Хрестоматія з філософії освіти

Хай охороняє стопи твої і твого милого братика той високий страж Ізраїля, щоб в дорозі не сталося якого-небудь нещастя! Вдома ти відпочивай, але уникай і надмірного неробства, бо ’επι πασι μετρον ’αρισ – «У всьому найкраще дотримуватися міри».

«Надмірність породжує пересиченість, пересиченість – нудьгу, нудьга ж – душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим. Немає години, не придатної для занять корисними науками, і хто помірно, але постійно вивчає предмети, корисні як у цьому, так і в майбутньому житті, тому навчання – не труд, а втіха. Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись, хоча б зовні він і здавався бездіяльним. Хто по-справжньому що-небудь любить, той, доки улюблений предмет з ним, не відчуває, здається, від цього особливого задоволення, але як тільки цього предмета не стане, він вже переживає найжорстокіші любовні муки. Чому це? Тому що коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним. Зрештою, любов, навіть при бездіяльності, досліджує і розмірковує, і чим більше відходить від занять, тим сильніше прагне до них. Мені добре відомо, як любиш ти наукові заняття, і я зовсім не хочу сказати, що тебе потрібно заохочувати, оскільки ти більш ніж достатньо виявляєш завзяття на ниві науки. Особливо таке спонукання недоречне зараз, під час канікул. Я пишу про це тільки для того, щоб ти знав, що я відчуваю, а я така людина, яка ніколи не може насититися розмовою з друзями. Зваж і на те, що людям, які люблять благочестя, особливо приємні чисті душею юнаки і отроки, від природи нагороджені щасливими здібностями. Ісократ їх звичайно називає παίδαζ θεών, тобто дітьми Божими. Тому я шлю подяку твоєму чудовому дядечкові, протоієрею, вельмишановному отцю Петрові за те, що він допоміг мені зав’язати з тобою дружбу, яку я вважаю для себе щастям. А щоб у розлуці зі мною ти не тужив, я вирішив написати для тебе кілька благочестивих грецьких сентенцій μνημόσυνον, тобто пам’ятку. Як тільки з’явиться в тебе бажання поговорити зі мною, поглянь на ці вислови, і тобі здасться, ніби ти розмовляєш зі мною; згадуй при цьому, які розмови любить вести твій друг.

Отже, перша сентенція хай буде така:

1.  Кάλλιστον έφόδιον έν τώ γήρατι η σοφία. – «Найкращий путівник в старості – це мудрість», або παιδεία, тобто наука, бо людину в старості залишає все, крім науки.

2.  Σεμνόζ έρωζ άρετηζ. – «Прекрасна і велична любов до чесноти». Бо не можна не поважати того, в кому вбачаєш оселю чесноти; адже де любов до чесноти, там повинна бути гідність.

131

Розділ ІІІ. ЗМІНА ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРИСТИЯНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

3.  Φιλουζ έχων νομίζε θησαυρούζ έχειν. – «Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом». Ніщо, каже Сенека, так не радує, як вірна дружба.

4.  Χαλεπά τά χαλά. – «Прекрасне важке».

5.  Ολίγη πρόζ κακαητα όδόζ. – «Короткий шлях до зла». Але прийми­ один вислів із Святого Письма. Павло в посланні до свого Тимофія (гл. 1, кінець) пише: «Εστι δέ πορισμόξ μέγαζ η εύσέβεια μετά αύταρχείαζ». – «Великим надбанням є благочестя разом з помірністю. Благочестю властиво шанувати Бога і любити ближнього». Αύταρχέία латинською мовою називається спокоєм душевним, при якому людина задоволена своєю долею. Оце тобі на пам’ятку від мене: будь задоволений тим, що маєш. Бувай здоров, мій найжаданіший, мій Михайле з твоїм прекрасним братиком Грицем. Хай допомагає Христос вашим кращим успіхам в чесності.

Твій новий друг Григ[орій] Ск[оворода]. Липня 9, 1762.

