17 Грудня 1933 р. Було створено Прокуратуру Союзу рср, на яку покладено керівництво діяльністю органів прокуратур усіх союзних республік. Прокуратура Верховного Суду срср ліквідувалася.

Постановою ВУЦВК від 21 березня 1934 р. в усіх районах УСРР передбачалося створення районних прокуратур з метою поліпшення нагляду за здійсненням революційної законності.

Прийнятою 5 грудня 1936 р. Конституцією СРСР установлювалося, що прокурори союзних республік та областей призначаються Прокурором Союзу РСР, а міські та районні прокурори – прокурорами республік.

Уся організація та діяльність Прокуратури Союзу РСР регламентувалася правовим актом – "Положенням про Прокуратуру Союзу РСР, прийнятим постановою ЦВК і РНК СССР 17 грудня 1933 р.

Таким чином, можна зробити висновок, що на початок 1937 року в СРСР утворилась єдина централізована система органів прокуратури СРСР і прокуратура УРСР увійшла в цю систему.

Від 1935 до 1939 рр. – у період грубого порушення прав і свобод людини – Прокуратуру СРСР очолював А.Я. Вишинський, який своєю теорією про докази створював умови для масових репресій. У 1954 р. Вишинський закінчив своє життя самогубством.

Після звільнення у 1939 р. А.Я. Вишинського з посади Прокурора СРСР на цю посаду було призначено М.І. Панкратьєва, який працював до 1940 року. З серпня 1940 р. до 19 листопада 1943 р. Прокурором СРСР був В.М. Бочков, за якого у вересні 1943 р. для працівників прокуратури було введено формений одяг. З 4 грудня 1943 року до 4 лютого 1948 р. Генеральну прокуратуру СРСР очолював К.П. Горшенін. У цей період, 19 березня 1946 р., Прокурор СРСР став іменуватися Генеральним прокурором СРСР. З 29 січня 1948 р. до 30 червня 1953 р. Генеральним прокурором Союзу РСР працював Г.М. Софронов. З 1953 р. до лютого 1981 р. Генеральним прокурором Союзу РСР був Р.А. Руденко, який до призначення на посаду працював прокурором Української РСР. У 1945-1946 рр. Р.А. Руденко – Головний обвинувач від СРСР на Нюрнберзькому процесі у справах головних фашистських військових злочинців. Роман Андрійович Руденко, видатний працівник, державний діяч, депутат Верховної Ради СРСР і УРСР кількох скликань, Герой Соціалістичної Праці, очолював Генеральну прокуратуру 27 років і багато зробив для розвитку органів прокуратури Союзу РСР. За його активної участі було розроблено і прийнято ЗО листопада 1979 р. сесією Верховної Ради Союзу РСР Закон СРСР "Про прокуратуру СРСР, який став зразком при розробленні Закону України "Про прокуратуру" в 1991 році.

Після Р.А. Руденка посаду Генерального прокурора Союзу РСР протягом семи років займав О.М. Рекунков, який з 1938 р. до 1945 р. служив у лавах Радянської Армії, а з 1945 р. протягом 43 років працював в органах прокуратури. З 23 травня 1988 р. до 15 жовтня 1990 р. на посаді Генерального прокурора СРСР працював О.Я. Сухарєв , а з 27 грудня 1990 року до 29 січня 1992 р. – М.С. Трубін. Це був останній прокурор Союзу РСР.

Прокуратуру Української РСР після прийняття Конституції УРСР ЗО січня 1937 року очолювали прокурори, які призначалися Генеральним прокурором СРСР. Органи прокуратури УРСР виконували свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів і підпорядковувалися лише Прокурору СРСР. За цей період обов’язки прокурора УРСР виконували декілька відомих правників і державних діячів, серед них Р.А. Руденко, який працював прокурором Української РСР з 1944 до 1953 рр., Д.Х. Панасюк – з 23 вересня 1953 р. до 12 лютого 1963 р. Понад 20 років прокуратуру УРСР очолював Ф.К. Глух, відомий український правник, державний діяч.

З 24 січня 1984 року прокурором УРСР працював П.Г. Осипенко, учасник Великої Вітчизняної війни, який пройшов великий більше ніж 40-літній шлях – від помічника прокурора, прокурора області до прокурора республіки. Останнім прокурором Української РСР був М.О. Потебенько, призначений на посаду Генерального прокурора СРСР 27 лютого 1990 р. і звільнений з неї у зв’язку з поданою заявою 3 вересня 1991 року.

