Менеджмент

дають змогу зменшити податковий тягар на підприємство. Тобто пільги є реальною можливістю досягти оптимізації податкових платежів, не порушуючи чинного законодавства (окремо це питання розглянемо нижче).

3. Розрахунок можливої виробничої диверсифікації підприємства та змі-

ни при цьому податкових платежів. Згідно з чинною податковою системою оподаткуванню підлягають не тільки обсяги діяльності підприємства, а й різні види його діяльності. Наприклад, ставки акцизного збору залежать від виду виробу, місця виробництва. Ставка земельного податку також визначається залежно від використання земельної ділянки: під виробництво окремих видів продукції, службові приміщення, сільськогосподарські угіддя, житло та ін. Тому перед податковим менеджментом підприємства постає завдання: розробити таку виробничу стратегію підприємства, яка б дала змогу оптимізувати податкові платежі, зменшити сплату їх загального розміру і таким чином уникнути несприятливої податкової політики з боку держави (наприклад, почати випуск такої продукції, яка не має державних обмежень цін, має податкові пільги та ін.).

4. Розроблення планів податкових платежів у цілому по підприємству.

Виконання цього завдання передбачає планування розмірів податків, зборів та обов’язкових платежів згідно з чинними нормативами, ставками та за затвердженими методиками.

5. Розроблення податкового календаря. Виконання цього завдання має ве-

лике значення для прищеплення платникам податків податкової культури та порядку. Крім того, це уможливлює дотримання строків сплати податків й уникнення відповідних порушень.

6. Визначення та оцінка ефективності виробленої податкової політики й системи оподаткування підприємства. За своєю сутністю це завдання є підсумковим і дає можливість оцінити здійснену роботу та корисність податкового менеджменту в цілому.

Як і будь-який менеджмент, податковий передбачає обов’язкові складові, специфічні елементи. Головними з них є суб’єкт та об’єкт оподаткування.

Суб’єкт оподаткування — всі платники податків. Суб’єкти оподаткування в Україні поділяються на дві категорії: юридичні та фізичні особи. Вони відповідають за дотримання строків, порядку сплати податків і за їх порушення несуть адміністративну, а в певних випадках і кримінальну відповідальність. Дотримання порядку сплати податків контролюється як державними органами (податкові адміністрації, Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України та ін.), так і іншими уповноваженими органами та організаціями (банками, недержавними та позабюджетними фондами тощо). Так, підприємство не зможе почати свою діяльність і йому не відкриють розрахунковий рахунок в установі банку, якщо воно не зареєстроване в податковій адміністрації.

Податкова система є єдиною для всіх платників податку. Відмінність виникає тільки тоді, коли фізичні особи — підприємці переходять на сплату єдиного або фіксованого податку та при визначенні пільг за окремими податками. Наприклад, підприємства сплачують головний прямий податок — податок на прибуток. Для фізичних осіб основний — це прибутковий податок, який за економічною сутністю є податком на доходи. Громадяни України, які

211

є підприємцями, також сплачують податок на дохід, тобто податок на прибуток фізичних осіб.

Україні, де підприємство (або фізична особа) займається підприємницькою діяльністю, суб’єкти оподаткування поділяються на резидентів і нерезидентів. До резидентів належать ті, хто зареєстрований у цій країні й здійснює

вній свою основну діяльність; має юридичну адресу в цій державі. Нерезидентами є ті, хто зареєстрований як підприємство в іншій державі, а здійснює діяльність через представництва. Цей поділ платників податків впливає на розміри оподаткування. Так, у більшості країн Західної Європи резиденти сплачують податки на всі доходи, у тому числі й на отримані за межами дер­ жави. Нерезиденти сплачують податки тільки на доходи, отримані на території країни, де вони працюють через представництва.

Удеяких країнах на особливості оподаткування впливає такий чинник, як правові форми організації підприємництва. Це стосується акціонерних товариств, підприємств з обмеженою відповідальністю, коли вони звільняються від сплати певних податків.

