3. Наукові засади криміналістичного почеркознавства і авторознавства

Писемність – найбільш універсальна і давня форма закріплення і передачі інформації.

Письмо – це засіб фіксації думки людини за допомогою мови і спеціально створеної системи умовних позначень (письмових знаків, літер, правил їх сполучення).

У письмі виділяють смислову (письмова мова) та графічну сторону (почерк). Письмова мова – це відображення інтелектуальних, а почерк – динамічних навичок людини.

Почерк – система рухів, які використовуються під час виконання знаків, літер, зафіксованих у рукописі.

Одним із напрямів у дослідженні рукописних текстів є встановлення виконавця, тобто особи, яка безпосередньо написала літери при фіксації змісту тексту. В основі встановлення виконавця рукописного тексту лежать ознаки почерку.

Під впливом волі, анатомічних особливостей людини, зовнішнього середовища та інших суб’єктивних та об’єктивних чинників у почерку з’являється багато особливостей, сукупність яких стає індивідуальною. У почерках різних осіб можуть зустрічатися окремі однакові ознаки, але їх сукупність у кожної людини своя. У цьому проявляється така властивість почерку як індивідуальність.

У результаті систематичних вправ у пишучого утворюються певні навички, формується система вироблених рухів, що дозволяє виконувати письмо швидко, скорописом, не контролюючи безпосереднє виконання кожного елемента літери. Надалі почерк у людини стає налагодженою системою вироблених умовно-рефлекторних зв’язків – так званий динамічний стереотип. Тепер у особи, яка пише, на перший план виступає тільки смислова сторона письма, а сам почерк переходить у категорію свідомо не контрольованої дії, в автоматизм рухів. У цьому проявляється така властивість почерку як стійкість. Але ця стійкість є відносною, оскільки у почерку конкретної особи під впливом різних обставин можуть відбуватися зміни.

Ознаки почерку – це особливості письмо-рухових навичок, які відобразилися у рукопису за допомогою системи рухів. Ознаки почерку бувають загальними та окремими.

Загальні ознаки почерку (характеризують почерк в цілому як систему рухів і мають, як правило, групове значення):

1. Характеризують просторову орієнтацію рухів: розміщення окремих самостійних фрагментів документа стосовно основного тексту; розмір інтервалів між словами та рядками; наявність або відсутність полів; абзацні виступи; розташування та форма рядків тощо.

2. Характеризують ступінь та характер сформованості письмово-рухових навичок: виробленість почерку (маловироблений, середньовироблений, високовироблений почерк); складність почерку виражається у спрощенні або ускладненні письмових знаків і їх зв’язків у порівнянні з прийнятими нормами (типовими прописами).

3. Характеризують структуру рухів за їх траєкторією: нахил, який залежить від розміщення вертикальних осей письмових знаків щодо лінії рядка (прямий, правонахильний і лівонахильний почерк); розмір літер (великий, середній та малий); зв’язність почерку (мала зв’язаність, середня та велика); розгін почерку; інтенсивність натисків почерку; переважна форма і напрям рухів.

Окремі ознаки почерку – характеризують індивідуальні особливості рухів під час виконання письмових знаків конкретною особою. Під час дослідження окремих ознак почерку слід звертати увагу на відхилення рухів при виконанні елементів письмових знаків від загальноприйнятих норм прописів. Ідентифікаційна значимість певної ознаки почерку буде тим вища, чим менше вона буде зустрічатися у почерках різних осіб.

Письмова мова – сукупність певних засобів, що застосовує особа для викладу змісту документа.

У криміналістиці ознаки письмової мови поділяють на декілька груп:

1) Лексичні ознаки – сукупність мовних засобів особи, яка пише, та особливості їх використання для висловлення своїх думок: характеристика мови – словниковий запас, який може бути невеликим, середнім, великим і дуже великим; наявність у мові діалектизмів, неологізмів, архаїзмів, жаргонних слів, професіоналізмів, слів-паразитів.

2) Граматичні ознаки – сукупність звичних для особи способів побудови речень, а також стійкі порушення письмової мови, властиві конкретній людині (орфографічні, пунктуаційні, синтаксичні помилки).

3) Стилістичні ознаки – своєрідність засобів письмової мови певної людини. Стиль характеризує притаманні певному авторові особливості способу мислення, добору слів, архітектоніку викладення думок.

4) Окремі звички письмової мови: ознаки навичок використання символів, скорочень, виправлень, вставок; ознаки акцентування.

4. Почеркознавча і авторознавча експертизи.

Почеркознавча експертиза – найстаріший та найбільш поширений вид криміналістичної експертизи.