Четвертий етап історії прокуратури України починається з 1991 р. В історії прокуратури України, як і всієї України, проходять істотні зміни. 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України прийнято Декларацію про державний суверенітет. 5 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про прокуратуру", яким покладено початок нового етапу розвитку та діяльності органів прокуратури України. У ст. 5 Закону "Про прокуратуру" чітко визначено основні функції, які виконує прокуратура:

1. нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами;

2. нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину;

3. розслідування діянь, що містять ознаки злочину;

4. підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ і справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах;

5. нагляд за виконанням законів у місцях попереднього ув’язнення, при виконанні покарань і застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом;

6. нагляд за додержанням законів у Збройних силах і органах Служби національної безпеки України.

Крім указаних функцій, у Законі визначається, що на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені законами України.

6 листопада 1991 року постановами Верховної Ради України затверджено "Положення про класні чини працівників органів прокуратури України" і "Дисциплінарний статут прокуратури України".

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року, передбачено ряд положень про прокуратуру. Так, ст.ст. 121-123 Конституції України визначають прокуратуру як єдину систему, її функції, порядок призначення і звільнення Генерального прокурора, строк його повноважень. З урахуванням вимог Конституції Верховною Радою України були внесені відповідні зміни до Закону "Про прокуратуру".

Ст. 5 Закону "Про прокуратуру" визначає функції, які цілком відповідають функціям, передбаченим ст. 121 Конституції України, а саме:

1. підтримання державного обвинувачення в суді;

2. представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом;

3. нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство;

4. нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Разом із цим, у Перехідних положеннях Конституції передбачено, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, і до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" органи прокуратури виконують функції, передбачені ст. 121 Конституції України: нагляду за додержанням і застосуванням законів, досудового слідства, а також функцію координації діяльності щодо боротьби зі злочинністю, яку внесено до Закону 12 липня 2001 року.

Закон України "Про прокуратуру" чітко визначає завдання прокурорського нагляду за додержанням законів, принципи організації та діяльності прокуратури, гарантії її незалежності в здійсненні повноважень та ін.

Слід визначити, що передбачений Конституцією України (ст. 122) порядок звільнення з посади Генерального прокурора України не сприяє поліпшенню діяльності всієї прокурорської системи. Генерального прокурора України може звільнити з посади Президент України, а Верховна Рада України – висловити йому недовіру, що має наслідком його відставку з посади. У Законі не передбачено механізму взаємних стримувань і противаг, і це приводить до того, що Генеральний прокурор, займаючи таку важливу і відповідальну державну посаду, не може впевнено виконувати свої службові обов’язки, організовувати систему органів прокуратури й управляти нею з урахуванням перспектив її розвитку.

Наслідком таких законодавчих упущень є часта зміна Генеральних прокурорів України. Тільки за роки незалежності України, з 1991 до 2003 рр., на посаді Генерального прокурора вже змінилося сім осіб. Зміна Генеральних прокурорів спричиняє до зміни прокурорів областей, міст і районів, що негативно впливає на діяльність органів прокуратури України.

В Україні триває процес реформування органів прокуратури. Він повинен здійснюватися з урахуванням реальних умов, що склались у державі в галузі забезпечення законності, захисту прав і свобод громадян, інтересів держави. Водночас деякі "реформатори" намагаються віднести прокуратуру до однієї з гілок влади, не беручи до уваги того, що за тринадцять років незалежності вона переконливо довела спроможність ефективно виконувати свої функції, співпрацювати в Інтересах законності з будь-якою гілкою влади.

У Конституції України закріплено права, свободи й обов’язки людини та громадянина, які відповідають сучасним міжнародним стандартам, але не мають детальних Гарантій їх реалізації. Це вимагає від органів прокуратури значно ефективніше захищати конституційні права і свободи громадян. За цих умов виникає питання про розширення функцій прокуратури – закріплення в Конституції України функції нагляду за додержанням прав і свобод людини Й громадянина. У наглядовій діяльності органів прокуратури одним із головних завдань повинен бути захист гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян.

Варіант 2

Вивчення історії створення, формування будь­якого дер­жавного органу допомагає краще зрозуміти, по­перше, історичне призначення цього органу, його місце в системі інших державних органів; по­друге, історичну необхідність виконання функцій, покладених на цей орган; по­третє, в сучасних умовах ужити заходів законодавчого й організаційного характеру, спрямованих на підвищення ефективності його діяльності. Усе це повною мірою стосується й органів прокуратури, діяльність яких ніколи, у жодній державі не оцінювалася однозначно.

