2. Поняття прокуратура, її місце в механізмі держави і в системі правоохоронних органів України

Прокуратура - єдина централізована система державних органів, які від імені України здійснюють нагляд за точним виконанням та єдиним застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх усунення і притягнення винних до відповідальності.

Прокуратура України - самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами та методами, які передбачено законом. Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади, які формуються та утверджуються в державі після прийняття нової Конституції. "Фундаментальні гілки влади - законодавча, виконавча та судова, які уособлюють єдину державну владу та її поділ, зовсім не виключають можливості існування інших функціонально самостійних правових інститутів. їх наявність визначається реальними потребами побудови правової держави і державно-правового життя суспільства в даний конкретний період, необхідністю демократичних форм контролю гілок влади у випадках, коли їх діяльність не відповідає принципам і положенням Конституції". Проголосивши незалежність, Україна першою серед колишніх республік СРСР 5 листопада 1991 року прийняла Закон України "Про прокуратуру", який було введено в дію 1 грудня 1991 року. Саме цей день відзначають як День працівників прокуратури.

Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено:

- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

- нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

- нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

У ст. 123 Конституції України передбачено, що організацію та порядок діяльності органів прокуратури визначає закон. Прийняття Верховною Радою Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" дозволило зняти низку дискусійних питань щодо конституційності деяких норм закону. Зміни в законодавстві, пов'язані з судово-правовою реформою, рішення Конституційного Суду України, накази Генерального прокурора України деталізують компетенцію прокуратури, але без нової редакції Закону "Про прокуратуру" гальмується процес подальшого реформування органів прокуратури.

Вступаючи до Ради Європи, наша держава взяла на себе зобов'язання змінити роль і функції прокуратури шляхом перетворення її в орган, який відповідатиме принципам цієї міжнародної організації (висновок і рекомендації Парламентської Асамблеї РЄ № 190 (1995) від 26 вересня 1995 року щодо вступу України).

Проте в цілому діяльність прокуратури України сьогодні ґрунтується на нормативному фундаменті, що поєднує, з одного боку, норми Розділу VII Конституції, які згідно з висновком Венеціанської Комісії, відповідають Європейським стандартам, а з другого - норми Перехідних положень Конституції, які відразу викликали застереження Ради Європи й тому передбачались як тимчасові, але продовжують діяти вже понад 7 років і не мають чітко визначеного обмеження в часі.

Невідповідність наявної моделі прокуратури Конституції України та міжнародним нормам і стандартам стосовно її ролі в демократичному суспільстві, насамперед щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина, зумовлюють необхідність імплементації конституційних і міжнародних норм у законодавство України, а також проведення відповідних змін щодо функціонального наповнення діяльності прокуратури.

Правоохоронна діяльність прокуратури є елементом утілення обов'язку держави з утвердження та забезпечення прав і свобод людини й несе на собі відбиток історичних традицій здійснення нагляду за виконанням правових норм. Попри все, сьогодні дієвий механізм органів прокуратури є одним з важливих чинників законності та правопорядку, сприяє реалізації принципу верховенства права.

Правовою основою організації і діяльності органів прокуратури є Конституція, Закон України "Про прокуратуру", кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, адміністративне, кримінально-виконавче, господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України, а також визнані Україною відповідні міжнародні договори й угоди.

Діяльність органів прокуратури спрямовано на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку й має своїм завданням захист від неправомірних посягань на:

1) закріплені Конституцією України незалежність республіки, суспільний і державний лад, політичну та економічну системи, права національних груп і територіальних утворень;

2) гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права й свободи людини та громадянина;

3) основи демократичного устрою державної влади, правовий статус місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Пріоритетним напрямом діяльності прокуратури є захист прав і свобод людини. Для цього прокуратура має обмежити неправомірну або таку, що межує з правопорушенням, дію певного кола державних органів і посадових осіб передбаченими законом засобами. При цьому органи прокуратури захищають у межах своєї компетенції права й свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак.

Оскільки в Україні визнається й діє принцип верховенства права, то цілком природно, що функціонування прокуратури як державного інституту, діяльність її посадових осіб підпорядковано тільки нормативно-правовим актам. Принцип верховенства права передбачає визначальну, провідну роль права в співвідношенні права й політики, права та ідеології, права й економіки.

Слід зазначити, що неправомірні рішення, дії чи бездіяльність прокурорів можуть бути оскаржені в судовому порядку. Суд не може відмовити в правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважає, що її права й свободи порушено чи порушуються, створено перепони для їх реалізації чи мають місце утиски прав і свобод (у тому числі з боку органів прокуратури). У Законі України "Про прокуратуру" (ст. 6) закріплено принципи організації та діяльності прокуратури, де зазначено, що органи прокуратури України:

1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів нижчого рівня вищому;

2) здійснюють свої повноваження на основі додержання Конституції України та чинних на території нашої держави законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів;

3) захищають у межах своєї компетенції права й свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

4 ) вживають заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;

5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Суть принципу єдності полягає в тому, що кожний орган прокуратури, її посадові особи діють у межах своєї компетенції, виступаючи як представники єдиної системи прокурорських органів.

Це - важлива структурна ознака, оскільки внаслідок цього забезпечується єдність завдань, що стоять перед прокурорами різних рівнів, загальність методів, форм їх діяльності з основних напрямів роботи, а також засобів реагування на порушення закону. Здійснюючи нагляд за виконанням законів, органи прокуратури вживають заходів щодо усунення порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення, виходячи з єдності мети й завдань, що стоять перед прокуратурою.

Сувора підпорядкованість органів прокуратури по вертикалі, яка ґрунтується на принципі централізації прокурорської системи, є не лише фактором виконавської дисципліни, що само по собі важливо в діяльності прокуратури. Вона гарантує, що будь-який акт прокуратури має відповідати закону, наказам Генерального прокурора. Для скасування незаконного, необґрунтованого рішення, що його прийняв прокурор нижчого рівня, відповідному керівникові органу прокуратури надано право одноособове розв'язати це питання.

Незалежність прокуратури означає, що всі прокурори здійснюють свої повноваження незалежно від органів державної влади й самоорганізації населення, політичних партій і громадських об'єднань. Конституційний Суд України визнав, що зі способу призначення Генерального прокурора України на посаду та звільнення його з посади не випливають відносини підпорядкованості органів прокуратури України іншим органам державної влади, зокрема тим, які здійснюють повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України.

Принцип гласності в діяльності прокуратури характеризується тим, що органи прокуратури виконують покладені на них завдання гласно, інформуючи громадян, а також органи державної влади про результати своєї роботи, про стан і додержання законів органами й установами, щодо яких прокуратура здійснює наглядові функції. Цим прокуратура зміцнює правовий порядок, запобігає порушенню прав і свобод людини, сприяє формуванню громадської думки щодо засудження правопорушень і осіб, які їх скоїли, впливає на правосвідомість громадян, підвищуючи їх правову культуру.

Для ефективного виконання прокуратурою правозахисної ролі законодавством передбачено гарантії незалежності та повноваження, що значно відрізняють її від інших правоохоронних органів. Втручання органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, заборонено.

Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення.

Як втручання в здійснення прокурорського нагляду, розслідування злочинів кваліфікуються звернення народних депутатів України, депутатів органів місцевого самоврядування, посадових осіб, представників засобів масової інформації до прокурора з вимогою надати інформацію, що становить службову таємницю або .таємницю слідства, виконати чи не виконати конкретні наглядові чи слідчі дії або здійснити їх всупереч законові.

В Рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про запити народних депутатів України до прокуратури) зазначено, що народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури й прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками в конкретних справах із питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина (або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних : справах, під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства в конкретних кримінальних справах.

Передбачені законом повноваження прокурора брати участь у засіданнях органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів самоорганізації населення є одним із важливих проявів особливого статусу прокуратури в здійсненні наглядових функцій. Разом з тим встановлено заборону прокурору входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних радами або їх виконавчими органами.

Отже, посідаючи не підпорядковане місце в системі поділу державної влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на захист передбачених законом прав і свобод громадян та інтересів держави від неправомірних посягань, утвердження принципу верховенства права.

8- Структура наглядових правовідносин

Теорія та практика прокурорського нагляду виробила ряд понять і термінів, що використовуються в наукової, навчальної та практичної діяльності. Не всі з них вченими і практиками сприймаються однозначно, і це певною мірою негативно позначається на ефективності прокурорського нагляду. Тому необхідною умовою міцного засвоєння навчального курсу є освоєння термінології прокурорського нагляду.

Докорінно для всіх інших є поняття прокурора. Прокурор - це фізична особа, яка перебуває на постійній чи тимчасовій службі в органах прокуратури, прийняте на роботу в порядку, встановленому Федеральним законом "Про прокуратуру Російської Федерації" (далі - Закон про прокуратуру), і виконує посадові обов'язки, передбачені тим же законом і наказом вищестоящого прокурора. Поняття "прокурор" - збірне, що узагальнює. У вузькому сенсі під ним розуміються керівники прокуратур: Генеральний прокурор Російської Федерації, прокурорсуб'єкта Федерації, прокурор міста, прокурор району, прокурор спеціалізованої прокуратури. У широкому сенсі під цим поняттям маються на увазі не тільки вищеназвані прокурори, а й заступники Генерального прокурора РФ, його радники, старші помічники, помічники, помічники з особливих доручень, заступники і помічники всіх нижчестоящих прокурорів - керівників прокуратур, помічники прокурорів з особливих доручень, старші помічники , старші прокурори і прокурори, старші прокурори-криміналісти та прокурори-криміналісти управлінь та відділів, що діють у межах своєї компетенції.

Крім прокурорів у системі прокуратури працюють прокурорські працівники. До них відносяться працівники органів і установ прокуратури, які мають класні чини (військові звання - в органах і установах військової прокуратури). Прокурорськими працівниками зазвичай є наукові та педагогічні працівники установ прокуратури і деякі інші працівники підрозділів органів та установ прокуратури.

Прокурорський нагляд - це поняття, яке, як уже зазначалося, характеризує: 1) основну функцію прокуратури як самостійний і специфічний вид державної діяльності федеральної державної служби; 2) галузь юридичної науки; 3) навчальну дисципліну.

Прокуратура як федеральний державний орган здійснює ряд функцій (нагляд, розслідування злочинів, участь у розгляді справ судами, участь у правотворчої діяльності, координацію боротьби із злочинністю та ін), найважливішим з яких є нагляд за дотриманням Конституції РФ і виконанням законів. У юридичній літературі і на практиці вживання поняття прокурорський нагляд стосовно діяльності прокурора на увазі проведення перевірокточності дотримання Конституції РФ і виконання вимог всіх законів, що діють на території РФ і кожного з них в кожному конкретному випадку.

Прокурорський нагляд як галузь юридичної науки означає суму знань про законодавство, що регулює діяльність прокурорів по здійсненню нагляду, формах, засоби й методи його здійснення, закономірності розвитку суспільних відносин у сфері здійснення нагляду, проблеми ефективності цієї діяльності і т. д. Як наука прокурорський нагляд тісно пов'язаний з такими галузями юридичної науки, як кримінальний, цивільний і арбітражний процес, криміналістика і рядом інших.

Прокурорський нагляд як навчальна дисципліна є частиною освітніх програм вищих і середніх юридичних навчальних закладів. За змістом і структурі навчальна дисципліна прокурорський нагляд ділиться на загальну і особливу частини. У загальній частині зазвичай розглядаються питання про завдання та принципи прокурорського нагляду, про систему органів прокуратури, повноваження прокурорів і т. д. Змістом особливої частини є інформація про особливості здійснення прокурорського нагляду в окремих напрямках, специфіку реагування прокурора на різні види правопорушень.

Предмет прокурорського нагляду. Прокурорський нагляд як вид державної діяльності (федеральної служби), галузь юридичної науки і навчальна дисципліна має розрізняти предмети, які в теорії нерідко плутають або необгрунтовано ототожнюють. Відповідно до завдань цього курсу нами буде розглянуто лише предмет прокурорського нагляду як виду державної діяльності. У цьому випадку під предметомпрокурорського нагляду слід розуміти сферу суспільних відносин, на регулювання якої спрямована діяльність прокурора. Із самої суті прокурорського нагляду випливає, що діяльність прокурора спрямована на регулювання суспільних відносин, пов'язаних з дотриманням Конституції РФ і виконанням вимог законів. Оскільки дотримання Конституції РФ і вимог законів обов'язкове для всіх юридичних і фізичних осіб, на яких вони поширюються, то предметом прокурорського нагляду слід вважати дотримання Конституції РФ і виконання законів юридичними та фізичними (посадовими) особами.

Перелік цих осіб визначено в п. 2 ст. 1 Закону про прокуратуру. З тексту цієї статті випливає, що в предмет прокурорського нагляду не входить виконання законів вищими органами представницької і виконавчої влади РФ. Обмежено предмет нагляду і в частині виконання законів судовими органами.

Об'єкти і суб'єкти прокурорського нагляду. Ці два понятіятесно пов'язані між собою, хоча й істотно розрізняються за змістом. На практиці, так і в юридичній літературі нерідкі випадки неправильного застосування кожного з них, коли об'єкт називають суб'єктом і - навпаки. Під об'єктом прокурорського нагляду слід розуміти підприємства, установи, організації та інші юридичні особи, у яких проводяться прокурорські перевірки виконання законів. Як приклад можна назвати будь-федеральне міністерство, орган виконавчої або законодавчої влади суб'єкта РФ, орган місцевого самоврядування. Суб'єктом прокурорського нагляду слід вважати учасника прокурорсько-наглядової діяльності. Їм єпрокурор (у вузькому і широкому сенсі цього слова), що проводить перевірку виконання законів юридичною або фізичною особою (об'єктом нагляду). У прокурорсько-наглядових відносинах можуть брати участь одночасно кілька об'єктів і суб'єктів нагляду. Так, виконання законів може перевірятися одночасно на кількох об'єктах (контрольні, бухгалтерські та інші підрозділи одного міністерства) декількома прокурорами.

Повноваження прокурора - це обсяг прав і обов'язків, якими має в своєму розпорядженні прокурор для здійснення своїх наглядових функцій. Основні повноваження визначені в Законі про прокуратуру. Для здійснення нагляду в різних напрямках законом визначаються різні за обсягом та змістом повноваження прокурора. Так, для здійснення нагляду за виконанням законів і законністю видаються актів у ст. 22 Закону про прокуратуру визначені такі повноваження, як вимога від керівників та інших посадових осіб подання необхідних документів, матеріалів, статистичних та інших відомостей та ін Для здійснення нагляду за виконанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і попереднє слідство, прокурору надано повноваження скасування незаконних рішень названих органів і ряду інших (ст. 30 Закону про прокуратуру). Ряд повноважень прокурора визначається не тільки Законом про прокуратуру, а й кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним законодавством РФ та іншими федеральними законами.

Правові засоби прокурорського нагляду. Це поняття тісно пов'язане з попереднім поняттям повноважень прокурора. Нерідко й у літературі, і на практиці вони без достатніх підстав розуміються як рівнозначні.Різниця між ними полягає в тому, що в Законі про прокуратуру визначаються повноваження прокурора при здійсненні нагляду, проте прокурор не тільки здійснює нагляд, але і виконує інші функції. Прокурорський нагляд як вид державної діяльності здійснюється шляхом проведення різного роду дій, у числі яких є передбачені законом, але є і законом не регульовані (одержання відомостей із засобів масової інформації, бесіди, аналіз різних даних; організаційні заходи та ін.) До правовим засобам прокурорського нагляду відносяться тільки ті, які надані прокурору Законом про прокуратуру або іншим федеральним законодавством для здійснення нагляду. Вони носять процесуально значимий характер. У застосуванні цих правових засобів з метою виявлення та усунення правопорушень і полягає суть прокурорського нагляду.

Правові засоби прокурорського нагляду становлять частину наданих прокурору Законом про прокуратуру повноважень. За своїм змістом вони можуть бути розділені на кошти виявлення правопорушень та засоби усунення та попередження правопорушень.

Акт прокурорського реагування. Це - широко поширене в теорії та практиці прокурорського нагляду поняття, що означає закріплене в спеціальному документі рішення прокурора, за допомогою якого він реагує на виявлені внаслідок застосування правових засобів нагляду правопорушення. Так, виявивши незаконний правовий акт, прокурор застосовує таке правове засіб, як опротестування. Матеріальним вираженням цього правового засобу є протест, в якому вказується, який акт не відповідає закону та якомусаме, викладаються вимоги прокурора про скасування (повної або часткової) незаконного акту.

Методика прокурорського нагляду. Прокурорський нагляд, як зазначалося вище, полягає у застосуванні передбачених Законом про прокуратуру і іншим законодавством правових засобів. Закон не дає, та й не може дати, обов'язкових рекомендацій про те, які з цих засобів і в яких конкретних випадках необхідно застосовувати з метою виявлення та усунення різного виду правопорушень. Такі рекомендації виробляються в результаті наукової діяльності і в процесі практики прокурорського нагляду. Найбільш ефективні з них, апробовані на практиці, закріплюються в наказах і вказівках Генерального прокурора РФ, а також у методичних посібниках, розробках, рекомендаціях і методичних листах органів прокуратури.

Сукупність 'таких науково обгрунтованих і перевірених на практиці методів і прийомів (способів) застосування правових засобів становить методику прокурорського нагляду. Складові її методичні рекомендації мають різну ступінь конкретності. Одні з них визначають методи здійснення нагляду в цілому, методи забезпечення його ефективності і т. п. Інші носять більш приватний характер. Вони визначають методику нагляду за виконанням окремих видів законів. Відповідно до цього можна розрізняти загальну методику прокурорського нагляду і приватну методику прокурорського нагляду.

Тактика прокурорського нагляду. Завдання, що стоять перед прокуратурою завдання, в тому числі щодо виявлення та усунення порушень законів, прокурор вирішує, застосовуючи різні правові засоби. Кожне з них можебути застосоване за допомогою різних методів, прийомів і способів. Прийоми і методи застосування одного і того ж правового засобу (наприклад, отримання пояснення від посадової особи) можуть відрізнятися в залежності від виду об'єкта, характеру правопорушення, конкретної обстановки, власного досвіду роботи прокурора й від багатьох інших факторів. Більш того, прийоми, застосовувані в ході, наприклад, перевірки одного виду законів, можуть виявитися нерезультативними при проведенні перевірки іншого виду правових актів. Тому в теорії та практиці прокурорського нагляду вироблена сукупність найбільш оптимальних прийомів і способів застосування конкретних правових засобів з метою вирішення завдань прокурорського нагляду з урахуванням конкретних умов і обставин. Така сукупність прийомів та способів застосування правових засобів і називається тактикою прокурорського нагляду.

9-Завдання ПУ

Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне

утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має

своїм завданням захист від неправомірних посягань:

1) закріплених Конституцією України ( 254к/96-ВР )

незалежності республіки, суспільного та державного ладу,

політичної та економічної систем, прав національних груп і

територіальних утворень;

2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та

міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних,

особистих прав і свобод людини та громадянина;

3) основ демократичного устрою державної влади, правового

статусу місцевих Рад, органів самоорганізації населення.

10-Взаємодія з іншими гілкам влади

Конституційні зміни щодо функціонального спрямування прокуратури України знову привернули увагу юридичної громадськості до питання про її місце в системі органів державної влади. Нині прокуратура в нашій державі не належить до жодної з гілок державної влади.

Оберіть зручний розмір тексту:

Розвиток наукових поглядів на цю проблематику свідчить про прагнення вчених і практиків «прив’язати» прокуратуру до однієї з визначених у тріаді гілок влади. Так, В. Ломовський [5, с. 34] вважає, що прокурорський нагляд є продовженням законодавчої функції держави. Він посилається на відомий вислів Ш. Монтеск’є про те, що у вільній державі влада має право і повинна розглядати, як саме виконуються створені нею закони. Таким уповноваженим повіреним влади, на думку В. Долежана, є прокурор, який не є самостійним владним органом, а діє за її дорученням та під контролем [2, с. 44]. В. Клочков та В. Рябцев стверджують, що прокуратура діє від імені вищого органу державної влади і це «має бути закріплено в Конституції та організаційно оформлено» [3, с. 41]. Проте ці погляди надалі не було підтримано.

Багато правників вважають, що прокуратура має увійти до складу судової влади, повернутися туди, звідки вона вийшла, тобто до суду. Ця ідея не нова, оскільки під час проведення судової реформи 1864 року прокуратура отримала статус, який М. Муравйов охарактеризував як «постійне державне управління, що складається з ієрархічної системи одноособово діючих посадових осіб, покликаних за службовим обов’язком бути у відведеній їм переважно судовій галузі представниками публічних інтересів та органами уряду. Діючи у такий спосіб, прокуратура займалася переслідуванням публічних злочинів...» [6, с. 2].

Важливо звернути увагу на те, що спроби віднести прокуратуру до судової влади робилися і на законодавчому рівні. Так, у проекті Конституції України, винесеному на всенародне обговорення постановою Верховної Ради  від 1 червня 1992 року, розділ про прокуратуру навіть було вже віднесено до глави 21 «Судова влада». Але згодом законодавець відмовився від такого позиціонування прокуратури.

Доцільно ознайомитися з досвідом інших країн, зокрема Російської Федерації. У главі 7 Конституції 1993 року «Судова влада» вміщено статтю 129, відповідно до якої прокуратура РФ становить єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчих прокурорів вищим та Генеральному прокурору РФ.

Висловлювалися пропозиції зробити прокуратуру органом президентської влади, бо її наглядові функції дуже близькі до функцій Президента, а повноваження прокуратури мають допомагати Президенту реалізовувати свої права. Така позиція вочевидь ускладнює додержання принципу розподілу влади, спрямована на концентрацію в руках Президента, по суті, необмеженої контрольно-наглядової влади. До того ж місце Президента в системі розподілу державної влади також залишається невизначеним.

Майже не дискутується питання про приналежність прокуратури до виконавчої гілки влади. І це є безперечним, оскільки підпорядкування прокуратури виконавчій, так само як і судовій владі, може зруйнувати систему стримувань і противаг, що склалася в державі.

Існує також концепція визнання прокурорсько-наглядової діяльності самостійним видом державної діяльності, «четвертою владою». Як зазначає С. Березовська, вперше з обґрунтуванням цієї точки зору виступив 1940 року Г. Петров, який розглядав діяльність держави як єдність чотирьох самостійних форм: законодавчої, виконавчо-розпорядчої, судової та прокурорського нагляду [1, с. 15]. Отже, очевидну розбіжність у кількості форм державної діяльності та видів влади цілком можна подолати за рахунок визнання прокурорської діяльності відповідною (четвертою) гілкою державної влади. Спробуймо розібратися, наскільки переконливими є такі твердження.