Об’єктом оподаткування виступають переважно майно, дохід або приріст вартості виробу, вид діяльності. Так, за сплати податків на землю, майно, спадщину об’єктом оподаткування є земля, майно підприємства, дохід від спадщини фізичної особи, вартість подарунка, вартість фондів юридичної особи або їх приріст. За сплати податку на прибуток (дохід), стягнення прибуткового податку з громадян об’єкт — це сума отриманого доходу, балансового прибутку, доходи громадян, які вони отримують з різних джерел. За сплати податку на додану вартість об’єктом оподаткування виступає знов утворена вартість товару в процесі його виробництва та просування на ринок. Існують також податки на окремі види діяльності — при виробництві продукції або наданні послуг, виконанні робіт (патенти, ліцензії, інші дозволи з боку органів влади).

Об’єкт оподаткування має відповідати певним вимогам: бути стабільним, безпосередньо стосуватись платника податку й піддаватися чіткому обліку. Від останнього залежить розмір податку. Загалом об’єкт оподаткування є базою для визначення загальних податкових платежів і прибуткової частини бюджету. В об’єкті оподаткування найбільше виявляються суперечності між функціями податків. З одного боку, виконання фіскальної функції передбачає отримання державою податкових платежів у повному обсязі й стабільно, з дотриманням порядку та строків сплати платежів. З іншого — платник податку не зацікавлений у збільшенні податкових платежів, оскільки це об’єктивно зменшує його прибуток. Тому для нього вигідне зменшення обсягу об’єкта оподаткування (в тому числі й усупереч чинному законодавству). У такому разі постає проблема зі згладжуванням цих суперечностей, визначенням об’єктів оподаткування згідно з чинним законодавством, з урахуванням оптимізації податкових платежів і з отриманням стабільного прибутку.

Функції податкового менеджменту підприємства. Податковий менедж-

мент реалізує свою головну мету та виконує завдання, які перед ним стоять, за допомогою таких функцій:

1. Розроблення податкової стратегії підприємства. Стратегія підприємс-

тва повинна базуватися на економічній і фінансовій його стратегіях в цілому та на їх складових. При розробленні податкової стратегії підприємства визна-

212

чають приблизні коридорні межі податкових платежів як у майбутньому, так і в попередньому періоді. Для цього визначають конкретні завдання на кожний проміжок часу, розробляють відповідні заходи, пріоритети та параметри діяльності. У деяких випадках щодо окремих податків податкова стратегія може мати незалежний від інших стратегій характер. Наприклад, податкові платежі на землю, майно не залежать від обсягів діяльності та ефективності використання ресурсів і майнового потенціалу.

2.Утворення інформаційної системи. Виконання цієї функції полягає у формуванні інформаційної бази, яка б повністю задовольняла усім потребам податкового менеджменту. Для цього визначають усі зовнішні, а також внутрішні джерела отримання нормативної, правової інформації. Насамперед це пов’язано із системою обліку на підприємстві, повнотою та достовірністю отриманої інформації.

3.Аналіз податкової політики підприємства. У процесі виконання цієї функції аналізують не тільки динаміку, структуру податкових платежів, а й організацію податкової служби на підприємстві взагалі. У процесі аналізу визначають не лише зміни в податкових платежах, а й недоліки в організації планування та в сплаті податків.

4.Планування податкової діяльності. Здійснюється на підставі податко-

вої стратегії підприємства. Виконання цієї функції передбачає розроблення на майбутнє як стратегічних планів, так і поточних, податкового календаря підприємства.

5.Контроль за виконанням податкової політики підприємства. Ця фун-

кція передбачає не тільки здійснення контролю за дотриманням порядку та строків сплати податкових платежів, а й коригування податкової політики залежно від зміни економічної та політичної ситуації. Вона забезпечує також застосування дієвого внутрішнього контролю за податковою системою підприємства й покладання обов’язків за виконання цієї функції на відповідальних осіб. Здійснюється цей контроль переважно за допомогою системи певних показників і в контрольні періоди.

