Менеджмент
.pdfЗа пріоритетами мотивації управління існують такі типи менеджмен-
ту: адміністративний, менеджмент природної мотивації, мотиваційний та антимотиваційний.
Адміністративний менеджмент характеризується мінімальним обсягом мотиваційної діяльності менеджера і його апарату управління або мотивацією переважно адміністративно-організаційного характеру. Цьому типу притаманний вибір такого варіанта розподілу функцій, що відповідає спеціальності, досвіду фахівця, а також сприяє створенню сприятливих організаційних умов для виконання відповідної ділянки роботи. Це має велике значення в організації управління і відповідно мотивує працю персоналу, але при цьому не завжди справджуються очікування людини, задовольняються її прагнення й інтереси. Тому таке адміністративне мотивування не завжди буває досить ефективним.
Крім того, мотивування персоналу може здійснюватися і на основі природного та обмеженого набору мотивів, що враховуються і використовуються в управлінні продуктивною діяльністю людини. В реальному житті найчастіше саме так і відбувається, тому що дуже важко враховувати повний набір мотивів людської діяльності. Для цього потрібно дослідити їхні особливості і взаємозв’язки. Проте це вимагає і певних умінь з боку менеджерів, а також додаткових ресурсів. До того ж у конкретних обставинах максимізація мотивування не завжди виявляється необхідною і виправданою. Звідси й виникає інший тип управління — менеджмент природної мотивації, або управління з обмеженою мотивацією. Його особливість полягає в тому, що мотивація тут здійснюється за обмеженим складом (або переліком) мотивів, який встановлюється природним (еволюційним) шляхом на підставі досвіду і обмежується конкретними ситуаціями.
Прагнення до забезпечення максимального ефекту від мотивації продуктивної діяльності персоналу або якості цієї діяльності вимагають вивчення повного комплексу мотивів діяльності людини і побудови на цій основі мотиваційного менеджменту комплексного типу. Він базується переважно не на окремих мотивах, а на системі (комплексі) мотивів, взаємозалежних з іншими факторами діяльності людини (установки, звички, цінності тощо). За таких умов застосовують інший тип менеджменту соціальної роботи — мотива-
ційний.
Існує управління і антимотиваційного типу, або управління на основі негативної мотивації, на практиці такий тип управління трапляється досить часто. Воно виникає іноді випадково або внаслідок недбалого чи несерйозного ставлення керівництва до проблем мотивації діяльності персоналу, нерозуміння значення мотивації як потужного фактора досягнення успіху в сфері управління персоналом. Дуже часто “ефект” антимотиваційного менеджменту пояснюється спорадичними і непослідовними спробами мотивації людської праці. Часто-густо такий тип управління зумовлений недостатнім досвідом роботи менеджерів або відсутністю у них необхідної професійної підготовки та кваліфікації.
За ступенем конфліктності (кризовості) управління (який можна сфор-
мулювати як ставлення суб’єкта управління до циклічності розвитку і функціонування об’єкта управління) виділяють вірогідно-кризове, передкризове, антикризове та стабілізаційне управління.
121
Вірогідно-кризове управління — тип менеджменту, що підвищує імовірність кризи чи припускає її. Це буває у тих випадках, коли менеджери не бачать виникнення небезпеки кризи та не реагують на ознаки її поглиблення, або підвищення її імовірності. Причиною може бути також ризиковане управління, коли приймаються управлінські рішення ризикового типу, але при цьо му не вживається ніяких заходів щодо уникнення можливих ускладнень. Найчастіше це непрофесійне і недалекоглядне управління, яке не здатне прогнозувати та передбачати тенденції розвитку організації.
Передкризове управління — управління у зоні небезпеки кризи або підвищеного ризику. Воно враховує можливість кризи і створює умови для запобігання їй, а також виключає руйнівні чинники кризи, знижує їх можливу гостроту. Таке управління побудоване на принципах передбачення й оцінки наслідків кризи. Воно може суттєво пом’якшити кризу, якщо неможливо її уникнути.