У цьому контексті нині науковці виокремлюють такі ознаки гілки державної влади:

1) кожна гілка влади передбачає існування особливих спеціальних та однорідних державних органів, що мають своє місце у цілісному державному апараті та виконують певну роботу з управління державою;

2)  державні органи кожної гілки влади є самостійними, виконуючи свої специфічні завдання, вони не підпорядковуються жодним іншим органам;

3) важлива ознака гілки влади – її структурування: це не просто сукупність органів, а структура у державному механізмі;

4) гілка влади – організаційно-юридична трансформація певної функції державного апарату щодо управління в суспільстві;

5) кожній гілці влади притаманні специфічні форми, методи та процедури діяльності. У підсумкові, гілка державної влади визначається як уособлена організаційно-функціональна структура у цілісному механізмі здійснення державної влади.

Наведені ознаки притаманні прокурорській владі, яка за функціональними ознаками уособлює в собі державну владу, складається з централізованої ієрархічної системи спеціалізованих однорідних органів з підпорядкуванням Генеральному прокурору; органи прокуратури діють самостійно та незалежно від інших гілок державної влади; вони структуровані у державному механізмі і є одним із чинників забезпечення системи стримувань та противаг; прокурорська діяльність має специфічні форми, методи та процедури, визначені законом.

Важливим аспектом дослідження місця та особливостей прокуратури серед органів державної влади є проблема взаємовідносин органів прокуратури з іншими гілками влади.

Відносини прокуратури з Президентом і найвищим представницьким органом України характеризуються за критеріями підзвітності й підконтрольності прокуратури. Після внесення 12 липня 2001 року змін і доповнень до Закону «Про прокуратуру» це питання залишилося невирішеним, оскільки про можливість здійснення контролю за прокуратурою з боку парламенту не зазначено ні в нормах Конституції, ні в положеннях цього закону. Не покладено такі обов’язки й на Президента. Певний контрольний вплив на прокуратуру уможливлюється спільним рішенням Президента та Верховної Ради про призначення Генерального прокурора й можливість висловлення йому недовіри парламентом, що тягне за собою відставку Генерального прокурора. Проте запроваджене згаданим  законом інформування Генеральним прокурором Верховної Ради про стан законності не може розглядатися як вияв такої підконтрольності. Чинне законодавство виключає також будь-які форми контролю за діяльністю прокуратури з боку народних депутатів, що, зокрема, випливає з рішення Конституційного Суду від 14 квітня 2000 року. На думку М. Косюти, можливість розгляду звернень депутатів із конкретних справ залежно від важливості інформації, яка в них міститься, доцільно залишити на розсуд прокурорів.

Косюта [4] аргументує запровадження «одноканальної» системи контролю за прокуратурою та підзвітність Генерального прокурора. З огляду на унікальний правовий статус Президента як гаранта додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина саме на нього доцільно покласти цей контроль. Пропонуємо закріпити в майбутньому законі про прокуратуру таку норму: «Генеральний прокурор України є підзвітним і підконтрольним лише Президентові України. Він зобов’язаний щороку подавати Президентові України звіт про стан правопорядку та вжиті прокуратурою заходи щодо його зміцнення». У цьому сенсі необхідно підтримати наведені в юридичній літературі пропозиції про покладення на прокуратуру обов’язку здійснювати нагляд за додержанням нормативних указів Президента.

Актуальним є питання про вдосконалення порядку призначення й звільнення Генерального прокурора. Він має призначатися Президентом на строк повноважень останнього. Право дострокового звільнення також має належати Президентові, але за згодою Верховної Ради, що слугувало б додатковою гарантією незалежності Генпрокурора під час реалізації його повноважень. Верховну Раду доцільно позбавити права відправляти Генерального прокурора у відставку шляхом висловлення йому недовіри через відсутність її критеріїв. Правом порушувати щодо нього кримінальну справу доцільно наділити Вищу раду юстиції, а розслідування справи довірити призначеному нею спеціальному слідчому (або слідчим), який не працює на відповідній посаді у правоохоронних органах. Слід надати Президентові право зупиняти повноваження Генерального прокурора у зв’язку з порушенням проти нього кримінальної справи.

Водночас взаємодія прокуратури з органами виконавчої влади здійснюється шляхом участі прокурорів у пленарних засіданнях рад, засіданнях постійних комісій. Чинна редакція Закону про прокуратуру не передбачає права прокурора брати участь в опрацюванні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням і в роботі з роз’яснення законодавства. Це не треба розцінювати як заборону прокурорам займатися цією діяльністю, оскільки вона природно вписується у взаємодію з органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування та сприяє реалізації прокуратурою її конституційних функцій.

Особливою формою взаємодії є координація прокуратурою діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, що дістала правову основу в чинній редакції (від 12 липня 2000 року) ст. 10 Закону про прокуратуру. У зв’язку з цим пропонується вилучити із закону ч. 3 ст. 29, де йдеться про узгодження прокуратурою дій правоохоронних органів. Правовідносини у цій сфері  визначаються як «організаційно-правоохоронні, багатосторонні відносини з участю прокуратури та інших правоохоронних органів, змістом яких є вироблення і реалізація спільних заходів у межах компетенції кожного з учасників, спрямованих на усунення й попередження злочинних проявів».

У відносинах між прокуратурою та судами потрібно виокремити такі напрями: 1) вплив судів на наглядову та іншу діяльність прокуратури; 2) вплив прокуратури на діяльність судів із здійснення правосуддя; 3) взаємодія прокуратури й судів під час реалізації спільних завдань зміцнення правопорядку. Стосунки судів і прокуратури мають будуватися за універсальною системою стримування й противаг.

Водночас не можуть бути предметом судового контролю процесуальні акти й дії, спрямовані на всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин правопорушень, якщо ними прямо не обмежуються законні права чи інтереси, зокрема, постанови про порушення кримінальних справ. Необґрунтованим втручанням у компетенцію прокуратури є надання суду права скасовувати постанови про відмову в порушенні й закритті кримінальних справ (статті 2361 та 2365 КПК), коли діяльність суду наближається до функції кримінального переслідування.

Особливий статус суддів як представників незалежної судової влади зумовлює певні особливості їх участі в координації діяльності правоохоронних органів. Не будучи ординарними учасниками координації, судді можуть взаємодіяти з прокуратурою та іншими правоохоронними органами у формах, що не обмежують їх незалежності, зокрема шляхом спільного обговорення актуальних проблем застосування законодавства.

Елемент упорядкованості у вирішення пов’язаних із цим питань було внесено змінами до ст. 122 Конституції відповідно до Закону України від 8 грудня 2004 року: установленням порядку, за яким Президент України не лише призначає Генерального прокурора на посаду за згодою парламенту, а й звільняє з посади в такому само порядку.

Ситуація, коли Генеральний прокурор змушений постійно балансувати між Президентом та парламентом і, по суті, перетворюється на заручника різних політичних сил, є неприпустимою. Адже доходить до того, що посаду Генерального прокурора дехто з політиків розглядає як розмінну монету під час розподілу урядових портфелів, попри ту істину, що Генеральний прокурор ніколи не належав і не належить до виконавчої влади.

Насамперед потрібно чітко вирішити, якщо не в Конституції, то у Законі «Про прокуратуру» питання про підзвітність і підконтрольність Генерального прокурора. Таку спробу зроблено в опрацьованому в Генеральній прокуратурі проекті закону «Про прокуратуру» в новій редакції. Відповідно до ст. 15 цього проекту система контролю за діяльністю прокуратури складається з парламентського, президентського і судового контролю. Зауважмо, що про останній можна було б окремо не згадувати, оскільки сфера його застосування досить чітко визначена в спеціальному законодавстві та стосується не лише прокуратури.

Формами парламентського контролю у ст. 16 проекту закону визначено: а) надання парламентом згоди на призначення та звільнення Генпрокурора Президентом; б) висловлення йому недовіри і, як наслідок, відставка з посади; в) щорічне заслуховування інформації про діяльність прокуратури, а також г) створення тимчасових спеціальних комісій і тимчасових слідчих комісій. А президентський контроль за діяльністю прокуратури має обмежуватися призначенням на посаду й звільненням Генерального прокурора та щорічним заслуховуванням його доповіді про діяльність прокуратури.

Слід зауважити, що призначення на посаду навряд чи можна розглядати як елемент контролю. Інша річ – звільнення Генерального прокурора з посади, в тому числі у формі його вимушеної відставки через ухвалення резолюції недовіри. Інформування парламенту і Президента про діяльність прокуратури також можна розглядати як контроль, оскільки ці процедури, пов’язані з різними формами відстежування стану справ у прокурорській системі і можуть бути підставою для певних організаційних висновків. Те саме стосується й діяльності тимчасових депутатських комісій. Та водночас неприпустимим є давання доручень і рекомендацій та висунення вимог щодо розслідування справ, прийняття наглядових та інших рішень процесуального характеру.

Конституційна доктрина деяких країн Латинської Америки (Нікарагуа, 1987 р.; Бразилії, 1988 р.; Колумбії, 1991 р. тощо) ґрунтується на існуванні чотирьох влад: додатково названо четверту владу, яка виходить від громадян і знаходить своє організаційне вираження у створенні спеціальних виборчих трибуналів (судів). Вони розглядають спори стосовно прямих виборів і діяльності особливих органів «виборчого регістру», що ведуть облік виборців. Є положення про контрольну владу (у деяких країнах Латинської Америки, Азії), за яким запроваджено посаду генерального контролера (генерального державного аудитора) й створено підпорядковані йому органи, а також  так зване публічне міністерство (на зразок прокуратури в інших країнах) тощо.

Конституція Венесуели поділяє державну владу на п’ять гілок: законодавчу, виконавчу, судову, виборчу та громадянську. До останньої належить і Публічне міністерство, яке діє на зразок прокуратури і входить до складу Моральної республіканської ради. Моральна республіканська рада та її органи відповідно до Конституції й законів запобігають, розслідують і карають у разі зазіхання на «публічну етику й адміністративну мораль».

Конституція Сполучених Штатів Америки покладає на вищий законодавчий орган – Конгрес – повноваження щодо прийняття федеральних законів, у тому числі й тих, що регулюють організацію й діяльність прокуратури на федеральному рівні.

В англійському законодавстві нині чинними є понад 60 норм, що визначають критерії злочинів, для початку переслідування за якими обов’язково необхідна згода директора Державної служби кримінального переслідування. Скарги на діяльність співробітників служби кримінального переслідування зазвичай розглядає старший співробітник відповідного офісу. Термін розгляду таких скарг має становити не більш як десять робочих днів.

Штат Державної (королівської) служби кримінального переслідування нині нараховує близько шести тисяч співробітників, які працюють у 98 офісах Англії та Уельсу. Понад дві тисячі з них мають звання баристерів та солісіторів. Щороку ця служба розглядає до 1,5 мільйона судових справ.

У Шотландії, на відміну від Англії та Уельсу, вже давно функціонує система органів публічного кримінального переслідування. Її очолюють лорд-адвокат і генеральний солісітор Шотландії, який є і його заступником, а на місцях їх представляють прокуратори-фіскали. Органи публічного кримінального переслідування на свій розсуд приймають рішення щодо доцільності направлення справи до суду й підтримання обвинувачення у справі, розслідування у якій було проведене поліцією. Найскладніші кримінальні справи розслідують прокуратори-фіскали. Обвинувачення у Верховному Суді підтримує генеральний солісітор Шотландії або помічники лорда-адвоката, а інколи в судах округів обвинувачення підтримують прокуратори-фіскали, які діють самостійно під час вирішення багатьох питань. Лорди-адвокати, генеральний солісітор та прокуратори-фіскали можуть брати участь і в процесах із цивільних справ, виступаючи на судових засіданнях.

11- 20-принципи

Варто зазначити, що жодна галузь законодавства України, тим паче прокурорсько-наглядова, не містить визначення поняття "принцип" або "засада". У спеціальній літературі, що відображає концептуальні погляди науковців-правників на ті чи інші явища, процеси, категорії містяться різні позиції також і щодо поняття прин­ципів взагалі, і щодо принципів прокуратури зокрема.

Не будемо аналізувати ці доволі чисельні наявні підходи до ро­зуміння принципів у праві, а виходячи із найбільш загальних ознак, яким вони повинні відповідати, будемо вважати, що принципи про­куратури - це керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в нормах права і якими узагальнюються відповідні прокурорсько-наглядові суспільні явища як відображення об'єктивної реальності та діючих у ній закономірностей.

Юридичні ознаки принципів (тобто їх спільне та відмінне від звичайних правових норм):

1. Принципи законодавчо закріплені в нормах права (в одній чи кількох).

2. Об'єктивність змісту, тобто принципи відображають об'єктивні закономірності суспільних відносин та представляють взаємообумовлений об'єктивний вираз волі держави, її політики щодо того чи іншого державно-суспільного явища.

3. Суб'єктивність форми, тобто вони виступають продуктом усві­домленої діяльності законодавця, який враховує наявні соціаль­но-історичні умови.

4. Специфічні наслідки їх недотримання або порушення, тобто наявність гарантій щодо них: юридичних, процедурних, мате­ріальних.

Система принципів організації та діяльності прокуратури України:

А. Законність.

Б. Принцип рівності у захисті прокуратурою прав та інтересів всіх суб'єктів незалежно від демографічних, антропологічних, соці­альних та інших ознак. По-іншому цей принцип називають "Прин­ципом демократизму".

В. Гласність.

Г. Публічність, тобто обов'язкове реагування наявними у прокура­тури засобами на будь-які порушення закону, незалежно від суб'єк­тів їх вчинення.

Ґ. Єдність і централізація прокуратури.

Д. Єдиноначальництво і колегіальність.

Е. Незалежність органів прокуратури.

Є. Принцип деполітизації.

Ж. Принцип заборони сумісництва у трудовій діяльності працівни­кам органів прокуратури. Аналогічно іншим юридичним наукам принципи прокуратури

можна поділяти за певними критеріями на види.

1. За первинним джерелом закріплення принципи прокуратури по­діляються на:

А. Конституційні або загальноправові (законність, демократизм).

Б. Галузеві, тобто безпосередньо передбачені Законом "Про про­куратуру" (єдність і централізація органів прокуратури, єди­ноначальництво і колегіальність, незалежність прокуратури).

В. Міжгалузеві, тобто закріплені і в Конституції, і в Законі чи інших нормативно-правових актах, що регламентують функціону­вання органів прокуратури (гласність, публічність, деполіти­зація, принцип заборони сумісництва в трудовій діяльності працівникам прокуратури).

2. За напрямом правового регулювання або за метою:

А. Організаційні (принцип централізації прокуратури). Б. Функціональні (демократизм, публічність, єдність прокурор­ської системи, єдиноначальність і колегіальність, принцип заборони сумісництва трудової діяльності, гласність). В. Комплексні або змішані (законність, незалежність, деполіти­зація).

Видається, що принципи прокуратури можна класифікувати ще й за такими підставами, зокрема, як за об'єктом чи предметом спря­мування, за суб'єктом реалізації, за способом забезпечення (тобто залежно від виду гарантій забезпечення принципів) тощо.

Однак, найрозповсюдженішою є класифікація принципів про­куратури залежно від мети їх дії:

ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ - норми щодо законодавчого закріплен­ня цієї засади містяться в Конституції України (ст. 6, ч.2) і в Законі (ст.З, ч.1 ст.4, ст.5, п.2; ст.6 та ін.). Зокрема в Конституції закріплено положення, згідно з яким органи влади (а прокуратура виступає різновидом таких) здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і у відповідності до законів України.

Цей принцип є комплексним, загальноправовим і стосовно про­куратури засвідчує той факт, що її діяльність має підзаконний ха­рактер і визначається законом.

Здійснюючи свої повноваження, функції, кожний прокурор, по­чинаючи від Генерального, застосовуючи закон до його порушників, діє на підставі закону. А це означає:

- відповідність законові приводів і підстав прокурорського на­гляду;

- відповідність закону форм, методів та актів прокурорського нагляду;

- у ході здійснення наглядових та інших функцій неприпустимо діяти, керуючись "особистим наглядом", обумовленим "інтере­сами справи", "доцільністю або недоцільністю" застосування того чи іншого закону.

Принцип законності в організації та діяльності органів проку­ратури також вимагає, щоб видання Генеральним прокурором на­казів, розпоряджень та інших нормативних актів відбувалось без жодних відступів від Конституції та законів держави.

Цей принцип є "мірою мір" всіх інших принципів, адже пору­шення будь-якого з них означає порушення принципу законності.

ПРИНЦИП ГЛАСНОСТІ закріплений у п.5 ст. 6 Закону. Це функ­ціональний міжгалузевий принцип, згідно з яким органи прокуратури діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Реалізація цього принципу характерна для здійснення нагляду майже у всіх його напрямах, хіба що за винятком нагляду за додер­жанням законів органами, діяльність яких є переважно негласною. Прокурорські перевірки, їх результати, у тому числі заходи щодо усунення виявлених порушень закону і притягнення винних до відпо­відальності, як правило, стають відомими усій громадськості. У ба­гатьох випадках прокурори використовують засоби масової інфор­мації, виступаючи у них з повідомленнями про виявлення порушень закону і вжиті у зв'язку з цим заходи або, надаючи відповідні мате­ріали кореспондентам.

Принцип гласності орієнтує прокурорів на те, щоб інформувати органи державної влади та населення про стан законності, привер­тати увагу до її проблем, вирішення яких вимагає зусиль не лише від органів прокуратури, а й від всього українського суспільства.

Для реалізації принципу гласності ч.1 ст.2 Закону передбачає щорічне інформування Верховної Ради України Генеральним про­курором про стан законності та правопорядку у державі та про ви­конану роботу щодо її зміцнення.

У Генеральній прокуратурі, для більш ефективної реалізації прин­ципу гласності, наказом Генерального прокурора № 1 від 5.01.2000 р. створено на правах самостійного відділу прес-центр. А ще раніше, наказом № 6 від 6.10.1998 р. "Про заходи щодо поглиблення ділових зв'язків із засобами масової інформації1" зобов'язано прокурорів усіх рівнів періодично і систематично аналізувати та здійснювати прак­тичні заходи, спрямовані на розширення та підтримання тісних діло­вих зв'язків із засобами масової інформації, домагатись регулярного висвітлення в них питань, пов'язаних з неухильним виконанням про­куратурою обов'язків, покладених на неї Конституцією України.

Принцип гласності не є абсолютним, оскільки, як це передба­чено ч.4 ст.7 Закону, має певні обмеження. Вони пов'язані з потре­бою дотримання конституційного права громадян на особисту і сі­мейну таємницю (ст.ст.29, ЗО, 32 Конституції), а також вимог законів, що охороняють військову, комерційну, лікарську, слідчу таємницю та таємницю сповіді тощо.

ПРИНЦИП ДЕМОКРАТИЗМУ означає захист прокуратурою прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом.

Демократизм - загальноправовий принцип держави, закріпле­ний у ст.ст. 1, 24 та ін. статтях Конституції, за якими Україна є де­мократичною і правовою державою, у якій всі її громадяни мають перед законом рівні конституційні права і свободи, які не можуть ніким обмежуватись за ознаками раси, кольору шкіри, статі, по­літичних чи релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Природно, що прокуратура України, одним із завдань діяльності якої є захист від посягань на права і свободи громадян, сприяє ре­альній реалізації згаданої демократичної рівності у повсякденному житті суспільства.

Демократизм прокурорської діяльності - це здійснення цієї діяль­ності в інтересах народу України, від його імені і на засадах рівності всіх перед законом.

ПРИНЦИП ПУБЛІЧНОСТІ прокурорської діяльності є галузевим функціональним принципом. Буквально він сформульований у п. 4 ст. 6 Закону "Про прокуратуру" як принцип вжиття заходів до усу­нення порушень закону, від кого б вони не виходили.

Прокуратура України як державний публічний орган, виходячи з обов'язку, а не бажання окремих осіб чи організацій, завжди і не­ухильно повинна вживати усі передбачені законом, можливі за кон­кретних умов, заходи щодо виявлення і своєчасного усунення по­рушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ ПРОКУРОРСЬКОЇ СИСТЕМИ І ПРОКУРОР­СЬКОГО НАГЛЯДУ. Закріплений п.1 ст.6 Закону - комплексний галу­зевий (організаційно-функціональний) принцип, сутність якого по­лягає в тому, що кожна ланка прокурорської системи, кожен прокурор діє в межах своєї компетенції, виступає як представник єдиної сис­теми прокурорських органів, зберігаючи передбачену законом са­мостійність у прийнятті рішень.

Українська прокуратура єдина, тобто не поділяється (за ана­логією до більшості державних органів) на вищі, центральні, місцеві. Наглядова діяльність кожного прокурора становить органічну час­тину діяльності всієї прокуратури.

Принцип єдності прокурорського нагляду діє у всіх сферах і на всіх рівнях його організації. У відповідності з ним:

1) перед усіма прокурорами стоять спільні та єдині завдання щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів усіма піднаглядними об'єктами і суб'єктами;

2) усі прокурори, незалежно від рівня ланки прокурорської системи, в якій вони перебувають, наділені, в основному, однаковими за характером повноваженнями. Характер цих повноважень зале­жить не від рангу прокурора, а від сфери їх використання;

3) наявна єдність принципів в організації та діяльності всіх органів прокуратури;

4) єдині засоби прокурорського нагляду та діяльності;

5) єдине законодавство;

6) єдине керівництво органами прокуратури.

Із принципом єдності тісно пов'язаний ПРИНЦИП ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ, який означає, що підпорядкованість органів прокуратури відбувається тільки по вертикалі - кожен ниж­чий за рангом прокурор підпорядкований вищому, а всі прокурори - Генеральному прокурору України. Подвійного підпорядкування, тоб­то і по горизонталі, а також місцевим чи центральним органам вла­ди, немає.

Цей принцип визначає:

1) систему органів прокуратури, їх ланок;

2) компетенцію прокурорів у здійсненні нагляду за додержанням законів;

3) верховенство Генерального прокурора стосовно підпорядкованих йому прокурорів кожної ланки прокурорської системи у здійсненні нагляду за законністю і на певній території, і щодо кола орга­нізацій та осіб;

4) порядок призначення прокурорів та дострокового їх звільнення із займаної посади. Усі прокурори (районів, міст, областей, спе­ціалізованих прокуратур тощо) призначаються і звільняються з посади Генеральним прокурором;

5) порядок притягнення прокурорських працівників до дисциплінар­ної відповідальності, присвоєння класних чинів чи військових звань (для оперативних працівників військової прокуратури) тощо.

Принцип централізації прокурорської системи дозволяє:

1) забезпечити оперативне керівництво всією законоохоронною ді­яльністю всіх ланок прокурорської системи і конкретизувати орга­нізацію роботи та відповідальність за неї підпорядкованих про­курорів;

2) всім підлеглим прокурорам звертатися в необхідних випадках до вищих за рангом прокурорів, аж до Генерального прокурора.