4.2.11.Муніципальний менеджмент

Сутність муніципального менеджменту. Муніципальний менеджмент —

наукова дисципліна в системі економічних знань, яка вивчає управління со- ціально-економічними системами різного рівня. Крім того, муніципальний менеджмент — це реальна соціальна практика, система дій і умов управління певними регіональними та територіальними об’єднаннями. Вважають, що муніципальний менеджмент тотожний місцевому самоврядуванню як форма управління місцевою (муніципальною) власністю [91]. У Європейській хартії під місцевим самоуправлінням (самоврядуванням) розуміють право і реальну спроможність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і керувати ними, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Проте однозначного визначення понять “муніципальний менеджмент”, “місцеве самоврядування” не існує. Більше того, розмаїття теоретичних підходів до розуміння особливостей, сутності місцевого самоврядування спричинило появу багатьох підходів до визначення терміна “місцеве самоврядування”. Найпоширенішими з них є такі:

213

•теорія вільної громади (ХІХ ст.). Її основу становить твердження про те, що за своєю природою громада має право на вирішення усіх проблем незалежно від центральної влади;

•господарська теорія (Р. Моль, В. Кірхенхейм, А. Васильчиков та ін.). В її основі твердження стосовно того, що місцеве самоуправління вирішує справи недержавного значення;

•юридична теорія, або теорія самоврядних одиниць як юридичних осіб (Е. Мейєр, Г. Еллінєк, Х. Преус, О. Мауер, Б. Чечерін, Н. Коркунов та ін.). Згідно з цією теорією органи місцевого самоврядування здійснюють функції державного управління, проте є органами не держави, а місцевої, територіальної громади;

•політична теорія (початок ХХ ст.). Сутність її полягає в тому, що народ протиставляється уряду;

•державна теорія (Л. Штейн, Р. Гнейст, В. Безобразов, Н. Лазаревський та ін.). Згідно з нею місцеве самоврядування вважається своєрідною частиною держави, а той, хто займається таким самоврядуванням, — виконавцем державницької волі та політики;

•органічна теорія. Базується на розумінні територіальної громади як певної нижчої організації держави. Прихильників такої теорії досить мало;

•соціально-класова теорія. Найперше була притаманна ортодоксальному марксизму, пізніше — марксизму-ленінізму; полягає в тому, що місцеве

самоврядування розглядається як громадський інститут держави, за рахунок якого панівний клас суспільства забезпечує реалізацію на місцях своїх інтересів.

Для будь-якого теоретичного визначення (моделі) місцевого самоврядування принципово важливим є те, що органи місцевого самоврядування мають вирішувати усі проблеми, узгоджуючи державні, регіональні інтереси з інтересами територіальних громад. Звідси сутність, призначення, специфіка не лише діяльності таких органів, а й функціонування місцевого самоврядування загалом.

Врешті феномен місцевого самоврядування можна усвідомити через конкретні питання, які безпосередньо перебувають у його площині. Український фахівець в галузі управління В. Куйбіда наводить такі головні з них:

•фінанси місцевого рівня;

•питання соціально-економічного розвитку населених пунктів;

•планування і забудова населених пунктів;

•комунальне землекористування, використання місцевих природних ресурсів;

•управління об’єктами комунальної власності;

•догляд за дорогами, їх будівництво;

•каналізація, електро-, газо-, водопостачання;

•житлове будівництво;

•робота місцевого транспорту, благоустрій;

•утримання кладовищ, надання ритуальних послуг;

•робота дошкільних установ, закладів початкової та середньої освіти;

•робота медичних установ, надання медичних послуг;

214

•робота комунальних закладів культури, фізичної культури, спорту, туризму;

•працевлаштування і організація громадських робіт;

•питання охорони довкілля, громадського порядку тощо [68]. Відповідно до моделі конкретної держави, її політичної системи існують

муніципальні утворення. Це міські, сільські поселення, декілька поселень, об’єднаних загальною територією, частина поселення, інша заселена територія, в межах яких здійснюється місцеве самоуправління (самоврядування), є муніципальна власність, місцевий бюджет і виборні органи місцевого самоуправління [92].