Поняття прокуратури походить від латинського (procu­ro) — піклуюся, забезпечую, запобігаю. При створенні цього органу ідея визначалася аж ніяк не в каральному його призначенні, а в забезпеченні справедливості й законності. Так, призначення прокуратури в Греції та країнах Сходу полягало, по­перше, у нагляді за виконанням розпоряджень державної влади, а по­друге, у здійсненні обвинувачення в суді («оратори»).

Уперше в Європі прокуратура з’явилася у Франції під час правління короля Пилипа IV, Ордонансами якого від 25 березня 1302 р. засновувалася прокуратура як орган представництва інтересів монарха. Термін «прокурор» став застосовуватися лише на початку XVIII ст. , а до цього відповідні посадові особи у Франції називалися «людьми короля». При цьому функції прокуратури з моменту її виникнення аж ніяк не зводилися до сфери суто правової. Прокурор, як стверджував В. Веретенніков, у точному й повному розумінні є очима короля, за допомогою яких король може стежити за правильністю ходу всього державного механізму.

Королівська влада безпосередньо була зацікавлена у запобіганні злочинам та їх переслідуванні: вищий орган державної влади за відсутності потерпілого сам виступає позивачем у справах кримінальних. Для цього урядова влада або звертається до адвокатського стану, або засновує особливу посаду державного обвинувача. Остання отримала назву «прокуратура».

У значній частині своєї історії прокуратура співпадає з адвокатурою. З­поміж адвокатів королі обирали деяких осіб для представництва на суді своїх інтересів, переважно фіс­кальних, і доручали їм ведення окремих справ порізно або всіх справ у певних судах; деякі з них займалися письмовою підготовкою і направленням справ, а інші виступали з усним захистом. Вони набиралися з адвокатської корпорації і після відставки поверталися до неї. За словами І. Я. Фойницького, «Історично … прокуратура вбачається молодшою сестрою адвокатури і належить до однієї з нею сім’ї». Адвокатів також мала і духовна влада у духовних судах.

Під час виконання цих обов’язків прокурор «завжди і в усьому» захищав інтереси королівської корони, більш того, він стежив, щоб будь­хто з вельмож самостійно не привласнював собі титули, не втручався у проблеми промислів і торгівлі, заснування університетів. Прокурор спостерігав за призначенням королівських чиновників, оцінюючи, наскільки вони задовольняють встановленим вимогам, за справами релігії та церкви, щоб і тут не порушувалися інтереси корони.

Прокурор також мав право вникати в діяльність по здійсненню судової процедури.

При цьому значне місце в діяльності прокуратури Франції, як, утім, надалі і Росії, до складу якої входила Україна, посідала повинність фіскалату, тобто забезпечення інтересів скарбниці (фіску). Оскільки суд у той час був одним із головних джерел стягнення податків, прокурор мав піклуватися про те, щоб доводити всілякі проступки громадян до відома суду, а також про вигідне для держави судове рішення.

Так у Європі тривало до великої французької революції, під час якої у Франції інститут «людей короля» було скасовано. Їх місце займають королівські комісари, на котрих з 1792 р. було покладено й підтримання обвинувачення перед судом.

Указом від 27 квітня 1722 р. Петром I було засновано російську прокуратуру. Перед нею ставилася мета здійснення контролю за дотриманням законності в діяльності центральних і місцевих органів державної влади. Генерал­прокурора Петро І визначив «оком государевим» і «стряпчим про справи державні». Генерал­прокурор безпосередньо наглядав за тим, щоб вищий державний орган — Сенат, розглядаючи всі справи, що належать до його компетенції, діяв у суворій відповідності з регламентами та імператорськими указами. Його було наділено повноваженнями й у сфері правотворення: він пропонував Сенату приймати укази з питань, які не врегульовані правом. Йому підпорядковувалися обер­прокурор, прокурори колегій Сенату, провінцій при надвірних судах. Генерал­прокурор підпорядковувався тіль­ки імператору. На прокуратуру покладалося також постійне спостереження (нагляд) за відповідністю законам діяльності та рішень піднаглядних їй органів і установ. У разі виявлення порушення законів прокурори пропонували їх усувати й опротестовували незаконні рішення. На них покладалися також спостереження за інтересами скарбниці та нагляд за арештантськими справами.