Антикризове управління побудоване на запобіганні кризовим явищам у процесах функціонування та розвитку організації. Це високопрофесійний тип управління, відсоток помилкових рішень у якому зводиться до мінімуму. Воно здатне не лише прогнозувати й оцінювати ознаки кризових явищ, а й вчасно усувати негативні тенденції, що призводять до виникнення кризи. Проте антикризовий менеджмент — це не тільки управління, що обходить кризові ситуації. Адже криза в певній формі може бути об’єктивним явищем, оскільки будь-який соціальній системі притаманний циклічний характер розвитку, який не виключає її кризових станів. Тому антикризове управління — це ще й успішне управління в умовах кризи, тобто управління, яке дає змогу пройти кризову стадію розвитку організації з меншими втратами і швидше вийти з неї. Сьогодні в умовах розбудови ринково-підприємницького суспільства цей тип управління стає дедалі важливішим і актуальнішим.
Стабілізаційне управління, або управління виходом організації із кризи, — теж специфічний тип управління, що вимагає особливих знань, оригінальних підходів і неординарних з боку менеджерів рішень.
За специфікою об’єкта управління вирізняють управління галузеве, диверсифіковане, проектне та управління організацією в цілому.
Галузеве управління — це управління цілою галуззю (наприклад, будівництвом, сільським господарством, освітою, культурою тощо). Для цього типу управління характерні багатоступенева ієрархія, бюрократичні процедури прийняття рішень, особливо у нерозвиненій ринково-економічній системі. За такого типу управління дуже складно вирішуються проблеми мотивації персоналу, а також негативно виявляється жорстка субординація його спільної діяльності.
Диверсифіковане управління, як правило, буває матричним. Воно характеризується гнучкістю, що визначається умовами диверсифікованості (тобто різноманітності) діяльності, потребою варіювання ресурсами та пошуком різноманітних варіантів їх ефективного використання. Диверсифіковані організації можуть бути як великими, так і порівняно невеликими, але загальною рисою такого типу управління ними є диверсифікованість функцій управління та матрична організаційна структура об’єкта управління.
У сучасних умовах соціально-економічного розвитку суспільства об’єктом управління може бути й відповідний проект. Проект — це певних комплекс
122
дій (необхідних для одержання будь-якого результату або для досягнення визначеної мети), який здійснюється у певному взаємозв’язку і відповідній послідовності. Проектне управління має специфіку: у ньому пріоритети надаються передусім послідовному вирішенню проблем, з яких складається програма дій; з цим пов’язані функції і всі характеристики організації управління. За своєю формою це такий тип управління, який здійснюється за сукупністю проміжних результатів. У цих умовах найкращою формою побудови системи управління є матрична організаційна структура. Вона передбачає диференціацію повноважень не за напрямами діяльності або за масштабами управління, а за проблемною специфікою управлінських рішень. Управління проектами — це особливий тип узгодження управлінських рішень, закладений у програмі (проекті), що передбачає їх ефективну реалізацію.
Загальнофірмове управління найчастіше є традиційним лінійно-функціо- нальним управлінням, що здійснюється на основі побудови лінійно-функціо- нальної організаційної структури управління організацією, яка й забезпечує необхідний рівень спільної діяльності для досягнення поставленої мети.
За пріоритетами наукового потенціалу в управлінні (або за сукупністю наукових підходів, що характеризують ступінь і роль в управлінні наукових методологій) існують політизоване (або ідеологізоване), наукове, емпіричне та прагматичне управління.
Політизоване управління спостерігається в багатьох випадках розвитку сучасного виробництва. Участь у політичному житті дає змогу керівництву організацій лобіювати певні інтереси, допомагає одержувати нові ринки збуту для вироблених ними товарів і наданих послуг, державні пільги і замовлення, фінансову підтримку і коштовну інформацію щодо соціально-економічного стану певної країни або конкуруючої організації. Це впливає на процес управління та політизує його.
Однак менеджмент може бути і науковим. Основні його ознаки — це побудова і прийняття науково обґрунтованої концепції розвитку організацій і стратегій управління ними. Практика свідчить, що це найуспішніший тип управління, але він вимагає додаткових витрат на дослідження ринку і багатьох інших процесів.
