і КалосЛімен. У гирлі Дністра були збудовані міста Тіра (у межах сучасного Білгород-Дністровського) та Ніконій. Окрім міст, греки збудували декілька святилищ, що мали міжполісний статус.

Античні рабовласницькі міста-держави на території Північного Причорномор’я існували майже тисячу років. Про життя у грець-

ких колоніях писали античні автори: Гіппократ, Страбон, Клавдій Птолемей, а найбільше Геродот у своїй знаменитій «Історії».

Давньогрецький географ та історик Страбон (І ст. до н. е.) так описує заселене греками Кримське узбережжя:

«Починаючи від Херсонеса, до міста Феодосії тягнеться Таврійське узбережжя завдовжки близько 1000 стадій, нерівне, гористе і відкрите для північних вітрів. У гірській країні таврів є також гора Трапезунд, однойменна з містом, що знаходиться на границях Тіварані і Колхіди. У тій же гірській країні є і друга гора – Кіммерій, названа так по імені кіммерійців, які колись панували на Боспорі і звідси ж зветься Боспором Кіммерійським вся та частина протоки, яка прилягає до гирла Меодіти.

За вищезгаданою гірською країною лежить місто Феодосія з родючою рівниною і гаванню, придатною навіть для сотні суден. Воно було раніш границею володінь боспорян і таврів. Далі йде родюча країна до Пантікапея, столиці боспорян, збудованого у гирлі Меотіди. Уся ця земля багата на хліб, має села і місто з доброю гаванню, зване Німфей. Пантікапей являє собою горб, з усіх боків заселений… на схід від нього знаходиться гавань і доки приблизно для 30 кораблів, є також акрополь, заснований він мілетянами».

Античні міста-поліси були самостійними державами, за своїм устроєм – аристократичними або демократичними республіками. Винятком було Боспорське царство, яке займало землі по берегах Боспору Кіммерійського (Керченської протоки).

Грецька колонія мала свою структуру: центр-поліс, навколо якого розташовувалися селища, хутори, окремі садиби (сільськогосподарські округи, що називались хори). Місто мало чітку, сплановану забудову, ділилося на квартали з широкими вулицями. Цікаво, що такі міста забезпечувалися водою через керамічний водопровід. У центрі міста була велика площа – агора. Від неї розходилися адміністративні будинки, гімнасії, крамниці, храми і вівтарі, скарбниця, священний гай. Бідняки та ремісники селилися на околиці міста. Не-

56

далеко від міста знаходився цвинтар, який називався некрополь. Стосунки з нечисленним місцевим населенням були мирними і на перших порах поліси не мали укріплень. Згодом усі міста були оточені міцними оборонними стінами з вежами.

Умістах були розвинуті такі ремесла: ткацтво, металургія, ковальство, гутництво (виробництво скла), чинбарство (обробка шкіри), кушнірство, гончарство. Греки-колоністи плідно використовували родючі землі, займаючись землеробством, скотарством, садівництвом, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі.

Велике місце у греків-колоністів займала торгівля. Торгові шляхи прокладалися в Європу і в Азію. Купці створювали там свої торгові факторії. З України вивозили найбільше пшеницю, а також хутра, мед, віск, рибу, сіль, бурштин, деревину і рабів. За повідомленням Демосфена Боспор щороку вивозив до Афін близько 17 тис. тонн зерна.

Жителі античних міст відзначалися високою культурою. Із численних написів на побутових речах можна зробити висновок, що велика їх частина була письменною. Існували спеціальні гімнасії, де діти навчалися і займалися спортом. Розвивалася література, музика, ставилися театральні вистави. Збереглися теракотові театральні маски місцевого виробництва. Особливо популярними у греківколоністів була історія і філософія. Нам відомі херсонеський історик Сіріск (ІІІ ст. до н. е.), боспорські філософи Смікр та Діофіл (IV ст. до н. е.). У цих містах були поширені образотворче мистецтво, скульптура, графіка і архітектура.

Великої уваги у суспільствах грецьких міст-колоній надавалося патріотичному вихованню молоді. Молодь, одержуючи громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Найважливішим обов’язком громадянина була охорона міста від ворогів.

УІV-ІІІ ст. до н. е. античні міста-держави Північного Причорномор’я переживали період найбільшого розквіту. Та вже з середи-

ни III ст. до н. е. справи колоній погіршуються. Починається активне переміщення кочових племен, зокрема сарматів, що переходять до війн зі скіфами. Це підривало основу добробуту античних держав – сільське господарство і торгівлю. Ці причини змусили античні міста запросити до себе римські легіони. Римляни розташували свої гарнізони у ряді міст Північного Причорномор’я, а Ольвія, Херсонес і Ті-

57

ра увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія. Римляни повернули грецьким містам на українському узбережжі економічну та політичну стабільність, та не надовго. У 270 р. н. е. на античні міс-

та напали готи, а ще через 100 років гуни їх цілком знищили.

Античні міста-держави залишили помітний слід в історії України. Як свідчать дані археологічних досліджень, матеріальна і духовна культура греків вплинула на життя скіфів, лісостепових племен, а згодом – носіїв черняхівської культури. Саме з Північного Причорномор’я, зокрема з Пантікапея та Херсонеса почалося проникнення на землі нинішньої України нової релігії – християнства.

Підводячи підсумки, варто сказати, що, на думку ряду вчених, скіфський період в історії України став якісно новим етапом у розвитку її давнього населення. Саме тоді південь нинішньої України стає контактною зоною, у межах якої виникає взаємодія трьох різних за своєю природою світів – кочового у степових районах, осілого землеробсько-скотарського у лісостеповій зоні та античного у Причорномор’ї. Цей процес не лише вивів раніше не відомі народи півдня Східної Європи на арену світової історії, але й сприяв формуванню тут стійких ранньодержавних утворень, першим з яких називають Надчорноморську Скіфію, що об’єднала під владою кочовиків

– царських скіфів – різні за походженням, особливостями господарства і побуту племена та народи, які мешкали на цих землях.

58

Лекція 5. Давні слов’яни

Проблема виникнення слов’ян та їх прабатьківщини.

1.Проблема виникнення слов’ян та їх прабатьківщини

Вісторичній науці однією із центральних є проблема похо-

дження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити існування цього народу у просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – перша ланка у процесі відновлення родоводу української нації, ключ для розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою і було започатковано ду-

найську теорію походження слов’ян, яка протягом ХІІІ – ХV ст.

була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики ХІХ ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з’явилася ще одна версія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська або азіатська теорія, яка була викладена на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

59

До кінця ХVІІІ ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов’ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка у творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов’ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, іллірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочинається на початку ХІХ ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов’янські старожитності» започаткувала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н. е. існувала германо-балто-слов’янська спільність. Саме після її розпаду у ході розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь.

Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різні часи були М. Фасмер, О. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала віс- ло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Костшевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40-х роках ХХ ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

У 50-60-х роках ХХ ст. польський археолог В. Гензель та російські П. Третьяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення як ареалу зародження слов’янського етносу, так і часової протяжності. Так виникла дніп- ро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на рубежі ІІІ і ІІ тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпа-

60