Окрім іншого зв'язок принципу централізації з попередньо роз­глянутим принципом єдності прокурорської системи та нагляду про­являється ще в тому, що кожен вищий за рангом прокурор має пра­во прийняти на себе прокурорські повноваження, якими наділені підлеглі йому прокурори. Підпорядкований прокурор зобов'язаний діяти в межах встановленої компетенції. Вийти за ці межі він може лише за дорученням керівництва у випадках, визначених законом.

ПРИНЦИП ЄДИНОНАЧАЛЬНОСТІ та КОЛЕГІАЛЬНОСТІ в проку­рорській діяльності означає таке становище, коли прокурор: А. Одноособово вирішує всі питання прокурорської діяльності свого рівня (компетенції).

В. Коли всі одноособові накази і розпорядження вищого за рангом є обов'язковими для підпорядкованих прокурорів. С. Коли вищий за рангом може одноособово змінити і скасувати (п.1 ст.6; ст.40 Закону) відповідні рішення підпорядкованих. 0. Призначення прокурора на посаду здійснюється одноособово наказом Генерального прокурора (з певною особливістю щодо призначення прокурора Автономної Республіки Крим, оскільки там це відбувається за погодженням з Верховною Радою Ав­тономної Республіки Крим).

Оцінюючи значення цього принципу, який є відносним, доречно зазначити, що єдиноначальність в прокурорській діяльності суттєво корегується наявністю у вищих ланках прокурорської системи ко­легій (ч.З ст.14; ч.З ст.16; ст.18 Закону), судження та рішення яких не тільки мають дорадчо-інформаційний характер, але й служать, певною мірою, гарантом проти можливих помилок суб'єктивного по­рядку в діях і актах прокурора, насамперед, вищих рівнів прокурор­ської системи. Так, колегії прокуратур розглядають найбільш важливі питання, що стосуються додержання законності, стану правопо­рядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів Генераль­ного прокурора, кадрових питань, заслуховують звіти підпорядко­ваних прокурорів, начальників структурних підрозділів та інших пра­цівників прокуратури. Рішення колегій доводяться до відома праців­ників органів прокуратури. В разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить в життя своє рішення, але зобов'язаний до­повісти про це Генеральному прокурору. Члени колегії можуть по­відомити свою думку Генеральному прокурору, що може бути під­ставою для розгляду цих розбіжностей на колегії Генеральної про­куратури України.

Діяльність колегій прокуратур, щоденні, щотижневі планові чи позапланові оперативні наради працівників конкретних прокуратур тощо - все це становить зміст ПРИНЦИПУ КОЛЕГІАЛЬНОСТІ в ді­яльності прокуратури.

ПРИНЦИП НЕЗАЛЕЖНОСТІ є галузевим функціональним прин­ципом, суть якого полягає в тому, що органи прокуратури, здійсню­ючи свої повноваження, є незалежними від будь-яких органів управ­ління, місцевих органів влади та місцевого самоврядування і суду, а також від будь-якого впливу з боку об'єднань чи окремих громадян.

Кожен прокурор у своїй наглядовій діяльності вільний від будь-якого стороннього впливу, і під час виконання покладених на нього функцій керується тільки законом і вказівками Генерального прокурора. У цьому полягає, так званий, зовнішній прояв прокурорської незалежності.

Внутрішня незалежність на відміну, наприклад, від внутрішньої суддівської, яка є майже абсолютною, має свою специфіку.

Прокурор у питаннях:

1) прийняття оперативних заходів забезпечення законності;

2) організації роботи прокуратури;

3) додержання строків подання звітності;

4) систематизації законодавства;

5) гласності - повинен виконувати вказівки вищого за рангом прокурора.

У деяких сферах наглядової діяльності, зокрема в процесуальній, де прокурор згідно з визначеною законом компетенцією повинен діяти на свій розсуд, закон охороняє внутрішнє переконання підпорядко­ваного прокурора, оскільки він самостійно приймає відповідні про­цесуальні рішення, керуючись виключно законом.

Із принципом незалежності тісно пов'язаний ПРИНЦИП ДЕПО­ЛІТИЗАЦІЇ, тобто політичної незалежності прокурорської системи (позапартійність прокуратури та її працівників). Він сформульований у ч.2 ст. 6 Закону і передбачає, що працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій та рухів. Окрім цього, у відповідності із Законами "Про об'єднання громадян" (ч.2 ст.4) та "Про політичні партії" (ч.8 ст.6) створення і діяльність осередків політичних партій в органах прокуратури забороняється. Про­курори і слідчі у своїй професійній діяльності не зв'язані жодними рішеннями будь-яких політичних об'єднань.

В умовах активного політичного життя, коли керівниками ор­ганів державної влади і місцевого самоврядування часто стають представники певних політичних партій, реально виникає мож­ливість втягування прокурорських працівників у відстоювання тих чи інших партійних інтересів у сфері їх службової діяльності.

Часто прокурори і слідчі змушені вирішувати питання про пору­шення та розслідування кримінальних справ щодо депутатів Рад усіх можливих рівнів та інших виборних осіб, і власне принцип незалеж­ності слугує правовою перепоною, що захищає працівників проку­ратури від можливого тиску на них з боку "співпартійців" цих осіб, виступаючи гарантією забезпечення об'єктивності та можливості ке­руватись прокурорському працівнику виключно законом і залишатись чесним виконавцем свого державницького обов'язку.

Практично, аналогічну мету переслідує і ПРИНЦИП ЗАБОРОНИ СУМІСНИЦТВА у трудовій діяльності, який, у відповідності з ч.З ст.46

Закону, забороняє працівникам прокуратури працювати за сумісниц­твом на підприємствах, установах, організаціях, займатись будь-яким видом підприємництва, за винятком наукової і педагогічної діяльності. Отже, можемо, підводячи підсумок, сформулювати значення принципів організації та діяльності прокуратури України:

1. Принципи виражають сутність прокурорського нагляду зокрема, і всієї діяльності прокуратури в Україні взагалі.

2. Вони є системою юридичних норм найбільш загального харак­теру, яка виступає основою прокурорського законодавства.

3. Порушення норм, принципів виступає безумовною підставою для визнання прокурорської діяльності або неможливою або неза­конною.

4. Чітка уява про принципи дає реальну і об'єктивно-обґрунтовану можливість зрозуміти суть демократичної діяльності органів про­куратури щодо виконання ними своїх функцій та завдань, яка служить підставою для правильного вирішення питання про перс­пективи подальшого розвитку і вдосконалення норм, які регу­люють прокурорську діяльність.

5. Принципи мають практичне значення для визначення змісту і об'є­му прав і свобод учасників прокурорсько-наглядової діяльності тощо.

21- Система органів прокуратури

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна

прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим,

областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські,

районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також

військові прокуратури.

До органів військових прокуратур належать військові

прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських

Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів

(на правах міських).

Штатна чисельність органів прокуратури України в межах фонду

заробітної плати затверджується Генеральним прокурором України.

22,23- Структура ГПУ

Структура Генеральної прокуратури України затверджена Наказом Генерального прокурора України № 69 від 16 грудня 2003 р. і має такий вигляд:

Генеральний прокурор України.

Перший заступник Генерального прокурора України.

Заступник Генерального прокурора України – 4.

Заступник Генерального прокурора України – начальник головного управління військових прокуратур – 1.

Апарат Генерального прокурора України (на правах управління).

Радник Генеральної прокуратури України – 1.

Головне управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.

Управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства:

• відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні досудового слідства;

• відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання.

Управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами й іншими установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю:

• відділ нагляду за виконанням законів спецпідрозділами й іншими установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю при провадженні досудового слідства;

• відділ нагляду за додержанням законів спецпідрозділами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання.

Управління нагляду за додержанням законів органами СБУ, Державної митної служби та Державної прикордонної служби України при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства:

• відділ нагляду за додержанням законів органами СБУ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;

• відділ нагляду за додержанням законів про державний кордон і митну справу.

Відділ нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства.

Організаційно-методичний відділ.

Головне управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави.

Управління захисту прав і свобод громадян:

• відділ нагляду за додержанням законів у соціальній сфері;

• відділ захисту прав і свобод неповнолітніх;

• відділ нагляду за додержанням законів про адміністративні правопорушення.

Управління захисту інтересів держави:

• відділ захисту фінансово-економічних інтересів держави;

• відділ нагляду за додержанням природоохоронного законодавства;

• другий відділ.

Управління представництва інтересів громадян і держави в суді:

• відділ представництва інтересів громадян і держави у цивільному судочинстві;

• відділ представництва інтересів громадян і держави в господарському судочинстві;

• відділ захисту інтересів громадян і держави при виконанні судових рішень.

Організаційно-методичний відділ.

Головне управління військових прокуратур.

Слідче управління:

• відділ нагляду за розслідуванням кримінальних справ, додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання;

• слідчий відділ.

Відділ нагляду за додержанням законів у Збройних силах України та інших військових формуваннях.

Відділ підтримання державного обвинувачення, представництва в судах і нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах.

Організаційно-методичний відділ та контролю виконання.

Відділ роботи з кадрами.

Секретаріат (на правах відділу).

Управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури:

• відділ нагляду при проведенні слідства органами прокуратури;

• відділ криміналістики та методичної роботи.

Управління з розслідування особливо важливих справ:

• перший слідчий відділ;

• другий слідчий відділ;

• третій слідчий відділ.

Відділ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури України.

Управління нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті:

• відділ захисту прав і свобод громадян та інтересів держави на транспорті;

• відділ нагляду за додержанням законів на транспорті при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства.

Управління підтримання державного обвинувачення в судах:

• відділ організації підтримання державного обвинувачення;

• відділ участі прокурорів у розгляді Верховним Судом України кримінальних справ;

• організаційно-методичний відділ.

Управління кадрів:

• відділ роботи з кадрами;

• відділ підготовки кадрів і роботи з навчальними закладами.

Організаційно-контрольне управління:

• відділ організації роботи і контролю виконання;

• відділ статистичної інформації та аналітичної роботи.

Міжнародно-правове управління:

• відділ міжнародного співробітництва;

• відділ правової допомоги.

Виділ нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Відділ правового забезпечення.

Відділ прийому громадян, розгляду звернень і запитів народних депутатів України.

Перший відділ.

Прес-служба (на правах відділу).

Управління справами:

• секретаріат (на правах відділу);

• відділ програмного та технічного забезпечення;

• відділ перекладів;

• відділ матеріально-технічного забезпечення;

• відділ капітального будівництва;

• експлуатаційно-господарський відділ;

• їдальня;

• запасний пункт управління.

Відділ фінансування та бухгалтерського обліку.

Академія прокуратури України при Генеральній прокуратурі України (на правах управління).

Керівники управлінь і відділів призначаються на посади Генеральним прокурором України. Генеральний прокурор має також старших помічників з особливих доручень. Генеральна прокуратура разом з Міністерством внутрішніх справ та іншими заінтересованими міністерствами й відомствами за погодженням з Міністерством статистики України розробляє систему та методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність, розкриття та розслідування злочинів (ст. 14 Закону "Про прокуратуру").

Генеральний прокурор України має широкі повноваження з керівництва органами прокуратури (ст. 15 Закону "Про прокуратуру"):

 спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю;

 призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора України, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури України;

 затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;

 призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора АРК;

 призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів;

 відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів, за винятком осіб, призначення яких передбачено Законом України "Про прокуратуру";

 відповідно до законів України видає обов’язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції;

 присвоює класні чини згідно з Положенням про класні чини працівників прокуратури. Вносить подання Президенту України про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2, 3 класів.

24- Стаття 15. Повноваження Генерального прокурора України по керівництву органами прокуратури

Генеральний прокурор України:

1) спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль

за їх діяльністю;

2) призначає першого заступника, заступників Генерального

прокурора України, керівників структурних підрозділів, головного

бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури України;

3) затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих

органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;

4) призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної

Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим;

5) призначає заступників прокурора Автономної Республіки

Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх

заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних

до них інших прокурорів;

6) відповідно до законодавства визначає порядок прийняття,

переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших

спеціалістів, за винятком осіб, призначення яких передбачено цим

Законом;

7) відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх

органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та

інструкції;

8) присвоює класні чини згідно з Положенням про класні чини

працівників прокуратури. Вносить подання Президенту України про

присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2 і 3

класів.

Вказівки Генерального прокурора України з питань

розслідування є обов'язковими для виконання всіма органами

дізнання і попереднього слідства.

25- Порядок призначення та звільнення ГПУ

Генеральний прокурор України призначається на посаду за

згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом

України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік

інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада

України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України,

що має наслідком його відставку з посади.

Генеральний прокурор України звільняється з посади також у

разі:

закінчення строку, на який його призначено;

неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

порушення вимог щодо несумісності;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

припинення його громадянства;

подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Генеральний прокурор України звільняється з посади також з

інших підстав.

Строк повноважень Генерального прокурора України та

підпорядкованих йому прокурорів - п'ять років.

26- Обласні прокуратури

Відповідно ст. 16 Закону «Про прокуратуру» прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя очолюють відповідні прокурори, які призначаються на посаду Генеральним прокурором України строком на 5 років. Вони мають першого заступника і заступників, які також призначаються на посаду Генеральним прокурором України, але без обмеження строку. Структурно прокуратури цього рівня також складаються з управлінь і відділів (в значній частині співпадаючих з управліннями і відділами Генеральної прокуратури), начальники яких призначаються на посаду і звільняються з посади прокурорами, які очолюють ці прокуратури, за узгодженням з першими заступниками, заступниками, начальниками управлінь і відділів Генеральної прокуратури.

При визначенні функціональних обов'язків структурних підрозділів цих прокуратур використовуються (так само як і у Генеральній прокуратурі)три принципа: галузевий, багатогалузевий, предметний.

Положення про управління, відділи, інші структурні підрозділи обласних та прирівняних до них прокуратур затверджуються керівниками цих прокуратур. Вони містять складові частини підрозділів, завдання та основні види робіт, покладених на конкретний структурний підрозділ, а також визначені обов'язки начальника, його заступника іпрокурорівуправління (відділа).

У зазначених прокуратурах є посади заступників начальників, старших прокурорів, прокурорів управлінь і відділів, старших слідчих з особливо важливих справ, слідчих з особливо важливих справ і старших слідчих, спеціалістів і інших співробітників, які призначаються та звільняються керівником відповідної прокуратури.

Розподіл обов'язків між працівниками структурного підрозділу здійснюється на підставі зонального та предметного принципів. Зональний принцип означає, що за кожним прокурором структурного підрозділу закріплено декілька прокуратур адміністративних районів, міст. Кількість зон повинна відповідати кількості працівників управлінь, відділу. Зональний прокурор здійснює як контролюючі та інші функції управління щодо міських, районних та міжрайонних прокуратур, діючих на закріпленій за ним території, так і у межах компетенції обласної та прирівняної до неї прокуратури — наглядові та інші функції прокуратури. Предметний принцип розподілу обов'язків означає, що за кожним прокурором управління, відділу залежно від його професійної підготовки і інших особистих якостей закріплюються окремі, найбільш важливі сфери правових відносин.

На практиці розподіл обов'язків між працівниками структурних підрозділів здійснюється на підставі поєднання обох зазначених принципів: або за працівниками управління (відділу) закріплюється окреслена зона і якийсь предмет, або частина прокурорів управління (відділу) виконує обов'язки по зонах, частина — по предмету. На такий підхід орієнтує і Генеральний прокурор України: «Обов'язки між працівниками районної (міської) ланки розподіляти, як правило, за галузевим, а прокуратур вищого рівня — за зонально-предметним принципами. При цьому враховувати теоретичну підготовку і практичний досвід, індивідуальні нахили та здібності працівника. Розподіл обов'язків оформляти наказом або розпорядженням керівника прокуратури, а між працівниками управлінь (відділів)—положенням про структурний підрозділ, • затвердженим відповідним заступником прокурора»1.

До повноважень прокурорів обласнихі прирівнянихдо них прокуратур по керівництву очолюваних ними прокуратур поруч із повноваженнями по призначенню та звільненню відповідних працівників (про що було вище) віднесено внесення змін у встановлені штати своєї прокуратури в межах затвердженої чисельності і фонду заробітної плати. Але такі зміни призводяться лише за узгодженням з Генеральним прокурором України. Певні повноваження такого змісту має прокурор обласної та прирівняної до неї прокуратури стосовно підлеглих прокуратур (міських, районних, міжрайонних, районних в містах, іншихприрівнянихдо них прокуратур). Він призначає заступників прокурорів, старших помічників, помічників, старших слідчих та слідчих цих прокуратур.

У прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівнянихдо них прокуратурах так само як і у Генеральній прокуратурі утворюються колегії у складі прокурора (голова), його заступників, інших керівних працівників. Персональний склад колегій затверджується Генеральним прокурором України.( п. 2 Наказа № 1 Генерального прокурора України від 4.01.95 р. «Про організацію роботи органів прокуратури».)

Колегії прокуратур є дорадчими органами і розглядають найбільш важливі питання, що стосуються додержання законності, стану правопорядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора України, кадрові питання, заслуховують звіти підпорядкованихпрокурорів, начальників структурних підрозділів та інших працівників прокуратури. Таким чином єдиноначальність у роботі органів прокуратури поєднується з колегіальністю при розгляді найбільш важливихпроблем прокурорсько-слідчої діяльності. На засіданнях колегій можуть заслуховуватись повідомлення і пояснення керівників міністерств, відомств, органів державного управління, нагляду та контролю, підприємств, установ і організацій, їх об'єднань, інших посадових осіб з приводу порушень законодавства. Генеральний прокурор України постійно приділяє увагу підвищенню ролі колегій. Він ставить вимогу, щоб на засіданнях розглядалися питання, пов'язані з визначенням пріоритетних напрямків діяльності органів прокуратури, результати комплексного вивчення стану роботи, звіти прокурорсько-слідчих працівників, які не забезпечують належного виконання своїх обов'язків, кадрові та інші питання, що потребують колегіального вирішення. Водночас він звертає увагу на неприпустимість обговорення на засіданнях колегій питань, які можуть бути розглянуті на оперативних нарадах або вирішені керівниками прокуратур у межах їх компетенції.

Порядок роботи колегії визначається регламентом, її рішення доводяться до відома працівників органів прокуратури. Контроль за виконанням рішень колегій забезпечується прокурорами чи їх заступниками згідно з розподілом обов'язків. Копії протоколів засідань колегій обласних і прирівняних прокуратур надсилаються до Генеральної прокуратури після їх підпису, але не пізніше десятиденного терміну з дня засідання колегії.

В разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить в життя своє рішення. Про такі розбіжності Генеральний прокурор доповідає Голові Верховної Ради України, а інші прокурори—Генеральному прокурору України. Члени колегії Генеральної прокуратури можуть повідомити свою особисту думку Голові Верховної Ради України, а члени колегій інших прокуратур — Генеральному прокурору України.

27- Міські міськ районні

Міські, районні, міжрайонні і прирівняні до них спеціалізовані прокуратури створюють основну ланку прокурорської системи, діючи на всій території України. Міські прокуратури функціонують в межах окремих міст обласного підпорядкування. Зараз їх кількість налічує 118. Кількість районних прокуратур великих міст складає 87, а найбільш чисельна група прокуратур сільських районів — 430.

Міжрайонні прокуратури охоплюють своєю діяльністю або два сусідніх райони, або місто і прилеглий район. Таких прокуратур налічується 53.

Зі статусом міських, районних прокуратур на території України створені і функціонують прокуратури з нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, транспортні, природоохоронні і деякі інші спеціалізовані прокуратури.

Прокуратури міст, районів, прирівняні до них прокуратури очолюють відповідні прокурори, які призначаються на посаду Генеральним прокурором України. В цих прокуратурах є посади заступника прокурора, старшого помічника прокурора, помічників прокурора, слідчих, у тому числі старших слідчих. Вони призначаються прокурором області або прирівняними до нього прокурорами. Штатна чисельність прокуратур основної ланки неоднакова. Вона залежить від обсягу виконуваної роботи і затверджується Генеральним прокурором України. Обсяг роботи визначається рівнем злочинності у місті (районі), чисельністю населення, кількістю піднаглядових об'єктів, чисельним складом суду і іншими обставинами.

Важливим чинником організації роботи міської (районної) прокуратури є розподіл службових обов’язків між оперативними працівниками прокуратури. Чіткий, добре продуманий, він є обов’язковою умовою ефективності колективної роботи, сприяє узгодженості дій, підвищує персональну відповідальність за кінцевий результат, забезпечує раціональне використання Індивідуальних можливостей кожного працівника. Це особливо важливо в роботі міської (районної) прокуратури.

Не випадково Генеральна прокуратура України приділяє особливу увагу питанням розподілу обов’язків. Наказом №1 від 19 січня 2004 р. "Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України" передбачено вимоги, які регламентують розподіл обов’язків між працівниками прокуратур. Розподіл обов’язків між працівниками міської (районної) прокуратури – творчий організаційно-управлінський акт, тому неможливо дати універсальні рекомендації, придатні на всі випадки. Водночас існує ряд проблем, розгляд яких може зацікавити керівників прокуратур, які займаються питаннями організації роботи. Організаційно-управлінський акт розподілу службових обов’язків між працівниками міської (районної) прокуратури умовно можна поділити на кілька етапів.

На першому етапі визначаються види роботи, які необхідно розподілити між: працівниками прокуратури, ураховуючи компетенцію міської (районної) прокуратури, яка, у свою чергу, зумовлена функціональними обов’язками прокурорів.

Розподілу підлягає така прокурорська робота:

нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство;

підтримання державного обвинувачення;

представництво інтересів громадянина або держави в суді;

координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю;

нагляд за додержанням законів щодо недоторканності особи, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, захисту їх честі й гідності, прав неповнолітніх; законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин; охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності; а також нагляд за відповідністю актів, що видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинних законів;

нагляд за додержанням законів щодо боротьби з корупцією; законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах тощо.

До особливої групи відноситься робота, пов’язана з організацією праці кожного працівника особисто, а також усього колективу. Колективна праця потребує такого керівника, який би міг організувати колектив на виконання поставлених завдань. Така робота вимагає інтелектуальних, психологічних та інших зусиль.

На другому етапі необхідно визначити приблизний обсяг людино-днів, потрібний для виконання всієї роботи прокуратури в цілому та за окремими напрямками її діяльності протягом року. При цьому слід ураховувати, що цей організаційно-управлінський процес складний, а його результати можуть бути надто невизначеними. Це пов’язано з тим, що в органах прокуратури немає науково обґрунтованих нормативів для всіх видів прокурорської роботи. У зв’язку з цим міськрадпрокурор визначає завантаженість своїх підлеглих на основі особистого досвіду й інтуїції, що не завжди збігається з фактичним обсягом роботи, яку виконують підлеглі. Показники завантаженості мають ураховуватися не лише при оцінці роботи працівників прокуратури, але й при розподілі між ними службових обов’язків. Якщо цього не враховувати, то, можливо, розподіл роботи буде проведено нерівномірно, а це негативно вплине на загальну організацію роботу прокуратури.