Емпіричне управління побудоване на успішному й ефективному використанні практичного досвіду. Тут головним критерієм оцінок і вибору оптимальних рішень, побудови системи і технологій управління є передусім опора на багатий і підтверджений успіхом практичний досвід. Емпіричне управління не суперечить науковому, а в ідеалі доповнює його. Але в сучасних умовах управління в Україні, головною базою якого є лише практичний досвід, такий тип управління може виявитися неефективним. Досвід буває різним, а, крім того, він може швидко застарівати за постійно змінних умов бізнес-середови- ща. Можливі випадки, коли досвід заважає інноваціям, що робить цей тип управління надто консервативним та неефективним.
Прагматичне управління орієнтоване на вирішення безпосередніх проблем, що перебувають на поверхні подій, це управління “безпосереднього ефекту”. Воно часто-густо позбавлене передбачення і не прагне до нього. Це управління поточного моменту і вирішення лише тих проблем, що досить помітні, зрозумілі й можуть бути розв’язані. Водночас прагматичне управління в деяких випадках може бути виправданим і ефективним: якщо менеджеру не
123
вистачає саме прагматики, коли він прагне чогось надто глобального, не помічаючи та випускаючи дрібниці, а також поточні проблеми. Такий менеджер багато втрачає в досягненні успіху у сфері управління. Проте за панування прагматичного типу управління у діяльності менеджера можливими стають поява кризи, а також виникнення суттєвих проблем у більш ускладненому вигляді, що заважає їх своєчасному вирішенню. Це головні недоліки прагматичного управління.
Розглянута типологія менеджменту не містить абсолютно вдалих або абсолютно неприйнятних типів управління. Кожен з них відображає якусь реальність, певною мірою використовується в управлінській практиці. Кожний з наведених типів менеджменту має переваги і недоліки, але завдяки цьому виявляється і певна цінність запропонованої типології або класифікації менеджменту. Адже вона дає змогу усвідомлено будувати певну систему управління організацією, орієнтуючись на вибір необхідного за конкретних умов типу управління, а надалі — постійно вдосконалювати його, виходячи із конкретних ситуацій, наявних можливостей, певних деталей і особливостей.
Перелік типів менеджменту, поданих у такий типологічний спосіб, далеко не вичерпує усіх його варіантів і, звичайно, може бути доповнений, але це найбільш важливі з існуючих типів управління, які мають неабияке значення для сучасних умов становлення та розвитку менеджменту як сфери професійної діяльності. Ця типологія, на наш погляд, допомагає глибше уявити та усвідомити основні характерні риси сучасного управління, що іменується менеджментом. Адже кожний з типів управління — це цілий комплекс ознак і характеристик, йому властивих. А особливість менеджменту як сучасного типу суспільного управління саме і полягає у своєрідному комплексі різноманітних ознак і характеристик, які мають бути враховані при вдосконаленні систем управління.
4.2. Галузева класифікація менеджменту
4.2.1. Промисловий менеджмент
Місце промислового менеджменту в системі управління підприємствами.
У промисловому менеджменті поняття “менеджмент” відображає сукупність принципів, методів і засобів управління промисловим підприємством з метою підвищення ефективності його діяльності. Промисловий менеджмент передбачає управління всією діяльністю, що має найважливішу об’єднуючу складову — виробництво. Інші напрями діяльності спрямовані на забезпечення умов для нормальної роботи з випуску продукції. Для ефектного управління підприємством розробляються й використовуються окремі умовно-самостійні функціональні різновиди менеджменту — стратегічний, фінансовий, екологічний, зовнішньоекономічний тощо. Сутність промислового менеджменту виявляється в його функціях, тобто у вирішенні тих завдань, для яких він призначений. Це планування, організування, координування, мотивація і контроль.
Реалізація функцій промислового менеджменту здійснюється за допомогою системи методів — організаційних, адміністративних, економічних і со- ціально-психологічних.
124
Промисловий менеджмент як система. Промислова система — частина промислового процесу, що відокремилася внаслідок суспільного поділу праці, здатна самостійно або у взаємодії з іншими аналогічними системами задовольняти певні потреби потенційних споживачів за допомогою вироблених цією системою товарів і послуг.
До складу виробничої системи будь-якого рівня ієрархії (підприємство, цех, дільниця, робоче місце) традиційно зараховують:
•технічні ресурси;
•технологічні ресурси;
•кадрові ресурси;
•просторові ресурси;
•ресурси організаційної структури системи управління;
•інформаційні ресурси;
•фінансові ресурси.