Об’єктом муніципального управління (місцевого самоврядування) є місцеве товариство (communiti). Це населення, яке проживає на одній території, в межах певних кордонів, — соціальна спільнота людей, спроможна як суб’єкт управління на основі спільних цінностей перетворювати місцеве господарство, якість послуг, місцеве виробництво відповідно до своїх інтересів, постійно поліпшуючи якість життя [93].

Місцеве товариство може інтерпретуватися і як органи місцевого самоуправління (самоврядування) (англ. local authorities) [91]. Розрізняють переважно два типи товариств:

•перший тип — товариство інтересів, яке визначається особистісними відносинами в межах кола друзів і родичів, професійних асоціацій, об’єднань за спільними інтересами;

•другий тип — товариство, що характеризується відносинами сусідства, як правило, обмежене певною територією.

Стосовно поняття “місцеве товариство” прийнятнішим є другий тип такого товариства, для якого характерні чотири основні ознаки:

•населення (товариство людей — історичне, культурне, сусідське та ін.);

•місце (територія), простір в межах певних кордонів;

•соціальна взаємодія (сусідські відносини);

•почуття товариства (психологічна ідентифікація з товариством, що характеризується спільністю цінностей, почуттям належності до подій у

суспільстві, відповідальності перед товариством тощо) [91].

У деяких країнах разом з поняттям “місцеве товариство” вживається поняття “муніципальне утворення”. Так, законодавство Російської Федерації визначає, що таке утворення є міським, сільським поселенням, в межах якого здійснюється місцеве самоуправління, має муніципальну власність, місцевий бюджет і виборні органи місцевого самоврядування. Основна мета місцевого товариства — розвиток самоорганізації, самодіяльності населення з метою найкращої організації і влаштування свого життя, вирішення спільних питань і проблем, задоволення індивідуальних, групових, корпоративних та інших інтересів членів товариства. Такою ж є і головна мета муніципального менеджменту.

Питання і проблеми муніципального менеджменту. Це питання муніци-

пальної науки, головними з яких є:

•стан та перспективи розвитку місцевого товариства;

•місцеві економіка, бюджет, власність тощо;

•співвідношення на місцевому рівні управління і самоуправління;

215

•засади місцевого самоуправління, його принципи, механізми, форми і методи практичного здійснення;

•стратегія подальшого розвитку місцевого товариства, зміст правового та іншого регулювання його функціонування.

Муніципальне управління, самоврядування здійснюються за наявності муніципальної власності та відповідних муніципальних служб. Муніципальна власність — власність конкретного муніципального утворення — регіону, міста, міського, сільського району, селища, села тощо. Для того щоб розпоряджатися такою власністю, треба мати місцевий бюджет, планувати і здійснювати його накопичення і витрати.

Муніципальні служби — органи місцевого самоуправління, де на постійній професійній основі працюють управлінці-професіонали.

В широкому розумінні самоврядування (англ. — self-mаnеgement; нім. —

Selbstverwaltund; фр. — autoqestion (automonie); чеськ. — samosprava) пояс-

нюють як автономне функціонування будь-якої організаційної системи чи підсистеми або управління справами територіальної спільноти, організації, колективу, самостійно здійснюване їх членами через виборні органи чи безпосередньо [68].

Місцеве самоврядування — право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину публічних справ і управляти ними, діючи в межах закону, на свою відповідальність і в інтересах місцевого самоврядування [26]. У свою чергу органи місцевого самоуправління (само­ врядування) — це виборні та інші органи, які наділені повноваженнями щодо вирішення питань місцевого значення і не входять до системи органів державної влади.