Третій етап пов’язаний із закріпленням за кожним оперативним працівником конкретних обов’язків. При цьому обов’язки між працівниками районних і прирівняних до них прокуратур розподіляються, як правило, за галузевим (предметним) принципом з урахуванням теоретичної підготовки, практичного досвіду, індивідуальних нахилів і здібностей працівників.

У практичній діяльності, особливо у міськпрокуратурах штатом понад 20 працівників, може також застосовуватися зонально-предметний принцип при розподілі обов’язків.

Предметний (галузевий) принцип передбачає розподіл обов’язків між працівниками за напрямами прокурорської діяльності з урахуванням визначених законом функцій прокуратури. При застосуванні предметного (галузевого) принципу за кожним закріплюється коло питань, поєднаних спільною темою. Ці питання можуть стосуватись як однієї, так і кількох галузей (напрямів) прокурорської діяльності.

У практичній діяльності головним чином застосовується предметний (галузевий) принцип розподілу службових обов’язків між працівниками міської (районної) прокуратури (п. 4 наказу Генпрокурора № 1 від 19.01.04 р.).

При розподілі конкретних обов’язків між окремими працівниками прокуратури береться до уваги ряд факторів суб’єктивного й об’єктивного характеру.

Суб’єктивний фактор – це рівень теоретичної підготовки, практичного досвіду та здібностей працівників, у тому числі й самого прокурора. Доцільно при визначенні службових обов’язків ураховувати бажання й індивідуальні нахили до виконання тих чи інших обов’язків кожним оперативним працівником.

До об’єктивних факторів необхідно віднести особливості діяльності прокуратури, її кількісний склад, рівень і структуру злочинності в регіоні, стан законності й Інші чинники. Велике значення в цьому аспекті має та обставина, що не всі оперативні працівники міськрайпрокуратури наділені однаковими повноваженнями в наглядовій діяльності. Так, помічник прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, не має права самостійно порушувати кримінальну справу, скасовувати незаконну та необґрунтовану постанову слідчого чи особи, яка проводить дізнання; давати в справі письмові вказівки; затверджувати обвинувальний висновок, здійснювати інші наглядові повноваження. Ці дії може виконувати міський, районний прокурор або заступники.

Отже, обов’язки з нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, необхідно розподіляти тільки між прокурором та його заступником. Помічникові прокурора може бути доручено нагляд на цьому напрямку тільки з окремих питань, наприклад щодо додержання законності при розгляді заяв і повідомлень про злочини, які надходять до органів внутрішніх справ, податкової міліції.

Як уже зазначалося, розподіл обов’язків між працівниками прокуратури здійснюється з урахуванням штатної чисельності. Усі міські (районні) прокуратури умовно можна класифікувати на три групи: зі штатом до чотирьох оперативних працівників (прокурор, два помічники, слідчий); зі штатом 8-10 оперативних працівників (прокурор, заступник, старший помічник, три помічники прокурора І два слідчих); зі штатом понад 10 оперативних працівників (прокурор, два заступники, кілька помічників, три І більше слідчих).

Розглянемо схему розподілу службових обов’язків у міській (районній) прокуратурі зі штатом до десяти оперативних працівників як найбільш поширену в органах прокуратури міської (районної) ланки.

Обов’язки міськранпрокурора:

загальне керівництво роботою прокуратури за всіма напрямами діяльності, визначеними Конституцією України, Законом України "Про прокуратуру" та наказами Генерального прокурора України;

організація прокурорського нагляду за виконанням законів, спрямованих на розкриття злочинів і запобігання їм;

нагляд за виконанням законів слідчими прокуратури при провадженні досудового слідства;

організація боротьби з корупцією;

нагляд за законністю розгляду заяв і повідомлень про злочини, що надходять до прокуратури;

проведення оперативних нарад працівників прокуратури;

організація і проведення координаційних нарад правоохоронних органів;

організація і планування роботи прокуратури; контроль за виконанням керівних документів прокуратур вищого рівня й особистих рішень;

інформаційно-аналітичне забезпечення міськрайпрокуратури;

питання навчання і виховання кадрів;

питання статистичної звітності;

питання забезпечення гласності й інформування державних органів влади, громадськості про стан законності та заходи щодо її зміцнення;

контроль за роботою канцелярії прокуратури;

організація роботи зі зверненнями громадян до прокуратури.

З урахуванням конкретних обставин прокурор може здійснювати також інші обов’язки.

Обов’язки заступника прокурора:

організація і безпосередній нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, зокрема керування роботою помічника прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів цими органами;

організація і безпосередній нагляд за законністю затримання громадян на підставі статей 106 і 115 Кримінально-процесуального кодексу України, за додержанням законності в ізоляторах тимчасового тримання; кімнатах для доставлених мїськрайвідділів міліції;

нагляд за дотриманням законності при адміністративному затриманні громадян;

нагляд за додержанням законності при виконанні покарань, не пов’язаних з позбавленням волі;

підготування аналітичних та інших документів про стан злочинності та законності.

При розподілі обов’язків між помічниками (старшими помічниками) прокурора необхідно додатково враховувати деякі особливості. По-перше, підтримання державного обвинувачення в суді є однією з найважливіших функцій прокуратури, яка реалізується здебільшого прокурорами міської та районної ланок. По-друге, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором – конституційна засада судочинства (п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції України), а тому участь прокурора в судовому розгляді кримінальної справи є обов’язковою.

Якщо брати до уваги, що в місцевих, міських районних судах, як правило, одночасно розглядається кілька кримінальних справ, у яких забезпечується державне обвинувачення, можна дійти висновку, що підтримання державного обвинувачення в суді є службовим обов’язком кожного працівника прокуратури, крім слідчих. Цього вимагає і Наказ Генерального прокурора України N6 3 від ЗО березня 2004 р. за "Про завдання й організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ". Тож усі помічники прокурора мають в обов’язковому порядку підтримувати державне обвинувачення в суді, але для декого з помічників ця робота буде додатковою до основної, передбаченої посадовими обов’язками. Доцільно, щоб у наказі зазначалося, хто з помічників прокурора відповідає за організацію цієї роботи, її облік, складання статистичних звітів тощо.

У деяких прокуратурах створюються групи обвинувачів. Такі групи має очолювати старший помічник прокурора, який і буде організовувати роботу в прокуратурі щодо підтримання державного обвинувачення в суді, вести її облік, складати звіти, надавати методичну допомогу молодим обвинувачам. Аналогічні групи доцільно створювати й при здійсненні нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства. Доцільно, щоб їх очолював заступник прокурора міста, району.

Розподіл обов’язків між помічниками прокурора, які здійснюють нагляд за додержанням і застосуванням законів (загальнонаглядова робота), провадиться за предметним принципом.

При цьому доцільно виокремити такі предмети нагляду:

законність актів, що видаються всіма органами, установами, організаціями та посадовими особами;

додержання законів про права та свободи людини і громадянина;

додержання законів, що стосуються економічних відносин, зокрема у фінансово-банківській системі, паливно-енергетичному, агропромисловому комплексах;

додержання законів про охорону навколишнього середовиша митними та податковими органами, у зовнішньоекономічній діяльності та в міжнаціональних відносинах, а також при притягненні громадян до адміністративної відповідальності.

Зазначені обов’язки, залежно від штатної чисельності прокуратури, можна покласти на кількох помічників. Водночас доцільно виділити як самостійний предмет нагляду додержання законів, спрямованих на запобігання правопорушенням серед неповнолітніх і захист їх прав. Цю ланку варто закріпити за найбільш кваліфікованим помічником, який має досвід роботи.

Важлива ланка діяльності прокуратури пов’язана з реалізацією функцій представництва інтересів громадян або держави в судах у випадках, визначених законом. Якщо брати до уваги, що представницька діяльність тісно пов’язана з наглядом за додержанням і застосуванням законів, то цю роботу можна розподілити між помічниками прокурора, які займаються "загально-наглядовою" діяльністю, або покласти на одного з них, визначивши відповідального за організацію роботи, її облік, складання статистичних звітів тощо.

Крім зазначених напрямків діяльності, які необхідно закріпити в наказі, треба одному з помічників прокурора доручити роботу щодо систематизації законодавства, розміщення та зберігання нормативних актів, юридичної літератури, відповідних карток.

На четвертому етапі організаційно-управлінського акту готується наказ про розподіл службових обов’язків. Формулювання наказу мають викладатися юридично грамотно, точно та конкретно, щоб кожен працівник чітко знав свої функціональні обов’язки.

В окремому пункті наказу необхідно зазначити ті види прокурорської діяльності, у яких беруть участь усі оперативні працівники прокуратури. Такими є:

прийом громадян і розгляд їх звернень згідно з установленим графіком;

участь у плануванні роботи, підготування та складання статистичних звітів;

виступи в засобах масової інформації, на підприємствах, установах та в організаціях з повідомленнями про стан законності та заходи щодо її зміцнення;

інформаційно-аналітична робота.

Крім цього, окремим пунктом необхідно передбачити взаємозамінність оперативних працівників на період їх тимчасової відсутності (відпустка, хвороба, відрядження та інші поважні причини).

У наказі також необхідно визначити основні обов’язки слідчих:

розслідувати кримінальні справи особисто за дорученням прокурора або в складі слідчо-оперативної групи;

брати участь у чергуваннях, виїздах на місце події;

при розслідуванні кримінальних справ вести профілактичну роботу;

забезпечувати збереження доказів тощо.

Наказ підписується прокурором міста (району) І під розписку з ним ознайомлюються всі оперативні працівники. До підпису наказу прокурором доцільно його обговорити на оперативній нараді.

28- Спеціалізовані прокуратури

Спеціалізовані прокуратури будуються за загальними для всіх органів прокуратури принципами; вони керуються тими ж законами, що й територіальні прокуратури; перед ними стоять загальні для всіх органів прокуратури завдання; вони використовують ті ж засоби прокурорського реагування на виявлені порушення закону. Однак в їх системно-структурній побудові, а також в об'єктах по здійсненню нагляду є певні особливості.

До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських). Ці прокуратури здійснюють нагляд за додержанням законів органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особа-миЗбройнихСил, Прикордонних військ, Національної гвардії, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території . України. На органи військової прокуратури покладено здійснення нагляду за виконанням законів при провадженні дізнання та попереднього слідства, яке здійснюється у цих установах і формуваннях. Вони також розслідують усі злочини, що скоюються військовослужбовцями та службовцями військових установ і закладів.

На органи військової прокуратури покладений обов'язок щодо підтримання державного обвинувачення у військових судах, участь у межах своїх повноважень у розгляді судами цивільних та арбітражних справ, а також внесення подань у касаційному або протестів у наглядовому порядку на вироки, рішення, постанови та ухвали військових судів.

Військовослужбовці військових прокуратур у своїй діяльності керуються Законом України «Про прокуратуру') і проходять службу відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та інших зако-нодавчихактівУкраїни, якими встановлено правовіта соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.

Транспортні прокуратури діють на правах районних і обласних прокуратур і здійснюють нагляд за додержанням та правильним застосуванням законів підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами залізничного, морського, річкового і повітряного транспорту, спрямованих на боротьбу з аварійністю, втратами вантажів, безгоспо-дарським використанням транспортних засобів, забезпечення прав пасажирів, а також соціальних прав робітників залізничного, повітряного, морського та річкового транспорту. На транспортні прокуратури покладено нагляд за додержанням законів органами транспортної міліції, органами дізнання та попереднього слідства при розслідуванні злочинів, скоєнихна залізничному, морському, річковомута повітряному транспорті, нагляд за додержанням адміністративного зако-нодавствау галузітранспортнихправопорушень. Транспортним прокурорам доручено проведення розслідування з кримінальних справпро злочини, скоєні на залізницях, вокзалах, станціях, станційних будівлях, поїздах, у смугах відведення, відокремлених від населених пунктів, метрополітенах, повітряних та водних шляхах України, портах, причалах і пристанях, лгтальнихапаратахта суднах, а також розслідування службових злочинів, скоєних працівниками залізничного, морського, річкового і повітряного транспорту, співробітниками органів внутрішніх справ на транспорті.

На транспортних прокурорів Генеральним прокурором України покладено обов'язок:

— брати участь у судовому розгляді кримінальних справ, направлених транспортною прокуратурою, про крадіжки в особливо великих розмірах, порушення правил безпеки руху і експлуатації транспорту, правил охорони праці і техніки безпеки, умисні вбивства, зґвалтування, службові злочини працівників транспорту і органів внутрішніх справ на транспорті і справ, які мають суттєве значення для забезпечення законності на транспорті;

— приймати участь в розгляді кримінальних і цивільних

справ у касаційному порядку у випадках, коли вони підтримували обвинувачення або брали участь у суді першої інстанції, а також справ, по яких внесені касаційні чи окремі подання;

—вносити мотивовані подання відповідним прокурорам за наявності підстав для принесення протестів на рішення, вироки, ухвали чи постанови судів, які набрали законної сили.

Прокуратури з питань нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства діють на правах міжрайонних прокуратур. На них покладено:

— здійснення нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства у в'язницях, виправно-трудових та виховно-трудових колоніях, лікувально-трудових та виховно-трудових профілакторіях;

— проведення попереднього слідства по кримінальних справах про злочини, вчинені у зазначених установах, у тому числі співробітниками цих установ і військовослужбовцями внутрішніх військ;

— нагляд за додержанням законів при проведенні дізнання і попереднього слідства по кримінальних справах про злочини, вчинені у вказаних установах;

— підтримання державного обвинувачення у судах по кримінальних справах зазначеної категорії залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння;

— участь у судових засіданнях при вирішенні питань, які пов'язані з виконанням вироків у піднаглядних установах;

— принесення касаційних та окремих подань на вироки, ухвали і постанови, рішення судів по справах і матеріалах, у розгляді яких вони брали участь.

Природоохоронні прокуратури створені за принципом міжрайонних прокуратур, контроль і керівництво за ними покладено на прокурорів Автономної Республіки Крим і областей.

Природоохоронні прокуратури забезпечують нагляд за додержанням і правильним застосуванням природоохоронного законодавства Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами та відомствами, іншими органами державного та господарчого управління, урядом Автономної Республіки Крим, місцевими Радами народних депутатів, військовими частинами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особамита громадянами. Зокрема, першочерговою задачею цих прокуратур є нагляд за додержанням законодавства, спрямованого на ліквідацію наслідківЧорнобильської катастрофи, безпечну експлуатацію діючих на Україні АЕС і регулюючого утилізацію, знищення та поховання радіоактивних, токсичних, промислових та побутових відходів.

30- державне обвинувачення

Основу кримінального процесу складає діяльність уповноважених законом державних органів, які зобов’язані виявляти, розкривати злочини, викривати злочинців та застосовувати щодо них кримінальний закон і покарання. На певних стадіях до цієї діяльності залучаються громадяни, які мають відношення до вчиненого злочину: обвинувачений, потерпілий, свідки, поняті, цивільний позивач та інші. Вони виступають у судочинстві, керуючись різними процесуальними інтересами, їх роль у встановленні істини у справі не завжди рівноцінна.

Водночас участь громадян у кримінальному процесі має одну загальну підставу: вони стають суб’єктами процесу тільки тоді, коли така діяльність буде визнана необхідною рішенням компетентного органу державної влади.

Кримінально-процесуальна діяльність характеризується тісним переплетінням і взаємозалежністю трьох основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи. Указані функції є в кожній кримінальній справі, у якій проводиться розслідування і яка потім передається для розгляду до суду. Під час досудового слідства кримінально-процесуальна функція обвинувачення починає реалізовуватися з моменту винесення слідчим умотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст.ст. 131, 132 КПК). Таку точку зору висловили М.С. Строгович, С.А. Альперт, В.Т. Маляренко і І.В. Вернидубов та інші.

Сутність обвинувальної функції на досудовому слідстві залежить від дій слідчого. Він формулює обвинувачення, складає постанову про пред’явлення особі обвинувачення і створює матеріально-правову основу, на якій у подальшому розвиватиметься процесуальна діяльність із підтриманням обвинувачення перед судом. Реалізація висновків, до яких дійшов слідчий і з якими погодився прокурор, що затвердив обвинувальний висновок, буде здійснюватися прокурором у суді при підтриманні обвинувачення.

Сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом висновку про винність підсудного прийнято називати "державним обвинуваченням". Характерно, що законодавець, говорячи про досудове слідство, застосовує лише термін "обвинувачення", а термін "державне обвинувачення" вживається лише в тих випадках, коли регламентується діяльність прокурора в суді. Конституція України чітко визначила одну з основних конституційних функцій прокуратури – підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції), ця функція знайшла своє закріплення і в Законі України "Про прокуратуру" (ст. 5), а також у Кримінально-процесуальному кодексі (ст. 264 КПК).

Проблеми державного обвинувачення завжди перебували в центрі уваги фахівців, оскільки це складний і відповідальний вид діяльності, але особливого значення набули при обговоренні судово-правової реформи. Тепер, коли змагальність відповідно до ст. 129 Конституції України стала однією з основних засад судочинства, виникає питання про функції прокурора при розгляді в суді кримінальних справ.

Позитивне вирішення цього питання полягає в тому, що в суді першої інстанції прокурор виконує функцію підтримання державного обвинувачення від імені держави. При цьому прокурор користується процесуальним статусом сторони й виконує обов’язки щодо обґрунтування обвинувальної тези або відмови від обвинувачення, якщо вона не підтвердилася. Таке положення закріплено в Кримінально-процесуальному кодексі та перестало бути дискусійним.

Дискусії ведуться з інших питань: чи виконує прокурор у суді першої інстанції функцію нагляду за законністю дій і рішень учасників процесу; яка його функція у вищих судах і на процесуальній стадії виконання вироку; якою повинні бути межі повноважень прокурора при вирішенні долі обвинувачення в змагальному процесі.

Відповідаючи на ці питання, ми виходимо з того, що функція прокурора як обвинувача в суді першої інстанції є не односторонньою, на відміну від функції захисту. Прокурор в окремих випадках зобов’язаний відмовитися від обвинувачення, а адвокат не має права відмовитися від прийнятого захисту, прокурор виконує державно-правову функцію, залишається представником системи прокуратури й тому зобов’язаний реагувати на будь-які випадки порушення закону, у тому числі на незаконне рішення (вирок), незалежно від того, відповідає це інтересам обвинуваченого чи суперечить їм. Такі вимоги закріплено в ст. 25 КПК України: "Прокурор зобов’язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили".

Аналогічні обов’язки передбаченно в Законі України "Про прокуратуру": "Прокурор може вступити у справу в будь-якій стада процесу... зобов’язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили" (ст. 35 Закону).

Адвокат обмежений у цьому відношенні рамками прийнятого доручення. Маючи визначений процесуальний інтерес, кожна зі сторін повинна мати рівну з іншою стороною сукупність прав для доведення своїх тверджень, які відображають цей Інтерес. Рівноправність сторін – обов’язкова умова дійсної змагальності.

Зрівнявши обвинувача, підсудного і захисника в праві брати участь у провадженні судом окремих процесуальних дій, законодавець цим не обмежився. Він передбачив, крім цього, загальну норму про рівність прав учасників судового розгляду: "Сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заявлений відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду" (ст. 261 КПК). Ця норма точно формулює поняття сторін та ідею змагальності судового розгляду. Мова в ній іде не про рівність становища прокурора, підсудного або захисника, а про процесуальну рівноправність сторін обвинувачення та захисту, під якою розуміється рівноправність прав кожної з них у доказуванні, відстоюванні своїх тверджень. Таку позицію займає більшість науковців, у тому числі В.В. Долежан і Ю.Є. Полянський, які наголошують, що обов’язки прокурора як учасника процесу принципово відрізняються від обов’язків інших учасників, оскільки відповідно до ст. 22 КПК він зобов’язаний сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний, об’єктивний розгляд справи та постановляння судових рішень, що ґрунтуються на законі. Такі вимоги передбачено і в ст. 34 Закону "Про прокуратуру".

Підсумовуючи сказане про процесуальне становище прокурора в судовому розгляді, необхідно зробити такий висновок: у цій стадії кримінального судочинства прокурор має процесуальне становище сторони -обвинувача, рівноправного з іншими сторонами, які беруть участь у справі, і, підтримуючи наданими йому законом засобами державне обвинувачення, виконує таким чином державно-правову функцію кримінального переслідування, покладену на нього Законом України "Про прокуратуру".

Але, незважаючи на рівність прав прокурора з правами інших учасників процесу в доказуванні, немає підстав урівнювати інші повноваження, у тому числі й обов’язки сторін.

У контрольних судових інстанціях – апеляційній і касаційній, а також при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження, – прокурор не підтримує обвинувачення, а висловлює свою позицію про законність та обґрунтованість оскарженого вироку, сприяє тим самим правильному вирішенню справи.

Така ж роль прокурора і при розгляді судом питань, пов’язаних із виконанням вироку (ст. 411 КПК), де прокурор робив свій висновок.

Закріпивши у вітчизняному судочинстві принцип змагальності, автори змін, внесених до КПК в липні 2001 року, всупереч традиціям вітчизняного судочинства, відмову прокурора від обвинувачення (ст. 264 КПК) зробили обов’язковою для суду. При цьому законодавці та вчені, які підтримують це положення, не звертають увагу на те, що таким чином вони обмежують владу суду, а долю справи цілком передають до рук прокурора.

Правосуддя перестає бути повноцінним, коли виключена судова перевірка обґрунтованості відмови прокурора від обвинувачення, як і перевірка визнання обвинуваченим своєї вини. Як наслідок таких законодавчих положень про відмову прокурора від обвинувачення склалась ситуація, коли помилкова незаконна позиція прокурора про відмову від обвинувачення для суду є обов’язковою і рішення, яке він приймає, за всієї очевидності його незаконності, ніяка контрольна судова інстанція не може скасувати.

Наведений приклад свідчить про те, що, дотримуючись принципу змагальності в кримінальному судочинстві, необхідно зберегти контроль за дотриманням законів прокурором і судом, який повинен бути взаємним. Підтримання державного обвинувачення в суді є головною функцією прокуратури, яка вимагає особливої уваги з боку керівників органів прокуратури, необхідного організаційного та методичного забезпечення.

Положення про те, що судочинство здійснюється на підставі змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 129 Конституції України), а також вимоги про змагальність, закріплені в ст. 16і КПК, створили певні проблеми в організації роботи прокуратури з підтримання державного обвинувачення.

Сьогодні згідно зі ст. 264 КПК України участь прокурора в судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків, коли розглядаються справи про злочини, передбачені ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження); ч. 1 ст. 126 (побої та мордування, які не спричинили тілесних ушкоджень) і ст. 356 (самоправство), а також коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення.