Сучасний промисловий менеджмент розглядає успішне вирішення проблеми гнучкості й адаптивності підприємства до постійних змін зовнішнього середовища як найважливішу умову його ефективної діяльності. Зовнішнє середовище характеризується як сукупність змінних, що перебувають за межами підприємства і не є сферою безпосереднього впливу з боку його менеджменту (постачальники, споживачі, акціонери, конкуренти, урядові органи та ін.). Внутрішнє середовище підприємства формується під впливом змінних, що безпосередньо впливають на процес виробництва продукції. Це структура підприємства, його ресурси, у складі яких вирішальна роль належить персоналу.
З управлінської точки зору, підприємство — це організація, тобто група осіб, які взаємодіють заради досягнення загальної мети за допомогою різних речовинних, правових, економічних та інших факторів. Об’єктами промислового менеджменту на підприємстві є виробничі підрозділи, а також їх виробничі процеси як сукупність послідовно виконуваних конкретних процесів із виготовлення й технічного обслуговування виробництва.
Основні завдання промислового менеджменту. Кожне підприємство є складною виробничо-економічною системою, що здійснює багато різноманітних видів діяльності, відповідно до яких виділяються основні завдання промислового менеджменту:
1)вивчення ринку товарів та послуг як комплексне дослідження ринкових умов, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, особливостей формування попиту та каналів товарообігу, зовнішнього та внутрішнього середовищ промислового підприємства;
2)на підставі результатів дослідження ринку обґрунтування певних заходів щодо управління розвитком інноваційної діяльності промислового підприємства (науково-дослідні роботи та конструкторсько-технологічна підготовка виробництва, запровадження технічних, організаційних, економічних нововведень, формування інвестиційної політики на перспективу тощо);
3)виробнича діяльність підприємства, її організування та оперативне регулювання в просторі й часі. Найважливішими у виробничій діяльності є розрахунки та обґрунтування планового обсягу випуску продукції певної номенклатури відповідно до ринкових вимог, формування маркетингових програм для окремих ринків, збалансування виробничої потужності та програми
125
випуску продукції, забезпечення виробництва матеріально-технічними та іншими ресурсами;
4) здійснення комерційної діяльності, яка визначає ефективність інноваційних та виробничих процесів на підприємстві, фінансову результативність наведених вище напрямів і завдань.
Управління промисловим виробництвом. В основному виробництві під-
приємства відбувається перетворення предметів праці на продукцію. При цьо му поєднуються промисловий та інформаційний процеси. Результатом інформаційного процесу є вироблення рішень, що забезпечують чітку організацію, узгодженість у діяльності між цехами, ділянками, бригадами й робітниками, нормативну регламентацію їхніх дій для виконання виробничої програми. Ці рішення, будучи сутністю управління, впливають на організаційні колективи людей для досягнення поставлених цілей.
Управління промисловим виробництвом здійснюється на підставі планування, організування робіт, координування, мотивації праці, контролю за виконанням рішень і регулювання процесу виробництва. Процес управління промисловим виробництвом можна уявити як сукупність послідовних дій управлінського персоналу з визначення цілей для об’єктів управління і їх фактичного стану на основі реєстрації й оброблення відповідної інформації, формування і затвердження економічно обґрунтованих виробничих програм і оперативних завдань.
Важливим фактором у процесі управління є оцінка фактичного стану виробництва в кожному цеху й визначення шляхів подолання протиріч, які виникли у ході виробництва, між сформованою виробничою ситуацією й метою діяльності підприємства. Відповідно до цього визначаються конкретні завдання для кожного цеху, які враховують максимальні можливості з реалізації поставлених цілей. Заключним етапом процесу управління є вироблення й прийняття управлінських рішень, у яких усуваються можливі протиріччя й визначаються шляхи організаційного забезпечення виробничих завдань. Виконання прийнятих управлінських рішень вимагає відповідного організаційного забезпечення, що супроводжується регламентацією роботи підрозділів, створенням нормативної бази планування, інструктажем виконавців, координацією роботи всіх рівнів управління виробництвом.