Головним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (буквених та цифрових) і підпису. Цією експертизою вирішуються і деякі неідентифікаційні завдання (встановлення факту виконання рукопису в незвичних умовах або в незвичайному стані виконавця, навмисно зміненим почерком, з наслідуванням (імітацією) почерку іншої особи, визначення статі виконавця, а також належності його до певної групи за віком тощо).

Орієнтовний перелік питань, які вирішує почеркознавча експертиза:

1. Чи виконано рукописний текст (рукописні записи) певною особою?

2. Чи виконані декілька рукописних текстів (рукописних записів) однією особою?

3. Чи виконано рукописний текст навмисно зміненим почерком?

4. Чи виконано рукописний текст у незвичних умовах під впливом збиваючих факторів (природних, штучних)?

5. Чи перебувала особа, яка виконала рукописний текст, у незвичайному стані?

6. Чи володіє особа, яка виконала рукопис, навичками написання спеціальними шрифтами?

7. Особою якої статі виконано рукописний текст?

8. До якої групи за віком належить виконавець рукописного тексту?

9. Чи виконано підпис тією особою, від імені якої він зазначений, або іншою особою?

Для проведення досліджень слідчий (суддя) повинен надати експертові порівняльні зразки (вільні, умовно-вільні та експериментальні) почерку (цифрових записів, підпису) особи, яка підлягає ідентифікації. Як вільні, так і експериментальні зразки буквеного або цифрового письма бажано надавати не менше ніж на 15 аркушах. Чим коротший досліджуваний текст (запис), тим більша потреба у вільних зразках. Вільні зразки підпису надаються по змозі не менше ніж на 15 документах, експериментальні – у кількості не менше 5-8 аркушів.

Основним завданням авторознавчої експертизи є ідентифікація автора тексту. За допомогою цієї експертизи вирішуються ідентифікаційні завдання (щодо ототожнення особи автора тексту), а також неідентифікаційні завдання (діагностичні) про умови складання тексту, факт викривлення ознак письмової мови тощо, класифікаційні завдання про місце формування мовленнєвих навичок, рідну мову, освіту автора документа.

Орієнтовний перелік питань, які вирішує авторознавча експертиза:

1. Чи є певна особа автором наданого на дослідження тексту?

2. Чи є певна особа автором декількох різних текстів?

3. Чи є автор та виконавець тексту однією або різними особами?

4. Чи складений даний текст кількома авторами?

5. Які риси соціально-демографічного портрету автора можна встановити за даним текстом?

6. Яка є основна мова спілкування (рідною мовою) певної особи – автора даного тексту?

7. Чи спостерігаються в даному тексті ознаки, які можуть свідчити про незвичний психофізіологічний стан автора?

8. Чи створений текст документа під диктовку або шляхом переписування?

9. Чи створений текст документа з навмисним перекручуванням письмової мови?

Авторознавчою експертизою можуть вирішуватися також інші питання.

Вирішення питань, поставлених перед авторознавчою експертизою, можливе, як правило, лише за наявності відносно великого тексту (не менше 500 слів). Загальний обсяг експериментальних зразків повинен складати 25-30 сторінок тексту.

5. Техніко-криміналістична (технічна) експертиза документів

Одне із основних питань техніко-криміналістичного дослідження документів – вивчення способів матеріального підроблення документів, ознак, що вказують на них, розробка відповідних засобів, прийомів і методів для встановлення зазначених обставин.

Слід відзначити, що нині застосовуються різноманітні технологічні, поліграфічні, хімічні та інші методи захисту документів від підроблення.

Способи матеріального підроблення документів:

1. Способи повної підробки документів (бланків та їх реквізитів):

1.1. Типографський (або поліграфічний) (за допомогою друкарських верстатів).

1.2. Друк за допомогою гумових шрифтів.

1.3. Фотомеханічний (фотографічний).

1.4. Копіювання з використанням різних копірів (засоби малої поліграфії, світлокопіювання, електрографія).

1.5. Виготовлення за допомогою комп’ютерної техніки.

1.6. Малювання всіх реквізитів документа з наслідуванням друкарського шрифту (нині зустрічається порівняно рідко).

2. Способи підроблення частин документів:

2.1. Способи підроблення відбитків печаток і штампів: малювання відбитку безпосередньо на документі; копіювання справжнього відбитку на документ; нанесення відбитків за допомогою плоских кліше; нанесення відбитків за допомогою саморобних рельєфних кліше.

2.2. Способи технічного підроблення підпису: копіювання з використанням копіювального паперу, інших матеріалів, що мають копіювальні властивості; перемальовування на просвіт; відтворення рельєфних штрихів підпису з наступним обведенням їх; копіювання справжнього підпису на проміжне кліше і відтворення на документі (вологе копіювання).

2.3. Способи зміни змісту документів: підчищання; травлення; змивання; дописка; додрукування; заміна сторінок документа; заміна фотокарток у документах.