НАРКІС. РОЗМОВА ПРО ТЕ: ПІЗНАЙ СЕБЕ 41

ПРОЛОГ

Це є син мій першородний. Народжений на сьомому десяткові віку цього. Наркіс називається така собі квітка і такий собі юнак. Наркіс – юнак, котрий у дзеркалі прозорих вод при джерелі дивиться сам на себе і залюбився смертно в самого себе – є предавня притча із постарілого богослов’я єгипетського, що є матір’ю єврейського.42 Наркісів образ благовістить це: «Пізнай себе!» Нібито сказав: чи хочеш бути задоволений собою і залюбитися в самого себе? Тоді пізнай себе! Поспитуй себе міцно. Атож! Як це можна залюбитися в невідоме? Не горить сіно, не захоплене вогнем. Не любить серце, не бачачи краси. Видно, що Любов є Софіїна дочка43. Де мудрість уздріла, там любов згоріла. Воістину, блаженна є самолюбність, коли вона свята; гей, свята, коли вона істинна, гей, кажу, істинна,

41  Сковорода Г. Наркіс. Розмова про те: Пізнай себе / Григорій Сковорода. Твори : у 2 т. – К. : АТ «Обереги», 1994. – Т. 1. – С. 150–195. – (Серія «Гарвард. б-ка давнього укр. письменства»).

42  Тут мається на увазі єгипетська та єврейська міфологія. 43  Тобто дочка Мудрості.

132

коли знайшла та уздріла одну таку істину та красу. «Посеред вас стоїть, а ви й не знаєте».

Блажен муж, котрий знайде в домі своєму джерело втіхи і не жене вітри із Ісавом44, займаючись ловитвою по порожніх околицях. Дочка Сеулова Мелхола45, яка із отчого дому через вікно розкидала по вулицях позири свої, є мати і цариця всіх, хто туляється по окільних пустелях услід безпутного того мандрьохи, кого, як буйну скотину, зустрівши, зажене в дім пастир наш. Куди тебе біс жене? «Повернися в дім свій!»

Тії-бо Наркіси є буйні. А мій мудрий Наркіс амуриться вдома, за Соломоновою притчею: «Розумний праведник собі другом буде».

Коли хтось де прозрів у водах своєї тліні красу свою, той не в якусь зовнішність, не у тління свого воду, але в самого себе і в саму свою суть залюбиться. «Стежки свої посеред себе заспокоїш».

Наркіс мій справді палиться, розпалюючись вугіллям любові, ревнуючи, рветься, мечеться й мучиться, ласкаво дбає, печеться і мовить усіма мовами, але не про багато що, не про порожнє що, але о собі, про себе і в себе. Печеться тільки про себе. Це єдине, що є йому в потребу. Нарешті весь, ніби лід, розтопившись од самолюбного полум’я, перетворюється у джерело. Авжеж! Авжеж! У що хто залюбився, в те перетворився. Кожен є тим, чиє серце

вньому. Кожен є тим, де серцем сам.

Омила моя любове, Наркісе! Тепер із повзучого червиська постав типернатимметеликом.Тепертивоскрес-таки!Чомунеперетворився

вручай чи потік? Чому не в річку чи море? Скажи мені! Відповідає Наркіс: «Не налягайте на мене, добре-бо я діло сотворив. Море із рік, ріка із потока, потоки із струмків, ручай із пари, а пара завжди при джерелі – суща сила і чад його, дух його і серце. Я що люблю? Люблю струмок і голову, джерело й начало, вічні струмені, що виточуються із серця свого. Море – це гній. Ріки минають. Потоки висихають. Ручаї щезають. Джерело вічно парою дихає, що оживлює й прохолоджує. Одне джерело люблю і зникаю. Все інше для мене стеч, сеча, підніжжя, тінь, хвіст...» О серце мирське! Чиста бездно! Джерело святе! Тебе одне люблю. Щезаю в тобі і перетворююся... Чуєте-бо? Те, що оспівує орленя орлиці, матері фіванської премудрості?