Найбільш загальні засади місцевого самоврядування визначено в деяких міжнародних документах. Так, Європейська хартія місцевого самоврядування містить такі нормативні визначення:

1.Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевих властей, в межах закону, здійснювати регулювання і управління суттєвою частиною державних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

2.Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на підставі прямого, рівного загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом.

Згадана хартія визначає, що об’єктом місцевого самоврядування є частина публічних (державних) справ, які становлять питання місцевого значення. Ці питання мають комплексний характер і пов’язані з реалізацією інтересів членів територіальної громади у всіх сферах місцевого життя: економіці, освіті, науці, культурі, громадському порядку тощо.

У Конституції України самоврядування визначено як:

• одна із засад конституційного ладу в Україні;

• специфічна форма народовладдя;

• право громадян певної території (територіальної громади) на самостійне вирішення питань місцевого рівня.

216

Місцеве самоврядування має власні повноваження і реалізує їх самостійно та незалежно від держави. В межах своїх повноважень, визначених законом, органи місцевого самоврядування приймають рішення, які є обов’язковими для їх виконання на певній території.

Деякі держави, що намагаються максимально демократизувати свої суспільства, дбають про реальний розвиток і становлення муніципального управління і місцевого самоврядування як дієвих засобів формування правової дер­ жави і громадянського суспільства. Так, в Російській Федерації Конституція 1993 р. проголосила розмежування органів державної влади і місцевого самоуправління, самоврядування. Засади такого самоуправління, самоврядування було закладено у Федеральному законі “Про загальні принципи організації місцевого самоуправління в Російській Федерації”.

У Конституції України (ст. 140) зазначено, що “місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України” [1]. Тобто місцеве самоврядування визнано і визначено однією із засад конституційного ладу України, яка передбачає встановлення такої цілісної системи управління, яка базувалася б на самостійності територіальних громад, органів місцевого самоврядування у вирішенні більшості питань і проблем місцевого рівня і значення. Саме тому природа місцевого самоврядування, на думку В. Куйбіди, зумовлена низкою факторів історичного, політико-право- вого, соціально-економічного, географічного, культурологічного тощо харак-

теру [68].

Основні засади місцевого самоврядування:

•комунальна власність;

•місцевий бюджет;

•виборні органи управління.

Структура органів місцевого самоуправління:

•місцевий виборний орган — його обирає населення відповідно до ад- міністративно-територіального поділу;

•виконавчий орган — виконує рішення виборного органу та здійснює оперативне управління в межах адміністративно-територіальної одиниці.

Основні принципи здійснення місцевого самоврядування:

•реальне народовладдя;

•законність і правопорядок;

•власність;

•виборність;

•реальне поєднання державних і місцевих інтересів;

•правова, організаційна, матеріально-фінансова самостійність у межах повноважень, визначених законом;

•підзвітність і відповідальність органів та посадових осіб самоврядування перед територіальними громадами;

•державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування;

•судовий захист прав місцевого самоврядування [26].

Найпоширеніші моделі місцевого самоврядування:

•радянська. Існувала у формі рад та їх комітетів. Ради при цьому були органами державної влади на усій території СРСР;

217

•англо-американська, або англосаксонська. За такою моделлю представницькі органи діють самостійно, прямого підпорядкування вищим органам немає. На усіх рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції відсутні;

•іберійська. Управління за цією моделлю (Бразилія, Мексика, Португалія та інші країни) організовано так, що на всіх субрегіональних рівнях воно здійснюється через обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування та відповідних головних посадових осіб місцевого самоврядування (префектів, мерів, алькадів тощо);

•континентальна (романо-германська або європейська). За цієї моделі управління місцеві органи влади підпорядковуються вищим державним

органам, які здійснюють прямий контроль за їх діяльністю. До того ж вона базується на поєднанні місцевого управління та самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні має давнішні історичні традиції. Його як принцип було закріплено ще в Конституції гетьмана Пилипа Орлика (1710), потім у Конституції УНР (1918). Цей принцип відповідно до вимог Європейської хартії зафіксовано у Конституції України 1996 р., згідно з чим і вибудовується уся система місцевого самоврядування у суверенній Україні.