Система управління промисловим виробництвом — сукупність взаємоза-
лежних структурних елементів (інформації, технічних коштів її оброблення, фахівців, відділів з управління, зв’язків і відносин між ними, функцій, методів і процесів управління), що забезпечують за їх скоординованої взаємодії реалізацію виробничими підрозділами поставлених цілей.
Структура управління промисловим підприємством — впорядкована сукупність взаємозалежних елементів, що перебувають між собою в стійких відносинах, які забезпечують їх функціонування й розвиток як єдиного цілого. Розрізняють такі типи організаційних структур управління: лінійна, лі нійно-штабна, функціональна, програмно-цільова, дивізіональна, матрична, структура єдиного стратегічного бізнесу. З позицій поділу завдань і функцій структуру управління можна розглядати як форму поділу й кооперації управлінської діяльності, у межах якої відбувається процес управління, спрямований на досягнення цілей промислового менеджменту. У процесі управління його функції доповнюють і проникають одна в іншу, утворюючи цикл управління, що відображає зміст повсякденного управління виробництвом.
126
Для кожного з основних цехів можна виділити такі головні функціональні підсистеми: управління економічною діяльністю; управління технологічною підготовкою виробництва; оперативне управління виробництвом. Організація управління виробництвом на рівні підприємства здійснюється планово-еконо- мічним і виробничо-диспетчерським відділами, які пов’язані інформаційно-об- числювальним центром.
Розроблення виробничої стратегії. Під виробничою стратегією прийнято розуміти набір правил і заходів, за допомогою яких досягаються основні цілі розвитку певної системи. Стратегія економічного управління, або економічна стратегія, виробляє: правила й заходи, що забезпечують економічно ефективне досягнення стратегічних цілей; правила й заходи досягнення стратегічних цілей, засновані на стимулюванні зацікавленості всіх учасників процесу розроблення й реалізації стратегічних програм в ефективному досягненні поставлених цілей. Отже, економічна стратегія передбачає ефективне досягнення цілей економічними методами й засобами.
Стратегія виробництва розробляється на підставі економічної стратегії підприємства, оскільки містить ті самі елементи й фактори, але конкретизовані для кожного структурного підрозділу підприємства.
Економічна стратегія підприємства містить такі елементи:
1)система цілей — головне призначення підприємства, його загальні й специфічні цілі, ранжирувані з урахуванням можливих строків і послідовності їх реалізації. Вибір стратегічної мети завжди пов’язаний з визначенням альтернатив, тобто з оцінкою того, чим варто пожертвувати, щоб досягти цієї мети;
2)пріоритети в розподілі ресурсів. Оскільки ресурси підприємства обмежені, підприємець повинен визначити, досягнення яких цілей забезпечить найбільшу продуктивність використання цих ресурсів, тобто забезпечить йому конкретні переваги;
3)правила здійснення певних управлінських дій. Найчастіше вони призначені для оцінки діяльності підприємства в сьогоденні й у майбутньому; для регламентації відносин усередині підприємства; для виконання окремих операцій; для регулювання контактів із зовнішнім середовищем (наприклад, під час ведення переговорів з партнерами).
4.2.2. Аграрний менеджмент
Агропромисловий комплекс як об’єкт управління. Агропромисловий ком-
плекс становить складну виробничо-економічну систему взаємопов’язаних галузей, розвиток і діяльність яких підпорядковується вирішенню питання гарантування продовольчої безпеки держави, забезпечення ефективного функціонування національного ринку та економічної незалежності України. Агропромисловий комплекс визнаний на законодавчому рівні пріоритетною сферою національної економіки України. На результативність його діяльності впливає стан не лише сільського господарства, а й узгоджений розвиток всіх галузей цієї системи.
Агропромисловий комплекс (АПК) — економічна категорія, що виражає сукупність виробничих відносин між аграрним виробництвом і пов’язаними з ним галузями з приводу виготовлення і доведення до споживачів товарів, виготовлених із сільськогосподарської сировини. Це вертикально інтегрована та
127
скоординована сукупність галузей і підприємств, зайнятих виробництвом продовольства, продукції із сільськогосподарської сировини, її зберіганням, доведенням до споживача. АПК — єдина соціально-економічна система, фун- кціонально-галузева структура якої охоплює три основні сфери матеріального виробництва та системи обслуговування, що забезпечують виробництво продовольчої продукції. АПК виникає в процесі суспільного поділу праці та інтеграції. Його формування є результатом НТП, посилення зв’язків між сільським господарством і промисловістю.