44  Ісав – біблійний персонаж Старого Заповіту. Він був легковажним і непостій­­ ним у своїх захопленнях, за сочевицю поступився правом першорідства.

45  Описується епізод із Другої книги Самуїлової (VI – 16). Мелхола побачила у вікно царя Давида, що танцював і скакав перед Господнім лицем, і погорділа ним.

133

Розділ ІІІ. ЗМІНА ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРИСТИЯНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Лицеміри і марновірники, чуючи це, спокушаються і огуджують. У джерело перетворитися? Як може це бути? Не нарікайте! Дуже легко тому, хто вірить, ясніше скажу: тому, хто пізнав у собі таку красу. «Пара-бо є вилиття сили Божої і вилиття слави чистої Вседержителя».

Ліпше було б йому десь перетворитись у золото, чи в коштовний камінь, чи... Стривайте! Він знайшов найліпше. Він перетворюється у володаря всього живого, в сонце! Ба! Хіба сонце і джерело одне і те ж? Гей! Сонце ж є джерело світла. Джерело водне виточує струмені вод, напоюючи, прохолоджуючи, змиваючи бруд. Вогненне-бо джерело виточує проміння світла, просвічуючи, зігріваючи, омиваючи морок. Джерело водне водному морю початок. Сонце ж є глава вогненному морю. Але як це може статися, щоб людина перетворилась у сонце? Коли це неможливо, то чому вістить істина: «Ви

єсвітло світу, тобто сонце».

Олицеміри! Не за лицем судіте, а за серцем. Гей! Сонце є джерелом. Бо хіба не може бути Божа людина сонцем? Сонце-бо не за лицем, а за джерельною силою є джерелом. Так і людина Божа, що виточує животворні струмені й проміння Божества випускає,

єсонцем не за сонячним лицем, але за серцем. Кожен є тим, чиє серце в ньому: серце вовче – істинний вовк, хоч обличчя людське; серце боброве – є бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове – є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в нім. Але лицеміри буцають рогами вперто. Чи ж може таке бути? Адже людині перетворитися у сонячне лице неможливо. Лице ж бо і серце – речі різні... Правильно, правильно судите! Я теж суджу: аж ніяк неможливо. Та і яка користь? Вид бобрів не творить вовка бобром. О глухі лицелюбці! Зважте на цей грім: «Плоть ніщо, дух животворить!»

І чи не знаєте ви того, що вид, лице, плоть, ідол є те ж саме, а також ніщо? Чи не знаєте, що світ цей є ідол поля Деїрського46? Сонце ж боввану оцьому є лице його і золота голова його, а це марнота марнот! Даниїл47 не кланяється, а Наркіс не любить його. Світ є вулиця

Мелхолина, блудниця вавилонська, біснувате море, а Даниїл та Наркіс у запалених цих пекельних водах побачили люб’язну свою любов. Яку? Росоносне джерело і справжнє сонце, як написано:

46  Йдеться про кумира із золотою головою і мідним тулубом на Деїрському полі біля Вавилона (Книга пророка Даниїла, ІІІ – І).

47  Даниїл – біблійний персонаж, пророк, йому належить одна із книг так званих «малих пророків».

134

«Доки дихає день», тобто сонце. «Де спочиваєш? Яви мені погляд твій!» «О добра мудрість є людині, а більше тим, котрі бачать сонце».48 Подяка ж бо блаженному Богові. Це є невимовна його милість і влада, що зробила безкорисне неможливим, а можливе корисним.

Нині мій Наркіс перетворився у справжнє, а не порожнє сонце. Запитання від лицемірів: «Що це? Виходить, що в одному сонці є два сонця?» Відповідь: «А де ваші вуха тоді, коли голосною трубою небеса проповідують: “У сонці поклади поселення своє?”»

Бачите, що в золотій голові кумира вашого світу цього і у вавилонській цій печі49 живе і суботствує незаходимий наш світ і не ваше морочне, але наше сонце прославляється такою трубною піснею: «Джерело, що виходить і напоює все».

