2.2. Самостійна творчість т.Шевченка: художньо-виразна мова провідних творів та їх жанрово-тематичне розмаїття.

Становлення Тараса Шевченка як художника припадає на епоху романтизму. Народність — провідна тема творчості Шевченка. Йому довелося пройти надзвичайно складний шлях, особливо десятиліття 1835-1845 pp., від підневільного кріпака, законтрактованого в артіль цехового майстра В.Ширяєва, — до вільної людини. За цей короткий час він сформувався як геніальний художник і поет. Духовний світ Т.Шевченка, можливо, найглибше розкрив академік О.Білецький, котрий писав, звертаючись до часу його навчання у Петербурзькій академії мистецтв: "Образ декоративних скульптур Торвальд-сена, ідеали людської краси, втілені в статуях Апрллона Бельведерського, Венери Медицейської, Геркулеса Фарнезького, багатство життєвої сили Рубенса... ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван-Дейка, ефектна трагедія "Останнього дня Помпеї", музика Глінки, Бетховена, Моцарта, Мейєрбера, Обера, Белліні... Поряд з цим враження від літератури і поезії, починаючи від "Анахарсіса" Бартелемі й "Історії занепаду і зруйнування Римської імперії" Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі і паралельних біографій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським... Ґете, Шіллером, "Робінзоном" Дефо і "Кларіссою" Річардсона, романами Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса... Ось який величезний, неприглушений десятилітнім засланням "з забороною писати і малювати", з труднощами дістати друковану книжку — ось який надзвичайно багатий світ... живе в свідомості поета". [13 ]

Перший твір, що вирвався із залізних академічних лабет, був Шевченків "Автопортрет" (1840). Від нього повіяло свіжістю і духом нового мистецтва, — "найромантичніший" у романтичному портреті (Турчин, 1981, с 183). У спадщині художника такий вид зображення буде інтенсивно розвиватися все життя. Появу автопортретів зумовили різноманітні причини, здебільшого складні життєві протиріччя або душевні кризи. Автопортрет Шевченка — наче видужання після тяжкої недуги, що сприймалося майже другим народженням. Проте значення твору незрівнянно вище за утвердженням особистості творця, поглибленим розкриттям духовного світу, а найголовніше — за відчуттям вільної людини. Тут яскраво виражене право на незалежність і право на високу оцінку власного життя, відкритого до творчості, найшляхетнішого виду людської діяльності.

Мимоволі "Автопортрет" Шевченка зіставляється з автопортретами Брюллова й інших художників, сучасників і попередників. В "Автопортреті" Шевченка, як і в більшості інших, відсутні ознаки професії, однак все наголошує на творчій людині: збуджено-одухотворене обличчя, що виявляє внутрішню духовну активність і непокірність характеру, пристрасність напруги й вольовий спротив. На зображенні ще відчутні сліди перенесеної хвороби — знесиленість, запалі очі, проте голова — з високим та широким чолом, обрамлена скуйовдженим волоссям, гордо випрямлена на міцній шиї.

Незважаючи на овальний формат, плафонний погляд монументалізує і героїзує портрет, а характерна "рембрандтівська" система світлотіні посилює неспокій бентежної емоційно-артистичної і творчої натури, хоча колористичне вирішення не драматизує образ. То ж "Автопортрет" за складністю змісту, несподівано свіжим композиційним рішенням і сміливістю вкладених ідей не має в українському та російському малярстві аналогів. Масштабність романтичного розкриття митця скеровує цей ранній шедевр Шевченка до натхненного "Автопортрета" Е.Делакруа чи К.Коро.

Живописне рішення автопортрета нагадує творчий метод Брюллова, але з такою високою мірою пізнання і технічною досконалістю, що твір розкриває набуту Шевченком малярську культуру за достатньо короткий час на рівні, якого ніхто з учнів Брюллова тоді не досягав. Тут відзвучують адресування до спадку великих майстрів минулого, зокрема до малярства Рубенса і Ван-Дей-ка, якими захоплювався Брюллов, і до венеційських майстрів колориту, котрі розуміли таємницю загального тону картини, сила якого полягала не у розв'язній колористиці, а в стриманості, узгодженості кольорів. Т.Шевченко у загальну перламутрово-сріблясту тональність портрета з тактовною обережністю вніс клаптик рожевого комірця, що виконує роль необхідної делікатної домінанти, підтримуючи теплі й активізуючи прозорі холодні відтінки. Такий колористичний захід розкривав оригінальну творчу особистість, схильну не до бравурних ефектів, а до гармонійної гами — виразника духовного змісту порт-ретованого, а в цьому випадку хроматичне рішення контрасту кольорів м'яко підкреслює романтичне піднесення образу.