Друкарські машини характеризуються загальними та окремими ознаками, що використовуються для пошуку, а в подальшому для ідентифікації друкарської машини під час експертного дослідження.

Загальні ознаки зумовлені конструкцією та технологією виробництва друкарської машини і шрифту. До них належать:

1) крок головного механізму або крок рядком – відстань, на яку переміщується каретки при натисканні на одну клавішу або педаль. Коливається в межах між 2,4 – 3,0 мм;

2) міжрядковий інтервал – відстань, що вимірюється між вершинами однієї й тієї літери у двох рядках (одинарний, полуторний, подвійний, потрійний);

3) марка (тип) шрифту – це конфігурація і розмір знаків (висота великих і рядкових, ширина двоштрихових і трьоштрихових знаків). За висотою шрифт дрібний – до 2,1 мм, середній – до 2,25 мм і великий – понад 2,25 мм;

4) тип клавіатури – кількість знаків та їх розміщення на панелі клавіатури (84, 88, 92 знаки). Він визначається за наявності відбитків усіх знаків; за всіх обставин звертається увага на знаки, які може містити лише найповніша клавіатура, а в інших типах і моделях вони відсутні (ъ, ё).

Окремі ознаки – особливості друкуючого механізму і шрифту, обумовлені конструкцією і дефектами заводського та експлуатаційного походження. Наприклад, окремі ознаки шрифту: викривлення штрихів, брак засічок знаків, нерівномірність друкування, деформація знаків, недрукування окремих елементів знаків, викривлення овальних елементів шрифту, наявність кутастості, зламів прямих ліній, повторне відтворення відбитків тощо.

Види технічної експертизи документів:

1. Експертиза реквізитів документів, головними завданнями якої є:

• встановлення фактів і способів внесення змін до документів (підчистка, травлення, дописка, переклеювання фотокарток, літер тощо) та виявлення їх первинного змісту;

• виявлення залитих, замазаних, вицвілих та інших слабко видимих або невидимих текстів (зображень) на різних матеріалах, а також текстів (зображень) на обгорілих та згорілих документах за умови, що папір, на якому вони зображені, не перетворився на попіл;

• встановлення виду та ідентифікація приладів письма за штрихами;

• визначення відносної давності виконання документа або його фрагментів, а також послідовності нанесення штрихів, що перетинаються;

• встановлення цілого за частинами документа;

• встановлення документа, виготовленого шляхом монтажу із застосуванням копіювально-розмножувальної та комп’ютерної техніки;

• ідентифікація особи, яка надрукувала машинописний текст, виготовила зображення відтиску печатки за особливостями навичок виконавця.

2. Експертиза друкарських форм

• встановлення особливостей виготовлення друкарських засобів (форм) і відображення їх у відбитках;

• встановлення належності літер певному комплекту шрифту;

• встановлення типу, системи, марки, моделі та інших класифікаційних категорій друкарської техніки (друкарські машини, касові, телеграфні, інші літерно-цифрові апарати), ідентифікація цих засобів за відбитками їх знаків; установлення зміни первинного тексту документа, виконаного на друкарській машині;

• встановлення типу, системи, марки, моделі копіювально-розмножувальної техніки (електрофотографічні апарати, факси) та ідентифікація засобів копіювально-розмножувальної техніки за їх відбитками;

• встановлення способу нанесення відтисків печаток, штампів, факсиміле; ідентифікація печаток, штампів, факсиміле тощо за їх відтисками; відповідність часу нанесення відтисків печаток, штампів даті виготовлення документа;

• встановлення типу та ідентифікація комп'ютерної техніки за виготовленим за їх допомогою документом.

3. Експертиза матеріалів документів, якою встановлюються рід, вид (інша класифікаційна категорія) матеріалів, на яких і за допомогою яких виконувався (виготовлявся) документ (папір, барвники, клейкі речовини та ін.), а також їх спільна (різна) родова (групова) належність; визначення абсолютного часу виконання штрихів рукописних записів у документах.

Для розв’язання ідентифікаційних завдань щодо документів, виготовлених за допомогою комп’ютерної техніки, надається ця техніка в комплекті (системний блок комп’ютера, інсталяційний диск з драйвером принтера або багатофункціонального пристрою, з’єднувальні та мережеві кабелі, принтер). До направлення комп’ютерної техніки на експертизу будь-яка робота на ній не дозволяється. Вирішення ідентифікаційних питань проводиться в рамках комплексної комп’ютерно-технічної експертизи та технічної експертизи документів при наявності електронного оригіналу документа (файлу). Вилучення комп’ютерної техніки, її огляд має проводитися за участю спеціаліста у галузі комп’ютерно-технічних досліджень.

Документи, висновки експертів використовуються як докази, за їх допомогою встановлюються обставини, які підлягають доказуванню у справі.