Таким чином, кримінально-процесуальний закон зобов’язує органи прокуратури підтримувати державне обвинувачення практично в усіх кримінальних справах, які розглядаються в судах. За 2003 рік органи прокуратури України забезпечили підтримання обвинувачення в усіх справах обов’язкової категорії, розглянутих судами. Тим же часом слід зазначити, що, незважаючи на такий позитивний показник, органи прокуратури мають значні проблеми в організації роботи з підтримання державного обвинувачення. Перш за все для реалізації в повному обсязі принципу змагальності прокуратура не має необхідного кадрового потенціалу. Як наслідок трапляються випадки, коли обвинувачення в судах підтримують прокурори без належної підготовки через відсутність необхідного часу для вивчення справи або несумлінне ставлення до своїх обов’язків. Така підготовка закінчується ознайомленням з матеріалами наглядового провадження.

Безумовно, що якість державного обвинувачення у таких випадках не відповідає принципу змагальності й не забезпечує невідворотності покарання винних у вчиненні злочину.

Конституційний принцип здійснення судочинства на підставі змагальності передбачає насамперед поділ функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи. У кримінальному судочинстві поділ процесуальних функцій не означає, що збирання та подання виправдувальних доказів, з’ясування обставин справи, які виправдовують обвинуваченого, входить тільки до обов’язків обвинуваченого та його захисника. Наш кримінальний процес має змішаний характер, що зобов’язує прокурора в суді першої інстанції не тільки доказувати винність підсудного, але й попереджати безпідставне, бездоказове визнання підсудного винним і його засудження.

Прокурор виступає гарантом прав і свобод підсудного, а також інших громадян, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто прокурор у суді здійснює правозахисну функцію. Таке розуміння функцій прокурора в суді відповідає конституційним вимогам про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції). Крім цього, прокурор реалізує в суді профілактичну та правовиховну функції.

На стадії судового розгляду кримінальних справ обов’язкова участь не лише підсудного, але й прокурора як державного обвинувача в усіх справах публічного та приватно-публічного обвинувачення. Це загальні умови реалізації принципу змагальності кримінального судочинства. Така конструкція кримінального судочинства сприяє, з одного боку, активному дослідженню обставин справи, під час якої сторони мають можливість висловлювати своє ставлення до обвинувачення, доказів, які є його основою, а з іншого – звільняє суд від участі в протистоянні сторін, забезпечує його об’єктивність, чим створюються необхідні умови для постановлення лише законного та справедливого судового рішення.

За законом прокурор у стадії судового розгляду, "керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення" (ст. 264 КПК). Разом із тим, прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якщо в результаті судового розгляду він переконається; що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення (ч. З ст. 264 КПК). Крім цього, прокурор може звернутися до суду з пропозицією про виправдання підсудного або направлення справи на додаткове розслідування.

Чинний закон виходить із того, що підтримання державного обвинувачення в суді, як і дослідження обставин справи на будь-якій стадії кримінально-процесуального провадження, має бути об’єктивним, таким, що дозволяє виявити і обставини, що викривають, і обставини, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його відповідальність. Закон України "Про прокуратуру" чітко визначає завдання прокурора в судовому процесі. "Прокурор, який бере участь в розгляді справи у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі" (ст. 34 Закону). Таким чином, прокурор зобов’язаний ужити всіх передбачених законом заходів для того, щоб суд постановив законний, обґрунтований І справедливий вирок.

Проте судова практика свідчить, що в діяльності прокурорів, які підтримують державне обвинувачення в суді, усе ще бувають факти, коли вони виявляють обвинувальний ухил, незалежно від даних судового слідства. Така ситуація пояснюється тим, що в значній кількості випадків державне обвинувачення підтримують помічники прокурорів, підлеглі керівникам органів прокуратури, які затверджують обвинувальний висновок і направляють справу до суду. Отже, прокурор району (міста) несе повну відповідальність за незаконне рішення, яке він може допустити при затвердженні обвинувального висновку. У зв’язку з цим деякі керівники прокуратури безпідставно орієнтують помічників прокурора, які виступають у судах як державні обвинувачі, на те, щоб вони робили все, іноді навіть порушуючи вимоги КПК, для попередження виправдувального вироку.

Безумовно, подібні вимоги не відповідають закону, згідно з яким державний обвинувач, як і інші учасники кримінального процесу, дають оцінку доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді усіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК).

Суть вимог Закону України "Про прокуратуру", Кримінально-процесуального кодексу і наказів Генерального прокурора України до прокурора, який бере участь у суді як державний обвинувач, полягає в такому:

• підтримання державного обвинувачення є одним з пріоритетних напрямків діяльності прокуратури, найважливішим службовим обов’язком прокурора;

• прокурор повинен сурово керуватися Конституцією і законами України;

• бути гарантом конституційних і процесуальних прав громадян, залучених до судочинства в кримінальній справі (потерпілий, підсудний та інші);

• проявляти активність у дослідженні доказів, сприяти всебічному дослідженню обставин справи;

• забезпечувати об’єктивність при здійсненні функції державного обвинувачення, підтримувати обвинувачення тільки в міру його доведеності й таким чином сприяти прийняттю законного та справедливого судового рішення в кримінальній справі;

• реагувати на виявлені в суді грубі помилки та порушення законності під час досудового слідства та дізнання;

• ставити перед судом питання про винесення окремої ухвали (постанови) у зв’язку з установленими в справі фактами порушення закону, причинами й умовами, що сприяли вчиненню злочину.

З метою успішного виконання перелічених завдань керівникам органів прокуратури необхідно приділяти особливу увагу стану роботи щодо підтримання державного обвинувачення; удосконалювати підготовку державних обвинувачів; вивчати та впроваджувати позитивний досвід роботи; проводити навчально-методичні заходи для підвищення ефективності участі прокурорів у розгляді судами кримінальних справ.

З моменту впровадження в кримінальний процес України принципу змагальності сторін виникли різні точки зору на роль суду в процесі. Чи повинен суд прагнути до найбільш повного з’ясування обставин справи, беручи участь не лише в дослідженні й оцінці доказів, але і в їх збиранні, або він повинен виносити свій вирок на підставі доказів, які подали сторони?

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 16і КПК розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Учені-спеціалІсти майже одностайно визнали необхідним включити до кримінального процесу принцип змагальності, але водночас розійшлися у визначенні сутності цього принципу.

Так, М. С. Строгович зазначає: "Змагальність – це така побудова судового розгляду, у якому обвинувачення відокремлено від суду, що вирішує справу, у якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, наділеними рівними правами для відстоювання своїх тверджень і оспорювання тверджень протилежної сторони, причому підсудний є стороною, що користується правом на захист, суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження обставин справи і вирішення самої справи". Таким чином, на думку автора, сутність змагальності процесу полягає в поділі функцій обвинувачення, захисту І вирішення справи між судом І сторонами.

Проте деякі вчені не визнають принципу змагальності. А.С. Барабаш і К.Г. Помернін уважають, що принцип змагальності суперечить принципу об’єктивності, повноти і всебічності дослідження обставин справи.

На противагу сказаному А. Ларін висловлює думку, що уявлення про несумісність принципу досягнення об’єктивної істини та змагальності є глибоко помилковим, і вказує, що змагальність – це спір, під час якого досягається істина. Думається, що суперечність між принципом змагальності та метою встановлення об’єктивної істини дійсно існує.

Яскравим прикладом цієї тези може бути положення, закріплене в ч. З ст. 264 КПК України, коли відмова прокурора від обвинувачення є обов’язковою для суду. Немає сумніву, що таке положення суперечить вимогам установлення істини. Водночас закриття на цій підставі провадження в справі відповідає принципу змагальності.

У чинному кримінальному процесі обвинувачення завжди пов’язане з функцією захисту. Змагальність найповніше проявляється тоді, коли в процесі беруть участь прокурор, який підтримує обвинувачення, і захисник-адвокат, який захищає підсудного. Норми КПК забороняють процесуальним органам перекладати свої обов’язки на обвинуваченого. Обвинувачення як процесуальна функція, як вид кримінально-процесуальної діяльності пов’язане з предметом обвинувачення, тобто з матеріально-правовим відображенням тих кримінально караних діянь, у зв’язку з якими ведеться кримінальний процес.

Обвинувачення в матеріально-правовому значенні є процесуальним відображенням кримінальної відповідальності, точніше складу злочину, у якому звинувачують конкретну особу. Обвинувачення охоплює всі необхідні ознаки злочину, усі його елементи, передбачені диспозицією відповідної статті Кримінального кодексу.

Обвинувальну функцію на досудовому слідстві виконує слідчий. Він особисто відшукує докази вини, систематизує й оцінює їх, формулює і пред’являє обвинуваченому постанову про притягнення його до кримінальної відповідальності, приймає рішення про застосування запобіжного заходу й інших примусових заходів, відпрацьовує кінцевий для даної стадії процесу висновок про винність особи. Тобто слідчий створює обвинувачення в матеріально-правовому його значенні, на підставі якого в майбутньому розгортається процесуальна діяльність щодо підтримання та відстоювання обвинувачення перед судом.

Ураховуючи ці обставини, слід визнати, що прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, підтримує в суді обвинувачення, яке було пред’явлено слідчим. Підтримує тому, що, наглядаючи за досудовим слідством, він впливав на його формування. Завдяки цьому висновок слідчого про винність не може бути для прокурора несподіваним. Тому підтримання державного обвинувачення в суді – логічне продовження тієї функції кримінального переслідування, яке прокурор виконував у стадії досудового слідства.

Таким чином, можна зробити висновок, що здійснення прокурором у суді процесуальної функції обвинувачення – це практична реалізація тих висновків, до яких він прийшов у результаті нагляду за досудовим слідством. Державне обвинувачення ґрунтується на діяльності органів розслідування, зусиллями яких обвинувачений, викритий у вчиненні злочину, і повинен стати перед судом. Надійшовши до суду, обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку, втілюється в життя за допомогою інших чинників у стадії судового слідства.

Отже, сукупність форм і методів реалізації в суді обвинувальної функції створює поняття "підтримання державного обвинувачення.

Обвинувачення, і перш за все державне обвинувачення, – це стрижень, навколо якого в судовому розгляді концентруються зусилля всіх його учасників. Обвинувачення, сформульоване в обвинувальному висновку і подане прокурором до суду, являє собою основний і єдиний предмет судового дослідження. Для перевірки правильності обвинувачення викликаються в суд обвинувачений, потерпілий, свідки, експерти; проводяться різні судові дії; заслуховуються думки сторін; забезпечується певний порядок і послідовність у дослідженні доказів.

Розглядаючи питання про постановлення вироку, суд повинен вирішити: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи має це діяння склад злочину і чи винний у його вчиненні підсудний. Тому можна однозначно стверджувати, що перевірка правильності й обґрунтованості обвинувачення і прийняття рішення по суті – одне з головних завдань, яке стоїть перед судом.

35-Попередній розгляд

Стаття 237. Питання, які з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи

У справі, що надійшла від прокурора, суддя з'ясовує щодо кожного з обвинувачених такі питання:

1) чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла;

2) чи немає підстав для закриття справи або її зупинення;

3) чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог цього Кодексу;

4) чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу;

5) чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду.

За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб.

За клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено.

Стаття 240. Порядок попереднього розгляду справи

Попередній розгляд справи здійснюється суддею, який визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 16-2 цього Кодексу, одноособово з обов'язковою участю прокурора. Про день попереднього розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, зазначених у статті 237 цього Кодексу, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді виноситься в нарадчій кімнаті.

При попередньому розгляді справи ведеться протокол.

{ Стаття 240 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 117-VIII ( 117-08 ) від 30.08.71; в редакції Закону N 2533-III ( 2533-14 ) від 21.06.2001 - набуває чинності з 29.06.2001; із змінами, внесеними згідно із Законами N 3150-IV ( 3150-15 ) від 30.11.2005, N 2453-VI ( 2453-17 ) від 07.07.2010 - зміни щодо запровадження автоматизованої системи документообігу в судах вводяться в дію з 1 січня 2011 року, а щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ - з 1 листопада 2010 року }

Стаття 249-1. Повернення справи прокурору

Суддя своєю постановою повертає справу прокурору у разі, якщо прокурором були суттєво порушені вимоги статей 228-232 цього Кодексу, для усунення виявлених порушень.

На постанову про повернення справи прокурору може бути подана апеляційна скарга прокурором.

{ Кодекс доповнено статтею 249-1 згідно із Законом N 2533-III ( 2533-14 ) від 21.06.2001 - набуває чинності з 29.06.2001; із змінами, внесеними згідно із Законом N 2453-VI ( 2453-17 ) від 07.07.2010 - зміни щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ - з 1 листопада 2010 року }

36 – Уч. В судовому слідстві

Найважливіша частина розгляду кримінальної справи – це судове слідство, яке починається з оголошення прокурором обвинувального висновку (ст. 297 КПК). Під час судового слідства перевіряється обґрунтованість обвинувачення, пред’явленого підсудному, і досліджуються всі докази в справі. При цьому прокурор, який підтримує обвинувачення, використовує багатоаспектну тактику, що охоплює значний обсяг знань у галузі теорії доказу. Тому нема підстав стверджувати, що судове слідство зводиться лише до перевірки матеріалів, зібраних на стадії досудового розслідування. Це самостійне дослідження доказів, і тому суд як зі своєї ініціативи, так і за клопотанням учасників судового розгляду має право витребувати нові докази, що підтверджують або спростовують висновки досудового слідства.

Згідно зі ст. 260 КПК керівництво судовим засіданням покладається на головуючого. Це означає, що він спрямовує судове слідство на забезпечення реалізації сторонами своїх прав, належного виховного рівня судового процесу, усуває з судового слідства все те, що не стосується розгляденої справи.

Прокурор, підтримуючи державне обвинувачення в суді, бере активну участь у перевірці та дослідженні доказів, доводить наявність усіх тих обставин, які відповідно до закону підлягають доказуванню, а також усі зазначені в обвинувальному висновку.

Можна впевнено констатувати, що і загальні положення криміналістичної тактики, і тактичні прийоми здійснення окремих судово-слідчих дій спрямовані на вирішення завдань доказування, а конкретніше – на збирання, перевірку, дослідження й оцінку доказів. У зв’язку з цим тактику обвинувачення неможливо розглядати інакше, як із позиції доказування, що здійснює обвинувач. Доказування досудове, у якому він бере участь як адресат доказування; доказування під час судового слідства, де він виступає як суб’єкт доказування, а адресатом є суд; доказування, що закінчується його обвинувальною промовою та реплікою, ґрунтуються на матеріалах як досудового слідства, так і судового розгляду. Допомагаючи суду встановити істину, прокурор повинен проявити ініціативу та наполегливість у виявленні та поданні доказів, які мають істотне значення для з’ясування обставин справи, а також причин і умов, що сприяють вчиненню злочину. Під час судового слідства допитуються потерпілі, підсудні, свідки, експерти, оглядаються речові докази, проводяться експертизи, оглядаються й оголошуються документи, а також виконуються інші слідчі дії. Доказуванню в суді підлягають обставини, зазначені в ст. 64 КПК:

1. подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2. винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3. обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання;

4. характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Якщо розглядаються справи про злочини неповнолітніх, то крім зазначених обставин, відповідно до ст. 433 КПК, необхідно з’ясувати:

1. вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

2. стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього;

3. характеристику особи неповнолітнього;

4. умови життя та виховання неповнолітнього;

5. обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

6. наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

У ході судового розгляду кримінальних справ прокурор зобов’язаний виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК).

Послідовність проведення судового слідства законом не регламентовано, тому суд, вислухавши прокурора й інших учасників процесу, визначає порядок дослідження доказів (ст. 299 КПК).

Прокурор першим висловлює свою думку про порядок дослідження доказів, тому йому необхідно, готуючись до судового процесу, детально продумати, а потім запропонувати суду черговість дослідження доказів. Це особливо важливо, коли в суді розглядаються багатоепізодні справи або справи стосовно декількох підсудних.

Основним способом перевірки та дослідження доказів у суді є допит. Допитуючи підсудного, державний обвинувач має основною метою викрити підсудного, одержати дані, які підтверджують його вину. Стаття 299 КПК передбачає, що обсяг доказів, які підлягають дослідженню, та порядок їх дослідження визначаються постановою судді чи ухвалою суду. Судове слідство – це етап судового розгляду, у якому суд і учасник судового розгляду при реалізації принципів кримінального процесу перевіряють обґрунтованість обвинувачення, яке пред’явлено підсудному, і досліджують усі докази його винності у вчиненні злочину. Всебічно, повно й об’єктивно проведене судове слідство забезпечує постановлення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

Версія обвинувачення і обвинувального висновку для суду мають попередній характер. Суд є самостійним у висуванні версій і дослідженні доказів. Він може розглядати версії, які досудове слідство визнало такими, що не підтверджуються, або версії, які зовсім не висувалися.

Суд має право піддавати повторному дослідженню обставини, які досудове слідство визнавало неістотними або такими, що не мають відношення до справи. Унаслідок цього він може прийти до іншого висновку, ніж слідчий і прокурор. Не виключена можливість, що суд визнає неістотним те, що досудове слідство вважало істотним. Відомо, що на судовому слідстві закладається фундамент вироку в справі. Прокурор повинен ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, щоб переконати суд у винності підсудного. Він повинен брати активну участь у дослідженні доказів, виявляти ініціативу і наполегливість у пошуках і наданні нових доказів, які мають Істотне значення для встановлення дійсних обставин справи. Додержуючись об’єктивності, прокурор зобов’язаний здійснювати свою діяльність у суді так, щоб вона була спрямована на викриття винних у вчиненні злочину.

Підтримання обвинувачення в суді не самоціль, а один із важливих засобів боротьби зі злочинністю. Виконати покладені на державного обвинувача завдання в суді зможе лише той прокурор, який досконало вивчив матеріали кримінальної справи; знає чинне законодавство і практику його застосування; добре володіє методикою і тактикою дослідження й оцінки доказів; уміє при цьому використовувати дані психології, логіки та має необхідні морально-вольові, інтелектуальні та професійні якості. Крім того, державний обвинувач повинен суворо дотримуватися вимог закону, бути принциповим і справедливим. Досягти такого ступеня професіоналізму можливо лише шляхом постійного підвищення рівня юридичних знань, удосконалення ділової кваліфікації та всебічного розвитку особистості.

У судовому слідстві беруть участь різні учасники судового розгляду, які мають певну мету. За загальним правилом у судовому слідстві всі вони мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні та заявляти клопотання. Судова реформа України звільнила суд від виконання будь-яких функцій обвинувачення. Суд повинен вислухати думки сторін – державного обвинувача та захисника – про достатність обвинувачення і перевірити докази, які є в справі. Проголошений у Конституції України та КПК України принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода в наданні суду своїх доказів вимагають від прокурора визначати тактику підтримання державного обвинувачення залежно від конкретних обставин кожної справи.

Прокурор повинен ураховувати, шо тактика підтримання державного обвинувачення складається з реалізації окремих слідчих дій, які здійснюються під час судового слідства. До цих дій слід віднести: допити підсудного, потерпілого, свідків, експертів; огляд речових доказів; проведення експертизи в суді; огляд місця подій; оголошення показань свідків; пред’явлення для впізнання; огляд і оголошення документів та інші. Цей широкий перелік слідчих дій у суді, передбачений КПК, прокурор повинен уміло використати, плануючи та визнаючи тактику підтримання державного обвинувачення. Прокурор має вирішити та запропонувати суду, які дії та в якій послідовності необхідно виконувати під час судового слідства. Суд, ураховуючи пропозиції державного обвинувача й інших учасників процесу, повинен визначити послідовність запропонованих судових дій.

Державний обвинувач, пропонуючи суду порядок дослідження доказів, повинен мати на увазі, що цей порядок має допомагати суду організовано провести судове слідство, економно і раціонально використати час на перевірку доказів.

Таким чином, прокурор, беручи участь у розгляді в суді кримінальної справи, повинен чітко виконувати завдання, яке визначається Законом України "Про прокуратуру", про те, що він, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог Закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ і постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34).

Перевірки та дослідження доказів у суді відбуваються, як правило, під час допиту. Закон розрізняє декілька видів допитів: допит підсудного, допит потерпілого, допит свідків, допит експертів. Саме за допомогою допиту підсудних, потерпілих і свідків у кожній справі суд одержує найбільшу кількість інформації про обставини, які підлягають доказу. Допит у суді відрізняється від допиту під час досудового слідства не лише процесуальною регламентацією, але й специфічною формою і тактичними прийомами його проведення.

Інформація, отримана під час допиту осіб на досудовому слідстві, стає відомою суб’єктам процесу. Тому головним при цьому є вплив інформації, яка викладається на судовому слідстві, на думку учасників процесу, оцінка якої має логічне узгодження з іншими доказовими фактами. Ці обставини повинні бути використані прокурором для надання допомоги особі, яку допитують, у відновленні забутих фактів і деталей події. Таке нагадування особливо важливе, якщо брати участь, що з моменту допиту під час досудового слідства і допиту в суді проходить, як правило, значний період часу.

Успіх допиту, який проводить державний обвинувач, значною мірою залежить від того, як він підготувався до цього, а також від його професіоналізму, такту, загальної культури й культури допиту. В основу кожного допиту повинні бути покладені процесуальні норми, що забезпечують його процесуальну допустимість як джерела доказів у справі.

Етика судового допиту, який здійснює державний обвинувач, повинна виявлятися в конкретному ставленні до суду і до всіх інших учасників процесу, у тому числі до особи, яку допитують. Не повинно бути місця упередженості, неповазі до осіб, яких допитують. Прокурор, формулюючи питання, має викладати їх коректно, чітко і конкретно. Поведінка прокурора повинна бути витриманою, без емоцій і підвищеної реакції на запитання захисника, не повинно бути реплік або коментарів. Допит, який здійснює державний обвинувач, повинен мати спокійний і діловий характер. Під час допиту не слід переривати допитуваного, якщо він ухиляється від поставленого питання і починає розповідати про обставини, які не мають відношення до справи, – це зробить головуючий суду. Прокуророві в таких випадках краще в тактичній формі запропонувати допитуваному відповісти конкретно на ті питання, які йому поставлено.

При допиті в умовах судового слідства має значення кожна деталь, у тому числі й тон, яким буде поставлено запитання. На це повинен звертати увагу прокурор. Закон надає право прокурору в разі істотних розбіжностей у показаннях під час судового розгляду й на досудовому слідстві, а також при відмові від показань суб’єкта заявляти клопотання про оголошення показань, які він давав раніше. Такий спосіб може дати значну перевагу прокуророві. Тим же часом після оголошення показань довіра до допитуваного може бути значно підірвана, у тому числі й у судді.