Але менше з тим, хай лицеміри мучаються в огненному їхньому, своєму озері. Самі ж з Ізраїлем перейдімо на той бік моря, за порадою Варуховою50: «Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість? Там рай». Там амуряться Наркіси, котрі пізнали себе. Ось перший зустрічає нас улюблений Давид, співаючи пісню свою: «У тебе джерело життя. У світлі твоїм побачимо світ».

Залишаєтеся, лицеміри, з наявним вашим сонцем. Ми в поганому вашому сонці знайдемо нове і прекрасне таке: «Хай буде світло!» «Хай стане сонце! Й утвердиться сонце!»

Це за стіною і за межами вашими зустрічає нас, одягшись світлом вашим, наче ризою! Це проголошує нам: «Радуйтеся!» «Дерзайте! Мир вам! Не бійтеся! Я є світло! Я світло сонцевому кумиру і його світу». «Прагни, хай прийде до мене і хай співає!»

ЧУДО, ЯВЛЕНЕ У ВОДАХ НАРКІСОВІ

Скажи мені, прегарний Наркісе, чи щось побачив у водах твоїх? Чи хто явився тобі в них?

Відповідь. На водах моїх спливло Єлисейське залізо51. Уздрів я на полотні плоті моєї, яка протікає, нерукотворний образ,

48  Очевидно, відповідає в українському перекладі Біблії такому: «Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала» (Приповісті Соломонові, ІІІ – 13).

49  Йдеться про піч, у яку, згідно з біблійною легендою, за наказом царя Навуходоносора було вкинуто трьох юнаків за те, що вони не схотіли поклонитися ідолу, але Бог не дав їм згоріти (Книга пророка Даниїла, ХХХVI).

50  Варух (Барух) — син Нирії, біблійний персонаж, записав із уст Єремії його книгу (Книга пророка Єремії, ХХХVI).

51  Єлисейське залізо — за біблійною легендою, на молитву пророка Єлисея, сокира, яку впустив у воду дроворуб, спливла на поверхню (Другу книга Царів, VI).

135

Розділ ІІІ. ЗМІНА ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРИСТИЯНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

«що є сіяння слави отчої». «Поклади мене, як печатку, на м’язі твоєму». «Знаменується на нас світ». Бачу Петра вашого гавань: «Землю посеред води, словом Божим складену». Я бачу свого друга, Ісаїного цього: «Царя зі славою узріте, а очі ваші уздрять землю віддаля». Ворожбитка – плоть моя, явила мені мого Самуїла52. Його єдиного люблю, розтаю, зникаю і перетворююся. В іншому від єгипетського глянемо на єврейських Наркісів. Ось перший нас зустрічає: «Ревнуючи, поревнував по Господі Бозі...» Ось другий: «Душа моя зійде у слово твоє», тобто перетвориться. Ось ще тобі Наркіси: «Це все залишимо і вслід за тобою підемо». А Давид чи не істинний є Наркіс? «Зникне серце моє і плоть моя». «Зникнуть очі мої для спасіння твого». «Коли прийду і явлюся обличчю твоєму?» А це чи не точнісінький Наркіс: «Світ мені розп’явся і я світу». «Не живу я, але живе в мені Христос». «Доки перетворить тіло смирення нашого...» «Бажаю розрішитися». «Мені-бо жити – Христос, а померти – набуток».

Як у джерелі обличчя людське, так в Ісаїних словах, начебто веселка у хмарі, видно цих Наркісів амур. «Буде Бог твій з тобою завжди, і наситишся, чого бажає душа твоя, і кості твої ожирніють

ібудуть, як сад напоєний і мов джерело, з якого не висякне вода,

ікості твої проростуть, як трава, і розів’ються, і наслідять роди родів. І створяться пустелі твої вічними, і будуть основи твої вічні родам родів, і назвешся творителем загорожі, і стежку свою заспокоїш посеред себе».