Сутність, мета, сфера компетенції та особливості функціонування аграр ного менеджменту. Перехід до господарювання в ринкових умовах поступово, але цілеспрямовано поширюється і на АПК України, в тому числі на його складову, провідну ланку — сільське господарство. Розвивається нове для нашої свідомості та психології поняття — аграрний менеджмент.
Аграрний менеджмент — суспільно-економічна наука, яка вивчає закономірності раціональної управлінської діяльності, принципи роботи з кадрами, найефективніші методи впливу на трудові колективи в АПК з метою досягнення найбільшого ефекту у процесі виробництва і розподілу сільськогосподарської продукції. Головною метою аграрного менеджменту є забезпечення прибутковості організації шляхом раціонального використання усіх видів ресурсів. Прибутковість у даному разі свідчить про ефективність діяльності підприємства, тобто отримання за мінімальних витрат ресурсів максимального доходу.
Застосування менеджменту в практиці господарювання агропромислових формувань має такі особливості:
1)спрямованість на забезпечення раціонального ведення господарських справ в умовах дефіциту ресурсів, необхідності досягнення високих кінцевих результатів із мінімальними витратами, прискорення переходу до інтенсивного характеру розвитку виробництва на основі досягнень НТП;
2)відповідність управління господарством вимогам, логіці та закономірностям соціально-економічного розвитку, ефективність і гнучкість;
3)вироблення основних теоретичних і методичних позицій з використання менеджменту в АПК, особливо на рівні підприємств, асоціацій та інших господарських підрозділів;
4)поява нових форм господарювання, зміна власності, зміна характеру участі у зовнішньоекономічній діяльності.
Радикальна економічна реформа в системі АПК створює об’єктивні економічні умови і спричиняє необхідність використання менеджменту в діяльності сільськогосподарських підприємств. Аналіз якісного складу керівників та спеціалістів сільськогосподарських підприємств підтверджує необхідність здійснення додаткових заходів щодо поглиблення знань економічної культури й науки.
Сучасні теорія і практика менеджменту набувають особливого значення з
двох точок зору:
• перехід вітчизняної економіки до ринкових відносин вимагає вивчення форм і методів управління на рівні основної виробничої ланки — підпри-
ємства;
• вихід підприємств на світові ринки зумовлює необхідність глибокого вивчення і знання теорії та практики менеджменту.
128
Таким чином, існує необхідність виділення аграрного менеджменту як окремого розділу науки управління, до сфери компетенції якого входить управління соціально-економічними процесами підприємств АПК з метою досягнення їх прибуткового функціонування. Сфера компетенції аграрного менеджменту не повинна обмежуватися лише управлінням мікроекономічними процесами агропромислових формувань, вона має поширюватися на макрорівень з метою забезпечення збалансованого і пропорційного розвитку всіх сфер АПК.
Специфіка функціонування аграрного менеджменту зумовлена такими особливостями агропромислового виробництва:
1.Створення продукту в сільському господарстві здійснюється під впливом не лише засобів та предметів праці, а й природних умов. Зовнішнє середовище підприємств АПК визначається підвищеною складністю, невизначе ністю, при цьому природне середовище виступає як фактор прямої дії. Тому прийняття управлінських рішень є надзвичайно складним процесом, який відбувається в умовах підвищеної невизначеності та ризику.
2.Технологія виробництва сільськогосподарської продукції має чітку послідовність робіт та визначається складністю. Кінцеві результати управлінської діяльності залежать від дотримання технологій.