Поведінка державного обвинувача при допиті осіб у суді, тон запитань, які він ставить, повинні чітко свідчити про те, що основна лінія його поведінки – бажання встановити істину в справі. За умови належної реалізації цього подібну позицію спроможний оцінити не лише захисник, але й підсудний.

Допити, які здійснюються під час судового слідства, мають такі різновиди: основний, додатковий, повторний, перехресний, шаховий, допит на очній ставці та допит із пред’явленням доказів. Тактичне, уміле використання прокурором усіх видів допиту дає йому можливість одержати від допитуваних осіб правдиві та достовірні показання, установити факти помилкових показань.

Основний допит підсудного, потерпілого і свідків, у якому беруть участь суд та інші суб’єкти судового слідства, є найбільш важливим. Він починається з вільної розповіді допитуваного про все, що йому відомо у справі. Дослідження свідчать, що вільна розповідь, яка не перебивається запитаннями з репліками, – найбільш точна форма показань. Тому не слід квапити допитуваного, щоб його показання були "ближче до справи" (крім випадків, коли він ухиляється від предмета допиту), або обмежувати його під час досудового слідства. Думається, що все це є недопустимим не лише з позиції психології, але й з огляду на завдання судового дослідження справи як самостійного етапу в пізнанні об’єктивної істини. Вислухавши розповідь, можна скласти більш повне уявлення про психічний стан допитуваного, а також про те, чи є в нього намір говорити правду. Досвід показує: якщо допитуваний вирішив говорити неправду, то у вільній розповіді він усе менше відхиляється від правди, ніж даючи відповіді, де вся його увага концентрується на запитаннях, які йому ставлять. Указані особливості необхідно враховувати прокуророві при плануванні тактики допиту конкретної особи. При цьому йому необхідно пам’ятати, що при допитах він повинен виявляти активність. Особлива підготовка потрібна для допиту особи, яка викликана в суд з ініціативи прокурора. Треба заздалегідь підготуватися до такого допиту, з’ясувати для себе, які обставини підлягають установленню, які питання слід поставити та ін.

Якщо прокурор допитує особу, викликану з ініціативи захисту, то йому необхідно мати загальне уявлення, про які факти будуть показання, і швидко, з урахуванням відповідей допитуваного, підготувати власні запитання. Запитання ставляться не для того, щоб збити допитуваного з його позиції, а для встановлення істини. Повнота й об’єктивність слідства тільки виграють від того, що прокурор своїми запитаннями уточнює факт, що з’ясовується. Це сприятиме його детальному вивченню або, навпаки, продемонструє перед судом та іншими учасниками недостовірність даного факту.

Додатковий допит проводиться прокурором з дозволу головуючого суду в будь-який момент судового слідства, коли під час основного допиту залишилися нез’ясованими які-небудь обставини або коли вони потребують уточнення та пояснення допитуваного.

Повторний допит зазвичай проводиться, коли виникають сумніви в правдивості й точності первісних показань, а також у будь-який момент слідства, але, як свідчить практика, краще його провадити відразу ж, як тільки виникне в цьому необхідність. Слід ураховувати, що особа, яку повторно допитують, перебувала в залі суду, і їй відомі показання інших свідків, потерпілих, підсудних, що може вплинути на зміст її відповідей. Тому прокуророві необхідно відрізнити те, що допитуваний знав раніше в справі, від того, що йому стало відомо під час судового слідства. Щоб відмежувати повторні спогади про факт від перших показань, доцільно допитувати в послідовності, зворотній попередньому допиту, або іншим подібним способом. Для правильної оцінки повторних показань доцільно простежити їх історію, від допиту до допиту.

Специфічною формою судового допиту, яка не є характерною для судового слідства, є перехресний допит. Такий допит проводиться щодо одних і тих же обставин з декількома учасниками процесу: державним обвинувачем, судом, захисником, підсудним, потерпілим та іншими. Згідно з нормами КПК такому допиту можуть підлягати підсудні, потерпілі, свідки й експерти. Незважаючи на те, що цей тактичний спосіб використовується на практиці, у законодавчому порядку він регламентується в загальному вигляді. Учасники процесу використовують даний допит після основного, коли виникає необхідність усунути суперечності в показаннях допитуваного чи доповнити їх. Тому цей допит є засобом для виявлення сумлінної помилки або недостатньої обізнаності допитуваного. Як підкреслює В.Т. Маляренко, "жодна суперечність не повинна пройти повз увагу прокурора". Ця слідча дія може проводитися як у межах основного, так і при додатковому або повторному допиті.

Перехресний допит впливає на психіку допитуваного, що може викликати нервові перевантаження, порушити процес сприйняття. Тому при перехресному допиті обвинувач має бути спокійним, коректним, здатним до негайного поставлення запитань, чутливо реагувати на будь-які зміни в показаннях.

Під час судового слідства в ряді випадків застосовується шаховий допит. Суть його в тому, що при основному допиті особі одночасно ставиться запитання вже допитаним особам щодо тих же обставин, які встановлюються і при основному допиті. Такий спосіб може бути використаний прокурором, коли допитуваний не досить чітко або неясно висловлює свої показання, плутається в них. Шаховий допит дозволяє підтвердити показання або їх спростувати.

Уміле використання тактики всіх видів допиту дозволяє прокуророві одержувати від допитуваних осіб правдиві та повні показання, установлювати факти неправильних показань, сумлінних помилок.

Важливим моментом у діяльності прокурора щодо судового дослідження доказів є його роль при призначенні в суді експертизи, а також при дослідженні її висновків.

Для проведення експертизи в суді прокуророві необхідно заявити клопотання чи підтримати клопотання про це інших учасників процесу. Аналіз свідчить, що найбільш часто експертиза проводиться, якщо:

1. у процесі судового розгляду з’являються факти, які потребують експертного дослідження;

2. під час досудового слідства вона не проводилася, але в її проведенні була необхідність, про що клопотали захисник і обвинувачений;

3. під час судового слідства виникла потреба провести дослідження за участі кількох експертів в одній чи різних галузях знань;

4. суд та інші учасники процесу не погоджуються з висновками експертів, бо в них є суперечності, неясність, сумніви в їх обґрунтованості;

5. висновки експерта, що виконував дослідження на досудовому слідстві, є незрозумілими, неповними, або інші обставини зумовлюють необхідність розширити експертне дослідження;

6. необхідно встановити за допомогою проведення експертних досліджень обставини, які сприяли вчиненню злочину, і заходи, потрібні для їх усунення.

У проведенні експертизи в суді можна виокремити п’ять основних етапів:

1. Виклик експерта до суду і його участь у процесі.

2. Участь експерта в дослідженні обставин справи, які стосуються предмета експертизи.

3. Формулювання запитань експерту учасниками судового розгляду.

4. Експертне дослідження, складання висновку і його оголошення в суді.

5. Допит експерта.

У всіх етапах, що стосуються проведення експертизи, прокурор повинен брати активну участь.

Прокурор також повинен ужити заходів, щоб належним чином було оглянути або оголошено всі наявні у справі докази та інші документи, які мають істотне значення для вирішення справи.

37- Зміна обвинувачення

КПК Стаття 231. Зміна прокурором обвинувачення

У разі необхідності змінити обвинувачення на більш тяжке або таке, що істотно змінює пред'явлене обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник повертає справу слідчому для додаткового розслідування і пред'явлення нового обвинувачення.

Якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не зв'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник складає постанову, в якій зазначає зміни, що вносяться до обвинувального висновку.

Прокурор наділяється широкими повноваженнями в сфері виконання функції обвинувачення. Він може як змінити обвинувачення, так і пред'явити особі нове обвинувачення, якщо для цього є підстави, що випливають з матеріалів справи.

Прокурор може змінювати обвинувачення як у стадії досудового, так і в стадії судового слідства.

Однак якщо в суді зміна обвинувачення прокурором можлива як у бік поліпшення, так і в бік погіршення стану обвинуваченого, то на досудовому слідстві — лише якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами.

Більше того, зважаючи на широкі повноваження прокурора щодо зміни обвинувачення в стадії судового розгляду справи (прокурор має право змінити обвинувачення в суді на більш тяжке), слід не вдаватись до повернення справи на додаткове розслідування тільки з огляду на неправильне пред'явлення обвинувачення, якщо його зміна можлива в суді без загрози для вирішення завдань кримінального судочинства

38-

Відмова прокурора від обвинувачення

38-

Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач, повинен бути переконаний у винності підсудного. За інших умов він не спроможний буде виконати свою процесуальну функцію. Така переконаність прокурора виникає у зв’язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, тобто матеріалів досудового слідства при підготуванні до судового процесу.

Якщо прокурор, ознайомившись із матеріалами кримінальної справи, прийде до висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, він повинен відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Він також повинен ураховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження доказів, ніж при досудовому слідстві, і може по-іншому висвітлити обставини справи, надати їм зовсім іншого змісту та ряд Інших особливостей. До таких змін прокурор завжди повинен бути готовим. Від цих змін залежить, яку він займе позицію, до яких висновків прийде, як його переконаність у винності особи буде трансформуватися.

З огляду на принципову можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного слід проаналізувати причини, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причини у кожному випадку можуть бути такими:

1. Судове слідство показало, що докази, зібрані під час досудового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й аналізу.

2. На судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинувачення, побудованого на фактах, котрі під час досудового слідства не були перевірені в повному обсязі.

3. На судовому слідстві виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення зі справи всього того, що виправдовувало б обвинуваченого й інше.

Названі причини розглянуто тільки в аспекті змін у фактичних обставинах справи, що викликали необхідність відмовитися від обвинувачення. Водночас необхідно відмітити, що в кримінальному судочинстві враховуються лише певні факти, тому для відмови прокурора від обвинувачення необхідно, щоб вони мали юридичну характеристику та були відображені в кримінально-процесуальному законі.

Слід ураховувати й суб’єктивну сторону відмови від обвинувачення, тобто особисту позицію прокурора. Така відмова є можливою і необхідною, якщо він упевнений і переконаний у невинності підсудного. Ці висновки ґрунтуються на вимогах закону. Так, відповідно до ч. З ст. 264 КПК України: "Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови". З цього можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення – це не тільки право, але і його обов’язок. Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення, яке вже неможливо вважати державним. У разі, якщо потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов’язаний закрити справу.

Отже, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, у якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви неможливості його підтримання. Це означає, що прокурор у цілому або в якійсь частині припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного. Виходячи зі змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити два різновиди відмови від державного обвинувачення – повну та часткову.

Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що повна відмова прокурора від обвинувачення – це виправлення помилки, допущеної при порушенні кримінальної справи, її розслідуванні, затвердженні обвинувального висновку, а також при попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу в результаті більш глибокої перевірки й аналізу обставин справи в більшості випадків можна було виявити допущені помилки.

Часткова відмова від обвинувачення має місце в тому разі, коли прокурор відмовляється від обвинувачення у вчиненні одного або декількох злочинів, залишивши обвинувачення особи є інших злочинах.

У даному випадку від прокурора надходить пропозиція про закриття справи або виправдання особи за однією або кількома статтями Кримінального кодексу, залишивши обвинувачення в інших злочинах. Часткову відмову від обвинувачення слід розмежувати зі зміною обвинувачення. Під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвинувачення у справі. Наприклад, вилучення епізодів із багатоепізодного злочину; вилучення кваліфікуючих ознак, зменшення обсягу обвинувачення у розмірах і наслідках та багато інших можливих змін. Характерно, що часткова відмова прокурора від державного обвинувачення, як і повна, якщо потерпілий погоджується з прокурором, згідно ст. 282 КПК, для суду є обов’язковою. Повна відмова від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний повинен бути виправданий.

Згідно з чинним законодавством (ст. 327 КПК) виправдання судом можливе за умови, коли дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, тобто: 1) якщо не встановлено подію злочину (п. 1 ст. 6 КПК); 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину (п. 2 ст. б КПК); 3) якщо не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК). Таким чином, за наявності вказаних підстав суд виносить виправдувальний вирок. Поряд Із цим, згідно зі ст. 282 КПК суд своєю ухвалою (постановою) повинен закрити справу, якщо прокурор відмовиться підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий також погоджується з прокурором.

У практичній діяльності виникають випадки, коли прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення і за Інших підстав, коли він пропонує суду застосувати ст.ст. 6-10 КПК України? Особливо це стосується випадків, коли прокурор пропонує суду закрити справу у зв’язку з актом амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням особи (п. 4 ст. б КПК) і якщо особа, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК).

Розглядаючи справу щодо особи, до якої необхідно застосувати акт про амністію чи помилування (ч. 4 ст. 6 КПК), прокурор свою позицію повинен викласти з урахуванням вимог закону, який визначає, що за цих обставин суд повинен довести розгляд справи до кінця, постановити обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Розглядаючи справу щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК), прокурор повинен запропонувати винести ухвалу – постанову про закриття справи (ст. 282 КПК), а до підсудного застосувати примусові заходи виховного характеру відповідно до ст. 447 КПК. Коли ж у судовому засіданні встановлено, що на час розгляду справи внаслідок зміни обставин вчинене особою діяння втратило суспільну небезпеку або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ст. 7 КПК), прокурор повинен підтримувати обвинувачення. У цих обставинах суд за наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, а це стосовно особи, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може звільнити від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді, унаслідок зміни обстановки, вчинене нею діяння, втратило суспільну небезпеку, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Прокурор при цьому повинен підтримувати обвинувачення, суд же може закрити справу, додержуючись вимог, зазначених у ч. 2 і 3 ст. 7 КПК, тобто у зв’язку з примиренням підсудного з потерпілим або із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а може погодитися з прокурором і винести обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 334 КПК).

Такі випадки свідчать, що в разі встановлення в судовому засіданні вказаних обставин, прокурор може або продовжувати підтримувати обвинувачення, або відмовитися від нього.

Необхідно також визначити групу обставин, які ведуть до закриття провадження в справі незалежно від того, винний чи невинний підсудний у вчиненні злочину: а) за відсутності скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. б КПК); б) щодо померлого, якщо його рідні не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. б КПК); в) щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК).

Характерно, що питання про винність особи в цих випадках не треба вирішувати. Тому прокурор і не повинен висловлювати свою позицію щодо обвинувачення. Він має звернути увагу суду на вказані обставини й запропонувати закрити провадження в справі, тобто за наявності цих обставин прокуророві не треба виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а достатньо лише в усній формі довести суду свою позицію про необхідність закриття справи.

У випадках, коли в судовому засіданні буде встановлено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК), прокурор не відмовляється від обвинувачення. Такою самою є позиція прокурора й у справах стосовно неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ст. 97 КК). При цьому суд на підставі ст. 8 КПК у звязку з примиренням підсудного з потерпілим виносить постанову про закриття справи, а також виносить постанову про закриття справи і відносно неповнолітнього (ст. 9 КПК). Прокурор у цих випадках доводить винність підсудних І може запропонувати суду закрити справу, а може запропонувати і міру покарання.

У практичній діяльності виникають також питання щодо позиції прокурора при звільненні від кримінальної відповідальності у звязку з передачею особи на поруки (ст. 10 КПК). Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро розкаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх клопотанням (ст. 47 КК). За наявності зазначених підстав прокурор не відмовляється від обвинувачення, а шляхом доведення винності підсудного висловлює суду свою пропозицію про можливість закриття провадження у справі з передачею підсудного на поруки. Суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи. Таким чином, аналізуючи підстави, які спричиняють відмову прокурора від обвинувачення, ми констатуємо, що Кримінально-процесуальний кодекс допускає різні випадки, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення, а в ряді випадків така відмова є обовязковою. Переконання у відсутності даних про винність особи виникають у прокурора на підставі аналізу доказів, досліджених під час судового слідства. При цьому прокурор повинен проаналізувати не тільки ті дані, що були зібрані слідчим і перевірені в судовому засіданні, але й нові докази, які слідчий не досліджував, а вони виявилися під час судового слідства. За таких обставин прокурор, аналізуючи нові докази, повинен встановити причини, чому вони не потрапили в поле зору слідчого.

Висновки з такого аналізу повинні дати чітке уявлення про конкретні зміни, яких зазнало обвинувачення в суді, як вплинули ці зміни на формулювання та юридичну кваліфікацію інкримінованого підсудному діяння, а також на фактичні підстави і правову сутність обвинувачення. Якщо зміни формулювання та юридичної кваліфікації обвинувачення з підсудного не знімають, то зміна фактичних підстав і правової сутності істотно впливають на позицію прокурора. Даючи їм об’єктивну оцінку, прокурор вирішує заявити про відмову від підтримання обвинувачення.

Відмовившись від державного обвинувачення, прокурор визнає, що в справі відсутні дані суду для винесення обвинувального вироку. За відмови від обвинувачення у зв’язку з відсутністю підстав вважати підсудного винним прокурор повинен звернутися до суду з пропозицією про закриття справи. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до вимог ст. 264 КПК можлива лише шляхом винесення відповідної постанови. У постанові повинні бути наведені мотиви відмови й аргументи на їх підтримку.

Постанова про відмову від обвинувачення складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної.

У вступній частині зазначається дата, місце винесення постанови, посада прокурора, його прізвище та ініціали, а також назва кримінальної справи.

В описово-мотивувальній частині постанови вказуються фактичні обвинувачення, які ставилися за вину підсудному, результати аналізу й оцінки досліджених доказів у досудовому та судовому слідстві, юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання державного обвинувачення. При цьому прокурор повинен навести підстави для відмови: не встановлено події злочину; у діянні підсудного немає складу злочину або не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

У резолютивній частині, крім рішення про відмову від обвинувачення, доцільно вмістити пропозиції щодо поновлення прав підсудного, а також зазначати причини й умови необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого і пропозиції щодо їх усунення.

У практичній діяльності виникає питання: у який момент судового розгляду прокурор може заявити про відмову від підтримання державного обвинувачення? У юридичній літературі з цього приводу висловлюються різні думки. Більшість науковців стверджують, що прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення лише після судового слідства. Таких поглядів дотримуються В.І. Басков, В.Д. Фінько, В.Т. Маляренко, І.В. Вернидубов. Слід погодитись із цією позицією, оскільки вона відповідає вимогам ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України.

У судовому засіданні прокурор згідно зі ст. 22 КПК зобов’язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Це дозволить йому переконатися, що дані судового слідства або підтверджують, або не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення. Таким чином, у прокурора з’являється впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилося, і він має підстави відповідно до вимог ч. З ст. 264 КПК відмовитися від підтримання обвинувачення, про що виносить постанову, яку передає суду.

Водночас слід зауважити, що мають місце випадки, коли безпідставність обвинувачення стає очевидною прокуророві ще до закінчення судового слідства. Такі випадки можуть бути: а) коли особа не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. б КПК); б) коли відсутня скарга потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. б КПК); в) коли розглядається справа відносно померлого, рідні якого не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); г) коли розглядається справа відносно особи щодо якої є вирок за тим же обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). За таких обставин прокурор має всі підстави відмовитися від підтримання обвинувачення і в інших стадіях судового розгляду, у тому числі й до закінчення судового слідства. У подальшому підтримання обвинувачення є порушенням закону.

На нашу думку, прокуророві в даних випадках не потрібно виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а досить про це заявити клопотання відповідно до ст. 282 КПК. Оскільки за цих обставин не вирішується питання про винність особи, то застосовувати вимоги ст. 264 КПК немає підстав.

У практичній і науковій діяльності виникає питання про становище прокурора в судовому процесі, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення: зберігається його статус державного обвинувача чи він перестає бути ним? Деякі науковці вважають, що процесуальний статус прокурора, якщо він відмовився від державного обвинувачення, зберігається, тобто він продовжує бути державним обвинувачем. Так, В.М. Савицький зазначає, що "прокурор, як і раніше, продовжує бути державним обвинувачем, його процесуальне становище зберігається без будь-яких істотних змін". Деякі науковці висловлюють іншу позицію. Г.Н. Агеєва ставить запитання: "Як же прокурор може залишатися державним обвинувачем, якщо він відмовився викривати підсудного перед судом?". А В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов зазначають, що, "проголосивши постанову про повну відмову від державного обвинувачення, він (прокурор) перестав бути державним обвинувачем, оскільки вже немає державного обвинувачення".

З такою позицією слід погодитися. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК участь прокурора у судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, коли прокурор проголосив постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення і передав її до суду, він уже не державний обвинувач і має право залишати судове засідання й не виголошувати ніяких промов. Суд, отримавши постанову прокурора, зобов’язаний роз’яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та підтримувати обвинувачення.

Якщо потерпілий чи його представник не згодні з позицією прокурора про закриття справи, то підтримання обвинувачення переходить до них. У такому випадку обвинувачення перестає бути державним, оскільки представник держави – прокурор – відмовився від нього, Воно стає приватним, незважаючи на те, що це справа публічного чи приватно-публічного обвинувачення. Такий вид обвинувачення не суперечить нормам Кримінально-процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 49 КПК у випадках, визначених кодексом, "потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах". У ст. 267 КПК це положення конкретизовано: "У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення".

Таким чином, якщо прокурор у судовому засіданні дійшов висновку, що дані судового слідства не підтверджують предявленого підсудному обвинувачення, він свою позицію викладає у вмотивованій постанові про відмову від державного обвинувачення. Така постанова для суду є обов’язковою. Тому що, керуючись принципом змагальності, він зобов’язаний прийняти рішення, запропоноване прокурором. Слід зазначити, що постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним процесуальним документом. Справа в тому, що суд, у разі заяви прокурора про відмову від державного обвинувачення і винесення відповідної постанови, зобов’язаний погодитися з позицією прокурора – такі вимоги закріплено в ч. 2 ст. 282 КПК. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора про закриття справи, якщо з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства. Наприклад, коли прокурор помилково оцінює події або діяння підсудного, коли неправильно тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується, коли помилково оцінює докази, їх достатність, достовірність чи допустимість та в інших випадках, у тому числі коли прокурор зловживає службовим становищем.

Ці й інші випадки, безумовно, спричинять прийняття судом незаконного рішення про Закриття справи. Тим же часом незаконна постанова (ухвала) суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, за чинним законом не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях. У законі визначено, що на постанову чи ухвалу про закриття справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом – касаційні подання чи скаргу подають до касаційного суду (ч. 4 ст. 282 КПК).

Згідно зі ст. 348 КПК потерпілий чи його представник можуть подати апеляцію тільки в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, – у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції. Ці суб’єкти не можуть реалізувати своє право на апеляцію з приводу скасування ухвали чи постанови суду про закриття справи у зв’язку з тим, що вони відмовилися від обвинувачення. Таким чином, в апеляційній інстанції незаконна постанова чи ухвала суду про закриття справи не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого.