РОЗМОВА [1-ША] ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ

Особи: Л у к а, його Д р у г та С у с і д

Л у к а. Вчора обідали ми обидва в мого брата, я і сусіда мій, знарошне задля неділі, аби побалакати про щось із Божого слова. Стіл був у саду. Нагоду до розмови подали слова, написані в альтанці, такі: «Той зітре твою голову, ти ж берегтимеш його п’яту».

Були при тім обіді двоє вчених: Навал та Сомнас53. Вони докладно розтлумачили ті слова на прохання брата мого. Я безсум-

52  Самуїл — біблійний персонаж, пророк, автор двох історичних книг Старого Заповіту.

53  Навал та Сомнас – ођбрази псевдовчених, псевдопророків, які хапаються за зовнішні ођбрази і не можуть пізнати сутності речей.

136

нівно вірю, що Святе Письмо – райський харч та ліки моїх думок. Тому ганив себе за те, що не міг відчути у тих словах жодного смаку, хоча вони й солодкі.

Д р у г. Чому називаєш солодкими слова, не відчуваючи в них ніякого смаку?

Л у к а. Так само, як той, хто здаля дивиться на райські квіти, не чує їхнього запаху, а тільки вірить, що вони дихають чудовим якимось духом.

Др у г. Слухай-но, брате. Хоч би ті квіти дихали під ніс, але все одно годі нам взнати їхній смак.

Л у к а. Чому? Хіба в нас немає голови та ніздрів?

Др у г. Голови та ніздрів? Знай, що ми позбавлені в собі цілої людини і маємо сказати: «Господи, людини не маю...»

Л у к а. Хіба не маємо й не бачимо в собі людей?

Др у г. А яка користь: мати, але не розуміти? Споживати, а смаку не чути?.. Коли хочеш знати, то відай, що ми так бачимо людей, гейби хтось показував тобі одну лише людську ногу чи п’яту, сховавши голову й усе інше тіло. А без голови взнати людину годі. Ти ж бо сам себе бачиш, але не розумієш і не тямиш себе. А не розуміти себе самого – це те ж таки, слово в слово, що згубити себе. Коли

втвоїй хаті заховано скарб, а ти про те не знаєш, це все одно, слово

вслово, що його нема. Отже, пізнати самого себе, і відшукати себе самого, і знайти людину – одне і те ж. Але ти себе не знаєш і не маєш

усобі людини, в якої є очі й ніздрі, слух та інші відчуття; як же тоді можеш розуміти й знати свого друга, коли сам себе не розумієш і не маєш? Слухай, що каже істинна людина тому, хто хоче її знайти і пізнати: «Коли не пізнаєш себе саму, о добра в жонах, стань

уп’ятах паств і паси козлиська свої біля пастирських поселень».

Лу к а. Як це? Адже я бачу руки, ноги і все своє тіло. Д р у г. Нічого ти не бачиш і зовсім не знаєш себе.

Лу к а. Жорстокий твій задум й дуже колючкастий. Ніяк не можу його проковтнути.

Д р у г. Адже ж я казав, що годі тобі чути смак.

Лу к а. Так що ж я бачу в собі? Скажи, будь ласка.

Др у г. А те, що бачиш у собі, те, що є ніщо, і нічого не бачиш. Л у к а. Замучив ти мене. Як це не бачу в собі нічого?

Др у г. Бачиш у собі саму землю. Але через те нічого не бачиш, бо земля і ніщо – це і є одне і те ж. Одна річ бачити тінь дуба, а інша – саме дерево. Бачиш тінь свою, просто кажучи, порожнечу свою

ініщо. А самого себе ти зроду не бачив.

137

Розділ ІІІ. ЗМІНА ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРИСТИЯНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Лу к а. Боже мій! Звідкіля такі дивні гадки?.. Ти ще наговориш, що в мене ні очей, ані вух немає.

Д р у г. Достеменно, я це вже давно сказав.

Лу к а. Як це? Хіба очі мої не очі, а вуха не вуха?

Др у г. Спитаю ж і я тебе. Скажи, тіло твоє і п’ята – одне і теж? Л у к а. П’ята моя – остання частина в тілі, а голова – початок.