Романтичний дух часу, що так яскраво був виражений у поетичній творчості, все сильніше пронизував і академічні роботи Шевченка. Прикладом є акварель "Натурниця" (1840). Незвичне вже саме трактування моделі: вона — не об'єкт для мистецьких вправ чи копіювання натури та акцентування у ній найкращого відповідно до античності, а передусім — жива людина зі всіма своїми природними й особистісними якостями серед пишного розмаїття дра-перій. У позі оголеної жінки, котра лежить повернута спиною до глядача і руками, як від холоду, обхопила плечі, є щось тужливе й одночасно цнотливе — присутні гідність і благородство. її доля насторожує. Але виняткове кольорове багатство, що могло б перерости в строкатість, підкорене м'якому освітленню та високому сприйняттю гармонії.

Саме сила світла в "Натурниці" ще залишилась не використаною і до кінця (як у романтизмі простежувалось) не зрозумілою, бо могла б внести новий дух краси і загострити почуття глибокого життєвого драматизму. Тоді про долю людини з'явилися б роздуми яскравіші. Ця присутність академізму загалом виправдана, що буде наявним в низці творів: "Марія" (ілюстрація до поеми О.Пушкіна "Полтава"), "Циганка-ворожка", навіть "Катерина" (1842).

Т вір Шевченка "Катерина" — центральний в історії українського мистецтва XIX ст., охоплював чотири роки академічного навчання, а також вихід у світ "Кобзаря" та "Гайдамаків". Тут під претекстом матері-покритки відображений сформований погляд на національну ідею та долю України, прозвучав стихійний протест проти соціальної несправедливості й кріпацького рабства. За гостротою акцентування соціальних і національних проблем чогось подібного не було ні в російському, ні в європейському мистецтвах. У картині зібрано все: протест, відчай, осуд, сатира, гнівний виступ проти приниження людини, протиставлення Московії — Україні, офіцеру-москалеві — української дівчини. Останнє гостро натякалось, лише розкриваючись у плані соціальної нерівності, однак під невсипущим "недремним" оком самодержавства, присутність якого засвідчує той самий миколаївський верстовий стовп — знак імперської Росії.

Постать Катерини, голова якої фланкована з одного боку козацькими могилами в степу, з іншого — верстовим стовпом, вбирає славне минуле і сьогодення, вона є їх втіленням, образом і символом; в її людській поставі визначена органічна особливість країни. Драма Катерини набуває масштабнішого вияву, універсально втілюючи стан всієї країни впродовж тривалого історичного часу. Саме минуле наповнює картину глибшою змістовністю, відраховуючи знаками тривалий період боротьби, страждань, поневірянь України. Для пробудження національної свідомості потрібно було піднести почуття людської гідності. Тому постать Катерини втілює класичний ідеал, який для Шевченка був високим зразком, не обов'язково породжений академічною школою. Такий стильовий вираз на той час був найдоречнішим для визначення жанрового характеру картини. Однак ні до жодного з жанрів її конкретно не можна віднести, бо це — не побутова сцена, не історична, не алегорично-символічна, хоча з елементів кожного з них створювалася ця картина, складна за змістом і виражальними засобами. Адже для побутової картини, навіть драматичного змісту, саме така концептуальна масштабність не була необхідною, оскільки в тодішньому мистецтві лише відбувався період формування цього жанру (В.Венеціанов, П.Федотов, ранній К.Брюллов), без охоплення соціальних проблем.

Кольорова концепція Т.Шевченка органічна і природна, хоча у своєму спрямуванні залежна від живописних позицій К.Брюллова, що проглядає в розподілі великих кольорових плям, особливо світлових і затінених ефектів, у мотивах густого листя дерев на тлі неба. Однак вальорне* збагачення у Шевченка тонше і гармонійніше, оскільки спиралось на вивчення пленеру, що особливо виявилося пізніше, в акварелях Аральської експедиції (1848-1849). Головна проблема в картині — ставлення до предметного кольору, зображеного у зв'язку з довкіллям і в повітряному середовищі. Тут червоний колір виступає домінантою, що діє на просторово глибокий краєвид і золотистий передній план, трансформу-ючи всю тональність картини до перламутрово ослабленого звучання, що, у свою чергу, виключає суперечність головної постаті з кольоровим вирішенням картини.

Не менш складна композиційна побудова твору, що спирається на центральну ортогональну вісь — постать Катерини, перехрещену двома діагоналями, які надають композиції руху.

Для утвердження романтизму твір Шевченка "Катерина" мав велике значення. В ньому свідомо закладалось радикальне прагнення вийти за межі класичної традиції, проте зі збереженням її досконалих пластичних засад. Найголовніше, що Шевченко тут задекларував принциповий підхід до вибору сюжету. Це особливо було важливим для розгортання творчого життя в Україні, що згодом виявилося у творчості українських художників.

Стосовно малярства, то, по суті, позиція художника виявилась лише в портреті, де він повніше розкрився, відображаючи розмаїття людських характерів. Переважали замальовки олівцем. Проте кілька олійних портретів належать до найкращих в цьому жанрі: Т.Маєвської, Г.Закревської, П.Закревського; дещо пізніше — Й.Рудзинського, І.Лизогуба, Горленко, К.Кейкуатової та ін. Кожен із портретованих втілює окремий характер і долю, окреслені без будь-якої тенденційності, артистично вільно і тактовно.