У касаційному порядку така постанова (ухвала) також не може бути переглянута з ініціативи цих суб’єктів через те, що згідно з вимогами ст. 383 КПК особа, щодо якої закрито кримінальну справу, не є суб’єктом касаційного провадження в справах, у яких судові рішення набрали законної сили. Ураховуючи вимоги ст. 261 КПК про рівність прав сторін у судовому розгляді, при оскарженні рішень суду прокурор і потерпілий також не можуть оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, яка набрала законної сили. Не допускається перегляд такого судового рішення і в порядку виключного провадження, оскільки згідно з ч. 2 ст. 400-4 КПК такий перегляд не допускається.

Отже, з вини державного обвинувача незаконна постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи, яку винесено на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, не може бути переглянута.

Така ситуація викликає певне занепокоєння і вимагає від державних обвинувачів значно поліпшити підготовку до судових процесів, ретельніше вивчати матеріали, брати активну участь у суді. Генеральний прокурор України Наказом N0 3 від 30 березня 2004 р. "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ" попереджає прокурорів щодо належного рівня підтримання державного обвинувачення в судах. Про відмову від обвинувачення прокурори повинні, згідно з наказом, доповідати керівнику прокуратури відповідного рівня або його заступнику (п. 4.4 наказу).

Таким чином, державним обвинувачам необхідно постанови про відмову від обвинувачення виносити виважено, для підготовки брати перерву в судовому засіданні, зміст обов’язково погоджувати з прокурором або його заступником, на якого покладено обов’язок щодо організації роботи з підтримання державного обвинувачення в суді. Такі вимоги Генерального прокурора України спрямовані на попередження незаконних і необґрунтованих постанов про відмову від обвинувачення. Вимоги не суперечать нормам КПК України, оскільки обвинувач обстоює в суді не свій власний інтерес, а є представником державного органу – прокуратури, яка діє на принципах єдиної централізованої системи (п. 1 ст. б Закону України "Про прокуратуру"), і керівник повинен цікавитися позицією державного обвинувача, особливо якщо вирішується питання про його відмову від державного обвинувачення.

39- промова прокурора

Кримінально-процесуальний закон не встановив елементів обвинувальної промови. Однак на практиці склалася така структура обвинувальної промови:

1. оцінка суспільної безпеки вчиненого злочину (вступ);

2. фабула справи – короткий виклад фактичних обставин справи;

3. аналіз і оцінка досліджених у суді доказів;

4. обґрунтування юридичної кваліфікації злочину;

5. характеристика особи підсудного (а за необхідності й потерпілого);

6. пропозиція з приводу міри покарання і цивільного позову;

7. аналіз причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, пропозиції щодо їх усунення.

Природно, що не кожна обвинувальна промова може містити всі елементи й у тій послідовності, як вони перелічені, але вони повинні бути логічно пов’язані між собою. Так, при оцінці суспільної безпеки злочину дається характеристика небезпеки вчиненого, визначення заподіяної соціальної шкоди. Вона повинна бути пов’язана з конкретними фактичними обставинами справи, яка розглядається.

Необхідно, щоб фактичні обставини справи викладалися коротко, чітко й об’єктивно, щоб усім присутнім у залі було ясно, яке обвинувачення пред’явлено підсудному.

Одночасно слід підкреслити, що, висвітлюючи в загальних рисах фактичний бік справи, прокурор формулює і свої підсумкові завдання в галузі доказування в даній справі.

У практичній діяльності державних обвинувачів можна виокремити декілька підходів до викладу фактичних обставин справи. Дехто з прокурорів майже зовсім їх не торкається, а у своїй промові заявляє, що обставини злочину викладено в обвинувальному висновку і детально досліджено в судовому засіданні. Така позиція прокурора не відповідає тим завданням, які стоять перед ним у судовому процесі.

Тим же часом, багато хто з прокурорів дослівно виголошують фабулу справи, викладену в обвинувальному висновку, при цьому викладають усі подробиці злочину. Така деталізація обставин злочину призводить до повторення, ускладнює промову, утруднює сприйняття її слухачами.

Викликає деякі труднощі питання, пов’язане з порядком проголошення фактичних обставин справи. У якому порядку повинен прокурор викладати обставини справи: за обвинувальним висновком чи тільки в рамках того, що він уважає доведеним у суді? Щодо цього питання є різні думки. Так, Л.Н. Смирнов стверджує, що необхідно обставини викладати, виходячи із доведеного в суді. І.М. Садовський, навпаки, висловлює думку, що спочатку слід викласти фактичні обставини за обвинувальним висновком, а потім те, що доведено в судовому засіданні. Думається, така позиція більш логічна, зрозуміла слухачам і дозволяє прокуророві логічно перейти до аналізу доказів.

Аналіз і оцінка досліджених у суді доказів – це головна частина судової промови, де доводиться подія злочину та винність підсудного в його вчиненні. Саме аналіз і оцінка доказів переконує суд у правильності позиції прокурора, змушує прислухатися до його думки. Прокурор зможе переконати суд і всіх слухачів у доказовості обвинувачення лише в тому випадку, коли він конкретно і ретельно проаналізує всі докази в справі та переконається особисто, що доказ» підтверджують пред’явлене підсудному обвинувачення. Якщо ж матеріали судового слідства не переконують прокурора в доведеності обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК). До цього його зобов’язують і вимоги ст. 36 Закону України "Про прокуратуру": "У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов’язаний відмовитись від обвинувачення".

Внутрішнє переконання прокурора – це важлива передумова кваліфікованого підтримання обвинувачення. Його завдання – довести правильність своїх висновків і переконати в цьому суд. Оцінка прокурором доказів має ґрунтуватися на нормах права та законах логіки. Прокурор оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Якщо суд розглядає групову чи багатоепізодну справу, то аналіз доказів рекомендується проводити за окремими епізодами або групою епізодів. Такий метод дозволяє скласти чітке уявлення про спосіб, характер і обсяг злочинної діяльності та визначати роль кожного з підсудних. При цьому прокурору доцільно при аналізі доказів за кожним епізодом чи їх групою формулювати свої висновки, щоб його промова була більш переконливою.

Обґрунтування юридичної кваліфікації злочину. Обґрунтовуючи юридичну кваліфікацію злочину, державний обвинувач повинен коротко і чітко сформулювати Інкримінований злочин. При цьому необхідно обґрунтувати кваліфікацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом, за кожною кваліфікуючою ознакою. Якщо підсудних декілька, то це треба зробити окремо щодо кожного з них.

Необхідно підкреслити, що юридична кваліфікація підлягає доказуванню так само, як і факт вчинення злочину, а також винність особи, яка його вчинила. Якщо кваліфікація має суперечливий характер, то прокурор повинен особливо чітко аргументувати свою позицію, у тому числі й посилаючись на судову практику.

Прокурор, обґрунтовуючи правильність пропонованої ним кваліфікації, не повинен висловлювати альтернативні варіанти, тобто пропонувати суду кваліфікувати злочин за однією або іншою статтею Кримінального кодексу.

Необхідно додержуватись і ще одного правила: якщо кваліфікація злочину має суперечливий характер, то прокурор повинен не тільки аргументувати свою позицію, але й обґрунтувати помилковість позиції опонента. При цьому доцільно широко використовувати не тільки норми Кримінального кодексу, їх коментарі, але й судову практику, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Характеризуючи особу підсудного, важливо знати, що це є необхідним елементом обвинувальної промови, а з етичної точки зору – найскладнішим. Прокурор звертається до морального обличчя підсудного, при цьому він говорить про особу, яку ще не визнано злочинцем. Тому необхідно зважати на ці особливості, аналізуючи біографічні дані підсудного. Доцільно аналізувати тільки такі факти біографії, які стосуються вчиненого злочину. Водночас слід враховувати, що характеристика особи в деяких випадках сприяє встановленню мотивів злочину, а значить, і його кваліфікації. Вона повинна ґрунтуватися на матеріалах, зібраних у справі й розглянутих під час судового слідства.

З огляду на це прокурор робить свої висновки на підставі цих даних, не висловлює суб’єктивної думки про підсудного. Зовсім недопустимо при характеристиці підсудного виявляти необ’єктивність, ігнорувати його позитивні якості. Прокурор у своїй промові не повинен насміхатися над підсудним, вдаватися до пронизливого та знущального тону.

Характеризуючи підсудного, необхідно дати аналіз обставин, які обтяжують (ст. 67 КК) або пом’якшують (ст. 66 КК) покарання. Слід пам’ятати, що обтяжуючі обставини повинні бути зазначені в обвинувальному висновку і в деяких випадках є елементом обвинувачення, тому прокуророві нема потреби на них посилатися у своїй промові.

Дотримуючись принципу індивідуалізації покарань, прокурор повинен у своїй промові називати й пом’якшуючі обставини. Така промова сприймається як об’єктивна й обґрунтована.

Державний обвинувач повинен у своїй промові висловити власну думку про міру покарання, яку він пропонує суду застосувати для підсудного. У юридичній літературі висловлюються різні міркування з цього приводу: повинен прокурор пропонувати суду конкретні вид і міру покарання чи ні. Деякі автори вважають, що промова прокурора, у якій конкретної міри покарання не названо, має характер незавершеності та викликає в деяких випадках непорозуміння присутніх у залі. В.І. Басков вважає: "Якщо в державного обвинувача немає принципової позиції щодо розміру покарання, то в подальшому це ускладнює виконання ним обов’язку принести касаційний протест на м’якість чи суворість вироку". Такої ж думки і Е.А. Матвієнко, В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов. Інші автори вважають, що не слід вимагати від прокурора точного висловлення думки щодо міри покарання, а суд сам визначить міру. Погоджуючись з поглядами В.І. Баскова, В.Т. Маляренка та інших авторів, ми підкріплюємо цю позицію вимогами законодавчих актів. Так, ст. 264 КПК вимагає від прокурора, щоб він викладав свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Про це ж сказано й у ст. 36 Закону України "Про прокуратуру". Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, висловлює суду свої міркування щодо застосування закону та міри покарання підсудному. Таку ж думку висловлює і відомий процесуаліст України О.Р. Михайленко: "Прокурору належить максимально конкретно подати суду свої міркування з приводу застосування міри покарання щодо підсудного".

Ураховуючи викладене, маємо всі підстави стверджувати, що прокурор повинен у промові чітко висловити свою думку про вид і конкретну міру покарання за вчинений злочин. Ця вимога стосується як основного, так і додаткового покарання. Інших варіантів не може бути. Прокурор у суді виступає як державний обвинувач. На цю діяльність його уповноважила держава, чітко визначивши через нормативні акти, якою повинна бути його позиція при визначенні покарання підсудному.

До викладеного слід додати: якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, то прокурор повинен указати, яку міру покарання треба, на його думку, визначити за кожний злочин окремо, а потім, керуючись ст. 70 КК, призначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

У практичній діяльності виникають питання про форму, у якій прокурор висловлює суду свої пропозиції про міру покарання. Деякі прокурори викладають свою позицію у формі прохання, інші – у формі вимог або побажань. Так, М.С. Алексєєв та З.В. Макарова вважають, що прокурор повинен звертатися до суду з проханням, а В.В. Леоненко стверджує, що за певних обставин, особливо коли йдеться про тяжкий злочин, прокурор у своїй промові повинен вимагати міру покарання. Думається, такі пропозиції не досить переконливі. Прокурор у розгляді кримінальної справи виступає як представник держави, тому він не повинен виступати з проханням. Він також не повинен і вимагати призначення міри покарання. Вимагати можна тільки від того органу, який за статусом зобов’язаний виконувати вимоги прокурора. Однак суд є незалежним при вирішенні всіх питань, у тому числі й питань щодо міри покарання, тому вимога прокурора буде некоректною. Думається, що в даній ситуації для прокурора більше підходить висловлення думки про міру покарання в такій формі: "вважаю правильним", "думаю, що доцільно...", "буде справедливим" та інше. У даному випадку свою пропозицію щодо міри покарання прокурор висловлює ясно та в коректній формі.

Крім основної та додаткової мір покарання, прокурор, якщо законом передбачено конфіскацію майна, повинен висловити міркування щодо її застосування. За наявності підстав він також зобов’язаний висловити своє ставлення до заявленого позову.

Як представник держави прокурор зобов’язаний у своїй обвинувальній промові проаналізувати причини н умови, які сприяли вчиненню злочину, і внести пропозицію щодо їх усунення. Цей обов’язок прокурора закріплено в ст. 23 КПК України.

Під час судового засідання прокурор, використовуючи всі передбачені законом джерела доказів, виявляє причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. При цьому звертається увага на недоліки в роботі державних органів, громадських організацій, посадових осіб щодо попередження злочинних проявів і ліквідації умов, що їм сприяють. Тому прокурор в обвинувальній промові повинен відмітити ці недоліки та порушення, визначити їх вплив на вчинення злочину і запропонувати суду відреагувати окремою ухвалою (постановою). Слід підкреслити, що згідно зі ст. 23 КПК України під час судового розгляду кримінальної справи прокурор, а не суд зобов’язаний виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і ставити питання перед судом про вжиття заходів щодо їх усунення. Таку ініціативу повинен проявляти прокурор як представник органів прокуратури, діяльність яких "спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку" (ст. 4 Закону України "Про прокуратуру").

У заключній частині промови підбиваються підсумки судового процесу, де прокурор висловлює упевненість, що справедливий вирок сприятиме зміцненню правопорядку.

40,41- Апеляційне та касаційне подання прокурора

Згідно зі ст. 35 Закону "Про прокуратуру прокурор повинен своєчасно вжити передбачених законом заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили. Такі ж вимоги передбачено й у ст. 25 КПК України. Це означає, що прокурор району (міста) повинен організувати роботу з підтримання державного обвинувачення таким чином, щоб на кожне незаконне та необґрунтоване рішення суду був акт прокурорського реагування – апеляційне або окреме подання до апеляційного суду. Особи, які мають право направляти апеляцію на незаконне та необґрунтоване рішення суду, конкретно визначаються законом. Стаття 348 КПК надає право на апеляцію "прокурору, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурору, який затвердив обвинувальний висновок, у межах обвинувачення, що підтримав прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції". У Законі України "Про прокуратуру" також закріплено питання про внесення апеляції на незаконні та необґрунтовані судові рішення. Закон визначає коло посадових осіб прокуратури, які мають право внести апеляцію: "Право внесення апеляційного, касаційного і окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні, касаційні й окремі подання тільки у справах, у розгляді яких вони брали участь" (ст. 37 Закону). Таким чином, помічник прокурора має право внести апеляційне подання тільки стосовно справи, у якій він брав участь. Заступникові прокурора таке право надається, якщо він у справі підтримував обвинувачення або затверджував обвинувальний висновок.

Нормами КПК (ст. 355) передбачено, що подання прокурора на вирок, постанову або ухвалу суду до початку розгляду справи в апеляційному суді може бути відкликано особою, яка подала апеляцію, тобто прокурором, який підтримував обвинувачення, або тим, який затвердив обвинувальний висновок. У законодавчому порядку не визначено, чи потрібно мотивувати відкликання подання з апеляційного суду. Деякі апеляційні суди вимагають, щоб відкликання подання було вмотивованим. Як видається, такі вимоги відповідають інтересам прокуратури. Тільки за такого підходу вирішення прокурором питання про принесення апеляційного чи окремого подання може бути більш відповідальним і обґрунтованим.

Недоліки апеляційного чи окремого реагування на незаконні та необґрунтовані судові рішення в кримінальних справах пояснюються тим, що не завжди правильно і вміло організовано роботу з підготування судових процесів та участі в них.

Практика свідчить, що позитивні результати досягаються тоді, коли прокурор проявляє принциповість і наполегливість у відстоюванні своєї позиції в кримінальній справі, у розгляді якої він брав участь, своєчасно й уважно ознайомлюється з протоколом судового засідання і рішенням у справі. Обов’язок перевіряти законність і обґрунтованість судових рішень у визначений законом апеляційний термін, а це п’ятнадцять діб, покладено на державного обвинувача. Рішення суду в справі стає йому відомим з моменту проголошення, однак це не звільняє від необхідності перевіряти законність і обґрунтованість цього рішення. У випадках незгоди з рішенням суду прокурор зобов’язаний внести апеляційне або окреме подання.

Ознайомлюючись із протоколом судового засідання, прокурор повинен звернути увагу на правильність вирішення питань, які виникали під час судового розгляду, а також додержання правил проведення судових дій: допитів, огляду речових доказів, призначення та проведення експертизи, огляду місця подій та інших слідчих дій.

Важливим моментом є перевірка законності та обґрунтованості вироку, правильності кваліфікації злочину, у вчиненні якого підсудного було визнано винним, а також відповідності покарання ступеню суспільно небезпечних дій, обставинам, які пом’якшують або обтяжують відповідальність засудженого, і даних, що характеризують його особистість.

Якщо в справі надійшла апеляційна скарга, то прокурор, готуючи апеляційне подання, повинен ураховувати докази, які викладені в скарзі.

Виявлені при перевірці законності й обґрунтованості вироку перелічені й інші обставини дозволяють прокурору прийняти обґрунтоване рішення щодо внесення апеляційного подання. Слід відмітити, що невжиття заходів реагування на незаконні судові рішення відповідно до вимог КПК розцінюється як неналежне виконання службових обов’язків працівниками прокуратури (наказ №3). Прокурор повинен приділити увагу і процесуальним строкам, які регламентують діяльність суду при розгляді кримінальних справ. У разі виявлення фактів грубого порушення суддями процесуальних строків прокурор в апеляційному поданні порушує перед апеляційною інстанцією питання про винесення окремих ухвал щодо відповідних суддів. Крім того, прокурору доцільно у випадках тяганини при судовому провадженні в кримінальних справах звертатися з поданням до кваліфікаційної комісії суддів загальних судів. Таке подання направляється в комісію через прокуратуру області. Реагування прокурора на факти порушення судом норм КПК цілком відповідає принципам діяльності органів прокуратури (ст. 6, 35 Закону України "Про прокуратуру").

Правовими підставами оскарження вироків, ухвал і постанов суду, що набрали сили в кримінальних справах, є ст. 37 Закону України "Про прокуратуру" та ст. 384 КПК України.

Згідно з нормою Закону "право внесення... касаційного... подання на вироки, рішення ухвали і постанову судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити... касаційні... подання тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь".

Згідно зі ст. 384 КПК касаційні подання на вироки, ухвали та постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок. Касаційне подання на вироки, постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор АРК, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в ментах їх повноважень – незалежно від їх участі в розгляді судом першої чи апеляційної інстанції. Касаційні подання на вироки, ухвали, постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку, ухвали або постанови, які оскаржуються; касаційні подання на вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а також районного, міського судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків і постанов, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.

Помилка, яку допустив суд першої інстанції під час вирішення справи і яка не виправлена апеляційною та касаційною Інстанціями або ж ними допущена, має бути виправлена під час перегляду судових рішень у порядку виключного провадження (ст. 400-4 КПК).

42- представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді

У Конституції України (ст. 121) передбачається функція представництва прокуратурою Інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Названа функція є принципово новою в нашому законодавстві, оскільки раніше подібних обов’язків на прокуратуру не покладалося. Водночас слід відмітити, що прокурор і раніше виступав як представник держави, юридичних осіб і громадян, захищаючи їхні права й інтереси в суді. Однак його діяльність була складовою частиною наглядової функції.

Новизна представницької функції, яка знайшла закріплення також і в ч. 2 ст. 5 Закону "Про прокуратуру", полягає в тому, що правове становище прокурора, яким він наділений у цивільному та господарському судочинстві, визначається в його конституційному статусі як суб’єкта представництва інтересів громадянина або держави в суді. Держава, визнаючи велике значення прокуратури в реалізації положень Конституції про захист у судовому порядку прав громадян, порушених незаконними діями та бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування і їх посадових осіб, а також про відшкодування державі матеріальних збитків, закріпила в Конституції України за прокуратурою функцію представництва. Незважаючи на те, що ця функція не конкретизована, прокуратура активно її реалізує, виконуючи конституційну норму як норму прямої дії, а також дотримуючись норм Цивільно-процесуального (ЦПК) і Господарсько-процесуального кодексів (ГПК).

Закон України "Про прокуратуру" (ст. 36і) визначає, що "представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та Інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом". Формами представництва, а це означає і участь прокурора в цивільному та господарському процесах, є: 1) звернення до суду з заявами або позовами про захист інтересів громадянина, держави або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб; 2) участь прокурора в суді при розгляді цивільних і господарських справ про захист прав і законних інтересів окремих громадян або держави; 3) внесення апеляційного, касаційного подання або заяв про їх перегляд за нововиявленими та винятковими обставинами й участь у цих переглядах.

Представництво прокурором інтересів громадян або держави в суді – це одна з важливих Гарантій забезпечення захисту їх інтересів. Приводами для дій прокурора щодо здійснення представництва можуть бути:

1. звернення до прокуратури громадянина;

2. звернення до прокуратури державного органу;

3. повідомлення в засобах масової інформації;

4. безпосереднє виявлення прокурором порушеного права громадянина або держави.

Підставами представництва у суді інтересів громадянина, як визначає ст. 36і Закону України "Про прокуратуру", є його неспроможність через фізичний або матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а підставами представництва інтересів держави – наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Таким чином, прокурор звертається до суду або господарського суду за захистом прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб, коли цього вимагає охорона державних інтересів. Такі повноваження прокурора закріплено в ст. 20 Закону України "Про прокуратуру", де передбачено, що в разі виявлення порушень закону він або його заступник у межах своєї компетенції мають право "звертатись до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб".

Здійснюючи захист прав і законних інтересів громадян і держави, прокурор представляє їх інтереси перед відповідними органами (органами державної влади, правоохоронними органами, підприємствами, установами, організаціями), які правоможні усунути порушення закону й поновити порушені права. Тобто представництво прокуратури – це правовідносини, у яких прокурор (представник) виступає в суді від імені держави або громадянина щодо захисту порушених прав, свобод і інтересів. Представництво – це ефективний інструмент реалізації правоохоронної місії прокуратури, який забезпечує законність у державі, захищає права та свободи громадян і державних інтересів.

Як справедливо зазначають ряд науковців, завданням представництва є захист прав, свобод і законних інтересів громадян та інтересів держави. Ця діяльність регламентується Конституцією України, Законом України "Про прокуратуру", нормами ЦПК і ГПК, а також Наказом Генерального прокурора України №6/3гн від 7 травня 2004 р. "Про організацію роботи по представництву прокурором Інтересів громадянина або держави в суді." У наказі відмічається, що судові форми захисту прав громадян та інтересів держави мають застосовуватись у кожному випадку, якщо неможливо поновити їх позасудовим шляхом (п. 2 наказу).

Отже, представництво прокуратурою інтересів громадян і держави в суді слід розглядати як напрямок прокурорської діяльності, що одержала статус конституційної функції прокуратури. Характерно, що ця діяльність прокуратури, як уже було сказано, тісно пов’язана з наглядом за додержанням і застосуванням законів. Необхідно виділити ряд особливостей такого представництва: по-перше, представництво ґрунтується безпосередньо на нормі Конституції України, тимчасом як інші представництва здійснюються на підставі доручень, адміністративних або законодавчих актів; по-друге, особливістю прокурорського представництва є те, що його здійснює орган, який не має свого інтересу і завжди виступає на варті законності.