4.2.12. Регіональний менеджмент

Регіональний менеджмент застосовується при вирішенні питань, проблем функціонування окремих регіонів. Він має забезпечувати виявлення і комплексне використання потенційних можливостей регіонів, об’єднувати і координувати зусилля регіональних структур для реалізації соціально-еконо­ мічної політики держави. Регіональний менеджмент залежить і будується відповідно до особливостей функціонування регіону та регіональної політики. Оскільки регіон є частиною країни та виділеною територіальною одиницею, менеджмент, який в ньому здійснюється, повинен враховувати як загальнодержавні, так і територіальні, місцеві особливості — природні, економічні, соціальні та ін. Регіональна політика спрямована на розвиток певного культурного, економічного і адміністративного регіону з елементами планування [36]. Часто термін “регіональна політика” вживається як синонім понять “регіональна економічна”, “регіональна структурна” політика.

Деякі вчені, зокрема Д. Стеченко [128], вводять і обґрунтовують таке поняття, як “регіонально-адміністративний менеджмент”. Під ним розуміють цілеспрямовану дію органів місцевого самоврядування на підприємства та організації, розташовані в межах певного регіону, в інтересах досягнення загальнорегіональних цілей. Отже, регіонально-адміністративний менеджмент — це управління соціально-економічним розвитком територіальних одиниць: селища, міста, району міста, сільського адміністративного району, області, а також управління вирішенням регіональних проблем держави.

Концептуально регіональний менеджмент має вирішити такі докорінні питання соціальної практики, що стосуються окремих територій:

•якими є життєві сили, природні та інші соціальні ресурси і технології їх освоєння;

•якими мають бути місцева (регіональна) економіка, місцеві матеріальні та технічні ресурси, як розвивати місцеве господарство, формувати бюджет, збирати і витрачати податки;

218

•якими повинні бути управління та самоуправління на місцевому рівні;

•як мають бути врегульовані процеси відносин центру і регіону та ін. На регіональному рівні потрібні менеджери різного спрямування і фаху,

але найбільшого значення набуває підготовка фахівців для вирішення функціональних завдань передусім у виробничій та соціальній сферах.

У виробничій сфері:

•ефективний розвиток регіону та узгодження його специфічних інтересів і потреб із загальнодержавними;

•внутрірегіональний поділ праці, а також становлення раціональних зв’язків і структури з урахуванням спеціалізації, кооперування, комплексування господарства регіонів у цілому;

•спільна діяльність підприємств, структур, організацій у регіоні з метою забезпечення виробничо-споживчої збалансованості та раціонального використання ресурсного потенціалу регіону;

•забезпечення максимально сприятливих інфраструктурних умов для створення ефективного функціонування виробничих об’єднань, структур і підрозділів;

•розвиток територіально-міжгалузевих комплексів, формування регіональних комплексів тощо.

У соціальній сфері:

•оптимальне задоволення запитів і потреб населення в праці й забезпечення ефективного використання трудового потенціалу регіону загалом;

•створення належних умов для відтворення і розширення трудового потенціалу регіону;

•забезпечення високого, ефективного розвитку соціальної інфраструктури регіону;

•задоволення регіональних інтересів і потреб населення в продуктах харчування, товарах народного споживання і послугах тощо;

•регулювання і визначення перспектив формування систем розселення населення (демографічна проблема);

•опрацювання заходів щодо оздоровлення екологічного середовища та забезпечення сприятливих умов життєдіяльності, а також реалізації ресурсного потенціалу регіону в контексті загальнодержавних проблем тощо.