Др у г. Так само і я тобі відповідаю, що це твоє око – липше п’ята чи хвіст іншого твого ока.

Л у к а. Де ж воно, те найточніше око, головне й початкуюче?

Др у г. Я ж казав, що ти лише свій хвіст бачиш, а голови не знаєш.

Ачи можна пізнати людину з однієї її п’яти? Так само, як не бачиш ока свого, окрім останньої його частини, так і вуха, і твого язика, і рук, і ніг своїх ніколи не бачив, ані всіх інших частин цілого твого тіла, окрім останньої частини, що зветься п’ята, хвіст ачи тінь... Тож хіба можеш сказати, що знаєш самого себе? Ти сам себе згубив. Немає в тебе ані вух, ані ніздрів, ні очей, ні цілого тебе, окрім лише самої тіні.

Л у к а. Пощо звеш мене тінню?

Др у г. Тому що ти загубив єства свого суть, а в тілі своєму спостерігаєш п’яту чи хвіст, проминаючи свою точність, і загубив свою

основу.

Л у к а. Але чому ти звеш мої частини тіла хвостом?

Д р у г. А тому, що хвіст остання частина, вона йде за головою,

асама нічого не започатковує.

Лу к а. Мучаєш ти мене, люб’язний друже. Може, воно й так, як ти мовиш. Але ти, знищуючи мої гадки, своїх думок не подаєш.

Д р у г. Послухай, душе моя! Я й сам визнаю, що точно не знаю. А коли тобі не подобаються мої гадки, то побалакаємо відвертіше. Адже ти без сумніву знаєш, що зване нами око, вухо, язик, руки, ноги і все наше зовнішнє тіло само по собі ніяк не діє і є ніщо. Воно все підпорядковане нашим думкам. Думка, володарка його, перебуває у безперервнім хвилюванні день і ніч. Це вона розмислює, радить, робить визначення, приневолює. А зовнішня наша плоть, як загнуздана худоба чи хвіст, мимоволі йде за нею вслід. Отож думка – головна й середня наша точка54. Звідси вона зчаста й серцем зветься. Відтак не зовнішня наша плоть, але наша думка – головна наша людина. В ній ми й перебуваємо. А вона є нами.

54  Mens cujusque is est quisque… (Cicero) – «розум кожного є кожний» (Ціцерон). Звідси у тевтонів людина зветься менш, тобто mens, що значить розум, думка; у еллінів же чоловік зветься фос, тобто світло, що означає розум.

138

Л у к а. Ось. Цьому вірю. Примітив, що коли я (відтепер почну себе думкою називати) вбік скерувався, тоді без мене моє око нічого того, що поблизу, бачити не може. Що ж воно таке, око, коли бачить не може? Ти його гарно назвав не оком, а тінню справжнього ока або хвостом55. Дякую, що ти мені мене знайшов. Слава Богу! Я тепер очі, вуха, язика, руки, ноги і все маю. Згубив я старе, а знайшов нове. Прощай, моя тіне! Вітаю тебе, бажана істино! Будь мені обітованою землею. Досить мені бути рабом. Та я про це ніколи й не думав. Авжеж! Люблю цю гадку. Будь ласка, підтверди мені те. Хочу, щоб воно було нерушне.

Д р у г. Прошу, не поспішай! Хто швидко приліплюється до нової гадки, той скоро й відпадає. Не будь легковажний. Випробовуй обережно кожне слово, водночас давай місце йому

всвоєму серці. Я і сам цю думку невимовно люблю. І бажаю, щоб вона навіки була твоєю, щоб серце й думка у нас була одна. І солодшого за це нічого не може бути. Але, будь ласка, спершу розжуй гарненько. Потім у радості і в простоті серце приймай. Простий будь! Але будь при тому й обережний. Коли моя гадка тобі подобається, то знай, що вона не моя вигадка є. Глянь на Єремію,

вглаві 17-й, вірш 956.

Лу к а. Боже мій! Побачу я самого Єремію, коли думку його побачу. Але, будь ласка, точні його слова...