Суб’єктами реалізації представництва інтересів громадян і держави, а також контролю за його здійсненням є:

1. Генеральний прокурор України та його заступники, а також прокурори Управління представництва інтересів громадян і держави в судах, Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України;

2. прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; військових регіонів і Військово-морських сил;

3. прокурори міських, районних, міжрайонних прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших спеціалізованих прокуратур.

Предметом прокурорського звернення до суду – заяви або позову – моїкуть бути: 1) незаконні акти органів державної влади та місцевого самоврядування, які прокурор пропонує переглянути в судовому порядку; 2) протиправні дії, які прокурор пропонує припинити, або дії, передбачені законом, які прокурор пропонує виконати за допомогою судового рішення; 3) моральна та матеріальна шкода, що заподіяна порушеннями, яку прокурор пропонує відшкодувати судовим рішенням.

Таким чином, прокурор, виконуючи представницьку функцію у своїй діяльності, вирішує головне завдання, яке передбачає захист прав, свобод і законних інтересів громадян та інтересів держави. Реалізацію функції представництва він здійснює, як уже зазначалося раніше, у декількох формах. Слід підкреслити, що дві форми -досудове провадження, яке включає в себе підготовку і звернення до суду з заявами та позовами, а також участь у розгляді в судах цивільних або господарських справ – є обов’язковими складовими елементами функції представництва. Третя форма – внесення апеляційного та касаційного подання або заяви про перегляд за нововиявле-ними та винятковими обставинами – застосовується прокурором, коли виникають певні обставини при розгляді справ у суді.

45- Підставою представництва прокурором у суді інтересів громадянина є неспроможність останнього через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних лій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою (ч. 2 ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру").

 

У контексті визначених законом підстав прокурор має здійснювати у суді представництво інтересів малолітніх, неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних осіб, непрацездатних утриманців, безвісно відсутніх осіб, якщо батьки, усиновлювачі, опікуни чи піклувальники. а також органи місцевого самоврядування ухиляються від їх захисту. При цьому відповідно до пункту 4 наказу Генерального прокурора України від 29 листопада 2006 р. № бгн "Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень" (далі — наказ від 29 листопада 2006 р. № бгн) пріоритетним слід вважати захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку та осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

46- форми представництва

На доцільності існування двох форм представництва прокурором інтересів громадянина і держави у суді наголошує С. Чванкін. У цьому контексті автор виокремлює: подання прокурором заяви про відкриття провадження у справі та вступ прокурора в цивільний процес на будь-якій стадії, якщо він не брав участі в розгляді справи в попередніх інстанціях¹¹. Аналогічну позицію обстоюють П. Заворотько та М. Штефан¹².

 

Врахувавши положення ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру", ст. 18 Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження", відповідні положення ЦПК України, а також пункт 3 наказу від 29 листопада 2006 р. № бгн, визначимо такі форми представництва прокурором інтересів громадянина або держави у цивільному процесі:

 

1) звернення до суду з позовними заявами (заявами) про захист прав, свобод та інтересів громадян, а також інтересів держави;

2) участь у розгляді справ судами;

 

3) подання апеляційної, касаційної скарги на судові рішення, скарги про перегляд судового рішення у зв'язку з винятковими обставинами або заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами;

 

4) подання до суду заяви про видачу виконавчого документа, а потім до органів державної виконавчої служби — заяви про відкриття виконавчого провадження;

 

5) звернення до суду із скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;

 

6) подання до суду заяви про відновлення втраченого судового провадження.

Формами представництва прокурором інтересів громадянина або держави у цивільному процесі є: а) звернення до суду з позовними заявами (заявами) про захист прав, свобод та інтересів громадян, а також інтересів держави; б) участь у розгляді судами справ; в) подання апеляційної, касаційної скарги на судові рішення, скарги про перегляд судового рішення у зв'язку з винятковими обставинами або заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами; г) подання до суду заяви про видачу виконавчого документа, а потім до органів державної виконавчої служби — заяви про відкриття виконавчого провадження; ґ) звернення до суду зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; д) подання до суду заяви про відновлення втраченого судового провадження.

44- Підстави представництва інтересів держави в суді.

Однією з функцій прокуратури відповідно до Конституції України є представництво інтересів громадянина та держави у суді. Запровадження в Україні адміністративних судів розширило сферу виконання цієї функції. З вересня 2005 року прокуратура реалізує її також і під час адміністративного судочинства. Важливо, щоб прокурори належно і повно використовували повноваження, надані їм Кодексом адміністративного судочинства України (далі КАС України), адже це є запорукою якісного виконання ними своїх конституційних завдань та одним із факторів, що забезпечує ефективність адміністративної юстиції.

З метою захисту інтересів громадянина та держави прокурор в адміністративному процесі може використати один із двох процесуальних статусів: законного представника або позивача. Розглянемо окремі питання, які виникають у судовій практиці в зв’язку з реалізацією першого із названих статусів (статті 56-61 КАС України). Усі ці питання пов’язані з проблемами: доцільності відмежування інтересів територіальних громад, інтересів Автономної Республіки Крим (далі АР Крим) від державних інтересів; добору критеріїв віднесення того чи іншого владного повноваження до групи саме державних повноважень.

У науковій літературі останнього десятиріччя питання про доцільність і виправданість розмежування комунальних інтересів та комунальних справ, з одного боку, та, відповідно, державних інтересів і державних справ з другого [1, 31; 2, 33; 3, 4] висвітлювались неодноразово. Факт того, що загальні, публічно-правові ознаки у наведених категорій справ збігаються, на переконання правників-теоретиків, не є і не може бути перешкодою для згаданого розмежування [4, 58]. Хоча поряд із наведеною позицією існує й протилежна, за якою поняття публічних справ ототожнюється із поняттям державних справ, і, відповідно, повноваження органів місцевого самоврядування за своєю природою ототожнюються із державно-владними повноваженнями [5, 471].

Мета статті дати відповідь на такі запитання: чи може прокурор в інтересах держави заявляти адміністративні позови від імені органів місцевого самоврядування; за якими ознаками повноваження, що реалізується недержавною організацією, можуть бути віднесені до групи державно-владних повноважень?

На перше місце за важливістю, на мою думку, слід поставити запитання: від імені яких суб’єктів владних повноважень може подавати позов прокурор при захисті інтересів держави? Наявні приклади, коли до кола цих суб’єктів суди відмовлялися включати органи місцевого самоврядування та недержавні організації при виконанні такими організаціями делегованих повноважень. Зокрема, позов в інтересах держави про скасування постанови Ради Міністрів АР Крим прокурор подав від імені органу місцевого самоврядування Партенітської селищної ради. При розгляді цього позову суд першої інстанції констатував, що Партенітська селищна рада у спірних правовідносинах виступала в інтересах територіальної громади, а не держави і, враховуючи цю обставину, дійшов висновку, що прокурор не мав права представляти позивача. За результатами касаційного перегляду Вищий адміністративний суд України підтримав висновки суду першої інстанції [6]. У іншій справі (щодо стягнення зі СТОВ «Лихолітське» заборгованих страхових внесків) прокурор подав позов в інтересах держави від імені відповідного територіального органу Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Суд першої інстанції повернув такий позов, оскільки в силу ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) прокурор в інтересах держави мав право подавати позов лише від імені органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності до них не належать. Зауважу, що прокурор з приводу цього спору звернувся до господарського суду ще до набрання чинності КАС України. Вищий адміністративний суд України залишив рішення суду першої інстанції без змін [7].

Щодо позиції судів у першій із наведених справ, то, на мою думку, із нею слід погодитись. За загальним правилом інтереси держави у матеріальних правовідносинах представляють відповідні органи державної влади. Тому від імені саме цих органів прокурорам, власне, і слід подавати адміністративні позови. Разом із тим така позиція потребує одного застереження. Адміністративний позов в інтересах держави від імені органу місцевого самоврядування усе ж таки може бути поданий, але лише в тому випадку, коли у спірних правовідносинах цей орган виконував делеговані державні повноваження.

Такий підхід узгоджується з Конституцією України та Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 року. Так, статті 7 та 140 Основного Закону вказують, що право на вирішення питань місцевого значення належить територіальній громаді, та гарантують, що жителі міст, сіл, селищ за жодних умов не будуть позбавлені цього права. На основі вказаних положень Конституційний Суд України сформував правову позицію про те, що територіальна громада може мати власні інтереси [8]. Очевидно, ці інтереси за змістом можуть не збігатися з інтересами інших публічно-правових утворень держави Україна, АР Крим. Аналогічного висновку дає змогу дійти й аналіз положень Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 року. Цей міжнародний договір передбачає, що органи місцевого самоврядування при вирішенні відповідної частини суспільних справ* (public affairs) є цілком автономними від держави. Європейська хартія місцевого самоврядування встановила, що у правовій системі державучасниць, зокрема у сфері адміністративного контролю за органами самоврядування, має забезпечуватись баланс між самоврядними інтересами, з одного боку, та іншими публічними інтересами з другого (п. 1 ст. 3; п. 3 ст. 8) [9].

Природно, що самостійність територіальних громад у формулюванні та реалізації власних інтересів знаходить своє продовження у їх самостійності в питанні захисту цих інтересів, у тому числі в питанні подання чи неподання адміністративного позову. За такої обставини «юридична опіка» прокуратури над інтересами органів місцевого самоврядування є недоречною. Держава в особі органів прокуратури має утриматись від втручання до розсуду тієї чи іншої територіальної громади при виборі такою громадою способів захисту своїх прав. Саме наведений підхід забезпечить досягнення відповідної мети конституційно-правового регулювання сформування в Україні дійсно самодостатнього місцевого самоврядування, що справді здатне проводити свою власну комунальну політику.

Варто наголосити, що в англомовному варіанті Хартії застосовано саме термін «public affairs» (суспільні справи), а не «state affairs» (державні справи). Використання в україномовному тексті Хартії терміна «державні справи» для перекладу поняття «public affairs», на мою думку, є некоректним і таким, що спотворює основні ідеї цього міжнародного документа.

Що ж до позиції судів у справі за участю органу Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, то слід визнати: адміністративної юстиції вона стосується лише опосередковано, адже питання про прийняття поданого прокурором позову вирішувалося на основі норм ГПК України, а не КАС України. Водночас важливо, щоб реалізована у цій справі правова позиція не перейшла у судову практику адміністративних судів.

Право на звернення із позовами до приватних осіб КАС України визнає як за державними, комунальними органами, так і за недержавними організаціями. Однак недержавні організації можуть використати це право для захисту лише тих правовідносин, у яких вони реалізують делеговані повноваження. При цьому варто мати на увазі, що такі повноваження надаються як державою, так і територіальною громадою. Зрозуміло, що позов в інтересах держави прокурор може подати лише на захист тих повноважень недержавної організації, які були передані їй саме державою.

Принагідно необхідно зауважити: нерідко закон не містить прямої вказівки на те, що певне владне повноваження, закріплене за відповідною недержавною організацією, за своєю природою є державним. До речі, відсутність подібної вказівки при закріпленні повноважень органів місцевого самоврядування не дає можливості розрізняти, які з цих повноважень є власними, самоврядними, а які делегованими державою[1]. З метою усунення цієї неясності пропоную на практиці застосовувати такі критерії встановлення природи владних повноважень.

Перший критерій норми міжнародних договорів, які є обов’язковими для України.

Стосовно функції соціального забезпечення населення можуть бути використані, зокрема, ст. 22 Загальної декларації прав людини 1948 року [10] та ст. 12 Європейської соціальної хартії 1996 року [11], які встановили, що право людини на соціальне забезпечення має забезпечуватись (гарантуватись) за рахунок саме державних ресурсів.

Другим критерієм є тлумачення чітко невиписаної норми, яке надається Конституційним Судом України. Приклад такого тлумачення знаходимо у Рішенні від 20 червня 2001 року № 10-рп/2001, яке підтверджує, що повноваження із виплати та доставки пенсії первісно належить саме державним органам та установам [12].

Третій критерій проявляється в особливостях персонального складу керівних органів недержавної організації, якій доручено виконувати делеговані повноваження. Якщо такі повноваження є державними, то держава делегує своїх представників для участі в управлінні відповідною недержавною організацією. Наприклад, до складу палат кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури входить певна кількість суддів, посадових осіб органів юстиції [13].

Четвертий критерій полягає в оцінці змісту повноважень. Повноваження, що реалізуються недержавною організацією у певній сфері державного управління, слід вважати державними, якщо в інших сферах державного управління аналогічні за змістом повноваження реалізуються державними органами. Візьмемо хоча б владні повноваження, що виконуються Аудиторською палатою України: сертифікація осіб, які мають намір займатися аудиторською діяльністю; затвердження стандартів аудита; ведення Реєстру аудиторських фірм та аудиторів; здійснення контролю за дотриманням аудиторськими фірмами та аудиторами вимог законодавства про аудит [14]. Аналогічні за змістом повноваження, але вже у сфері регулювання професійної оціночної діяльності здійснює державний орган Фонд державного майна України [15].

П’ятий критерій стосується розмежування власних і делегованих повноважень органів місцевого самоврядування. Він полягає у виключності повноваження. Якщо воно реалізується винятково органом місцевого самоврядування або низкою органів місцевого самоврядування (кожним на своєму адміністративно-територіальному рівні), то ми маємо справу із власним повноваженням. Якщо певне повноваження на одному рівні адміністративного устрою реалізується органом місцевого самоврядування, а на інших рівнях, у тому числі і загальнонаціональному, органами держави, то перед нами державне повноваження.

Питання про природу повноважень органів місцевого самоврядування межує з питанням про сутність повноважень органів влади АР Крим. Так само, як і органи місцевого самоврядування, окремі свої повноваження органи влади АР Крим на основі делегування одержали від держави. Водночас окремі питання у відання АР Крим передані безпосередньо Конституцією України. При цьому зі статей 137, 138 Основного Закону не ясно, чи ці повноваження за своєю природою є державними, чи вони є власними повноваженнями АР Крим. У зв’язку із цим постає запитання: чи може прокурор в інтересах держави подавати позов від імені органів АР Крим з приводу реалізації ними повноважень, передбачених статтями 137, 138 Конституції України?

Відповідаючи на нього, вважаю, слід виходити передусім зі ст. 5 Основного Закону України, яка вказує, що опосередковано влада Українського народу може здійснюватись через дві підсистеми органів органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Такий поділ системи владних органів відображає, зокрема, змістовні особливості повноважень, якими наділяються органи однієї та органи іншої підсистем. Очевидно, повноваження, якими Конституція України наділила органи влади АР Крим, мають бути віднесені або до категорії державних, або до категорії самоврядних. На мій погляд, за змістом низка конституційних повноважень АР Крим є аналогічними державним. До державних можна віднести, зокрема, такі повноваження АР Крим: нормативне регулювання відносин у сферах, перелічених ст. 137 Конституції України; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в АР Крим; охорона і використання пам’яток історії. В інших регіонах України одна частина таких повноважень реалізується місцевими державними адміністраціями, а інша центральними органами виконавчої влади. Тому, виконуючи ці повноваження, органи влади АР Крим слід вважати такими, що реалізують на території АР Крим державні інтереси. Враховуючи викладене, на мою думку, за прокурорами слід визнати право подавати адміністративні позови в інтересах держави також і від імені органів влади АР Крим, щоправда на захист лише тих повноважень, які за змістом є державними або одержані від держави на основі делегування. При реалізації органами влади АР Крим решти конституційних повноважень (зокрема, управління майном, що належить АР Крим; розроблення, затвердження та виконання бюджету АР Крим; розроблення, затвердження та реалізація програм АР Крим) безпосередній державний інтерес відсутній. Отож спори із цих правовідносин прокурори від імені органів АР Крим до суду передавати не вправі.

Таким чином, прокурор може заявити позов від імені органів місцевого самоврядування (органів АР Крим) лише з метою захисту тих їхніх повноважень, які за своєю природою є державними. Причому ці повноваження одержать від суду захист безпосередньо. Разом із тим необхідно зауважити, що прокурор може ініціювати судовий захист також і «власного» повноваження певного комунального органу (органу АР Крим), яке виступить як опосередкований об’єкт захисту. Проте у такому випадку прокурору слід подавати позов від імені того суб’єкта владних повноважень, який уповноважений державою сприяти територіальним громадам (АР Крим) у реалізації їхніх інтересів. Наприклад, Кабінет Міністрів України наділений повноваженням укладати із обласними радами угоди щодо регіонального розвитку, спрямовані на стимулювання розвитку депресивних районів відповідної області [16]. Невиконання обласною радою подібної угоди суперечитиме як інтересам держави, так і інтересам депресивних районів. Позов з приводу цього правопорушення, заявлений прокурором від імені Кабінету Міністрів України, передусім буде спрямований на захист прав позивача, але опосередковано сприятиме захисту також і інтересів громади певного депресивного району, яка мала одержати відповідні вигоди в результаті виконання спірної угоди.

На відміну від ГПК України законодавство про адміністративне судочинство не вимагає від прокурора як законного представника вказувати у позовній заяві підставу звернення до суду. Разом із тим ст. 106 КАС України передбачає, що до позовної заяви повинні бути додані документи, які посвідчують повноваження представника. Тобто при зверненні до суду представник має довести свою повноважність виступати від імені позивача. Підстави для представництва прокурором інтересів держави у суді (порушення або загроза порушення державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб), на мою думку, саме і є передумовами повноважності прокурора як представника. Тому прокурор у позовній заяві все ж таки має зазначати, на які державні інтереси посягають фізичні (юридичні) особи-порушники та чому саме він як законний представник має ініціювати захист цих інтересів. Якщо прокурор цього не зробить, то подана ним позовна заява за своїм змістом не відповідатиме ст. 106 КАС України та підлягатиме залишенню без руху.

Прокурор як законний представник має також вказати, від імені якого суб’єкта владних повноважень подається позов. Без такого зазначення заява за своїм змістом не відповідатиме ст. 106 КАС України і підлягатиме залишенню без руху. До того ж це застереження стосується лише тих випадків, коли прокурор представлятиме права інших суб’єктів владних повноважень. Якщо ж позов ним подається від свого імені, то, зрозуміло, у заяві немає потреби вказувати ще якогось іншого суб’єкта владних повноважень як позивача.

Які правові наслідки подання прокурором як законним представником позову від імені суб’єкта, не уповноваженого державою реалізовувати її інтереси? Відповідь на це запитання залежить від того, коли за процесуальним законом суд дає свій висновок щодо предмета спору, тобто щодо змісту спірних правовідносин. Адже лише після з’ясування змісту матеріальних прав та обов’язків сторін спору суд може стверджувати про наявність або відсутність у позивача повноваження виступати в інтересах держави та, відповідно, наявність чи відсутність у прокурора права представляти такого позивача. Отже, за таких умов суд має відкрити провадження за згаданим вище позовом прокурора та розглянути його по суті. Якщо в ході розгляду суд з’ясує, що позивач не має права представляти державу і прокурор, відповідно, не міг виступати від імені позивача, то позовна заява підлягає залишенню без розгляду (п. 2 ч. 1 ст. 155 КАС України).

У наведеній ситуації було б неправильним приймати рішення про відмову у задоволенні позову. Те, що позивач у спірних правовідносинах діяв у «власних» інтересах, а не державних, ще не може бути підставою для висновку про те, що у нього взагалі відсутнє право, про захист якого він просить. Тому, повторно подавши той самий позов, але вже через повноважного представника, відповідний суб’єкт владних повноважень може розраховувати, що суд все ж таки ухвалить рішення по суті справи. Якщо ж у наведеній вище ситуації суд відмовить у задоволенні позову, то тим самим позивач фактично буде позбавлений можливості повторного звернення із цими ж позовними вимогами. В силу п. 2 ч. 1 ст. 109 КАС України суд змушений буде відмовити у відкритті провадження за повторною позовною заявою.

На практиці може виникнути ситуація, коли при неналежності прокурора як законного представника, позивач все-таки наполягатиме на продовженні провадження у справі. На мою думку, юридичні наслідки такої ситуації мають бути аналогічні тим, які настають при підтриманні позивачем позовних вимог від яких законний представник відмовився, суд має продовжити розгляд справи (ч. 2 ст. 61 КАС України). У положеннях ст. 61 КАС України чітко відображена ідея про те, що при вирішенні питання про залишення заяви без розгляду визначальним чинником для суду є зміст волі позивача.

Окремо слід зупинитись на питанні щодо можливостей прокурора в інтересах держави представляти одного суб’єкта владних повноважень у спорі з іншим суб’єктом владних повноважень. Необхідність подання такого позову може бути зумовлена тим, що діяльність певного державного органу не відповідатиме, на думку прокурора, державним інтересам. Конституційний Суд України можливість існування такої невідповідності визнав, заявивши, що «... інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.» [17]. Водночас необхідно мати на увазі, що при виконанні функції представництва державних інтересів у суді прокурор обмежений у своїх можливостях реагувати на порушення з боку суб’єктів владних повноважень. Частина 2 ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» встановила, що підставою здійснення цієї функції є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Із наведеного положення випливає: за загальним правилом порушення державних інтересів певним суб’єктом владних повноважень не є підставою для подання прокурором до порушника позову від імені іншого суб’єкта владних повноважень; за таких умов прокурору, очевидно, слід використовувати інші правові засоби акти прокурорського реагування (протести, подання, приписи). Однак в інших законах можуть бути встановлені винятки із цього загального правила, які дозволятимуть прокурору ініціювати адміністративно-судовий захист прав одного суб’єкта владних повноважень від порушень з боку іншого суб’єкта владних повноважень.

За загальним правилом адміністративний позов в інтересах держави прокурор може подати лише від імені тих органів, які мають право представляти державу у матеріальних правовідносинах. Виходячи з цього, адміністративний позов в інтересах держави від імені органу місцевого самоврядування усе ж таки може бути поданий, та лише в тому випадку, коли у спірних правовідносинах цей орган виконував делеговані державні повноваження. До ознак того, що певне повноваження є державним, належать такі: 1) його виконання фінансується із державного бюджету; 2) до складу керівних органів відповідної організації держава делегує своїх посадових осіб; 3) в інших сферах державного управління аналогічні за змістом повноваження реалізуються державними органами; 4) відповідне повноваження реалізується на всіх адміністративнотериторіальних рівнях.

Якщо в ході розгляду суд з’ясує, що позивач не має права представляти державу і прокурор, відповідно, не міг виступати від імені позивача, то позовна заява на підставі п. 2 ч. 1 ст. 155 КАС України підлягає залишенню без розгляду. Якщо в умовах неналежності прокурора як законного представника позивач все одно наполягатиме на продовженні провадження у справі, суд в силу ч. 2 ст. 61 КАС України має продовжити розгляд справи.

-45-