Після Петра I прокуратура двічі фактично ліквідовувалася, потім її було відновлено імператрицею Єлизаветою Пе­трів­ною і сформовано як установу наглядового типу при Катерині II. Під час її правління завершилося формування вертикальної ієрархічної прокурорської системи від центру до повіту. На губернського прокурора (котрий вважався вже «оком генерал­прокурора в губернії») та підпорядкованих йому прокурорських працівників покладалися такі завдання: збереження «цілісності влади, встановлень та інтересу імператорської величності», спостереження, «щоб ніхто не збирав із народу заборонених зборів», викорінення «усюди шкідливих хабарів». Вони повинні були дивитися і невтомно піклуватися про збереження будь­якого порядку, встановленого законами, в діяльності губернських і повітових органів, у тому числі судів, перевіряти відповідність законам прийнятих ними рішень. Нижча ланка прокуратури наглядала за тим, щоб «у повіті нічого супротивного владі, законам, установам і повелінням імператорської величності не відбувалося». Прокурори охороняли в суді інтереси «осіб безпомічних» (наприклад, глухонімих, неповнолітніх тощо). На них покладалося запобігання порушенням законів, вжиття заходів щодо припинення порушень, опротестування незаконних актів.

Укладачі Судових статутів (1864 р.) при вирішенні питання про прокуратуру орієнтувалися на західноєвропейські зразки. Унаслідок цього змінився «тип» російської прокуратури: з установи наглядової вона була перетворена в основному на орган кримінального переслідування. Однак невірно було б стверджувати, що діяльність пореформеної прокуратури зводилася до підтримання державного обвинувачення в суді, а сама вона була звичайним структурним підрозділом міністерства юстиції або елементом судової системи. Дійсно державне обвинувачення (або кримінальне переслідування) розумілося в той час як уся обвинувальна діяльність прокуратури, від порушення кримінальної справи до підтримання обвинувачення в суді. Після реформи зберігалася єдина ієрархічна система органів прокуратури, що підпорядковувалися генерал­прокурору (його функції покладалися на міністра юстиції). Прокурори перебували при «судах», але ніякою мірою не були їм підконтрольні. Навпаки, прокурор спостерігав за дотриманням судами правил їх устрою й діловодства, брав участь у «розгляді дисциплінарних справ судових працівників і опротестовував рішення по них, направляв свої характеристики на суддів міністру юстиції».

Закон підпорядковував прокурору поліцейське дізнання, покладав на нього спостереження за провадженням досудового слідства, в якому поєднувалися керівництво діями судового слідчого та нагляд за законністю його дій і рішень. Прокурор приносив касаційні й апеляційні протести на вироки судів, наглядав за виконанням вироків. При розгляді судами цивільних справ прокуратура виконувала тільки законоохоронну функцію. Прокурори наглядали за дотриманням законності у місцях ув’язнення. За прокурором зберігалося право брати участь у засіданнях губернських органів.

Після Жовтневої революції 1917 року в Росії прокуратуру ліквідували, проте вже в 1922 р. її було відновлено. Вона стала прокуратурою «змішаного» типу, в рамках якої було поєднано функції дореформеної й пореформеної прокуратури — нагляд за виконанням законів і кримінальне переслідування, які було пристосовано до нових умов. Прокуратура створювалася як єдина централізована система з підпорядкуванням нижчих прокурорів лише вищим і Генеральному прокуророві.

Проголосивши незалежність, Україна першою серед колишніх республік СРСР 5 листопада 1991 р. прийняла Закон України «Про прокуратуру», який було введено в дію 1 грудня 1991 р. Саме цей день відзначається як День працівників прокуратури. Цей Закон був одним з перших актів націо­нального законодавства. У складних соціально­економічних і політичних умовах Генеральна прокуратура України і підпорядковані прокурори твердо стояли і стоять на позиціях утвердження принципів верховенства права і законності, використовують свої повноваження для захисту прав і свобод людини, інтересів держави й суспільства. Керуючись лише законом, вони протистоять спробам різних політичних сил використати прокуратуру в егоїстичних інтересах окремих груп і осіб, вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відпо­ві­даль­ності осіб, які вчинили правопорушення.

Протягом останніх років чимало зроблено для вдосконалення правових засад функціонування прокуратури. Найважливішою рисою її конституційного статусу є те, що прокуратура України й надалі залишається незалежною від інших структур, автономною системою державної влади, на яку покладено важливі функції, що пов’язані із стримуванням злочинності й покращанням стану правопорядку в суспільстві. З цією метою керівництво Генеральної прокуратури України вживає необхідних організаційних заходів, спрямованих на підвищення ефективності нагляду та реалізації інших функцій прокуратури, здійснює структурні зміни в системі прокурорських органів, посилюючи вимогливість до прокурорських кадрів щодо виконання ними свого державного обов’язку