Шевченко творив романтичний портрет з легкою оглядкою на спадщину Брюллова та близький українській вдачі сентименталізм. Однак сила волі художника, що виявилася вже у ранніх акварельних портретах (до поступлення у Петербурзьку академію), пізніше набуває впевненого і глибоко осмисленого погляду на людину. Складні стильові явища і розуміння людини тієї епохи (як він розумів) суттєво залежали від соціальних умов і культурного рівня середовища, за яких тогочасна людина ще не відчувала себе самоусвідомленою особистістю. [ 14]

Друге десятиліття життя і творчості Шевченка — це неволя та звільнення, неймовірні муки і приниження, тупа солдатчина і світлі творчі з'явлення.

Насправді нічого не змінилося, хіба що його мистецтво набуло масш-табнішого вислову, і він не мав жодних труднощів ні в художніх засобах, відповідних його творчій особистості, ні в жанрах — малював портрети, краєвиди, побутові сцени, просякнуті поетичністю і тонкою емоційністю. Якщо в портретах продовжувалась вироблена традиціями система зображення, то в краєвиді, насамперед у побутових сценах, Шевченко досягав на той час ще небаченої новизни вирішення.

В експедиціях йому поставили чітке завдання: пізнавальної фіксації об'єкта, території, панорамного вигляду навколишнього простору, що спонукало до максимальної правди. Очевидно, незвичність не створювала непередбачених проблем. Навпаки, скелясті береги Аральського моря викликали захоплення романтичним виглядом і колористичним багатством. Тут Шевченко досягав незрівнянної прозорості кольору і пленерної глибини, в чомусь нагадуючи акварель англійських художників того часу — Бонінгтона і Тернера, зокрема в акварелях, де художник, здається, відводив душу: "Місячна ніч на Кос-Аралі", "Пожежа в степу", "Шхуни біля порту Кос-Арал".

І таких було чимало. Надзвичайно величава природа в акварелі "Захід сонця в долині Апазир" ("Вид на Кара-Тау з долини Апазир"). Завжди у такі хвилини з'являлись образи рідної України, привносячи ностальгію.

Лінійна сухість, присутня в краєвидах, передусім зумовлена замовленням, а також характером атмосфери, могла би засвідчити актуальність класицизму. Однак Шевченко свідомо не відмежовувався від цього стилю. Він не сприймав тематики академічних програм та їх живописного ладу виконання перед несумісною з ними реальною дійсністю, творенням правди життя перед новим світом емоцій і настроїв. Класицизм для Шевченка залишався великою школою конструктивної цілості форми, малюнка як основи мистецтва. Він довго пам'ятав заповідь віленського вчителя Яна Рустема: "Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй и будешь мастером", бо "перша умова малярства — малюнок і круглота, друга — колорит. Не зміцнився в малюнку, братися за фарби — це все рівно, що шукати вночі дорогу" [16 ]

Така прописна істина актуальна на початках творчості. Однак згодом Шевченко висловив думку, якою розкрив зміст своєї творчості на засланні: "... Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу" [ 17]

Останні чотири роки життя після солдатчини Шевченко зайнявся лише офортом. У листі зі заслання до графа Ф.Толстого, віце-президента Академії мистецтв, він писав: "Живописцем-творцем я не можу бути, про це щастя нерозумно було б і думати. Але я, з поверненням до Академії, з Божою поміччю і допомогою добрих і освічених людей, буду гравером a la aguatinta" (Щоденник, 1857, 26 липня ). Його успіхи були високо оцінені. Рада Петербурзької академії мистецтв 31 жовтня 1860 р. присвоїла йому титул академіка гравюри. У Шевченка в останньому короткому творчому періоді простежувались певні зміни, які торкнулися стилю художника, сприймання людини, інтерпретації природи і середовища, поглиблення уваги до технічної досконалості. Він звертався до мистецтва XVII ст., передусім до Рембрандта, за технічною довершеністю офорту, і переможно досяг виняткової досконалості. Крім нього, у мистецтві XIX ст. ніхто більше не осягнув такого глибокого пізнання мистецького світу геніального голландця. Шевченка назвуть "руським Рембрандтом", при цьому він збереже індивідуальну силу вислову, красу граціозного штриха й образну атмосферу свого часу. Т.Шевченко відчував зміни в мистецтві, зокрема літературі (захоплювався художником П.Федотовим і письменником М.Салтиковим-Щедріним) і вже в своїх офортних портретах відображав віяння нового реалізму.

По суті, романтизм в Україні знайшов продовження в особі єдиного митця — Тараса Шевченка.

Романтичний період залишався в українському мистецтві неповторним та далекосяжним, оскільки підготував перехід до нового мистецтва, затримавши у ньому чималі свої духовні та пластичні досягнення. [18 ]