Д р у г. Ось вони: «Глибоке серце в людині, більше всіх і людина є, і хто пізнає її». Коли тепер очі й вуха маєш, приміть! Чи відчуваєш?

Лу к а. Відчуваю, друже мій. Пророк називає людиною серце. Д р у г. А що, крім того, помічаєш?

Лу к а. Те, що притаєна думок наших безодня і глибоке серце – одне і те ж. Але дивно! Як це можливо, що людиною є не зовнішня чи крайня її плоть, як люди вважають, але глибоке серце або думка його, вона-бо найточнішою є людиною та головою. А зовнішня її подоба є ніщо інше як тінь, п’ята і хвіст.

Д р у г. Ото бачиш? Уже починаєш відпадати. Легко ти спочатку повірив. Через це швидко стала вичерпуватися віра твоя. Що раптово­ запалюється, те раптово й загасає. Але тверде діло з твердістю укріплюється, тому що рада не буває без повільності.

55  Coesi sunt oculi, ubi mens aliud agit (Proverbium) – «Сліпі очі, коли розум почне інше чинити».

56  У Книзі пророка Єремії (XVII – 9) ці слова читаються так: «Людське серце найлукавіше над усе та невигойне – хто пізнає його?»

139

Розділ ІІІ. ЗМІНА ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРИСТИЯНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Ах, земля є прилиплива! Не так відразу можна вирвати ногу із клейких плотських гадок. Вони-бо, у нас укоренившись, називаються повір’ям. Плотського нашого життя плотська думка є початком і джерелом, по землі повзе, плоті бажає, брудну нашу п’яту спостерігає і береже око серця нашого, раду нашу... Але хто нам зітре голову зміїну? Хто виколе воронові око, що оперився в ніч? Хто нам знищить плоть? Де Фінеес57, що пронизує блудницю? Де ти, мечу Єреміїн, що спустошує землю?.. Але знайшов Бог мудрого супроти мудрого, змія на змія, сім’я супроти сімені, землю замість землі, рай замість пекла. Замість мертвого живе, замість брехні свою правду... Ось! Спаситель твій іде, маючи

зсобою воздаяння.

Лу к а. Говори, будь ласка, ясніше, нічого не розумію.

Др у г. Але хто смак може чути, не маючи віри? Віра – світло, що в темряві бачить, страх Божий, що пронизує плоть, міцна, наче смерть, любов Божа – ось єдині двері до райського смаку. Чи можеш повірити, що найчистіший дух весь попіл твоєї плоті містить?

Л у к а. Вірю. Але сам відчуваю слабкість віри моєї... Допоможи, коли можеш, видертися із бруду невір’я. Признаюся, що це слово віра у брудних моїх вустах бачиться як один лише звичай, а смаку

вній ніякого не чую.

Др у г. Принаймні знаєш, куди дивиться віра.

Лу к а. Знаю, що треба вірити в Бога. А більш нічого сказати не можу.

Д р у г. О бідний і безплідний чоловіче! Знай же, що віра дивиться на те, чого порожнє твоє око бачити не може.

Лу к а. Що за порожнє око?

Д р у г. Уже казали, що вся плоть – пусте.

Лу к а. Нехай. Я в цілій піднебесній не бачу нічого іншого, окрім видимості, чи, як ти сказав, плотності чи плоті.

Д р у г. Через це ти невірний язичник та ідолопоклонник.

Лу к а. Як це ідолопоклонник, коли вірую в єдиного Бога?

Др у г. Як же віруєш, коли окрім видимості нічого не бачиш? Адже віра порожню видимість зневажає, а опирається на тому, що в пустім головою, силою є й основою та ніколи не гине.

Л у к а. Отож іншого ока треба, щоб уздріти ще й невидимість?

Др у г. Скажи ліпше так, що потрібне тобі істинне око, щоб бачити ще й невидиме. А старе твоє око нікуди не годиться. Пусте

57  Фінеес — біблійний персонаж, дістав від Бога заповіт вічного священства.

140