Менеджери на регіональному рівні займаються переважно організацією роботи життєво важливих для людей об’єктів: дороги, тепло, електроенергія, вода, світло, газ, опалення, освіта, дошкільні установи, охорона здоров’я, торгівля, соціальне обслуговування населення, забезпечення санітарних умов життя і господарювання, озеленення, створення і підтримання баз відпочинку і оздоровлення та ін. У свою чергу, це створює відповідні умови для успішної діяльності муніципальних (регіональних) підприємств, закладів, установ.

4.2.13. Екологічний менеджмент

Сутність, предмет та завдання екологічного менеджменту. Суспільний роз-

виток супроводжується загостренням протиріч між дедалі зростаючими потребами людства в природних ресурсах та якісному середовищі проживання і обмеженими можливостями біосфери. Головним завданням екологічного менеджменту є не стільки врахування цих протиріч, як комплексний управ-

219

лінський вплив на суб’єкти господарювання з метою раціонального використання природного середовища (довкілля). Ефективність такого впливу залежить від дієвості механізму, яким оперуватиме екологічний менеджмент.

Враховуючи, що екологічний менеджмент безпосередньо пов’язаний з природничими та економічними науками, він повинен враховувати особливості та закони розвитку кожної з них. Таким чином, екологічний менеджмент перебуває на перетині теоретичної і практичної екології та наукової системи управління, що охоплює сукупність економічних і адміністративних методів, засобів впливу на діяльність суб’єктів господарювання, спрямованих на досягнення поставленої мети. В цьому плані екологічний менеджмент повинен сприяти реалізації концепції стійкого еколого-економічного розвитку як на локальному, так і на регіональному рівнях.

Таким чином, предметом екологічного менеджменту є така система ор-

ганізації управління суб’єктами господарювання, яка б забезпечила одночасне досягнення ефективності виробництва, охорони довкілля та раціональне використання природних ресурсів.

Щодо сутності категорії “екологічний менеджмент”, то в спеціальній літературі наводяться різні визначення. Проте більшість фахівців під цим поняттям розуміють можливі організаційно-управлінські, економічні та адміністративні засоби впливу суб’єктів управління на об’єкти господарювання, які безпосередньо чи опосередковано стосуються використання природного се­ редовища, з метою досягнення екологічних цілей та виконання існуючих проектів і державних програм. Категорія “екологічне управління” в даному разі означає діяльність державних органів та економічних суб’єктів, спрямовану на дотримання вимог існуючого природоохоронного законодавства, прийняття і реалізацію відповідних екологічних проектів і програм [108].

Основними функціями екологічного менеджменту є планування, прогнозування, організування, координування та контроль. Завдання екологічного планування полягає в розробленні заходів із екологічно безпечного господарювання та раціонального використання природних ресурсів за найменших витрат. Здійснюється екологічне планування на основі врахування чинних норм і нормативів з використанням таких методів: техніко-економічного обґрунтування, моделювання, балансових, програмно-цільових.

Важливе значення в досягненні мети екологічного менеджменту має стратегічне планування, яке полягає у прийнятті керівними органами обґрунтованих рішень, що безпосередньо стосуються управління екологобезпечним розвитком господарства, використання природних ресурсів, та сприяння їх виконанню з метою досягнення головних природоохоронних цілей.

Прийняті внаслідок цього раціональні управлінські рішення виявляються у стратегії екологічного менеджменту, до основних функціональних напря-

мів якої належать сучасні методологічні та організаційні засади управління станом природних та соціоприродних екосистем, удосконалення використання та відновлення природних ресурсів, регулювання процесів антропогенного впливу на природне середовище.

Екологічне прогнозування передбачає складання прогнозів щодо змін у стані природного середовища, зокрема природних ресурсів, та обґрунтування потреб в додатковій кількості необхідних для соціально-економічного розвитку країни ресурсів. На цій основі обґрунтовується екологічна політика уряду країни.

220