3.Враховуючи особливості сезонного виробництва та специфіку технологічних процесів, зокрема в рослинництві, здійснювати оперативний аналіз та контроль можна лише за витратами через відсутність доходів на початку технологічного циклу. Виходячи з цього, основне завдання менеджера на цьому етапі полягає в чіткому обліку витрат і управлінні витратами за відхиленнями. Після збирання врожаю та його реалізації можна визначити кінцеві результати господарської діяльності в рослинництві та управлінського процесу
всільськогосподарському підприємстві. Сезонність і тривалість виробничого циклу спричиняють нагальну необхідність у фінансових ресурсах у певні періоди технологічного циклу. Менеджери мають знаходити додаткові джерела фінансування для забезпечення безперебійного виробничого процесу. Сезонність і ритмічність виробничого процесу також вимагають від менеджерів сільськогосподарських підприємств знаходити додаткові резерви для повного забезпечення виробничих потужностей та зайнятості персоналу протягом року.
4.Попит на сільськогосподарську продукцію може бути нестабільним і суттєво змінюватися в різні періоди року, тому завдання менеджерів полягає у визначенні рівня попиту на ринку, вмінні його прогнозувати. Управлінський персонал повинен володіти механізмом прийняття рішень щодо розширення або згортання виробництва, розроблення і реалізації стратегічного та оперативного плану.
5.На ефективність управлінської діяльності суттєво впливає організація виробництва, яка залежить від розмірів підприємства, структури посівних площ, структури товарної продукції тощо. Робота з удосконалення управління має розпочинатися з класифікації сфер діяльності підприємства, визначення наявних ресурсів, які обліковуються за окремими видами.
Специфічні риси, які суттєво впливають на здійснення управління в об’єктах АПК:
•значне поширення колективно-кооперативної форми власності у сільському господарстві, акціонерної — у переробній галузі;
129
•високий рівень самоінвестування;
•низький рівень рентабельності агропромислового виробництва;
•низький рівень ринкової оцінки вартості майна сільськогосподарських підприємств.
Організація управління у виробничо-господарських формуваннях АПК.
Нині підприємницька діяльність в АПК набула різноманітних організаційноправових форм. Найбільш поширеними є одноосібне володіння, партнерство та корпорація.
Одноосібне володіння — коли підприємством володіє і керує одна особа або сім’я, що отримує всі прибутки і бере на себе всю відповідальність за справу. Іншими словами, це фермерські господарства, які значно поширені особливо в США та європейських країнах. На сучасному етапі розвитку економіки України ця форма підприємницької діяльності поступово стає притаманною і нашій держави.
Селянське (фермерське) господарство (СФГ) — форма підприємництва гро-
мадян, які виявили бажання спільно виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробленням та реалізацією. СФГ створюється фізичною особою або групою фізичних осіб, які перебувають у родинних стосунках, шляхом об’єднання їх земельних ділянок та майна. Управління справами СФГ здійснюється всіма учасниками за взаємною згодою. Інтереси СФГ перед третіми особами представляє голова, який керує всіма поточними справами господарства та має право доручати (письмово) виконувати свої обов’язки і використовувати права будь-якому учаснику. Члени СФГ поділяють ризик за зобов’язаннями господарства в рівних частках, якщо майно належить їм на праві спільної власності, або пропорційно до розміру їхніх часток у майні господарства, якщо вони визначені угодою між ними.
Сучасні фермерські господарства класифікуються за такими ознаками:
•розмір ферми;
•відносини земельної власності;
•характер зайнятості;
•ступінь використання найманої праці;
•організаційно-виробнича форма підприємництва.
Кожне фермерське господарство має в своєму розпорядженні три види основних ресурсів: землю, працю і капітал. Оптимальне і ефективне поєднання ресурсів фермерського господарства здійснюється через планування, фінансування, маркетинг, укомплектування штатів. Перевагами фермерського господарства є: простота в організації та управлінні, висока самостійність і вмотивованість, оперативність, порівняно незначна потреба у стартовому капіталі, схильність до інновацій.
В Україні протягом 1991–1993 рр. темпи зростання кількості фермерських господарств становили 12–13 тис. на рік, а період 1994–2004 рр. характеризується значним сповільненням цих темпів приросту (максимум — 2,8 тис. нових фермерських господарств у 1994 р.). Це є свідченням існування несприятливих умов для розвитку фермерського руху в Україні, починаючи з 1994 р., до яких належать: низький рівень державної підтримки, невирішені проблеми кредитування і формування матеріально-технічної бази, низький рівень спеціальної освіти фермерів, нестабільна і неврегульована законодавча база. З огляду на ці причини виробнича структура фермерських господарств
130